У їжі та ліків од­на суть, од­не коріння

Про країну, в якій осіннє свя­то вро­жаю Чху­сок відзна­чається не менш мас­штаб­но і ма­со­во, ніж Со­ль­наль — зустріч Но­во­го ро­ку за східним ка­лен­да­рем

М. За­во­рот­на,
М. Пу­говиця, жур­налісти 
Спеціаль­но для «Про­по­зиції» (із Се­у­ла)
Фо­то ав­торів та Korea net

Му­гун­х­ва, або тро­ян­да Ша­ро­на, яка цвіте з ран­ньої вес­ни до пізньої осені, — квітка-сим­вол Півден­ної Ко­реї. Над­зви­чай­но життєстійка, не боїться хво­роб, шкідників. На­зва квітки по­хо­дить від на­зви ко­ре­ня  «му­гун», що оз­на­чає «без­смер­тя». У цьо­му слові віддзер­ка­люється нетлінна ко­рейсь­ка історія, рішучість, на­по­лег­ливість на­ро­ду.
Білий фон національ­но­го пра­по­ра є свідчен­ням чи­с­то­сер­деч­ності і ми­ро­люб­ності ко­рейців. А розміще­не все­ре­дині пра­по­ра ко­ло сим­волізує ідею вічно­го Всесвіту й східної філо­софії. Ко­ло ото­чу­ють чо­ти­ри три­г­ра­ми, кож­на втілює од­ну з чо­ти­рь­ох стихій: не­бо, зем­лю, во­гонь, во­ду.

Мов птах Фенікс
Існує прит­ча про ви­ник­нен­ня ко­рей­­­­сь­ко­го на­ро­ду, за­снов­ни­ка на­ції — хо­ро­б­ро­го Тан­гу­на. Йо­го бать­ко — син Не­ба Хва­нун — вирішив осе­ли­ти­ся на Землі: ко­рейсь­ка зем­ля і ти­сячі років тому бу­ла настільки пре­крас­ною, що навіть бо­ги воліли тут жи­ти. Хва­нун учив лю­дей різним на­укам і ре­мес­лам, за по­ра­да­ми звер­та­ли­ся навіть звірі. Якось до ньо­го прий­ш­ли вед­ме­ди­ця і тигр із про­хан­ням пе­ре­тво­ри­ти їх на лю­дей. Хва­нун по­го­див­ся, але за умо­ви, що ті сто днів про­ве­дуть у темній пе­чері, хар­чу­ю­чись ли­ше тим, що він їм дасть, — 20 зубків час­ни­ку й пу­чок по­ли­ну. У ти­г­ра не­вдовзі тер­пець увірвав­ся, а вед­ме­ди­ця ви­про­бу­ван­ня ви­т­ри­ма­ла. Хва­нун пе­ре­тво­рив її на чарівну жінку. Че­рез де­я­кий час за­су­му­ва­ла во­на від са­мо­ти й зно­ву звер­ну­ла­ся до Хва­ну­на з про­хан­ням по­да­ру­ва­ти їй ди­ти­ну. Він од­ру­жив­ся з нею, і не­за­ба­ром у них на­ро­див­ся син, яко­го на­зва­ли Тан­гун Ван­гом. Ко­ли він виріс, 2333 ро­ку до на­шої ери за­сну­вав ко­ролівство Ко Со­сон (Древній Со­сон) — пер­шу дер­жа­ву на півос­трові. Успішне правління Тан­гу­на чарівним спо­со­бом три­ва­ло по­над ти­ся­чоліття.
Та­ка ле­ген­да. Сьо­годні Ко­рейсь­кий півострів — це дві країни. Деміліта­ри­зо­ва­ною зо­ною по лінії тро­хи південніше 38-ї па­ра­лелі відділені Ре­с­публіка Ко­рея (Півден­на Ко­рея) і КНДР (Північна Ко­рея), ут­во­рені 1948 р., за три ро­ки після звільнен­ня від ко­лоніаль­но­го гніту Японії. У 1950–1953 рр. між ни­ми відбу­ла­ся кро­во­про­лит­на війна, яка по­ча­ла­ся з ма­со­во­го вторг­нен­ня північної армії на південь. У жор­стокій бійні за­ги­ну­ли міль­йо­ни лю­дей — війна за­вер­ши­ла­ся під­пи­сан­ням пе­ре­мир’я 27 лю­то­го 1953 р.
Століття­ми про­ти своєї волі Півден­на Ко­рея бу­ла втяг­ну­та в чис­ленні воєнні ігри, але ви­сто­я­ла, еко­номічно зміцніла і пе­ре­тво­ри­лась на од­но­го з «азійських тигрів». Це не­ве­ли­ка країна, але ду­же ко­ло­рит­на. Ди­во­виж­не пе­ре­плетіння національ­них тра­дицій, які йдуть із гли­бо­кої дав­ни­ни, та сим­волів су­час­но­го бла­го­по­луч­чя роб­лять її над­зви­чай­но ціка­вою. Тут є все: ма­ль­ов­ничі го­ри й річкові до­ли­ни, розкішні морські уз­бе­реж­жя й унікальні ос­т­ро­ви, а ще, бе­зу­мов­но, дбай­ли­во збе­ре­жені ек­зо­тичні хра­ми, древні пам’ят­ни­ки. Своєю цільною куль­ту­рою ко­рейці зо­бов’язані кон­фуціан­ст­ву, своїй мові, гідності. Не ос­тан­ню роль у тво­ренні влас­ної іден­тич­ності відігра­ли і вра­жа­ючі ланд­шаф­ти. Підтвер­д­жен­ня то­го — у тво­рах митців, у ху­дожній ес­те­тиці, для якої тра­диційно важ­ли­вим є прин­цип гар­монії з довкіллям. Ес­те­тич­ний по­сту­лат національ­но­го ми­с­тецтва — ніщо не мо­же бу­ти пре­краснішим за «чо­ти­рь­ох до­б­родіїв»: квітів сли­ви, цвіту орхідеї, світ­ла хри­зан­тем
та енергії бам­бу­ка. 
Нині у країни но­вий амбітний курс — на країну щас­ли­ву. Пріори­тет «ща­с­тя для на­ро­ду» про­го­ло­си­ла об­ра­на два ро­ки то­му пре­зи­ден­том  Пак Кин Хе. І не про­сто про­го­ло­си­ла й після ви­борів за­бу­ла, як це вла­с­ти­во на­шим пра­ви­те­лям. Обіцян­ки підкріплю­ють­ся ре­аль­ни­ми спра­ва­ми: уряд відра­зу ж виділив під них 134,8 трильй­о­на вон. З цьо­го бю­д­же­ту 58% спря­мо­вується на поліпшен­ня бла­го­по­луч­чя на­се­лен­ня. Ціка­во, що, ко­ли ми­ну­ло десь ли­ше півро­ку після інав­гу­рації,  адміністрація пре­зи­ден­та вже ви­да­ла ма­со­вим ти­ра­жем «Кни­гу обліку ви­ко­нан­ня пе­ре­дви­бор­них обіця­нок». От у ко­го по­вчи­ти­ся б Ук­раїні!
Але то так, до сло­ва. Для більшості ук­раїнців Півден­на Ко­рея — це країна «Сам­сунг», «Хюн­дай», LG, країна еле­к­троніки, мобільних те­ле­фонів, ав­то­мо­білів. А ось про сільське гос­по­дар­ст­во Ре­с­публіки Ко­рея нам відо­мо не­ба­га­то.  То­му за­про­шуємо до «країни ран­ко­вої свіжості», як на­зи­ва­ють свою батьків­щи­ну самі ко­рейці. За­про­шуємо до Ко­реї сільської. У своїх ли­с­тах  ми роз­повімо  про те, яки­ми при­род­ни­ми ба­гат­ст­ва­ми тут во­лодіють, що ви­ро­щу­ють на своїй землі та як бе­ре­жуть її корейці;  що про­ти­с­тав­ля­ють кліма­тич­ним змінам та як бо­рють­ся з по­су­ха­ми і по­ве­ня­ми; як бе­ре­жуть і роз­ви­ва­ють тра­диції  східної  куль­ту­ри та на­род­ної ме­ди­ци­ни. Роз­повімо про національ­ну кух­ню, про те, що та­ке «відпо­чи­нок у провінції» та ко­му ви­па­дає кви­ток до «зе­ле­но­го раю», а та­кож… А та­кож про  ба­га­то чо­го іншо­го, ціка­во­го й ко­рис­но­го, в да­лекій азійській країні.

Усі до­ро­ги ве­дуть до се­ла
Та пе­ре­дусім про те, з чо­го ми по­ча­ли свою стат­тю. У Південній Ко­реї од­ним із най­у­люб­леніших свят (по­ряд із відзна­чен­ням при­хо­ду Но­во­го ро­ку за східним ка­лен­да­рем) є Чху­сок, відо­мий ще як Хан­гаві. Це день осінньо­го по­вно­лун­ня, який при­па­дає на 15-й день вось­мо­го міся­ця со­няч­но­го ка­лен­да­ря. За­зви­чай ще за­дов­го до свя­та ко­рейці за­мов­ля­ють квит­ки на літа­ки та по­тя­ги,  на­пе­ре­додні  за­чи­ня­ють­ся на три дні май­же всі ус­та­но­ви та ма­га­зи­ни, й безкінечні вер­веч­ки ма­шин за­пов­ню­ють ав­то­магістралі. Хто б де не був, поспішає до батьківсько­го до­му, в се­ло. Най­пер­ший,  най­го­ловніший об­ряд — вша­ну­ван­ня предків. Зіб­рав­шись ра­зом, кож­на сім’я че­рез про­ве­ден­ня Чже­са (ро­до­во­го об­ря­ду) відзна­чає й за­вер­шен­ня жнив­них робіт у полі, вжи­ває стра­ви, при­го­тов­лені з но­во­го вро­жаю, а з на­стан­ням ночі за­га­дує ба­жан­ня під по­вним міся­цем. По­ряд із тра­диційним ри­сом, при­го­тов­ле­ним на па­ру, та­ран то­пом (су­пом із та­ро), на­му­лем (стра­ви з рос­лин — шпи­на­ту, проростків ква­солі то­що) най­по­пу­лярнішим деліка­те­сом на свят­ко­во­му столі є сонпхен, або пиріжки з клей­ко­го ри­су у формі півміся­ця з різни­ми на­пов­ню­ва­ча­ми на ос­нові бобів, ка­ш­танів, со­лод­ко­го насіння кун­жу­ту та ін., а та­кож не­одмінної скла­до­вої — об­роб­ле­них на па­ру хвоїнок со­сни. Сонпхен і таран тан ра­зом із пло­да­ми но­во­го вро­жаю став­лять на жер­тов­ник для здій­с­нен­ня по­клоніння ду­хам предків — та­ким чи­ном вис­лов­лю­ють по­дя­ку їм за вро­жай­ний рік, про­сять до­по­мо­ги,  аби уник­ну­ти будь-якого лиха у май­бут­нь­о­му.
У кожній провінції — свої власні унікальні ви­ди сонпхен, при­го­тов­лені з ура­ху­ван­ням особ­ли­во­с­тей місце­вої кухні. Не бу­де­мо опи­су­ва­ти їх, на­го­ло­си­мо на го­ло­вно­му: свят­ку­ван­ня Чху­сок на за­галь­но­дер­жав­но­му рівні свідчить про те, як ша­ну­ють у країні не ли­ше пам’ять предків, а й не­лег­ку се­лянсь­ку пра­цю су­час­ників. І це пе­ре­дається із по­коління в по­коління. За істо­рич­ни­ми дже­ре­ла­ми, став­лен­ня до се­лян­ст­ва в старій Ко­реї (та й в інших країнах кон­фуціансь­кої Східної Азії) бу­ло ша­ноб­ливіше, ніж, скажімо, в се­ред­нь­овіковій Європі або в нас, в Ук­раїні. Кон­фу­ціансь­ка тра­диція вирізня­ла чо­ти­ри ви­ди за­нять: дер­жав­ну служ­бу, се­лянсь­ку пра­цю, ре­мес­ло, торгівлю. Пе­ре­ра­хо­ву­ва­ли їх са­ме у та­ко­му по­ряд­ку  в міру змен­шен­ня пре­стиж­ності. Се­ля­нин завжди вва­жав­ся дру­гою за зна­чен­ням лю­ди­ною в дер­жаві і по­сту­пав­ся тільки бю­ро­кра­ту-інте­ліген­ту, пред­став­ни­ку влас­не керів­ної еліти. Так три­ва­ло століття­ми — до не­дав­нь­о­го ча­су се­ля­ни становили пе­ре­важ­ну більшість на­се­лен­ня. Зро­зуміло, що нині кар­ти­на в країні, яка за яки­хось 50 років із аг­рар­ної дер­жа­ви пе­ре­тво­ри­ла­ся на та­ку, що ди­намічно роз­ви­вається, кар­ди­наль­но зміни­ла­ся, але не­ма­ло тра­дицій сільсько­го жит­тя, за­кла­де­них у гли­бо­ку дав­ни­ну, до­жи­ли до на­ших днів. Це й тяжіння до ко­лек­тив­ної праці та ко­лек­тив­но­го відпо­чин­ку, це й ста­ран­ня тру­ди­ти­ся з по­вною відда­чею сил, це й… Але про те — у на­ступ­них ли­с­тах. Сьо­годні ще  зу­пи­ни­мось тро­хи на кулінар­но­му ми­с­тецтві — скла­довій ча­с­тині ба­га­тої куль­ту­ри Ко­реї.

В ос­нові Хан­сик — гар­монія лю­ди­ни і при­ро­ди
Ко­рейсь­ка кух­ня грунтується на древ­ніх тра­диціях, які збе­рег­ли­ся до­нині. Її на­зи­ва­ють однією з найз­до­ровіших і най­ко­рисніших у світі, во­на виріз­няєт­ь­ся раціоналізмом і зба­лан­со­ваністю  вжи­ва­них у ній ком­по­нентів. Відмінна якість і тонкі ню­ан­си сма­ко­вих поєднань страв, які має ко­жен регіон країни, здо­бу­ли най­ви­щу оцінку на фе­с­ти­ва­лях ко­рейсь­кої кухні в ба­га­ть­ох країнах. І як ре­зуль­тат — де­далі зро­с­та­ю­ча цікавість до цьо­го кулінар­но­го ми­с­тецтва в усь­о­му світі. Це ча­с­ти­на фе­но­ме­на, відо­мо­го як «ко­рейсь­ка хви­ля», що по­ши­рюється в усі ку­точ­ки пла­не­ти з ме­тою по­пу­ля­ри­зації ко­рейсь­ко­го спо­со­бу жит­тя.
Ко­рейсь­ка кух­ня, або Хан­сик, ви­ко­ри­с­то­вує на­ту­ральні при­родні про­дук­ти, які да­ють го­ри і ріки. Хан­сик — це спа­док ти­ся­чолітніх тра­дицій і ми­с­тецтва при­го­ту­ван­ня страв, він бе­ре свої коріння в се­лянській їжі, то­му кух­ня про­ста й не­ви­баг­ли­ва. Особ­ли­ве місце в ній зай­ма­ють кімчі (про що мо­ва ниж­че) та чан — фер­мен­то­вані со­уси, при­го­тов­лені шля­хом при­род­но­го бродіння. На­со­ло­дою для  шлун­ка і душі є густі су­пи, м’ясні стра­ви — за­вдя­ки своєму роз­маїттю, а та­кож свіжі овочі й на­муль (дикі тра­ви), ба­гаті вітаміна­ми… Го­ту­ва­ти, ка­жуть ко­рейці, тре­ба з ду­шею. Дрібно нарізані або вручну подрібнені інгре­дієн­ти во­ни ре­тель­но пе­ремішу­ють ру­ка­ми — цей про­цес  на­зи­ва­ють «ро­бо­тою рук ма­тері». У ньо­му й по­ля­гає се­к­рет місце­вої кухні.
Са­ма їжа — то повільне на­со­ло­­джен­ня сма­ком. Во­на грун­тується на прин­ци­пах філо­софії п’яти еле­ментів Інь і Ян, що по­яс­нює гар­монійне поєднан­ня п’яти при­род­них ко­ль­орів (синій, жов­тий, чер­во­ний, білий, чор­ний) і п’яти смаків (со­лод­кий, кис­лий, со­ло­ний, гос­трий, гіркий), які при­но­сять за­до­во­лен­ня п’яти відчут­тям (зір, слух, нюх, смак, до­тик). Віддав­на ко­рейці віри­ли, що в їжі і ліків од­на суть, од­не коріння. Ця філо­софія ляг­ла в ос­но­ву пра­ви­ла вжи­ван­ня свіжої, при­род­ної енергії. Хан­сик підкрес­лює ідею гар­монії між лю­ди­ною і при­ро­дою.
Тут па­нує «культ їжі» — в цьо­му по­стійно пе­ре­ко­нуєшся під час пе­ре­бу­ван­ня на півос­трові. Це підтвер­д­жу­ють і сло­ва, які ми ви­чи­та­ли в жур­налі «Ко­ре­а­на»: «У будь-якій ко­рейській тра­пезі вис­лов­ле­на го­ло­вна ідея на­шої куль­ту­ри — ідея гар­монії. Білий прісний рис у поєднанні з різно­ко­ль­о­ро­ви­ми і та­ки­ми різни­ми за сма­ком за­ку­с­ка­ми по­ро­д­жує єдність не­схо­жих еле­ментів, які ра­зом да­ють відчут­тя гар­монії». От­же, їжа в Ко­реї — більше ніж їжа. Ще од­не підтвер­д­жен­ня  то­го — улюб­ле­ни­ця всіх і кож­но­го в країні — кімчі.

Тра­пе­за душі
Так об­раз­но ка­жуть про найвідомішу ко­рейсь­ку стра­ву — суміш із різних ма­ри­но­ва­них овочів (ка­пу­с­ти, ре­ди­с­ки, огірків, зе­ле­ної ци­булі, та ще плюс мо­ре­про­дуктів, мо­ло­то­го пер­цю, час­ни­ку…)  Са­ме так — най­по­пу­лярнішою на півос­трові є не морк­ва по-ко­рейсь­ки, як з яко­гось ди­ва вва­жається в нас (там та­кої стра­ви не зна­ють), а кімчі — пе­ре­важ­но пекінська ка­пу­с­та, ма­ри­но­ва­на з ней­мовірною кількістю спецій. Без неї не об­хо­дить­ся жод­не застілля, во­на слу­гує обов’яз­ко­вим інгредієнтом для ба­га­ть­ох страв, зо­к­ре­ма для та­ких по­ши­ре­них як гос­трий суп з кімчі, олад­ки з кімчі, сма­же­ний рис з кімчі, лап­ша з кімчі…
Це зна­ко­ва ко­рейсь­ка їжа, яка має ба­га­ту історію і є важ­ли­вим куль­тур­ним над­бан­ням. Се­зон при­го­ту­ван­ня кімчі, відо­мий як кімджан, про­тя­гом ба­га­ть­ох по­колінь зміцнює солідарність і дух обміну між ко­рейсь­ким на­ро­дом. Зва­жа­ю­чи на це, торік
ЮНЕ­С­КО за­нес­ло кімчі та кімджан до Спи­с­ку не­ма­теріаль­ної куль­тур­ної спад­щи­ни люд­ст­ва. Ще раніше аме­ри­кансь­кий жур­нал «Здо­ро­в’я» на­звав кімчі однією з п’яти найз­до­ровіших страв у світі — по­ряд з іспансь­кою олив­ко­вою олією, грець­ким йо­гур­том, індійською со­че­ви­цею та японсь­ким нат­то. У Се­улі не ви­пад­ко­во відкри­ли  му­зей кімчі, при­свя­че­ний най­ти­повішій національній страві.
За да­ни­ми опи­тування Адміні­страції куль­тур­ної спад­щи­ни Ко­реї від 2011 р., 95% місце­вих жи­телів їдять кімчі що­дня, а 64% — навіть під час кож­но­го вжи­ван­ня їжі. Зро­зуміло, що стра­ва є не­одмінною складовою ме­ню но­ворічно­го свя­та. Во­на при­па­ла до сма­ку і на­се­лен­ню ба­га­ть­ох  інших країн — більш як у півсот­ню їх Півден­на Ко­рея вже ек­с­пор­тує кімчі у знач­них об­ся­гах.
З надією, що не­вдовзі відчу­ють смак і по­люб­лять оригіна­ль­ну за­ку­с­ку й ук­раїнці, де­що де­тальніше роз­повісти про неї ми по­про­си­ли Над­зви­чай­но­го і По­вно­важ­но­го По­сла Ре­с­публіки Ко­рея в Ук­раїні  Сол Кьон Ху­на. Відтак дізнаємо­ся чи­ма­ло но­во­го про да­ле­ку азійську країну, ад­же не­да­рем­но ка­жуть, що най­простіший і най­п­риємніший спосіб до­лу­чи­ти­ся до куль­ту­ри іншо­го на­ро­ду ле­жить че­рез йо­го кух­ню.
— Історія кімчі, — го­во­рить пан по­сол, — ся­гає гли­бо­кої дав­ни­ни. Про­то­тип йо­го — ква­ше­на ре­ди­с­ка — зга­дується ще у віршах по­ета І Кю Бо (1168–1241). У період епо­хи ди­настії Чо­сон (1392–1910) ко­рейці  вже до­да­ва­ли до кімчі при­пра­ву чілі, со­ло­ну ри­бу, час­ник. Ймовірно, тоді й з’я­ви­ла­ся тра­диція пізньої осені за­го­тов­ля­ти кімчі на зи­му, так зва­ний сезон кімчжан. Ця за­ку­с­ка три­ва­лий час слу­гувала ос­нов­ним дже­ре­лом си­ли для на­шо­го на­ро­ду. Чим ко­рис­на? Вва­жається єди­ною ово­че­вою стра­вою в світі, яка про­хо­дить два ета­пи бродіння. За­вдя­ки цьо­му на­си­чується по­над 200 ви­да­ми ко­рис­них мо­лоч­но­кис­лих бак­терій — во­ни до­по­ма­га­ють поз­бу­ти­ся ви­­со­ко­го кро­в’я­но­го ти­с­ку та ожиріння, спри­я­ють уповільнен­ню старіння та втра­ті ва­ги, підви­щу­ють імунітет. Оскіль­ки інгредієнтами кімчі є свіжі овочі, стра­ва ба­га­та на вітаміни, кальцій, залізо, фо­с­фор та інші по­живні ре­чо­ви­ни. Лікарі на­го­ло­шу­ють на ефек­тивній дії кімчі  у ліку­ванні діабе­ту й хво­роб сер­ця, за­побіганні виникненню ра­ку
шлун­ка та кишківни­ка.
Відо­мо до двох со­тень різно­видів кімчі — за­леж­но від регіону та інгре­дієн­тів. Раніше її ма­со­во зберіга­ли в землі у гли­ня­них ча­нах, які спри­я­ли про­це­су бродіння. Те­пер для цьо­го ви­пу­с­ка­ють­ спеціальні місткості, що за­кри­ва­ють­ся, і навіть хо­ло­диль­ни­ки для кімчі, що дає змо­гу го­ту­ва­ти не­ве­ликі порції за­ку­с­ки про­тя­гом усь­о­го ро­ку і до то­го ж зберіга­ти в міських умо­вах. Сам про­цес, як­що ко­рот­ко, перебігає так. Бе­ре­мо, для при­кла­ду, пекінську ка­пу­с­ту, від’єднуємо ли­с­тя, про­ми­ваємо й за­мо­чуємо в со­лоній воді. Спеції (на вибір) змішуємо із со­ло­ною збро­д­же­ною ри­бою, от­ри­ма­ну ма­су рівномірно кла­де­мо між ли­с­тям ка­пу­с­ти. Ка­ча­ни за­вер­таємо й скла­даємо в місткості з ма­ри­на­дом, зберігаємо у про­хо­лод­но­му місці. Че­рез кілька днів уже мож­на ку­ш­ту­ва­ти  — обов’яз­ко­во з ри­со­вим чи іншим гарніром, які пом’як­шу­ють гос­трий смак.
— Хоч і гос­трий, та та­кий, що вар­то ли­ше спро­бу­ва­ти — й уже, як ка­жуть,  за ву­ха не відтяг­неш від тієї стра­ви…
— Що­ро­ку в різних містах країни, а ос­танніми ро­ка­ми і за її ме­жа­ми, відбу­ва­ють­ся фе­с­ти­валі ко­рейсь­кої кухні, які вик­ли­ка­ють чер­гові хвилі ува­ги до куль­тур­них і соціаль­них ас­пектів ко­рейсь­ких страв, де­мон­ст­ру­ють унікальні особ­ли­вості національної їжі. Участь у та­ких свя­тах бе­руть де­далі більше іно­земців. Над­то по­пу­ляр­ни­ми ста­ють фе­с­ти­валі при­го­ту­ван­ня та роз­да­ван­ня кімчі — ос­танній протягом трьох днів про­хо­див у ли­с­то­паді ми­ну­ло­го ро­ку в центрі Се­у­ла. Кімчжан — це не про­сто насліду­ван­ня тра­дицій, по­вто­рен­ня давніх ре­цептів. «Ми щас­ливі бу­ти ча­с­ти­ною кімчжа­на як єди­не ціле з кож­ним, хто при­хо­дить на свя­то», — підкрес­лю­ва­ли іно­земні гості. А їх на­ра­ху­ва­ли торік на Се­ул-плазі по­над п’ять ти­сяч.
Фе­с­ти­валь вша­ну­ва­ли своєю при­сутністю керівни­ки дер­жа­ви та сто­лиці, відомі публічні осо­би, митці, дип­ло­ма­ти… Ку­харі-вірту­о­зи, пред­став­ни­ки Ко­рейсь­кої асоціації кімчі  де­мон­ст­ру­ва­ли гос­тям, як го­ту­ва­ти тра­диційну стра­ву. Під час це­ре­монії відкрит­тя пер­ши­ми у ве­ли­ко­му кон­тей­нері взя­ли­ся змішу­ва­ти її інгредієнти діти із різних ку­точків світу. Потім підклю­чи­ли­ся до­рослі. За три дні ви­ко­ри­с­та­ли май­же 130 ти­с. ка­чанів ка­пу­с­ти — по­над 9 ти­с. учас­ників дійст­ва при­го­ту­ва­ли 265 т кімчі. Ос­нов­ну ча­ст­ину страви з бла­го­чин­ною ме­тою пе­ре­да­ли тим, хто найбільше по­тре­бує: самотнім ста­рим лю­дям, хво­рим у лікар­нях, не­по­вним ро­ди­нам. Ко­жен при­сутній по­ку­ш­ту­вав не ли­ше стан­дарт­ну гос­тру кімчі, а й «суміш по­чуттів» під на­звою «джонг», що роз­ши­ф­ро­вується як «лю­бов, по­чут­тя, сим­патія, участь і людсь­ка на­ту­ра».