Два дні з брестськими сябрами*

Якщо хтось думає, що, відвідуючи Білорусь, повертаєшся в соціалізм, то це неправда. Таким, на думку авторів, мав бути комунізм, який ми всі недобудували і в якому не встигли скасувати товарно-грошові відносини.

Із колгоспників — у сябри
Общинне існування в складі агрофірм — це основа аграрної моделі по-білоруському. Основа процвітання білоруського села сьогодні.
Здобуття Україною незалежності обернулося для селян великим і кошмарним переділом землі. Колишні колгоспи, а потім і колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), наші не дуже далекоглядні, але дуже демократичні політики різали по-живому, розоряли, як більшовики буржуїв у сімнадцятому році (От тільки КСП — за що?).

Таким чином, Україна вибрала найгіршу польську модель переділу землі на наділи й межі. До чого призвів цей “шариковський” переділ, знає кожен, хто мав можливість від’їхати від столиці на 50 км.
Земельні паї колишньої колгоспної землі, в кращому разі, передано сумлінному землекористувачеві в оренду, в гіршому — не обробляються або мають власника-орендаря, далекого від сільського господарства. Після прийняття закону про приватну власність на

Реконструйований корівник “радянського” типу для безприв’язного утримання високоудійних корів

землю довгострокова оренда перейде в особисту земельну власність орендарів. Таких землевласників у деяких країнах називають латифундистами, у Польщі — панами, у царській Росії звали поміщиками.
Автори — не фахівці в галузі землевпорядкування, а лише довіряють своїм очам. Очевидно, лихо українського села в тому, що земельні реформи, робили в кабінетах. Їм бракує любові й поваги до власного селянина. Яка ж це демократія, коли думка хлібороба ні в гріш не ставиться?
Як нам видається, наші білоруські сусіди зуміли уникнути цих помилок, провести реформування колгоспного села без криз і потрясінь, без переділу колективної власності й землі. Відбувся плавний перехід цієї власності від колгоспної до спільної в особі аграрних співтовариств. І (хто б міг подумати?), всупереч прогнозам, колишня колгоспна власність, позбавлена комуністичного повідка, запрацювала на нову селянську громаду, та ще й як!
В умілого і долото рибу ловить
Президент Лукашенко, відвідавши будівництво молочної суперферми західного зразка, вартістю 5 млн дол. США, сказав, що для трьох приміщень ферми це занадто дорого й навряд чи такий шлях придатний для скотарства республіки.

Підтвердження цьому висновку ми побачили наступного дня за 100 км від Бреста, відвідавши агрофірму “Малеч” Березівського району.
Її беззмінний (протягом 22 років) голова, Іван Данилевич, із гордістю показував реконструйовані ферми з безприв’язним утриманням

Літній табір для молочної череди

корів. Від старих радянських ферм залишилися тільки добротні стіни, які перекрили подвійним поперечним шаром шиферу (щоб не було конденсації вологи).
Ферми оснащені незамерзаючими саморобними поїлками, безшумними вакуумними агрегатами, імпортною (в цьому голова непохитний) доїльною та молокоприймальною технікою.
У стійловий період, на глибокій цілорічній підстилці утримують 900 колгоспних корів голштинської породи різного ступеня кровності з удоєм 6000 кг за минулий рік. Завдання на цей рік — семитисячний удій і племінний продаж молодняку — в перспективі. Стратегічний рубіж на найближче п’ятиліття — півторатисячна череда чистопорідних голштинів з удоєм 8–10 тис. кг молока. А це вже удій на рівні Північної Америки. Мрія Хрущова, схоже, збувається!
Тактика досягнення мети — запліднення худоби голштинським сім’ям і пересадка ембріонів, придбаних у Канаді. Недостачу телиць-реципієнтів у господарстві компенсують залученням для трансплантації “сурогатних” матерів, яких закупили в населення ще теличками.
Лабораторія трансплантації оснащена імпортною технікою, яку обслуговують два фахівці. Роботу з пересадки канадських і власних ембріонів від імпортної худоби очолює головний біотехнолог республіки, доктор біологічних наук І. Киса.

Влітку “молочна” гордість колгоспу випасається на сіяних пасовищах, у таборах під наглядом вітчизняних електропастухів (8–12 змін ділянок пасовища за добу).
На літньому “курорті” корів доять легкими переносними апаратами, польовий вакуум — із використанням трактора “Бєларусь”. Заробітна плата доярок (майже в усіх колгоспах) — 400–500, пастухів і техніків — 350 доларів.
Колгоспники живуть переважно в будинках котеджного типу. В Малечі таке котеджне селище нещодавно було передане молодим родинам у кредит за ціною 20–30 тис. дол., черги на житло практично немає. Працюють дитячі садки, будинки й палаци культури, інша “соціалка”. Поруч із реконструйованими корівниками зводять кінноспортивну школу об’їждження коней.
На території агрофірми розкинувся республіканський центр реабілітації дітей чорнобильської зони, схожий на велику дитячу іграшку.
Навіть у таких “царських” умовах молодь у тваринництво йде неохоче. Вважається, що праця важка, а заробітна плата — так собі.

Чотириразове  роздоювання імпортних первісток відбувається поки що на прив’язі

Нам би їхні проблеми! Ветеринарні лікарі й доярки на Київщині одержують по 200 дол. Наданий на виплат котедж нашому фахівцеві може тільки приснитися.
Комплекс вирощування ялівок і відгодівлі биків потопає в квітах і лагідно зветься “зоокомплекс”. Крім молодняку, там для екзотики тримають п’ятьох оленів, яких випасають на окремо обгородженій ділянці.

 Агрофірму “Малеч” із західного в’їзду (ймовірно, від західної демократії) прикриває 76-міліметрова гармата часів вітчизняної війни, замoк від якої зберігається в кабінеті голови. Біля його офісу “чергують” два музейні винищувачі часів освоєння реактивної техніки (із запасом гасу) та беззмінне погруддя В.І. Леніна. Білоруси пишаються своєю історією, шанують героїв і, судячи з озброєння, — нікого не бояться.
Біля входу в контору — стенд із нагородами господарства, список соціальних гарантій колгоспників (!) — на півстіни. В кабінеті голови на місці, де в нас, як водиться, вивішують портрет Президента, — великий портрет академіка Терентія Мальцева.
На колгоспних полях висівають гібрид пшениці з житом — тритикале з коефіцієнтом колосистості 3,5. Хліб з нього — не дуже смачний, зате корм — чудовий. Для молочно-товарної ферми (МТФ) вирощують ще й кормові білкові суміші.
 У господарстві у пошані кукурудза (800 га), цукрові буряки       (150 га), ріпак (117 га), його тут ще називають північний білок. За врожайності 30–40 ц/га ріпак охоче купують у Європі по 280 євро за тонну. Він же може прислужитися як резервне джерело біопалива. В республіці, на відміну від України, немає джерел вуглеводневої сировини й вугілля, з палива — тільки торф.
У рільництві наші сусіди точно досягли великих успіхів, якщо врахувати, що все це багатство сябри вирощують на бідних, заболочених грунтах, меліорованих на 82% (!). Куди їм до українських чорноземів.
Останнє придбання голови Данилевича — “ягуар” за 480 тис. дол. і два “джон-діри” за 280 тис. дол. кожний. Виявляється, мінська техніка слабенька для кам’янистих і заболочених земель Каменецького та Березівського районів. На думку селян, їй потужності не вистачає, метал не тієї якості, електроніки мало. Для селян Переяслав-Хмельницького району Київщини (де мешкають автори) придбання кожного нового мінського трактора — свято. У побуті нові українські “латифундисти” дотепер використовують раритетні 20-літні “джони з дір” марки “Нива”.

Нам би їхні проблеми

Чим ще живе аграрна Білорусь? Голову агрофірми “Малеч” хвилює питання соціальної справедливості. Чому його заробітна плата

Тритикале: урожай удався на славу!

менша, ніж у водія молоковоза з акціонованого молокозаводу, а головні фахівці одержують менше, ніж прибиральниця на переробному підприємстві.
Під час нашого перебування в Бресті, Мінсільгосппрод республіки Білорусь повідомив, що 65–75% рослинницької продукції “пропускають” через тварин і реалізують у вигляді тваринницької продукції. Щорічно в Російську Федерацію експортують 30–50 тис. голів племінного молодняку.
Доки наші політики в Києві сперечаються про потребу вільних економічних зон для економіки України, білоруські СЕЗ дали країні  90 тис. т м’яса й м’ясопродуктів на експорт, що становить 58% (!) усього м’ясного експорту країни. Крім того, Мінсільгосппрод сусідів сьогодні стурбований масовим поширенням кульбаби на полях республіки.
І ще одна помилкова думка — Білорусь здатна нагодувати Росію. Частка республіканських поставок

Цілорічний  реабілітаційний центр для дітей чорнобильської зони

м’яса і яєць у російському балансі становить ледве понад один відсоток. Цю продукцію, до того ж, дотують із бюджету. Тож тут, як мовиться, непочатий край роботи. Нам би їхні проблеми!

В. Мадісон
Л. Мадісон,
канд-ти біол. наук, НАУ