Технології та соціальні процеси в агровиробництві

Технології у широкому розумінні цього поняття — це обсяг знань, які можливо залучити до виробництва товарів і послуг, використовуючи економічні ресурси. У вузькому розумінні — це способи перетворення речовини і енергії у процесі виробництва продукції, обробки і переробки матеріалів, збірки готових виробів, контроль їхньої якості, управління.

А. Малієнко,
д-р с.-г. наук, професор,
ННЦ «Інститут землеробства НААНУ»

Технології у минулому могли бути набором простих навичок. За нинішніх часів — це здебільшого складний комплекс знань, ноу-хау, отриманих, часом, за допомогою надзвичайно дорогих досліджень.
Аграрні технології мають низку принципових відмін від промислових. Перш за все, у них дія знарядь праці спрямовується на природні об’єкти: грунт, рослини, тварини, мікроорганізми. Головними матеріалами, що їх використовують, є вода, повітря, а основне джерело енергії для створення органічної речовини — сонце.
Протягом тривалого часу ми вели наше національне сільське господарство у межах однієї планової соціально-економічної системи, яка повільно змінювалась у часі. Великі простори обумовлювали і дещо гальмували розвиток технологічних систем. Зусилля концентрувались на освоєнні нових земель, у тому числі цілинних. У цій системі технології диференціювались переважно за грунтово-кліматичними умовами. В Україні найпростіший зональний їхній поділ встановився відповідно до широтної природно-кліматичної зональності — Степ, Лісостеп, Полісся.
Коли двадцять років тому відбулась зміна планової соціалістичної економіки на ринкову, з’ясувалось, що грунтові умови і клімат не відіграють провідної ролі. Більшого значення набувають соціально-економічні чинники.
Для детального аналізу будь-якого складного явища чи процесу його бажано поділити на окремі складові. Щодо технологій сільськогосподарського виробництва, зокрема його центральної ланки — землеробства, вони, з нашого погляду, є такими:
   витрати праці, які найзручніше вимірювати використаним часом;
   оплата праці робітника, оператора;
   засоби механізації трудомістких процесів;
   засоби хімізації виробництва (агрохімікати);
   насіння (як реалізація досягнень селекції, генетики і біотехнології).
Елементи технологій, що пов’язані з використанням засобів механізації, хімізації, насіння, потребують залучення інфраструктурних ресурсів. Необхідність в них зростає в індустріальноорієнтованих технологіях.
Таким чином, технології є своєрідним полем взаємодії перелічених чинників.
В економічно розвинутих країнах у сільськогосподарську галузь залучаються обмежені трудові ресурси за високої їхньої вартості. Низька працезабезпеченість компенсується високопродуктивними засобами механізації. Обмеженість земельних ресурсів підтримується потужним використанням агрохімікатів (добрива, засоби захисту рослин, регулятори їхнього росту і розвитку, високопродуктивні сорти і гібриди, у тому числі створені з використанням біотехнологічних методів). Такі системи потребують залучення значних капіталів, енергоносіїв, інформаційних ресурсів. При цьому енергія і капітал не є безпосередніми складовими технологій, а лише незамінним ресурсом їхнього функціонування.
За типових для бідних і найбідніших країн соціально-економічних умов формуються технології з широким залученням ручної праці, використанням у якості рухомих енергетичних засобів тяглових тварин, низьким рівнем використання сучасних засобів інтенсифікації, включаючи інформацію.
Таким чином формуються два протилежні технологічні полюси. Один з них представлений трудоощадливими, капітало-, енерго-, інформаційномісткими технологіями. Протилежний — трудомісткими технологіями, що не потребують значних капіталовкладень, витрат енергії і потужного інформаційного забезпечення. Аналогічні закономірності діють також у межах окремих країн з причин нерівності рівнів економічного і соціального розвитку їхніх регіонів, наявного в них ринку робочої сили, розмірів землеволодінь, наявності різних форм організації виробництва. 
Якщо аналізувати землеробську галузь України, то в ній представлені майже всі наявні у світі технологічні системи — від спрощених архаїчних до найсучасніших індустріальних. Ми їх нараховуємо чотири:
Œ  Парцелярне землеробство сільських населених пунктів. Воно базується на землях присадибного фонду із загальною площею 4,6 млн га. Крім того, цей сектор частково використовує прилеглі до сільських територій землі пайового фонду. Його технології із значним обсягом кінно-ручних і частково механізованих робіт принципово не відрізняються від землеробських систем багатьох азійських і африканських країн.
  Фермерські господарства, які обробляють десятки, іноді сотні гектарів, використовують спрощені механізовані технології.
Ž  Окремі господарства, здебільшого приватно-орендні, які зберегли організаційні форми колгоспів або радгоспів і здійснюють діяльність у межах їхніх землеволодінь з використанням відповідної інфраструктури. Вони запроваджують інтенсифіковані технології часто на застарілій техніці.
Агропромислові об’єднання (агрохолдинги), що орендують десятки або сотні тисяч гектарів ріллі, залучають сучасну і надсучасну техніку закордонного виробництва, агрохімікати та насіння.
Ці різні за організацією і технологіями системи утворюють те, що ми називаємо агропромисловим комплексом України. В його межах наявні певні загальні особливості. Вони певною мірою визначаються працезабезпеченістю аграрного сектору на окремих територіях або забезпеченістю одного працюючого (табл.). Відповідно, найнижчі та найвищі показники характерні для зони Степу. Тому в цій зоні раніше і у більших обсягах, ніж у інших, набувають поширення технології і технічні засоби, що забезпечують стрімке підвищення продуктивності праці, перш за все, за рахунок застосування тракторів тягового класу у 5 т, запровадження широкозахватних знарядь безполицевого обробітку грунту, «ноу-тілл»-систем.
У зоні Лісостепу, особливо у районах розвиненого буряківництва, формуються системи з більшою часткою традиційних технологій, зокрема у ланці обробітку грунту. «Ноу-тілл»-системи запроваджуються лише фрагментарно окремими великими господарствами. У західній частині Лісостепу, Прикарпатті, на Поліссі домінують традиційні технології з періодичним частковим застосуванням мінімального обробітку грунту та інших елементів високопродуктивних технологій.
На рівні села на запровадження технологій впливає друга форма земельної ренти, яка визначається відстанню між землею та виробничим центром або садибою. Центр такої системи, її ядро (село) та найближчі околиці охоплюють технології спрощеного або примітивного типу. Високопродуктивні технології індустріального типу тяжіють до периферійної їхньої частини.
Якщо оцінювати загальні наслідки функціонування агрокомплексу України за останні двадцять років, то слід визнати значне розшарування суб’єктів господарювання за рівнем економічного та технологічного розвитку із загальними негативними наслідками.
Незважаючи на певні успіхи в обсягах виробництва і прогресу в технологіях вирощування зернових і олійних культур, діяльність агрокомплексу змістилася у бік виробництва сировини з низьким рівнем доданої вартості у кінцевих продуктах, що пропонуються на ринку. На загальний технологічний рівень негативно впливає зменшення обсягів застосування агрохімікатів, перш за все, мінеральних добрив, експлуатація морально застарілих і зношених засобів механізації. Про деградаційні процеси свідчить значна наявність на ринку продуктів від парцелярного виробництва з його примітивними архаїчними технологіями.
На річних зборах Академії аграрних наук 2010 р. було озвучено такі дані. Сільське населення виробило у своїх господарствах: зерна — 21%, буряків цукрових — 12, овочів — 86, плодів і ягід — 85, утримувало худоби — 66, свиней — 58, овець і кіз — 83, птиці — 50%. Таке виробництво неможливо віднести до такого, що працює лише на самозабезпечення населення. Таким чином воно впливає на загальний рівень агротехнологій в країні.
Напрям розвитку технологій у землеробстві зручно прослідковувати на прикладі двох найважливіших технологічних систем: обробіток грунту і збирання урожаю.
Технологія обробітку грунту пройшла етапи ручного мотичного землеробства, розпушення і оранки знаряддями на тязі приручених свійських тварин, обробітку знаряддями на тракторній тязі. Надалі відбувалось зниження інтенсивності обробітку у зв’язку із запровадженням хімічного методу контролю бур’янів. Останнім етапом стало освоєння «ноу-тілл»-технологій, які не потребують окремих заходів для попереднього підготування поля для сівби. На цьому ланка обробітку досягла межі свого розвитку: надалі її чекає лише удосконалення технічних засобів, їхнє пристосування до різноманітних умов.
Серед науковців і виробничників нерідко виникають дискусії з приводу того, які технології (традиційні чи «ноу-тілл»-системи) забезпечують вищу продуктивність посівів. Це питання важливе, проте другорядне. Для сучасного аграрного бізнесу найважливішим є розмір прибутку. При цьому є можливість обирати два шляхи: підвищувати урожайність посівів на обмеженій площі або збільшувати площі висіву, не маючи на меті підвищення урожайності взагалі. Виходячи із стрімкого зростання обсягів запровадження «ноу-тілл»-систем, така стратегія програє. Коли всі вільні орні землі будуть освоєні, на перше місце вийде підвищення урожайності.
Ми штучно спрощуємо ситуацію. «Ноу-тілл»-системи є важливим елементом охорони грунтів від ерозії, дефляції, машинної деградації, економії окремих ресурсів. У той самий час основним «локомотивом» їхнього запровадження є певний «закон» послідовного розвитку технологій шляхом підвищення продуктивності праці.
Механізація збирання пройшла приблизно такий самий шлях, як і обробіток грунту. Його зручно уявити послідовною зміною знарядь праці: гребінь (ручне очісування диких злаків), серп, коса, косарка-«лобогрійка», самоскладна косарка, снопов’яз, комбайн. Останній поєднав косарку з молотаркою. На комбайні, як і за використання сівалок прямої сівби під час обробітку грунту, технологія збирання досягла межі свого розвитку. У комбайна залишилась одна незначна можливість удосконалення технологічного процесу — освоєння очісувальних жаток, тобто повернення до витоків технології.
Хімізація землеробства веде початок з публікації книги Юстуса Лібіха «Органічна хімія у пристосуванні до сільського господарства і фізіології». Агрономічна хімія надалі послідовно поширювала свій вплив на захист рослин від шкідників, хвороб і бур’янів. Окремою ланкою, що швидко розвивається, є розробка і впровадження регуляторів росту рослин різного спектру дії.
Характерною ознакою сучасної агрономічної хімії (у широкому розумінні цього поняття) є розробка і освоєння препаратів, які забезпечують високий позитивний ефект за застосування їх у мінімальних нормах внесення, що вимірюються іноді у грамах на гектар.
Отримання високої продуктивності посівів досягається нині запровадженням технологій з інтенсивною ланкою захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів. Ними передбачається контроль шкідливої фауни, флори, мікроорганізмів, починаючи від протруювання насіння, захисту проростків, вегетуючих рослин і урожаю. Формується своєрідний технологічний комплекс управління ростом, розвитком і захистом рослин, що його ми схильні називати «агрофармакологією».
Поступово, поряд з використанням хімічного методу захисту рослин, набуває розвитку біотехнологічний метод: використання біотехнологічно модифікованих культурних рослин.
Окремим технологічним напрямом є точне землеробство. Технології цього спрямування передбачають точне визначення агрохімічних, агрофізичних характеристик полів, складання електронних карт відповідних показників і внесення агрохімікатів з урахуванням різних потреб у цих культур на окремих частинах поля. Необхідною умовою є точна орієнтація агрегатів за системою GPS. На основі розвитку цього напряму уже нині можлива автоматизація технологічних процесів обробітку грунту, удобрення, захисту рослин без участі оператора на тракторі, комбайні. Запровадження таких технологій — питання часу та їхньої вартості порівняно з існуючими.
У технологіях захисту рослин від бур’янів точне землеробство отримує розвиток шляхом створення комп’ютерних оптичних систем розпізнавання образів забур’янених ділянок поля або окремих бур’янів і внесення препаратів локально.
Слід привернути увагу до найбільш спірного в останні часи біотехнологічного напряму в селекції рослин та розвитку агротехнологій взагалі, зокрема у ланці захисту рослин. Ми особисто відносимо його до одного з найвидатніших досягнення науки, здатного значно вплинути на подальший розвиток суспільства. Поділяючи певну закономірну стурбованість щодо можливих негативних наслідків, варто нагадати про те, що жодне велике відкриття у біології не залишилось без подальшого використання. Затримати закономірний процес розвитку науки і технологій неможливо і безперспективно.
Декілька слів про соціально-економічні питання розвитку агротехнологій, оскільки сільське господарство є соціоприродною системою.
У кожній країні відбувається еволюція технологій, яка періодично «вибухає» змінами революційного характеру. Найпомітнішими серед них були перехід від ручної мотики до рала на тваринній тязі, що обумовило підвищення продуктивності праці у 50 разів або запровадження зернозбирального комбайна теж на кінній тязі (до 24 коней або мулів) — підвищення продуктивності праці у 20 разів.
При цьому має місце значний розрив у рівні технологічного розвитку між окремими країнами. Безперечним є також факт співіснування на окремих територіях організаційних структур з різним рівнем розвитку технологій у межах однієї країни. Зв’язок між рівнем громадського розвитку і технологіями є загальновідомим.
Зворотний вплив розвитку технологій на соціальні процеси і явища не такий очевидний і значно рідше обговорюється. Цей зв’язок найбільш помітний під час значних економічних і політичних змін. Так було у Великій Британії у XVIII столітті після буржуазної революції. У ті часи розпочався бурхливий розвиток промисловості, зокрема текстильної. Остання потребувала сировини — вовни — і, відповідно, — розширення пасовищ для овець навзамін орних земель. В історії цей процес відомий як «огорожування».
Селян масово зганяли з землі. Ними поповнювався фабричний пролетаріат. Але на фабриках їхнє становище не було стабільним. Одночасно примітивні ткацькі верстати замінювались досконалими ткацькими машинами, які працювали, використовуючи гідро-, а пізніше парову енергію.
До нинішніх часів у Великій Британії усе давно заспокоїлось. В Україні тільки починається…
Ті процеси, які ми спостерігаємо останні 20 років, є не чим іншим, як буржуазною революцією, яка заблукала у часі і з’явилась більш ніж через 300 років після британської з усіма власними пострадянськими атрибутами.
Молода, завзята (почасти кримінальна) буржуазія — вона спочатку завжди така — претендує на усі ресурси держави, у тому числі на земельні. Вилучити їх у селян у такий самий спосіб, як це дозволяли собі британські попередники у далекому минулому, нині неможливо. Тому винайшли непрямий шлях через паювання: щоб остаточно відібрати, слід спочатку «справедливо» розділити.
За умов, що склались, виникає тісний зворотний зв’язок між технологічними новаціями і соціальними процесами. Звісно, капітал для розвитку сучасного виробництва на селі відсутній. Він сконцентрований у міської буржуазії. Нею (на поки що орендованій у селян землі) залучаються фінансові ресурси, що реалізуються у рослинництві в технологіях індустріального типу. Останні забезпечують високу продуктивність праці і скорочують робочі місця. Особливістю цього процесу є значна увага до галузі рослинництва і відсутність її щодо тваринництва, зокрема до галузі молочного та м’ясного скотарства. Здебільшого це не лише відсутність цікавості, але і активне її знищення.
Тваринництво — складна галузь. Вона пов’язана з потребою наймання кваліфікованої, відповідальної робочої сили, розвитку кормовиробництва, ветеринарного контролю і обслуговування, інженерного супроводу.
Це нікому не потрібно, якщо за менших капітальних витрат і ризиків можна отримувати прибуток за рахунок вирощування і експорту сировини: зерна, олійних культур.
Зайвими стають і трудові ресурси села. За еволюційного розвитку суспільства нові технології — це, безумовно, благо. За поступового їхнього розвитку і впровадження зникає важка виснажлива фізична праця, зростає добробут населення. Трудові ресурси, що вивільняються, знаходять застосування в інших сферах народного господарства. Але це не характерно для технологічних змін революційного характеру, що відбуваються в наш час. Їхнім результатом є витіснення селян поза межі аграрного виробництва. Найбільш активна їхня частка вимушена шукати місця для працевлаштування, реалізації своїх здібностей і можливостей поза межами держави. Ті, що залишились без роботи, спиваються або помирають за відсутності перспектив і цілей у житті. Виявляється, що розвиток технологій, як медаль, може мати і зворотний бік.
Нова аграрна буржуазія заходить на поля з новими технічними засобами і технологіями, а на ферми — з ножем, у села — з безробіттям.
Це не осуд чи якість претензії до агробізнесу. Він діє у межах свого призначення і функцій. Таке положення свідчить лише про відсутність в Україні аграрної політики. Останню ми розуміємо як управління складною соціоприродною системою з її соціальними, економічними та екологічними складовими.