Спецможливості
Архів

Фермерська «Санта Барбара» в Oдеській Котловині

11.05.2016
4993
Фермерська «Санта Барбара» в Oдеській Котловині фото, ілюстрація

Цього разу телефонний дзвінок покликав нашу редакцію на Одещину (в самісіньку Бессарабію). Виявляється, тут дійшло до того, що фермери між собою вирішують спірні питання… доволі неординарними методами. То що ж саме послужило тривожним сигналом для нашого візиту, ми дізналися від постраждалої сторони, яка і зателефонувала нам.

Цього разу телефонний дзвінок покликав нашу редакцію на Одещину (в самісіньку Бессарабію). Виявляється, тут дійшло до того, що фермери між собою вирішують спірні питання… доволі неординарними методами. То що ж саме послужило тривожним сигналом для нашого візиту, ми дізналися від постраждалої сторони, яка і зателефонувала нам.

Г. Жолобецький

g.zholobetskiy@univest-media.com

 

Сюжетна прелюдія, 

або Експозиція

СФГ «Дельта» було засноване у 1993 році батьком героя нашої публікації, Георгієм Бугаровим. Ще тоді ставку тут зробили на вирощування насіннєвих посівів овочевих культур. Розпочинали господарювати із 6 га, поступово щороку розширюючи площу, і на сьогодні вона становить 150 га (на зрошенні). Попри те, що площа господарства доволі незначна, порівняно із більшістю сільгосппідприємств, проте воно досить рентабельне. Про особливості господарювання, а також про те, що трапилося у їхньому господарстві, із нашою редакцією охоче поділився менший син Георгія Бугарова — Сергій.

 

«Пропозиція»: Чому ви обрали напрям саме овочевого насінництва, адже у ваших краях також висівають зернові культури, зокрема ріпак, соняшник та інші?

Сергій: Мабуть, так розпорядилася доля: мої батьки мають агрономічну освіту, і цей напрям для них близький. На момент започаткування батько саме отримував держзамовлення на вирощування насіння овочевих культур. Агробізнес цей із року в рік ішов доволі непогано, так і зародилася спеціалізація. Наразі ми також виконуємо держзамовлення — вирощуємо насіння столових буряків декількох сортів, а також цибулі, капусти, моркви української селекції. Узагалі у нашому регіоні дуже багато фермерів спеціалізується на вирощуванні насіння овочевих, і справи у кожного йдуть по-різному: комусь вдається добре заробити, комусь — не зовсім. 

 

«Пропозиція»: А як узагалі почувається вітчизняна овочева селекція на вітчизняному ринку?

Сергій: На жаль, реалії сьогодення такі, що на українському ринку занадто багато підробників, які вирощують «сміття», потім запаковують його у привабливі пакетики з яскравими етикетками і таким чином виводять його на ринок, руйнуючи цим самим репутацію і собі, і, як не прикро, українській селекції. От звідси і пішла недовіра до вітчизняного насінництва, а у держави — брак коштів та спеціалістів для ведення цієї справи. І як не гірко це визнавати, але, на мою думку, це зачароване коло навряд чи можна розімкнути, адже один фактор тягне за собою другий, і таке «нездорове» чергування визначає стан галузі овочевого насінництва. Особисто я вважаю, що «жити» їй залишилося недовго, та й, гадаю, усі, хто спеціалізується на цьому напрямі, теж прекрасно це розуміють.

 

«Пропозиція»: То з огляду на якість виробленого насіння чи можете сказати, що Ви упевнено дивитесь у майбутнє Вашого господарства? Яким Ви його бачите?

Сергій: Так, адже я добре розумію, що для того, аби успішно займатися агробізнесом завтра, потрібно думати про це сьогодні. Попри те, що більшість овочівників відвернулися від української селекції, наше господарство багато років працює як на якість, так і «на ім’я». От тільки поки що ніхто по достоїнству це ім’я не оцінив, адже наше насіння — це лише держзамовлення. Щодо перспективи, то ми вже працюємо в напрямі реєстрації власних сортів овочевих культур, співпрацюючи із селекціонерами. Також будемо звужувати спектр вирощуваних культур до асортименту тих видів, на які робитимемо ставку (із цим ми поки ще не визначились).

 

Серія перша. Біля витоків батьківського бізнесу

Розмір середнього паю у нашому регіоні становить 3 га. Взагалі раніше, після указу президента у 2002 році, коли земля у нашому регіоні ще не була розпайована, а селянам видавали лише земельні сертифікати на землю, батько мав отримати 100 га землі одним, максимум двома масивами. Місцеві чиновники на той час усіляко змінювали систему розпаювання, у кінцевому варіанті — через суд, який «дійшов» до столиці, — ми зрештою отримали 100 га одним полем, оскільки вже діяли відповідні закони щодо землі. Тож пайовики, що на той час уже здали нам свої наділи в оренду, отримали пай однією земельною ділянкою, а решті — видавали по декілька земельних сертифікатів, таким чином у них земельний пай був «побитий» на частини, в які входили пасовища, виноградники, землі на зрошенні, незрошувані поля та сади. Така «система» паювання навмисно робилася для того, щоб власники паю у майбутньому не змогли змінювати орендаря. Адже коли я як орендар приходжу із пропозицією до пайовика надати мені, скажімо, свій пай в оренду, а, окрім зрошуваної земельної ділянки, він має іще чотири «непривабливі» наділи, які, по суті, мені нецікаві, тож і брати такий пай я не буду. Окрім того, через таку систему розпаювання у нас виникла проблема зі зрошуваними землями, адже тоді майже всі поливні системи (трубопроводи, насосні станції) було розкрадено, оскільки зрошуване обладнання вже «відійшло» від держави, але «не перейшло» в конкретні руки, тож якийсь час воно було «нічиє». А, як відомо, що «погано лежить»… Тож із загальної земельної площі 5 тис. га, що перебували на балансі сільської ради, 2,5–3 тис. — це були зрошувані землі, і все тимчасово «безхозне» поливне обладнання жваво розкрадалося… На щастя, та зрошувальна система, що була прокладена на виділеній нам земельній площі, збереглася — так сталося, що волею долі у нашому окрузі зрошувані землі маємо лише ми та мій дядько (проте він від цієї справи потроху відходить, оскільки, як він каже, «це дороге задоволення»).

 

«Пропозиція»: Яку поливну систему Ви маєте та за який час на сьогодні можуть окупитися інвестиції в організацію зрошення?

Сергій: У нас є як система крапельного поливання, так і дощувальні установки. А окупність «зрошуваних інвестицій» залежить від того, як працювати та що вирощувати на поливних землях. Наприклад, у Каховці також є господарства, які на зрошенні вирощують овочі. Один рік випаде рентабельним, і фермер уже за сезон зможе «відбити» всі витрати, які інвестував у зрошення, а другий виявиться таким, що майже задарма доводиться віддати вирощену продукцію із поля, аби не витрачатися на її транспортування до складів. Так само і ми залежимо від овочівників. Якщо у них вдалий рік, то і насіння вони закуповують більше, якщо ж, навпаки, — звісно, і у нас попиту на насіння майже немає, тож, відповідно, і замовлень від держави отримуємо менше. 

Взагалі овочевий ринок у нас у країні хаотичний, передбачити, яка культура буде «у фаворі» наступного року, неможливо, тому, виходячи з цього, потрібно мати широкий спектр культур, як кажуть, для того, аби максимально прагматично «розкласти яйця по різних кошиках». Не буває такого року, щоб усе, що ви виростили, збули «на ура». Щось продається, щось залишається — такий бізнес. Якщо, наприклад, вартість цибулі у Європі 50 центів, то в Україні вона не коштуватиме один долар, і це всім зрозуміло.

 

Серія друга. Комусь безлад 

у паюванні — на руку, 

а комусь — морока

 

«Пропозиція»: У Вашому розпорядженні всього 150 га — це дуже мала площа як для фермерського господарства, але, мабуть, завдяки тому, що «упакована» у готову зрошувальну систему, вона вельми «цікава» деяким спритним людям, наскільки ми зрозуміли із суті Вашого дзвінка до редакції? 

Сергій: Ні, конкретно наша земельна площа не дуже цікавить людей, які перешкоджають нам нормально працювати. Проблема виникла, як я зазначав раніше, із оформленням прав на розпайовані землі. Більшість пайовиків навіть по сьогодні не мають державних актів на землю і не отримали кадастрові номери своїх ділянок. Чомусь про це не попіклувались вчасно ні власники паїв, ні орендатори. Деякі пайовики взагалі володіють державними актами на правах загальної власності, відповідно, якщо хтось із таких власників помирає, то його ділянку взагалі орендувати неможливо, тому що стовідсотково потрібна згода власника, якого… вже немає. Така «ненормальна» система діє не лише у нас, в Котловині, але і в сусідніх селах. 

А із землею яка ситуація? Вона умовно перебуває в оренді, частину договорів із пайовиками укладено, частину — не укладено, ставлення орендарів до людей на селі наразі аналогічне до такого, як було у барина до холопів за кріпацьких часів. Тобто орендар може платити(сам визначає — чим, як і скільки), а може і взагалі не платити за оренду паю. Коли приходить власник паю до нього, той каже — вибач, не заплачу, адже рік виявився неврожайним. У кращому разі замість 1,4 т зерна дали 600 кг — і будь вільний. Буває так, що із пайовиків знімають якісь вигадані «податки» і знаходять ще багато усіляких неймовірних причин, аби лиш не розрахуватися за пай чи заплатити за його користування по мінімуму, так би мовити, дати «відчіпного». Тож чимало власників паїв незадоволені такими несправедливими відносинами. Деякі пайовики не один рік приходили до нас із наміром укласти із нашим господарством орендний договір, позаяк усі знають нас як совісних і добропорядних орендарів і їх приваблює те, що ми завжди розраховуємося, як то кажуть, по-людськи. Але раніше, коли на землі працювали лише наші батьки, то вони відмовлялися від такої пропозиції односельчан, мовляв, для них і цих ста гектарів землі вдосталь. Коли з часом я зі своїм рідним братом почали серйозно вникати у суть батьківського бізнесу і долучатися до ведення справи, тоді й вирішили, що не потрібно відмовлятися від таких пропозицій. Тим більше на фоні того, що пайовики, яких деякі фермери мають ні за що, виявили до нас довіру і першими прийшли до нас із пропозицією. Я не претендую на роль Д’Артан’яна, але вважаю, що так поводитися зі своїми односельчанами не варто. 

 

Серія третя. Початок 

протистояння, або Війна 

за воду

Тож торік усе ж таки ми вирішили укласти офіційні договори із чотирнадцятьма пайовиками. Чотири пайовики пішли від одного фермера — за встановленими правилами, він виділив нам ті чотири паї одним масивом. Із іншим фермером (звати його Степан Іванович Кобзаренко) у нас виникли неприємні стосунки… Повернусь до витоків нашого господарства: ще у 2000-х роках мій батько та його дядько співпрацювали разом. Тоді задля економії вони разом прокладали трубу від зрошувального каналу до своїх полів. За сто метрів від насосної станції, яка закачувала воду із цього каналу, розміщується його поле, на якому він вирощує виноград. Наше поле розташоване дещо далі від його, і оскільки місцевість у нас горбиста, то воно ще й дещо вище порівняно із ділянкою під виноградником. Перший конфлікт зі Степаном Івановичем у нас виник чотири роки тому саме через зрошувальну воду.

Продуктивність нагнітальної помпи на насосній станції, що подає воду на поля, становить 400 кубів за годину. Якщо ми для поливання запускаємо дві дощувальні установки, кожна споживає у середньому по 200 кубів, то цей процес перебігає у штатному режимі. Навіть за витрати води 30–40 кубів за годину дві зрошувальні установки одночасно працювати не можуть, оскільки у системі падає тиск. Так от щоразу, коли ми запускали свої поливні установки, Степан Іванович навмисне відкривав водяні заслінки — таким чином, поливаючи своє поле, він спричинював нестачу води для наших поливних установок. Така ситуація повторювалася неодноразово, проте певний час ми якось умудрялися нівелювати її наслідки. Але що далі, то все більше ця людина почала нам дошкуляти, створюючи усілякі виробничі перешкоди та неприємності.  

Водяний лічильник стоїть на насосній станції, труба, що подає нам воду, йде вгору до нашого поля, і для того, аби її заповнити водою, насосна станція має працювати близько години. Тож за воду, яка наповнює трубу, що веде до нашої поливної системи, ми платимо кошти, але ця вода, можна сказати, непродуктивна, позаяк вона залишається невикористаною. Суть у тому, що по закінченні поливу ця вода має залишатися у трубі до наступного поливного сеансу, але хтось «невсипущий» її постійно вночі зливав, відкриваючи заслінку, таким чином залишковим тиском води проводилось безкоштовне поливання виноградників Степана Івановича. Тож для проведення поливу на своїх полях нам щоразу доводилось ходити до насосної станції та закривати сусідську заслінку, запускати насос, який кожного разу працював тільки годину — для того, аби лише подати воду до нашого поля. Ми неодноразово намагались умовити Степана Івановича так не робити, проте сусід завжди говорив, що він тут ні до чого — воду вночі спускають чабани. 

Далі ми запропонували йому викупити нашу частину спільно прокладеної труби або продати свою частину нам. Але він не йшов на будь-яку угоду «із принципу». В результаті половину загальної 100-метрової труби, що йшла від насосної станції до його поливної заслінки, ми викопали, потім докупили потрібну частину та проклали «свій хід» до насосної станції, з’єднавши його зі своєю поливною системою. Таким чином, маючи свою власну водяну гілку, ми відрізали його від безкоштовної «годівниці». Це Степана Івановича дуже дратувало…

 

   Авторська ремарка, або Думки мимохіть

Так на заваді нормальним фермерським взаємовідносинам глухою «китайською стіною» стала… звичайнісінька труба стоміліметрового діаметра (вартість якої в агробізнесі рахується у копійках). Звісно, й «обхідний маневр» героя нашої розповіді не посприяв прокладенню «містка примирення». І принагідно мимоволі згадались чвари літературних героїв із відомого програмного твору «Кайдашева сім’я» — за межу, за грушку, за глечик… А тут — за труби, за воду… Ні, щоб зійтися двом хазяйновитим фермерам на межі, сісти поруч, мирно поговорити про справи насущні, поділитись досягненнями чи проблемами, обмінятись добрими порадами та, випивши пивка, розійтися вершити далі свої справи праведні. Аж ні. От де воістину справедливі слова пісні: «Губит людей не пиво, губит людей вода»... Такі думки мимоволі промайнули у ході розповіді мого співрозмовника. А тим часом він продовжував…

 

Серія четверта. Нагнітання емоцій. Фермерська сходка безсила 

Сергій: Він ніяк не міг заспокоїтись. Навпаки — одного разу, коли ми вчергове «розмовляли» біля насосної станції, Степан Іванович застосував проти мого батька фізичну силу. Це вже переходило усілякі межі — ми подали на нього позов до суду, який визнав його винним, але через короткий час зняв звинувачення через амністію.

Та історія на цьому не закінчується. Решта десять пайовиків також вирішили перейти від нього до нас. І тут почалося те, чого ми навіть не очікували…

 Щороку ми за потреби вирішення різних господарських питань проводимо фермерські зібрання, на яких також обговорюємо й аспекти переходу пайовиків. Природно, на цьому фермерському зібранні були присутні й ті пайовики, що хотіли формально розірвати зі Степаном Івановичем договір оренди та перейти до нас. Вони офіційно заявили, що Степан Іванович вже вкотре не розраховується із ними за оренду паїв. (До цих зборів протягом 2015 року вже неодноразово велися перемовини на кожному із таких фермерських зібрань щодо переходу цих десяти пайовиків від Степана Івановича до нас.) Проте він весь час ігнорував цю ситуацію і говорив, що не віддасть ані клаптика землі, незважаючи на те, що не мав на це ніякого права. Фермери ж на зібраннях пускали цю ситуацію у в’ялотекучу фазу (для них це не було нагальним питанням) і не надавали йому серйозного значення, адже думали, що їх особисто це і надалі не стосуватиметься. Проте ніхто із них тоді ще не знав, у якому місці насправді розміщені ділянки цієї «проблемної десятки». 

 

Серія п’ята. Збунтовані 

пайовики: віддай нам паї!

Оскільки Степан Іванович уперто не хотів віддавати нам паї, то ми торік у листопаді офіційно викликали геодезистів із земельного кадастру, і вони за відповідними державними актами провели нам в реальності, на місцевості, землевідведення ділянок пайовиків. Усі ці «куски» були у різних місцях, і до того ж половина із них — на інших фермерських полях, які вже були або засіяні, або оброблені. Звісно, тим фермерам, інтереси яких безпосередньо зачіпало це виділення паїв, уже дуже не подобалась ця ситуація. Ми, зі свого боку, натякали таким фермерам, що готові працювати на тих ділянках, що вклинювалися у їхні поля, до того ж згодні добирати на таких полях ще й інші паї задля нагромадження єдиного великого масиву (і були готові робити це навіть шляхом підняття орендної плати. Вона у нас становить 1,4 т зерна озимої пшениці за пай — це як база — звісно, за орендну плату можна розрахуватися будь-яким способом. Тож ми підвищили її до 1,6 т). 

Відразу серед місцевих фермерів виявилися незадоволені таким підходом, але ж до цього все одно потрібно було йти, бо в сусідніх селах орендна плата становила навіть і по 2 т зерна за пай. До того ж були ризики «заходження» на наші земельні масиви сторонніх фермерів. Увесь цей час Степан Іванович намагався підмовляти фермерів виступати проти нас, проте на останньому фермерському зібранні, яке відбулося у березні цього року, атмосфера таки виявилась дружньою. Хоча наш бізнесовий опонент знову не стримував своїх емоцій та налаштовував фермерів проти нас, мовляв, ми спеціально приймаємо до себе десять пайовиків, щоб навмисно вклинитися у їхні фермерські поля. Проте ситуація зрушила із місця: фермери йому дорікали, що «пайовики вже рік ходять за тобою, аби їм виділили землю одним масивом для передачі другому орендареві», тобто нам. Але все одно він пішов із зібрання негативно налаштований. 

 

Серія шоста. «Прозріння»?

Проходить буквально тиждень — і Степан Іванович різко змінює свою думку та вирішує все ж виділити одним масивом нам землю тих пайовиків, які вирішили піти від нього. Можливо, у нього було якесь «прозріння», бо ми зовсім не розуміли, що насправді сталося із людиною і кому чи чому дякувати за такі раптові, але приємні зміни. Знову ми зібралися на загальні фермерські збори, сіли-помізкували та визначили на папері нашу ділянку. Оскільки це поле виявилось уже обробленим на цьогорічний виробничий сезон, то він сказав, щоб ми заплатили йому за проведений грунтообробіток. На його рахунок ми перекинули обумовлені кошти — 20 тис. грн. 

 

Серія сьома. Майже детектив, а точніше — драма

А буквально через два дні, з 1-го на 2-ге квітня у 3 години ночі нам на мобільний зателефонував наш двоюрідний брат, що живе навпроти, та повідомив, що палає наш ангар. Усі, хто тільки міг, сусіди, та ті, хто живе неподалік, повибігали на подвір’я... Ангар палав уже добряче, я забіг у нього, вскочив у трактор Т-150К, що стояв найближче до виїзних воріт, завів та, рятуючи від займання, вигнав його на подвір’я. Також там були зернозбиральний комбайн «Палєссє 1218», і вся лінія очисних машин (трієри, вібростоли та ін.), зокрема «Петкус», і зернова сівалка «Гаспардо» та овочева сівалка, і розсадосадильна машина SFOGGIA, і 18 т мінеральних добрив, і насіння овочевих культур, яке ми планували висівати цього року, та багато іншого обладнання. Усе це, на жаль, врятувати не вдалося. Полум’я було настільки сильним, що навіть на тракторі МТЗ 892, що стояв поряд із ангаром, почав плавитися пластик. Проте батько встиг вскочити в нього та скотити зі схилу вниз, другий МТЗ зачепили Т-150К і також відтягли на безпечну відстань. Що ми пережили і що відчували тієї жахливої ночі, важко передати словами. За кілька годин було втрачено значні надбання, які дістались нам працею і потом упродовж нелегких років господарювання…  

 

«Пропозиція»: Чи створювали комісію для оцінювання завданих пожежею збитків? 

Сергій: Розмір прямих збитків, за нашими підрахунками, сягає близько 8 млн грн. Ніякої комісії не створювали — який у цьому резон, якщо все одно наша техніка не була застрахована. Хто нам відшкодує втрачене?

 

Серія восьма. Підпал чи самозаймання?

 

«Пропозиція»: На Вашу думку, це був підпал чи самозаймання? 

Сергій: Те, що це підпал, ми розуміли від самого початку на 90%. Коли приїхали пожежники, то почали натякати, що самозаймання виникло через несправність електропроводки. Проте я їм пояснював, що я особисто з кваліфікованим електриком установлював австрійські розетки, захисні автомати, до того ж переріз електричного дроту був зі значним запасом. Також усе робоче обладнання не було підключене до напруги, бо ще не настав сезон для її запуску в роботу. Згодом приїхала міліція, якій ми давали пояснення, так, слово за слово, мова зайшла про синю металеву каністру. Батько теж згадав, що коли під час пожежі заскакував у трактор, котрий стояв зовні збоку від ангару, щоб урятувати його, то перечепився через якусь каністру, що стояла під його колесом (адже диму було повно і фактично нічого не було видно). Ще й подумав тоді, котрий це ідіот її сюди поставив. А я згадав, що, коли я сам паркував цей трактор, то ніякої каністри під ним не було і не могло бути взагалі. Ми разом із міліцією знайшли її, відкрили та побачили, що вона наполовину заповнена сумішшю із запахом бензину. Також виявилося, що трактор, який рятував батько (під яким і була каністра із запальною сумішшю), теж був облитий цією рідиною… Тож, як кажуть, і до бабки не ходи, зрозуміло, що це — навмисний підпал. Усе це було запротокольовано міліцією. Також ми відразу розкрили схему, звідки злочинці прийшли, як вони втікали. 

Заходили вони із тилу ангара, за яким було виоране поле, на поверхні якого були чіткі відбитки заглиблених слідів із нешироким кроком, які свідчили про те, що людина несла вантаж. Але йшли вони не відразу до ангара, а до недобудованого сусідського будинку, звідки вели спостереження. Коли ми зайшли у цей дім, то помітили безліч слідів, що говорило про те, що злочинці із вікон спостерігали за нашим двором, вичікуючи зручний для підпалу час.

На такий варварський вчинок ми взагалі не очікували, адже в реальну жорстку перепалку ми ні з ким не вступали. Максимум, що могло трапитися, це те, що щось могли поцупити із техніки, але ми до такого вже звикли. 

 

Серія дев’ята. У пошуках винного: поліграф допоможе?

 

«Пропозиція»: На кого впала підозра щодо підпалу?

Сергій: На 90% ми впевнені, що замовником підпалу виступає саме Степан Іванович, адже ні з ким іншим конфлікту не мали взагалі. І заради чого все це — через якихось 30 га? Так це ж як пил, порівняно із тим, що він має 800 га! 

Другого дня після пожежі знову відбулося фермерське зібрання, ми обговорювали питання безпеки фермерів в окрузі та конкретно нашу ситуацію. Ми офіційно заявили про підозрюваного у замовленні цього підпалу, який, по суті, могла влаштувати лише одна людина — Степан Іванович Кобзаренко. Він теж був присутній на цих зборах і після прямих звинувачень у його бік піднявся та почав викрикувати, що його підставляють, що він не винен та доведе це в суді. Ще через кілька днів від інших фермерів я почув, що Степан Іванович навіть готовий пройти тест на поліграфі. 

Тут я подумав: чим чорт не жартує, — і через добрих знайомих ми таки знайшли в області поліграфолога, який працює у службі безпеки великих банків та перевіряє провідних банківських керівників та очільників великих компаній. У результаті, наданому цим спеціалістом, особисто я б не сумнівався, адже такі люди із системи безпеки отримують великі кошти і відповідають, як то кажуть, власною головою за той результат, який видають після перевірки людини детектором брехні. Телефоную я фермерам, які пустили такі чутки, щоб вони завтра брали Степана Івановича та приїжджали із ним як свідки для того, аби той пройшов такий тест. Але той відразу відмовився, сказав, що йому забороняє це робити його адвокат. Я думаю — це ще один доказ того, що є всі підстави для звинувачення Степана Івановича у заподіяному нам лиху. Наприклад, аби мене звинувачували у такому, а насправді я був би не причетний до подібної ситуації, то я б спокійно пройшов такий тест. До того ж, аби лиш він погодився, йому б задавали питання лише по суті справи, а не про його особисте життя. Тобто, як на мене, достатньо було б одного-двох запитань: чи виступає він замовником підпалу і чи знає, хто його скоїв? І все, більше нас нічого не цікавить у його брудному бізнесі.

Ми подали заяву в міліцію про скоєний злочин, наразі ведеться розслідування, зібрали всі відбитки пальців та підозрілі предмети із місця скоєння злочину. Справа йде доволі успішно, і, сподіваємось, незабаром злочинці будуть затримані та відповідатимуть за свої дії перед законом.

 

Серія десята.  Світ не без добрих людей

«Пропозиція»: Чи готове Ваше господарство до сезону’2016? 

Сергій: Попри все, ми не опускаємо рук та продовжуємо працювати, адже є колеги, які із розумінням ставляться до важкого становища, у яке ми потрапили не з доброї волі, та готові допомогти нам технікою, безвідсотковими кредитами й іншими організаційними питаннями, адже світ не без добрих людей.

«Пропозиція». Ця «багатосерійна епопея» на основі реальних подій із життя ще не завершилась. Як і в закордонному кіношному серіалі, в цій вітчизняній «Санта Барбарі» пристрасті ще вирують, її учасники чекають на швидше завершення цієї історії. Ми ж бажаємо їм щасливого закінчення, торжества справедливості, а всім іншим — ніколи не стати реальними персонажами подібних серіалів. 

 

І наостанок:

Тож щоб розмова у нас не вийшла односторонньою, ми вирішили зустрітися та почути й другу сторону цього фермерського протистояння, тобто думку Степана Івановича Кобзаренка стосовно тієї ситуації, що сталася у СФГ «Дельта». Коли зв’язалися із ним по телефону, щоб домовитися про зустріч та коментар, він сказав: «Ситуація, яка трапилася у СФГ “Дельта”, досить неприємна, і може трапитися із будь-ким, навіть зі мною, адже я теж маю ангари та відповідну техніку, але зустрічатися та говорити без адвоката я не буду, до побачення». Ми телефонували також і адвокатові пана Кобзаренка… втім, наш дзвінок пішов як луна ефіром…

Інтерв'ю
Останнім часом площа пустельних і непродуктивних земель в світі постійно зростає. Пустелі вже займають понад 17 млн км2 або близько 12% всієї поверхні суші. Вчені всього світу стурбовані такою
FAO не тільки переймається питанням, як нагодувати людство, а й намагається спрогнозувати прийдешнє АПК. Яким буде сільське господарство через 10 років, розповідає експерт FAO, українець Андрій Ярмак.

1
0