Досвід вирощування сої як монокультури
У сучасних аграрних «джунглях» виживають ті, хто має великі або середні капіталовкладення, тобто великі агрохолдинги та низка великих, середніх і малих господарств. Але, окрім них, є ще й малі фермерські господарства, кількість яких в Україні перевищує 20 тис. А як вижити малому фермерові, у якого немає коштів, зате є тверде, генетично закладене прадідами, бажання працювати на землі?
Інформацію про досвід успішного господарювання у сегменті малого фермерства доводиться збирати буквально по крихтах… Тож із представником цієї численної сільськогосподарської когорти (яка хоча й не «робить погоди» у вітчизняному агробізнесі, проте її внесок у загальну економіку країни та підтримання добробуту співгромадян також дуже важливий) нам випала нагода познайомитися на виставці «ІнтерАГРО комплекс». Він один із тих, хто вже тривалий час, маючи у своєму розпорядженні мінімальну кількість засобів та коштів, досить вдало господарює у своєму малому фермерському бізнесі вже понад 10 років.
Григорій Головань, землі якого розміщені у Рокитнянському районі на Київщині, провадить у себе досить незвичайне землеробство. Дізнавшись, що він вирощує сою, вирішили подарувати йому від редакції спецвипуск «Удосконалена технологія вирощування сої», аби він зміг почерпнути корисної інформації.
— Цікаво, що ви тут пишете, — промовив, відкриваючи першу сторінку та зачитуючи вголос перше, що потрапило на очі: — «У насінні сої міститься 30—55% білка, 13–26 — жиру та 20–32% крохмалю. Жодна рослина у світі не може за три-чотири місяці виробити стільки білка та жиру».
І тут, як кажуть, «Остапа понесло»… Ці рядки, певно, викликали у мого співрозмовника якісь згадки чи аналогії, і він почав жваво розповідати:
— Знаєте, є така одноклітинна рослина, яка називається «хлорела». Так от американці розробили одну технологію: беруть скляні резервуари, виготовлені із кварцового скла (яке не допускає дефракції, а повністю пропускає через себе всередину посудини сонячне проміння, у т. ч. ультрафіолет), наповнюють їх водою та заселяють туди хлорелу. Для того, аби вона активно росла, потрібне лише сонячне проміння та СО2, а щоб прискорити процес росту, додають азотні добрива. Таким чином із гектара хлорели отримують 50 т білка й олії! Тоді як соя дає його 3–4 т/га. Протеїну хлорела містить 25%, а от жирність у неї більша, ніж у сої, — 30%. Таким чином вирощування хлорели на кормові й технічні цілі дає можливість значно раціональніше використовувати виробничі площі. До того ж для її вирощування не потрібно орати, сіяти, чекати на дощ… Тобто отримання білка та інших корисних речовин відбувається у технологічному режимі — як на будь-якому заводі. Через певний час ці рослини відокремлюються від води та проходять доробку. Використана для вирощування хлорели вода, у якій частково містяться одноклітинні рослини, знову повертається у резервуари та є розплідником нової хлорели. Така технологія не потребує певного потенціалу землі як необхідної умови для вирощування (адже добре, якщо ми маємо родючі чорноземи і вони родять) — її можна застосовувати на будь-яких землях, навіть у пустелях. Але ця технологія поки є експериментальною, тож на сьогодні соя все ж залишається бобовою культурою номер один — поки що ваше видання правильно пише.
«Пропозиція»: Розкажіть про Вашу технологію вирощування сої у монокультурі.
— Я вирощую перші сорти сої, які було завезено із Європи в Україну у 2005 році. Першого року свого господарювання використав вітчизняний сорт сої: протруїв насіння, висіяв, декілька разів вносив гербіциди, фунгіциди, доглядав, підживлював мікроелементами. На початку серпня вдарила спека — все посохло, а коли почав молотити, то ледве з неї взяв по 0,5 т/га. Поїхав на сусіднє поле, подивився на «незвичайну» сою, а вона там стоїть у пояс, зелена, здорова… і хто б там що мені не говорив, але результат я побачив на власні очі. Вже десять років я висіваю один і той самий сорт (назви не пам’ятаю).
«Пропозиція»: А як же дотримання сівозміни?
— Американські фермери у штаті Небраска висівають сою 30 років у монокультурі — мабуть, вони щось знають. Так, наприклад, у Південній Америці у джунглях конкістадори знайшли поля Терра прета. Що це таке? Багато століть на цих полях індіанці вирощували абсолютно всі культури. Сучасні вчені взяли там проби грунту на агрохімічний аналіз, виявилося, що грунти на цих полях багаті на поживні речовини в недоступній для рослин формі, проте висіяні на них культури дають великі врожаї. З’ясувалося, що в грунті є деревне вугілля та черепки із битого посуду (кераміка), наявність яких дуже важлива. Навколо кожної частки деревного вугілля чи шматка розбитого глечика живуть певні бактерії. За наявності у грунті деревного вугілля та бактерій було запущено механізм самовідтворення грунту. Але цей механізм не зовсім звичний для нас, адже 1 см родючого грунту утворюється не за кількасот чи тисяч років, а протягом… лише одного року. Коли настають несприятливі умови для функціонування бактерій, вони ізолюються у деревному вугіллі, яке має високу пористість (1 г деревного вугілля має площу за різних систем виготовлення від 150 до 1500 м2). За сприятливих умов вони знову розпочинають свою життєдіяльність, завдяки якій недоступні для рослин поживні речовини перетворюються на доступні. І в результаті культури добре ростуть не на тих полях, які багаті на поживні речовини, а там, де ця «пожива» перебуває у доступній для них формі. Для прикладу: є українські чорноземи, потенціал яких і наполовину не використаний, адже вони дуже багаті на поживні речовини, але чомусь на цих землях культури не розкривають повністю свого потенціалу — їхній урожай менший, ніж того бажають і очікують аграрії. Тож урожайність потрібно підвищувати не потенціалом рослини, а потенціалом грунтів.
Сою я вирощую у монокультурі близько 10 років. Перед сівбою проводжу дискування на глибину 10 см та запускаю на поле сівалку. Стараюся висівати у пізні строки. Після збирання врожаю поле на зиму не обробляю взагалі. У такому стані воно перебуває до першого травня. Чому так? Тут потрібно враховувати все. Тож беремо календар 2015 року… Оскільки у моєму розпорядженні землі дуже мало — лише 60 га, то будь-яка виробнича «дрібниця» дуже важлива. Так, не можна висівати, коли на небі немає місяця, адже це — найкритичніший період для рослини. Якщо висіяли насіння саме в цей період — отримаєте як мінімум на 40% менший урожай. Хочете — вірте, хочете — ні, але я завжди висіваю у певну фазу місяця, а саме у першу його чверть. Вона припадає у різні роки на неоднакові календарні дати — буває 23, 26 квітня, буває 2, 3 травня.
Новий місяць у небі пробуде 28 днів, і за цей термін потрібно висіяти все. Чому? Коли ця сприятлива місячна фаза закінчиться, при настанні нової — так званого молодого місяця — випадають опади і приходить, як правило, теплий циклон. Який його вплив на наш чорнозем? Чорнозем починає давати поживні речовини рослинам тільки тоді, коли температура грунту на глибині 10 см становитиме 18…21°С. Якщо ж він як слід не прогріється, поживні речовини в ньому перебуватимуть у недоступній для рослин формі. Під час висівання я не вношу ніяких добрив. У нашій окрузі фермери висівають, як правило, раніше від мене і разом із сівбою вносять мінеральні добрива. Але така сівба має певний нюанс: коли насінина проростає, «під боком» у неї лежить азот, вона тут же починає засвоювати його із нітроамофоски чи селітри і повністю використовує. І все — до липня така соя (раннього строку висіву) азоту не виробляє, тож потрібно до цього часу вносити карбамід, щоб її «прогодувати».
«Пропозиція»: Але ж як у вашому випадку можна отримати високі врожаї без внесення мінеральних добрив у основне внесення чи водночас із висівом?
— Як у лісі гриби живуть разом із деревами? Адже ліс ніхто ніколи не підживлює, а для дерев потрібно куди більше поживних речовин, аніж для сої. У лісі працює механізм природного біоценозу. Як на полі забезпечити біоценоз? Європейці, наприклад, розробили препарат, в основі якого містяться спори гриба сімейства Гломус. Суть його дії така: спори гриба вносять у грунт (для ефективності потрібно, щоб грунт мав 90% вологості), там він розповсюджує свої гіфи, які переплітаються із коренями рослин. Таким чином на полі між грибом та рослинами проходить взаємообмін поживними речовинами. Тобто продукти розпаду діяльності грибів сприяють інтенсивному росту коріння в рослині. Що інтенсивніше починає рости коріння рослини, то зменшується міцність кореневого епідермісу — він починає утворювати тріщини, через які виділяється цукор. Гриби, «зрозумівши» цю функцію рослини, починають проникати у ці тріщини і зрощуватися із рослиною. Причому гриби в такому разі не забирають у рослин поживні речовини, оскільки у них різні системи живлення.
Так на полі утворюється біоценоз, що є аналогічний природному лісовому. За достатньої вологості грунту такий біоценоз дає дуже великі результати. Гіфи рослин можуть проникати вглиб грунту до 5 м та постачати рослинам необхідні речовини у доступній для них формі. Ці грибні препарати вносять у грунт один раз на 10 років, при цьому землю не можна обробляти глибше ніж на 12 см, адже основна кількість грибів міститься у 15–20-сантиметровому шарі грунту. Можливо, ви помічали: коли переорюють цілину, виорюється ніби «цвілий» грунт. Насправді то цінні гіфи грибів, і оранка — найбільша шкода, якої може завдати землі людина, знищивши їх.
Із 2005 року я не застосовую оранки, а нещодавно поїхав на поле, так би мовити, «почистити» плуга, пройшов пару разів на глибину 25 см — і виорав плужну підошву, «посічену» черв’яками та бур’яновим корінням. Далі я взяв електрод для зварювання (3 мм) і в різних місцях поля почав заганяти у землю — він проходив углиб без жодних проблем. Потім я перейшов на сусіднє поле, де було застосовано зяблеву оранку на глибину 20 см, і провів таку саму операцію — електрод зайшов у землю лише на 20 см, а далі гнувся і не хотів заглиблюватись. От вам і результат біоценозу на полі.
Звісно, гриба сімейства Гломус я не куплю, бо він дорогий, а норма його внесення — 22 кг/га (вартість 1 кг — близько 200 грн). Тож що робити? Зрештою я знайшов свій спосіб. Колись, у дитинстві, ми всі грали у футбол грибом, що називається «дощовик». Він теж належить до сапрофітів і є представником того самого сімейства, що й гриби Гломус. Тож я беру звичайнісінький дощовик (у якого дозріли спори), розриваю його у воді, в результаті вода стає коричневою, потім цю заспорену воду додаю до протруйника Скарлет МЕ й обробляю ним насіння сої. Після обробки висіваю насіння зерновою сівалкою СЗ-3,6 з нормою 150–160 кг/га.
«Пропозиція»: Чому збільшуєте норму?
— У вирощуванні сої всім відома така проблема, як низьке прикріплення нижнього стручка. Під час збирання врожаю, коли не робити це спеціальними жатками, недобір може становити до 10% урожаю. У мене немає такого «дорого задоволення», як імпортний комбайн із такою жаткою. Тож запитую в одного професора: яким чином можна «підняти» нижній стручок сої? Відповідь отримав як на професора дуже кваліфіковану: нижній стручок ніяк не можна «підняти», адже така ознака у рослин закладена генетично. Тож я пішов своїм шляхом, збільшивши норму висіву за ширини міжрядь 15 см. У такому разі між рослинами на полі виникає міжвидова конкуренція, унаслідок якої рослини витягуються і нижні стручки завдяки цьому «підіймаються» дещо вище, що дає змогу без втрат зібрати врожай.
Оскільки я висіваю «незвичайну» сою, то проти бур’янів застосовую ізопропіламінну сіль із додаванням імідаклоприду проти павутинного кліща та інших шкідників. Хімічних препаратів я намагаюсь вносити якомога менше. Проти хвороб застосовую біологічний засіб боротьби, в основі якого — дріжджі. На цукровому заводі беру мелясу, додаю до неї дріжджі, відбувається процес бродіння. Також сюди додаю свіже горіхове листя, молочнокислі бактерії, 3 л молока, а також соснову хвою, у якій містяться терпенові кислоти. Адже чому ера голонасінних так швидко заполонила нашу планету? Тому, що вони почали синтезувати терпенові кислоти, а в тих своєю чергою почали розвиватися мікроорганізми, які не викликали гнилісних реакцій — через це у сосновому лісі ви ніколи не знайдете гнилих пеньків, а лише засохлі. Також додаю кропиву, у якій міститься вітамін В12 (який так само, як і бор, стимулює запліднення квіток сої), а ще — рослини чистотілу, сік яких убиває патогенну мікрофлору, не пригнічуючи при цьому дріжджі. Розчин готую так, щоб на 100 л води було не менше ніж 30% органічної речовини. Коли весь цей розчин перебродив, я його віджимаю та вношу разом із гербіцидом із розрахунку 20 л/га. Після дворазового внесення такого саморобного біопрепарату соя стоїть зелена, здорова — без будь-яких ознак захворювання.
Обприскування проводжу із певними пропусками рядків. Обприскувач має ширину захвату 10 м. Через кожні 20 або 30 м залежно від площі поля перекривається форсунка, яка обробляє рослини, що перебувають між коліями агрегату. На цих необроблених ділянках потім виростає лобода до 2 м заввишки. Для чого це потрібно? По-перше, коріння лободи глибоко проникає у грунт і розпушує його, що сприяє кращому проникненню вологи та повітря, по-друге — її міцні стебла дають змогу на полі провести снігозатримання: у зимовий період на ділянках із цим бур’яном снігу затримується учетверо більше, ніж на рівній частині поля.
«Пропозиція»: Тож яку врожайність Вам вдається отримати за такої технології вирощування сої?
— Цього року виникла проблема із павутинним кліщем. Я помітив його, коли він уже досить сильно пошкодив рослини, обробив сою інсектицидом, проте вже було запізно. Коли в попередні роки я отримував урожай сої по 4 т/га, то цього року зібрав ледь-ледь 2,5 т/га. Після закінчення обмолочування сої відразу приступаю до… лободи: обмолочую бур’янові верхівки та забираю її насіння, щоб воно не розсіювалося та не засмічувало посіви наступного року. Сою на цих необроблених ділянках не обмолочую.
P.S. Чесно кажучи, важко уявити цю технологію, яку впроваджує на своїй землі Григорій Миколайович, проте вона, за його словами, щороку приносить доволі непогані результати. Також цей ініціативний і допитливий аграрій має безліч власних розробок, так би мовити, «на папері»: зокрема, як можна зекономити до 40% витрати дизельного палива під час застосування тракторів, як із допомогою вихлопних тракторних газів та ультрафіолетових лампочок (елементарною мовою) «заряджати» грунт азотом і обходитися таким чином без купівлі мінеральних добрив та багато інших «селянських хитрощів», які у нашому житті, звісно, ніхто не впровадить у широке виробництво, адже, як усі розуміють, у цьому житті за все потрібно платити…
Отак малі, але заповзяті українські фермери хазяйнують на своїй землі, замінюючи нестачу сучасної модернізованої техніки та задорогих для кишені господаря засобів виробництва своєю природною, одвічною, як то кажуть, із діда-прадіда, життєвою мудрістю, селянською метикуватістю та господарською кмітливістю. І це вселяє надію, що мале фермерство вистоїть і переживе скрутні часи. А за сприятливих умов воно, безумовно, було б здатне здивувати світ…
Г. Жолобецький, g.zholobetskiy@univest-media.com