Камінь, що ко­тить­ся, мо­хом не об­ро­с­те

У чер­го­во­му листі з Півден­ної Ко­реї — про Бо­жу ко­маш­ку, яка об’єднає світ, мек­ку сир­ної індустрії «Імсіль» і де­що про те, хто такі «жінки моря»…

М. За­во­ро­та, М. Пу­го­ви­ця,
жур­налісти
Спеціаль­но для «Про­по­зиції» із Се­у­ла

У по­пе­редніх публікаціях («Про­по­зиція», №№ 5,6/2015) ми роз­повіли про Ко­рею як країну ви­со­коінтен­сив­но­го зем­ле­роб­ст­ва. Нині мо­ва піде про тва­рин­ниць­ку га­лузь, якій тра­диційно відво­ди­ли ду­же скром­ну роль у сільсь­ко­му гос­по­дарстві. При­чи­на — бук­валь­но на по­верхні: дві тре­ти­ни те­ри­торії країни зай­ма­ють го­ри, для об­робітку при­дат­на ли­ше од­на тре­ти­на угідь, що бу­ли ро­зо­рані з не­за­пам’ят­них часів. Над­зви­чай­но ви­со­ка щільність на­се­лен­ня зму­шу­ва­ла лю­дей з кож­но­го при­дат­но­го клап­ти­ка до­би­ва­ти­ся мак­си­маль­ної віддачі —  інак­ше во­ни про­сто не про­го­ду­ва­ли б се­бе та свою сім’ю. Це й виз­на­чи­ло спе­цифіку сільсько­го гос­по­дар­ст­ва — тва­рин­ництво у старій Ко­реї бу­ло май­же відсутнє. Ви­хо­ди­ли з то­го, що ділян­ка па­со­ви­ща в се­ред­нь­о­му да­ва­ла у 10–15 разів мен­ше ка­лорій, ніж ана­логічна під зла­ка­ми. То­му відво­ди­ти до­ро­гоцінну зем­лю під па­со­ви­ща вва­жа­ло­ся ве­ли­кою розкішшю, її засіва­ли пе­ре­важ­но ри­сом, а ху­до­бу ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли як тяг­ло­ву си­лу та для пе­ре­ве­зен­ня ван­тажів (ора­ли во­ла­ми, а не кіньми).
М’яса ве­ли­кої ро­га­тої ху­до­би їли ду­же ма­ло, мо­ло­ка не вжи­ва­ли зовсім — ним ви­по­ю­ва­ли те­лят. Сьо­годнішній про­до­воль­чий до­ста­ток — до­сяг­нен­ня ос­танніх де­ся­тиліть. Ще 50–60 років то­му кар­ти­на бу­ла ду­же сум­ною: так, у 1961-му на ду­шу на­се­лен­ня спо­жи­ва­ли в се­ред­нь­о­му 45 г (!) мо­ло­ка. У 1996 р. цей по­каз­ник уже ста­но­вив 45 кг, тоб­то за 35 років підви­щив­ся рівно у ти­ся­чу разів.
Який стан справ у ви­роб­ництві та спо­жи­ванні про­дукції тва­рин­ництва те­пер? Поч­не­мо із «со­лод­кої» га­лузі, ад­же у ве­ресні Півден­на Ко­рея прий­ма­ла де­ле­гатів ХХХХІV Міжна­род­но­го кон­гре­су Всесвітньої фе­де­рації бджіль­ни­ць­ких асоціацій Апімондія — сторічний ко­лар йо­го бу­ло пе­ре­да­но го­лові ор­­ганіза­цій­но­го коміте­ту Кьон Хва­ну Чо два ро­ки то­му під час за­крит­тя по­пе­ред­нь­о­го фо­ру­му, який відбув­ся в сто­лиці Ук­раїни.

Від Києва — до Те­д­жо­на
Ко­рейсь­ка де­ле­гація, од­на з най­чис­ленніших на кон­гресі Апімондії в Києві, пред­ста­ви­ла ши­ро­кий спектр ек­с­по­натів — від різно­маніття  ме­ду та про­дуктів апіте­рапії до бджо­лярсь­ко­го інвен­та­ря. У павільйоні, на­да­но­му в роз­по­ря­д­жен­ня п’яти солідним ком­паніям, постійно бу­ло люд­но від охо­чих яко­мо­га більше дізна­ти­ся про бджільництво у да­лекій країні. Там ми і по­знай­о­ми­ли­ся з Вікто­ром Яцен­ком, керівни­ком гос­по­дар­ст­ва «Ме­дові по­ля», що у Ва­сильківсько­му рай­оні на Київщині. Ра­зом з ро­ди­ною він до­гля­дає пасіку на 300 бджо­лосімей, а ще має мат­ко­вивідну пасіку май­же на 1 тис. місць і мріє про ство­рен­ня на її базі племінно­го за­во­ду. Йо­му ви­па­ла можливість по­бу­ва­ти в Південній Ко­реї, тож про успіхи її знає не з роз­мов і що­ра­зу ста­вить за при­клад. Ми ско­ри­с­та­ли­ся на­го­дою й по­про­си­ли поділи­ти­ся най­я­с­кравіши­ми вра­жен­ня­ми з чи­та­ча­ми жур­на­лу — хто, як не фахівець, мо­же да­ти про­фесійну оцінку, порівня­ти стан ве­ден­ня га­лузі «в них» і «у нас». От­же, сло­во
Вікто­ру Яцен­ку.
— В Ук­раїні бджільництво три­має­ться на ама­то­рах, яких ду­же ба­га­то, до то­го ж більшість пра­цює дідівськи­ми ме­то­да­ми. Зовсім інша спра­ва в Ко­реї. Її на­вряд чи мож­на на­зва­ти ме­до­нос­ною, але там з ву­ли­ка от­ри­му­ють у се­ред­­ньо­­му 50 кг ме­ду, тоді як у нас ледь 20 кг. Та й ті діста­ють­ся ой як не­про­сто. Пасіку з од­но­го місця на інше тре­ба пе­ре­вез­ти п’ять-шість разів за се­зон; ву­ли­ки пе­ре­но­сиш на ру­ках по­пе­ред се­бе та так на­тя­гаєшся, за­роб­ля­ю­чи гри­жу, що мед для те­бе вже не со­лод­кий, а гір­кий. Ко­рейці роб­лять усе це за до­по­мо­гою спеціаль­них на­ван­та­жу­вачів, мед відка­чу­ють, на­тис­нув­ши ли­ше од­ну кноп­ку. Вра­зи­ло те, що країна має Спіл­ку бджо­лярів-про­мис­ловців, а та, своєю чер­гою, не­за­леж­ну су­час­ну ла­бо­ра­то­рію, яка досліджує якість про­дук­ту, а та­кож влас­ний банк, який без­про­цент­но (!) кре­ди­тує про­гра­ми роз­вит­ку га­лузі. Аби за­охо­ти­ти до за­нят­тя бджіль­ницт­вом мо­лодь, юнаків навіть звільня­ють від служ­би в армії. Ті ж, хто вчить­ся у профільних ви­шах, крім дер­жав­ної сти­пендії, от­ри­му­ють ще й сти­пендію від спілки. В Ук­раїні ж ка­д­ро­ва про­бле­ма стоїть ук­рай гос­тро, мо­ло­дих бджіль­ницт­во не при­ваб­лює, бо сти­му­лу нія­ко­го. А маємо ж бо без­меж­ний по­тен­ціал! Ко­ли ко­рейські пасічни­ки бу­ли в Києві, я при­во­зив їх у на­ше се­ло, по­ка­зу­вав своє гос­по­дар­ст­во. Пам’я­таю, під’ї­ха­ли до по­ля з греч­кою, всі по­ви­с­ка­ку­ва­ли із ма­ши­ни і по­ча­ли її цілу­ва­ти, бо на їхній батьківщині цей ме­до­нос — рідкість. Ко­рейці не мог­ли збаг­ну­ти, як за та­ко­го ба­гат­ст­ва на­ше бджільництво все ще за­ли­шається на низь­ко­му рівні, особ­ли­во на технічно­му, ор­гані­заційно­му, хоч і зай­маємо при­зові місця за ви­роб­ництвом ме­ду в світі…
Бджільництвом у Ко­реї зай­ма­ють­ся близь­ко 45 тис. пасічників, тре­ти­на з них — лю­би­телі. Ут­ри­му­ють близь­ко 2 млн бджолосімей, зай­ма­ю­чи за кількістю 11–13-те місце у світі. За рік ви­роб­ля­ють до 25 тис. т ме­ду, зде­більшо­го ака­цієво­го (70%). Ре­ш­та — ка­ш­та­но­вий, ріпа­ко­вий, з ко­ню­ши­ни, різно­т­рав’я… Крім то­го, що­ро­ку за­го­тов­ля­ють у се­­ред­­нь­о­му 8 т ма­точ­но­го мо­лоч­ка, 300 т пил­ку.
— Ве­ликі ком­панії, які ма­ють до­стат­­ню технічну ба­зу та мож­ливість кон­тро­лю­ва­ти якість, про­да­ють про­по­ліс та про­дук­ти на йо­го ос­нові, — де­мон­ст­ру­вав нам ба­га­ту ко­лекцію апіви­робів, роз­фа­со­ва­них у не­ве­ли­ку скля­ну та­ру з яс­к­ра­ви­ми ети­кет­ка­ми, керівник фірми «Нонг хьоб» Чо Санг Кун. — Особ­ли­вим по­пи­том се­ред по­купців ко­ри­с­тується зуб­на па­с­та з про­полісом.
Не ли­ше пасічників, а й пе­ре­роб­ників про­дуктів бджільництва, ви­роб­ників інвен­та­ря, на­уковців профільно­го інсти­ту­ту об’єднує Ко­рейсь­ка асоціація бджо­лярів, ство­ре­на 1970 р. Як роз­повів її пре­зи­дент Кьон Хван Чо, го­ло­вни­ми на­пря­ма­ми діяль­ності є постійний кон­троль за ви­роб­ництвом та якістю про­дукції; за­хист прав бджо­лярів, роз­роб­ка но­вих освітніх про­грам для них; впро­ва­д­жен­ня новітніх тех­но­логій; ефек­тив­не за­побіган­ня за­хво­рю­ван­ню бджіл та епідеміологічний кон­троль; роз­роб­ка су­час­но­го, зруч­но­го для спо­жи­ва­ча ди­зай­ну упа­ков­ки; роз­ви­ток га­лузі че­рез міжна­род­ну співпра­цю.
— Пасічни­ки в Ко­реї — по­чесні лю­ди, — на­го­ло­сив він під час зустрічі. — Ад­же не тільки ви­роб­ля­ють до­стат­ньо ме­ду для країни, а й пра­цю­ють на вро­жай сільгоспкуль­тур, дба­ють про поліпшен­ня еко­логії. Дер­жа­ва всіля­ко підтри­мує їх, сти­му­лює…
Без­пе­реч­ний успіх ко­рейців — пра­во прий­ма­ти у се­бе, в місті Те­д­жоні, юві­лей­ний кон­грес Апімондії. Це пра­во, ви­бо­ре­не в жорсткій кон­ку­рентній бо­ротьбі, вони за­слу­жи­ли на­по­лег­ли­вою пра­цею, постійним твор­чим по­шу­ком, тим са­мим підтвер­див­ши істинність ко­рей­сь­ко­го прислів’я: «Камінь, що ко­тить­ся, мо­хом не об­ро­с­те». Участь у кон­гресі бра­ли і бджо­лярі Ук­раїни — від них після по­вер­нен­ня із Се­у­ла дізнаємо­ся чи­ма­ло но­во­го про скла­дові «ко­рейсь­ко­го ди­ва у ву­ли­ку». А ми пе­рей­де­мо до знай­ом­ст­ва
з інши­ми га­­лу­зя­ми тва­рин­ниць­ко­го сек­то­ру країни.

Ка­жуть, що смач­не…
Як­що по­трап­ляєш за обідній стіл ра­зом із ко­рей­ця­ми по­хи­ло­го віку, нерідко чуєш від них по­ба­жан­ня «їсти побіль­ше». Після тра­пе­зи ж за­зви­чай ка­жуть не «смач­но поїв», а «з’їв ба­га­то». Ці та ба­га­то інших мов­них зво­ротів, зро­зу­мілих місце­вим жи­те­лям, на­га­ду­ють про го­лодні ча­си, яких не­ма­ло бу­ло в історії на­ро­ду. Півден­но­ко­рейсь­ка мо­лодь, ко­т­ра ніко­ли не зна­ла го­ло­ду, та­кий мов­ний зво­рот прак­тич­но не вжи­ває.
Нині в хо­ло­диль­ни­ках ко­рейців ці­лорічно є про­дук­ти на будь-який смак. Звісно, ко­ли є за що їх ку­пи­ти. Чо­го не ви­ро­щу­ють у се­бе, за­во­зять із інших країн, да­ле­ких і близь­ких. Нас пе­ре­ду­сім ціка­вить те, що ви­роб­ля­ють на міс­ці. Із м’яс­ної про­дукції най­мен­ше ви­роб­ля­ють яло­ви­чи­ни, хо­ча національ­ною стра­вою вва­жа­ють­ся пуль­го­ги — во­гненні її шма­точ­ки, за­­ма­ри­но­вані у соєво­му со­усі, з до­да­ван­ням різних при­прав, і об­сма­жені на де­ку. Але ж де па­с­ти те­лят, ко­ли землі під па­со­ви­ща, як ми вже го­во­ри­ли, не­має? От і вва­жає­ться яло­ви­чи­на деліка­те­сом та до­ро­го ко­ш­тує, порівня­но зі сви­ни­ною, яка до­ступ­на всім. Що­ро­ку в країні ви­ро­щу­ють близь­ко 9 млн сви­ней, зго­до­ву­ють їм по­над 4 млн т хар­чо­вих відходів. За­га­лом, сви­ни­ни їдять у 2,5 ра­за більше, ніж яло­ви­чи­ни або ку­ря­ти­ни.
А як що­до со­ба­ча­ти­ни? Та­ке пи­тан­ня після при­льо­ту із Се­у­ла ми чу­ли не­од­но­ра­зо­во. Відповідаємо: їдять. Але не всі і не завжди. При­хиль­ників со­ба­ча­ти­ни — відсотків 6–7, це пе­ре­важ­но чо­лові­ки, бо вва­жається, що м’ясо со­бак під­ви­щує по­тенцію. Їдять тільки тих тва­рин, які ви­ро­щені на спеціаль­них фер­мах. Що­до сма­ку… Ви­ба­чай­те, од­нак зму­си­ти се­бе по­ла­су­ва­ти со­ба­ча­ти­ною не змог­ли. То­му повіри­мо на сло­во тим, хто вжи­ває ек­зо­тич­не м’ясо: ка­жуть, що смач­не.
Те­пер про тва­рин­ництво мо­лоч­но­го на­пря­му. Во­но ха­рак­тер­не пе­ре­важ­но для око­лиць Се­у­ла та інших ве­ли­ких міст — Пу­са­на, Те­гу, Кван­д­жу. За­ко­но­дав­цем мо­ди в га­лузі є ко­о­пе­ра­тив «Се­ульсь­ке мо­ло­ко», до яко­го вхо­дять сум­лінні, до­б­ре підго­тов­лені фер­ме­ри. Оскільки во­ни ма­ють до­ступ до спо­жи­вачів і без­по­се­редній вихід на ри­­нок, то пер­шо­чер­го­ву ува­гу приділя­ють якості. Крім мо­ло­ка, ви­роб­ля­ють різні на­пої та мо­ло­ко­про­дук­ти, з успіхом ек­с­пор­ту­ють їх до Аме­ри­ки, Ка­на­ди, Ки­таю, Син­га­пу­ру, Японії. Ця ін­фор­­­мація го­во­рить са­ма за се­бе.
Кілька де­ся­тиліть то­му більшість ко­рейців не зна­ли, що та­ке сир — нині й він чи не най­у­люб­леніший про­дукт. У 1969 р. за­вдя­ки бельгійсько­му свя­ще­ни­ку Дідьє Сер­сте­вен­су, ко­т­рий приїхав на півострів, аби до­по­мог­ти регіону Імсіль-гун по­до­ла­ти еко­номічні труд­нощі, та йо­го до­б­ровільним помічни­кам-фер­ме­рам вда­ло­ся ство­ри­ти твер­дий сир «Імчіль». Він прий­шов­ся до сма­ку ко­рей­цям, тож си­ро­вар­не ви­роб­ництво стрімко роз­ви­ва­лось і 2004 р. відкри­ли навіть Сир­ний те­ма­тич­ний парк «Імсіль» — те­пер йо­го що­ро­ку відвіду­ють близь­ко 200 тис. чо­ловік. Ви­с­тав­кові май­дан­чи­ки, де­гу­с­таційна за­ла, ре­с­то­ран, фа­б­ри­ка, ри­нок, на­уко­во-дослідний центр — усе пе­ред­ба­че­но. І все пра­цює на по­пу­ля­ри­зацію ви­со­ко­якісно­го про­дук­ту. Ок­руг пе­ре­тво­рив­ся на мек­ку сир­ної індустрії.
Це один ли­ше з ба­га­ть­ох при­кладів підприємли­вості, на­по­лег­ли­вості у до­сяг­ненні ме­ти, відда­ності своїй справі ко­рейців. Їм під си­лу ство­ри­ти будь-яке ди­во.

Ну що, зда­ва­ло­ся б,
во­до­рості…
Та   все ж найбільше  ко­рейці люб­лять ри­бу і мо­ре­про­дук­ти, яким на­ле­жить особ­ли­ва роль у хар­чу­ванні лю­дей, оскільки во­ни є го­ло­вни­ми (а до­не­дав­на бу­ли прак­тич­но єди­ни­ми)  по­ста­чаль­ни­ка­ми тва­рин­них жирів. На будь-яко­му рин­ку, не обов’яз­ко­во риб­но­му, ба­чиш лот­ки і ба­сей­ни з жи­вим «сріб­лом». Прісно­вод­на ри­ба не в по­шані, а от морсь­ка… Але й во­на по­сту­пається де­я­ким іншим ат­ри­бу­там мо­ря — каль­ма­рам, мо­лю­с­кам, тре­пан­гам, морській ка­пусті. Най­у­люб­леніша національ­на за­ку­с­ка — це, зви­чай­но, в’яле­ний каль­мар. Ко­ли їдеш уз­довж східно­го уз­бе­реж­жя — скрізь і всю­ди на мо­туз­ках, як білиз­на, сох­нуть роз­роб­лені йо­го туш­ки. Сво­го ча­су, у вкрай важ­кий період після Дру­гої світо­вої війни, су­шені каль­ма­ри бу­ли го­ло­вною стат­тею ко­рейсь­ко­го ек­с­пор­ту. Нині лю­би­телі над­то ціну­ють си­рих, свіжих, які на бе­резі про­по­ну­ють ри­бал­ки, щой­но по­вер­нув­шись із про­мис­лу. Найс­мачніша стра­ва із си­ро­го каль­ма­ра на­зи­вається «хве», у нас відо­мий йо­го японсь­кий ана­лог — «суші».
По­над чверть усіх мо­ре­про­дуктів на ко­рейсь­ко­му столі — це «вро­жай» з план­­­тацій морсь­ких фер­мерів. Умо­ви для роз­ве­ден­ня ри­би в країні, що має 11 тис. км морсь­ко­го уз­бе­реж­жя, про­сто іде­альні. Бе­ре­ги півос­тро­ва зрізані, йо­го ото­чу­ють сотні ос­т­ровів, у за­хис­них бух­­тах зруч­но об­ла­ш­то­ву­ва­ти морські план­тації. Відійшли в ми­ну­ле ча­си, ко­ли най­по­пу­лярнішою бу­ла про­фесія «хе­не», що в дослівно­му пе­ре­кладі оз­на­чає «жінки мо­ря» — пірналь­ниці за во­до­ро­с­тя­ми і мо­лю­с­ка­ми. Три­ва­лий час во­ни вва­жа­ли­ся го­ло­вни­ми го­ду­валь­ни­ця­ми у своїх ро­ди­нах, а нині їх за­ли­ши­ло­ся кілька ти­сяч і май­же всі — віком по­над 55 років. Во­ни вже не мо­жуть кон­ку­ру­ва­ти з морсь­ки­ми фер­ма­ми, які спеціалізу­ють­ся на ви­ро­щу­ванні во­до­ростів.
А во­до­рості за­вой­о­ву­ють своїх поціно­ву­вачів в усь­о­му світі. Для при­кла­ду, як­що 2007 р. ек­с­порт однієї з різно­видів їх — бу­рої — у гро­шо­во­му ек­віва­ленті ста­но­вив 59,7 млн дол. США, то в 2013 р. — 250 млн дол. Тільки за ос­танні три ро­ки ци­ф­ра про­дажів про­де­мон­ст­ру­ва­ла три­крат­не зро­с­тан­ня. Май­же 4/5 «вро­жаю» во­до­ростів у країні зібра­но в ок­рузі Ван­до (провінція Півден­на Чол­па). Їх про­да­ють тільки після відповідної об­роб­ки, сушіння. В одній порції містить­ся мен­ше 1% жи­ру, а от про­теїнів і кар­богід­ратів — від 30 до 40%, не­обхідних для що­ден­ної нор­ми вжи­ван­ня. Во­ни ба­гаті на вітаміни, зба­га­чені кальцієм, калієм, залізом, фо­с­фо­ром.
А зда­ва­ло­ся б, ну що — во­до­рості?!     
…От і за­вер­ши­ла­ся ще од­на ман­дрів­ка — фер­ма­ми, пасіка­ми, хар­чо­ви­ми фа­б­ри­ка­ми да­ле­кої країни. Чи має во­на про­бле­ми в роз­вит­ку сво­го аг­рар­но­го сек­то­ру, сво­го се­ла? Зви­чай­но. Од­на із них — бо­роть­ба із по­ве­ня­ми (ну точ­нісінько як у Кар­па­тах), зі зміна­ми кліма­ту. Про те — у на­ступ­но­му листі із Се­у­ла.