Спецможливості
Агробізнес

Поспішність із продажем землі — загроза Україні

19.02.2016
882
Поспішність із продажем землі — загроза Україні фото, ілюстрація

Закінчення. Початок у №1/2016

Закінчення. Початок у №1/2016

М. Хорунжий, канд. екон. наук, професор

Продаж землі — це пряма дорога до сільського злидарювання. Очевидно, слід піти іншим шляхом — одноосібну власність на землю у вигляді земельних паїв, що на законних підставах належать селянам, об’єднати в кооперативні формування на засадах спільної земельної власності в межах сільських територій, що формують реформовані сільські громади: не орендар (чи навіть держава), а власник землі повинен визначати механізм відносин у тріаді землеволодіння — землекористування — землевикористання. Таке об’єднання працюватиме на задоволення потреб членів кооперативу, який стане надійним постачальником сільськогосподарської продукції державі.

По-третє, чи можна відкривати ринок землі, якщо у розпорядженні держави немає достовірних даних про якість землі та її економічну оцінку. Йдеться не про оновлену нормативну ціну, а реальну ціну з урахуванням фактичної (залишкової) родючості грунту, місцерозташування земельних масивів, їхньої схильності до водної і вітрової ерозії, бо за роки насичення землі різними хімікатами для ефективного виробництва високоліквідних культур родючість грунту значно знизилась. Теперішні землі України — це не ті чорноземи, які ще донедавна переважали в країні. Тепер із кожних 10 га практично 8–9 уже не спроможні забезпечувати високу врожайність, бо вміст гумусу в них вдвічі-втричі менший від оптимальної норми. І це не тому, що триває мораторій на продаж землі. Головна причина — нищівна експлуатація земель вітчизняними латифундистами, які, порівняно із 1990 роком, збільшили посіви соняшнику у 3,2 разу, ріпаку — у 20 разів, скоротивши посіви цукрових буряків у 4,8 разу. А ця культура формувала сівозміну як основу раціонального землеробства. Через одночасне зменшення у 5,7 разу обсягу посівів кормових культур було підірвано тваринництво, а через відсутність органіки щороку втрачається 600–700 кг/га гумусу. Якщо у розвинутих країнах аграрний сектор розвивається інтенсивним шляхом, тобто зростанням окупності витрат у виробництво, то в Україні переважає екстенсивне сільське господарство — непомірне розширення площ високоліквідних культур та скорочення тваринництва, буряковиробництва, тобто тих галузей, які визначають культуру землеробства. До цього слід додати: щорічно в Україні на 80 тис. га збільшується площа деградованих грунтів, майже третина їх уже еродована, а на п’ятій частині розвиваються дефляційні процеси.
Саме тому держава повинна не покладатись на стихію нерегульованого ринку, а встановити чіткі правила. Основне кредо земельного ринку має полягати у соціально-справедливому товарному русі земель. Варто було б законодавчо (терміном хоча б на перші два-три роки) встановити межові ціни на землю, нижче яких операції купівлі-продажу проводити не можна. Причому такі цінові межі мають бути диференційовані залежно від сільськогосподарської зони, а також особливостей кожного регіону (адміністративної області, району, господарства). Якщо цього не зробити, то купівля-продаж землі спрацює в інтересах грошовитих покупців, а не селян — продавців землі: селян укотре з благословіння держави буде обдурено.
За даними Інституту аграрної економіки, співвідношення між вартістю землі, основним та обіговим капіталом має становити відповідно 40, 40 і 20%. Погодьтеся, що на найкращих за природною родючістю і ринковим місцерозташуванням землях вартість землі буде визначальною, основною і сягатиме не 40, а 60–70%. У такому разі ціна землі має бути найвищою, бо це дасть змогу заощаджувати на основному й обіговому капіталі. Але й тут постає закономірне питання — кому саме має належати земельна рента, що не викликана додатковими витратами: селянину, що продав землю, тому, хто її купив, а чи державі. Якщо цього не враховувати, то в країні просто настане узаконене розбазарювання родючих земель. І чи можна погодитись із тим, що в Україні ціна одного гектара землі має орієнтуватись на ту оцінку, яка закладена в договорі оренди? Гектарна вартість землі у наших сусідів — Польщі і Болгарії — становить відповідно 7200 і 4500 дол. США, а їхні ж землі набагато бідніші, ніж наші чорноземи.

По-четверте, не можна в сучасних умовах допустити хаотичного, нерегульованого розвитку ринку взагалі. Потрібно розробити і впровадити відповідний механізм купівлі-продажу. Такий загальнонаціональний скарб, яким є земля, не може бути звичайним товаром. Як влучно говорить народне прислів’я, розумний торгує продукцією, дивак — сировиною, а дурень — землею.
Купівлю-продаж землі, звичайно, можна відрегулювати законодавчим актом. Але це не є підставою вважати, що завдяки цьому земля стане використовуватися ефективно. Треба, щоб земля була визнана незамінним ресурсом, а це досягається за умови її ефективного використання не власником, а господарем. Доцільно нагадати, що не приватна власність, а розумна державна політика забезпечує високу продуктивність земель. Так, у розвинутих країнах у власності держави перебуває переважна частка загальнонаціональних земель: у Німеччині і у Франції — 67%, у США — 70, в Ізраїлі — 90, в Англії — 93%. І ніхто не заперечить, що саме в цих країнах досить високий рівень продовольчого забезпечення населення.
Перш ніж наполягати на неодмінності впровадження ринку землі, державі треба спрогнозувати всі можливі наслідки, керуючись таким прагматизмом альтернатив: ринок землі сприятиме економічному зміцненню країни чи розхитає її; він дасть благо селянам, а чи знищить селянство як історичну основу українського народу; гарантуватиме продовольчу безпеку країни чи перетворить Україну в імпортозалежну державу; збереже українське село з його генетично успадкованою духовністю, а чи прискорить трагічний процес його занепаду; нарешті, ринок землі — це загальнонаціональна потреба, чи бажання і настирлива вимога грошовитих мужів.

По-п’яте, аби не скоїти одним махом загальнонаціональне зло, потрібно (і ця думка уже досить поширена в Україні) спочатку стати на шлях соціально-економічного експерименту. Йдеться про таке. За згодою селян (і тільки в такий спосіб) у кожній сільськогосподарській зоні слід виділити, наприклад, по три експериментальні господарства для з’ясування доцільності та вигоди для селян і держави від продажу землі. Доцільно було б ці три господарства диференціювати за такими ознаками: перша — всі селяни без винятку готові продати свої паї; друга — готовність продати паї виявили лише більше половини селян і третя — згоду на продаж землі дали менше половини селян. Протягом принаймні трьох-п’яти років, безсумнівно, можна буде переконатись у доцільності (чи недоцільності) продажу землі (за тією схемою, яка виявиться найпростішою). І лише після цього можна проведений соціально-економічний експеримент поширити на всі регіони України.
Якщо держава справді переймається долею українського села і селянина, то варто не вирішувати за нього життєво важливі питання, а створити сприятливі умови, за яких він відродиться і стане заможним на належній йому землі та своїм селянським розумом згодиться продати землю. Якщо ж без згоди селян приступити до продажу землі, яка їм належить і має конституційно визначений захист, то в разі її продажу у приватну власність селяни зі своїм житлом опиняться в оточенні чужої приватної території, тобто буде створено своєрідні резервації — ми повернемось до середньовіччя, коли пан визначав долю селянина.

Доки селянська спільнота дійде висновку про важливість і необхідність продажу своєї землі на умовах, які вони визначать, варто державі вирішити такі невідкладні питання:
Переглянути умови оренди землі в бік підвищення рівня орендної плати та посилення ролі селян як орендодавців. Не указ президента чи постанова уряду, а рішення селян має визначити розмір плати і строки оренди землі. Саме так чинять інші країни, де орендна плата на порядок вища від тої, яка нині діє в Україні. Наприклад, у Німеччині вона становить 260 дол., а у Франції — 230 дол./га.
Завдяки такій формі вдасться зберегти селянство, відродити хліборобські династії, залишити земельні паї у великих масивах, а не дрібнити їх. Це відкриє широкі можливості інвестування, здійснення системи заходів щодо підвищення родючості земель, створить передумови перетворити земельну ренту на всенародне, а не приватне надбання і як наслідок — відпаде потреба у продажу землі.
Дати право селянам обирати ту чи ту форму господарювання: здавати землю в оренду, а чи об’єднати паї на кооперативних засадах та вести спільне виробництво не заради прибутку, а в інтересах зростання добробуту власників паїв.
Державі слід сформувати таке зовнішнє економічне середовище навколо аграрного виробництва, яке б сприяло утвердженню його на ринку ресурсів, продукції і послуг рівноправним партнерам. Не можна вважати економічно виправданим той факт, що агропродовольчий сектор досі залишається досить вигідним донором національної економіки України.
Під час проведення радикальних змін у тріаді землеволодіння — землекористування — землевикористання держава має передбачити всі можливі і неможливі наслідки як для країни у цілому, так і для її населення, зокрема сільського. Будь-яка поспішність у вирішенні цього питання може тільки нашкодити. Бо земля не терпить наруги над нею, вона щедро віддячує тільки тому, хто ревно її леліє, шанує і піклується про неї.
Принагідно варто також нагадати нашим державним мужам, що у світі вже забули про продаж землі як фактор розвитку, і щороку на ринок попадає 2–3% земель — і то тих, які, в основному, втратили власника.

Спільна аграрна політика Європейського Союзу щодо стимулювання поступального аграрного розвитку визначає основоположним фактором цього процесу не ринок землі, а зусилля держави, спрямовані на розв’язання таких життєво важливих завдань, як забезпечення:
зростання продуктивності сільського господарства на основі технічного прогресу, раціонального використання його виробничих можливостей, передусім робочої сили;
належного рівня життя сільського населення, зокрема підвищення індивідуальних доходів осіб, зайнятих у сільському господарстві;
стабілізації ринку сільськогосподарської продукції, а не землі;
населення продуктами харчування гарантовано і в достатньому обсязі;
прийнятного рівня цін для споживачів.
Спільна аграрна політика європейських країн на період до 2020 року визначає такі пріоритети: продукти харчування, природні ресурси, сільські території. В Європі визнали, що сталий розвиток сільського господарства можуть забезпечити не великі компанії, а фермери, оскільки наймана праця не може стати рушієм прогресивного розвитку.
Державна земельна політика має спрямовуватись в єдине русло: незалежно від форм власності, земля має використовуватись в інтересах не приватних осіб, а всього суспільства. Тому земельне законодавство має регулювати та координувати не купівлю-продаж земель, а дбайливе та обережне використання земельних ресурсів, постійне відтворення родючості грунтів.
Стосовно наших реалій мова має йти не про продаж землі чи заборону на її продаж (мораторій), а про розробку на рівні держави та її регіонів довгострокового, на 10–15 років, мораторію на будь-яку зміну цільового використання сільськогосподарських земель. За цей час сільські громади зможуть відрегулювати земельні, зокрема орендні, відносини, прийняти в інтересах селян рішення щодо здавання земельного масиву в оренду чи створення власного виробництва продукції. За таких умов вдасться зупинити спад аграрного виробництва і гарантувати продовольчу безпеку в країні. 

https://mzuri.in.ua/

Інтерв'ю
Ансгар Борнеманн, директор Nestlé в Україні та Молдові
Nestlé в Україні активно співпрацює з місцевими постачальниками. За даними на кінець 2016 року, близько 70% компонентів для товарів компанія купує на місцевому локальному ринку.  Із 2007 року
Николай Орлов
До кінця 2016 року парламент повинен прийняти Закон про обіг земель сільськогосподарського призначення. Цей закон має відкрити ринок землі в Україні. 

1
0