Спецможливості
Архів

За ким стоять люди?

05.06.2008
151
За ким стоять люди? фото, ілюстрація
За ким стоять люди?

Нинішній сільськогосподарський сезон залишиться в історії України як сезон всеосяжної кризи. Її прояви видно усюди: на полях, елеваторах, у цукроварнях, на полицях продовольчих магазинів, а також у настроях людей. Відкотившись було геть від України, хвиля адміністративного регулювання з новою силою повернулася в наше господарське життя. Прикметою сьогодення стали оперативні групи, створені силами правоохоронних органів, податкової служби, ДАЇ тощо, які уважно відстежують перебіг збирання врожаю, його перевезення, засипання в засіки, купівлю-продаж, сотнями відкривають кримінальні справи, ставлять на облік, регламентують, забороняють. З’ясувалося, що керівники приватних агропідприємств, яким ще минулого року держава обіцяла невтручання в господарську діяльність, тепер є розкрадачами народного добра і злочинцями лише через те, що продали вирощене не тому, кому треба, не там, де треба і не за тією ціною, за якою треба.
Напевно, весь світ із нас потішається: оце так реформа відбулася в аграрному секторі України! Оце так приватних власників вони настворювали! Самі в себе крадуть, а міліція за ними ганяється!
І поки світ над нами сміється, нам варто було б розібратися, де ж коріння тієї проблеми, яка щоразу змушує Україну наражатися на аграрні кризи? На це питання існує чимало відповідей — як примітивних, так і більш грунтовних, за кожною з яких стоїть чимало прихильників. Наприклад, певна верства бачить головну проблему в кліматичних умовах, інші — у недостатності державної підтримки галузі, ще інші — у ментальних особливостях сільського населення тощо. Кожна з цих версій у чомусь слушна, проте навряд чи може пояснити причини негараздів сповна.
З-поміж інших існує й іще одна точка зору, проте обговорюється вона не дуже часто, бо йдеться про доволі делікатні питання. А поговорити є про що. Нині часто доводиться чути вислів “розвиток села”, але хто був у селі, той знає — насправді ніякого розвитку там немає. Якщо називати речі своїми іменами, то останніми роками ми бачимо стрімкий занепад сільських населених пунктів. У багатьох із них, особливо тих, що були периферійними відділками колгоспів і радгоспів, матеріальну базу підприємств зруйновано, люди залишилися без роботи. Чи не єдиним засобом для їхнього існування стали особисті підсобні господарства. Молодь та люди працездатного віку — хто міг — з таких сіл виїхали, а ті, що залишилися, згодні працювати за будь-яку платню, у тому числі за обіцянки видати її у невизначеному майбутньому. Українське село невпинно старіє: десь близько половини сільських жителів нині становлять пенсіонери.
На такому соціальному тлі в нашій країні відбувається аграрна реформа. Як відомо, головні її гасла мають економічний характер — перетворення колгоспів (КСП) на підприємства ринкового типу, створення на селі приватного власника, запровадження у виробництво передових технологій, збільшення виробництва аграрної продукції. При цьому передбачається, що соціальні проблеми вирішуватимуться самі собою, бо ж нові ефективні підприємства наповнюватимуть місцеві бюджети, а звідси — і всілякі соціальні програми, підтримка нужденних тощо.
Проте одна річ — красиві гасла, а інша — реалії життя. Кожен керівник реформованого колгоспу, відвідуючи кабінети районного начальства, не раз чув такі слова: “Пам’ятай, за тобою стоять люди”. Зміст цієї — на перший погляд, простої — фрази є дуже глибоким. Село, на відміну від міста, завжди існувало громадою, єдиним соціальним організмом. У селі зазвичай було одне підприємство (колгосп), у якому всі й працювали. Це підприємство не лише забезпечувало громаду роботою, воно надавало їй різноманітні соціальні послуги (від оранки городів до поховання померлих), утримувало комунальні об’єкти (водогони, дороги); нарешті, громада з підприємства крала.
Аграрна реформа принесла з собою індивідуалістичні мотивації, які підштовхують до конфлікту із традиційним громадським способом сільського життя. Адже не секрет, що урбанізація в Україні не завершилася, сільська місцевість має великий надлишок робочих рук. У країнах Західної Європи та Північної Америки сільські жителі нині становлять від 3 до 10% загального населення країни, тоді як в Україні — понад 30%. При цьому за продуктивністю праці європейські та американські аграрії у десятки разів перевершують наших, що дає змогу нечисленним фермерам будь-якої із західних країн виробляти продукції більше, ніж усім нашим екс-колгоспникам разом узятим. Будь-які спроби запровадити в українських сільгосппідприємствах новітні технології (а тим більше — із залученням “чужого” інвестора) несуть небезпеку скорочення робочих місць і підвищують соціальну напругу в громаді. Бо, як відомо, подітися тим скороченим працівникам нема куди, у містах своїх безробітних вистачає.
Тому кожен керівник новоствореного “підприємства ринкового типу” опиняється перед дилемою: або підвищувати ефективність господарювання і відкинути зайві робочі руки (а також невластиві виробничому підприємству соціальні функції), або ж забезпечити соціальну стабільність і забути про нові технології. Перший шлях (якби він здійснився), напевно, і був би реалізацію гасел, накреслених на прапорі реформи. Проте іти ним занадто ризиковано, адже підпалити хату односельці можуть і не за таке. До того ж, запропоновані державою схеми реформування КСП, як правило, не стимулювали керівника господарства до прийняття надто ризикованих рішень. Згадаймо: більшість КСП перетворилася на товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства, частка керівника у статутному фонді яких дорівнювала, здебільшого, вартості його паю, тобто була мізерно малою. А чим менше власності, тим менше бажання ризикувати. Нарешті, “за тобою стоять люди”, — нагадують в держадміністраціях, і це також не надихає на поспіх.
За таких обставин, щоб мати прибуток бодай для себе, керівникові вигідно застосовувати різноманітні тіньові комерційні схеми, на кшталт тих, за які нині масово відкривають кримінальні справи: продати зерно за ціною нижче ринкової, а різницю одержати від покупця “чорною” готівкою; або ж, навпаки, — закупити ресурси (паливо, техніку, добрива) задорого й отримати за це від покупця матеріальну винагороду.
Через ці схеми каса підприємства недораховує грошей, а громада бідує. Хоча зовні все має цілком пристойний вигляд: людей забезпечено роботою, поля засіваються, поголів’я худоби зберігається, старенька спрацьована техніка ремонтується. Нині від керівників агропідприємств часто можна почути такі слова: “Робота для всіх знайдеться, було б бажання”. Або ж: “Навіщо купляти гербіциди і віддавати гроші з села, якщо люди можуть самі просапати буряки (кукурудзу, соняшник) — і їм буде заробіток, і гроші залишаться в селі”. З цих сентенцій можна зробити висновок, що певна частина реформованих аграрних підприємств не те щоб не стали “ринково орієнтованими” і “ефективними”, а й не прагнуть ними стати.
Що ж до ролі держави в цих процесах, то за всіх демонстрованих потуг створити на селі щось “ринкове” та “економічно ефективне”, вона насправді створює підприємства більш схожі на симбіоз органів соцзабезу і агрофірм. Держава не поспішає впроваджувати механізми, за яких перед підприємством стояло б одне єдине завдання — прибуткове господарювання. “За тобою стоять люди”, — кажуть керівникові господарства в районі, а отже, господарство й надалі тягнутиме соціальну сферу села, забезпечуватиме зайнятість громади — і бідуватиме.
Наша держава, по суті, відмовилася від свого інституційного завдання (соціальний захист громадян є однією з головних її функцій), мало того — вона примушує виконувати його аграрні підприємства. За такого стану справ руйнуються самі засади нормальної господарської діяльності, виникає корупція, керівники підприємств шукають незаконні шляхи для матеріального виправдання своїх підприємницьких зусиль, бо не бачать перспектив досягти чогось законно. Ось тут держава згадує про іншу свою функцію — каральну — і розпочинає репресії.

***
Проте соціальною сферою займатися хтось мусить, покинути її не можна. І якщо держава неспроможна, а для підприємств це згубно, то треба шукати якийсь третій шлях. У цьому зв’язку варто розповісти про досвід діяльності Макарівського сільського сервісного центру (ССЦ), що у Київській області, організованого за підтримки британської Програми підвищення рівня життя сільського населення в Україні (URLP). ССЦ являє собою обслуговуючий кооператив, створений членами громад п’яти сіл Макарівського району. Нині пайовиками Центру є 230 осіб — власників особистих підсобних господарств. Головна мета ССЦ — надання послуг його членам, а головне завдання членів кооперативу, як висловився його виконавчий директор Олександр Сич, — одержання цих послуг саме від ССЦ, а не від інших структур чи осіб. Таких послуг кооператив налічує близько сорока, головні з яких — оранка городів, сівба, обприскування пестицидами, копання картоплі, косіння трав, збирання зернових, штучне запліднення. Також ССЦ реалізує в селах району насіння овочевих та зернових культур, сортову картоплю, мінеральні добрива (які сам і розфасовує по 5–10 кг) та пестициди, на що має відповідну ліцензію.
Фінансово ССЦ базується на кількох джерелах надходжень. По-перше, його члени сплачують вступні внески (10 грн). По-друге, до пайового фонду кооперативу вони щороку здійснюють членські платежі, сума яких до останнього часу дорівнювала також 10 грн, проте віднині буде диференційованою: чим більше послуг замовляє господар, тим більший членський внесок має сплатити. На відміну від вступних внесків, членські залишаються власністю члена кооперативу, тобто мають бути повернені у разі його виходу. По-третє, ССЦ бере за надані послуги платню. Члени кооперативу обслуговуються за собівартістю робіт, інші ж клієнти — за комерційною ціною. Усі розцінки затверджуються на загальних зборах ССЦ. Наприклад, нинішнього року оранка городів коштувала 2,5 грн/сотку для членів і 3 грн для решти; косіння, відповідно, 1 і 1,2 грн/сотку. Треба відзначити, що до початку діяльності ССЦ рівень цін на послуги такого роду в селах району був істотно вищим: скажімо, оранка коштувала до 5 грн/сотку.
Але надто заробити на комерційних послугах ССЦ не може. Передусім, існує законодавче обмеження, яке передбачає, що в структурі наданих обслуговуючим кооперативом послуг комерційні мають становити не більш як 20%. Крім того, можливості Центру доволі обмежені: техніки ледве вистачає, щоб обслуговувати власних пайовиків, тож заробляти просто нема коли.
Сам ССЦ розміщений у Макарові, а зв’язок із селами підтримує через сільради. У кожній з них є координатори, уповноважені приймати від людей замовлення і телефоном сповіщати про це керівництво Центру. Матеріально-технічна база ССЦ складається з п’яти легких тракторів, старого комбайна “Нива”, двох автомобілів “Газель”, двох обприскувачів, картоплекопалок, плугів, складських приміщень тощо. Саме кількість техніки і є тим стримувальним чинником, через який було тимчасово припинено прийняття до кооперативу нових членів, адже диспаритет між їх кількістю і кількістю техніки може створити великі черги на одержання послуг. Тому останні загальні збори ССЦ ухвалили рішення: усі зароблені кошти спрямовувати на розширення матеріальної бази кооперативу.
На жаль, не може поки що кооператив запропонувати своїм членам нормальної послуги із заготівлі виробленої сільгосппродукції. Бо, як відомо, на базарах селяни продають своє добро без сплати податків, кооператив же змушений буде сплачувати ПДВ, що зробить його товар неконкурентоспроможним. Існує, щоправда, схема, яка передбачає делегування права продажу уповноваженим особам, але вона дуже громіздка: члени ССЦ, більшість з яких — старенькі бабусі й дідусі, мають щодо цього ухвалювати рішення на загальних зборах, визначати ціни, кожен індивідуально укладати з уповноваженими особами договір-доручення. Тож селян такі послуги приваблюють мало.
ССЦ узяв на себе клопіт з ведення племінної роботи на сільських подвір’ях. Було здійснено паспортизацію корів, сперму для штучного запліднення їх закуповують у броварському та переяслав-хмельницькому селекційно-генетичних центрах. Кооператив створює також демонстраційні ділянки з різними сортами сільгоспкультур, що найбільше вирощуються на місцевих городах: картоплею, зерновими.
Цікавим моментом є те, що Макарівський сільський сервісний центр є платником фіксованого податку (6% обігу) як малий суб’єкт господарювання. Річ тут у тім, що законодавство дозволяє бути платником такого податку підприємствам та кооперативам, річний обіг яких не перевищує 1 млн грн і в штаті яких працює не більш ніж 50 осіб. Отож, СЦЦ, маючи за минулий рік 170 тис. грн обігу і 14 працівників, цілком вписується у визначені параметри. Якщо ж Центр розвинеться і за ці межі вийде, йому доведеться перейти на інше, “своє” оподаткування — як неприбутковому кооперативу, і сплачувати ПДВ та нарахування на заробітну платню (37,5%). Ці умови для ССЦ є менш вигідними, адже в структурі витрат кооперативу, головним “товаром” якого є послуги, оплата праці становить 60%, тож великі нарахування на неї є значним фінансовим тягарем.
Інший цікавий момент полягає в тому, що під “дахом” ССЦ починають виникати форми малого приватного бізнесу, які самостійно навряд чи стартували б. Так, два пункти штучного запліднення, що існують при Центрі, працюють на засадах повної самоокупності, і, як висловився Олександр Сич, кооператив вітав би цих спеціалістів, якби вони викупили обладнання і виділилися в самостійні приватні підприємства. Проте вони цього робити не поспішають, справедливо остерігаючись усього того, що постійно супроводжує підприємців в Україні: перевірок з боку податкових, пожежних, санітарних та інших органів. (Хоча, об’єктивно, форма приватного підприємництва зручніша: більше мобільності у роботі з клієнтами, розцінки не треба встановлювати на загальних зборах.) Про аналогічні ситуації доводилося чути і в сусідніх з Макарівським районах, де при обслуговуючих кооперативах працюють перукарі, шевці, ремонтники радіоапаратури. До речі, сам ССЦ також є об’єктом постійної уваги різноманітних державних контролерів: “Охо-хо! Якби їх менше було!”, — зітхаючи, казав Олександр Сич.
***
Навколо Макарівського сільського сервісного центру весь час концентруються соціальні питання: зі своїми проблемами приходять сюди не лише пайовики, а й інші жителі сіл — ветерани війни, голови сільських рад. Отож, за ССЦ — можна упевнено сказати — стоять люди. Шкодують лише в Макарові, що під час розвалу колгоспів уся техніка поділася невідомо куди: якби ж вчинити розумно та передати хоча б її невелику частину таким от кооперативам, гідна старість людей була б забезпечена краще.
Павло Коротич

Інтерв'ю
Ле­онід Ко­за­чен­ко, на­род­ний де­пу­тат, пре­зи­дент Ук­раїнської аг­рар­ної кон­фе­де­рації
Чи ре­аль­но «за­пу­с­ти­ти» земельну реформу вже за рік? Як дер­жа­ва має за­хи­с­ти­ти влас­ників паїв і аг­раріїв? Що че­кає на них 2017 ро­ку? Чи вдасть­ся по­до­ла­ти ко­рупцію в дер­жаві? На ці
Міжнародна насінницька компанія Strube, яка спеціалізується на селекції цукрового буряка, пшениці, жита і ріпаку, в 2017-му відзначає своє 140-річчя. В Україні офіс компанія відкрила в 2008 році. Про

1
0