Спецможливості
Архів

Красне диво Супрунівіки,

15.07.2008
209
Красне диво Супрунівіки, фото, ілюстрація
Конфлікт з приводу землі для однієї сторони є виборюванням права вести прибутковий бізнес, для другої — права жити й працювати в рідному селі.

У мальовничому полтавському селі Супрунівка, що ніби дивом зачепилося за край стрімкої приміської дороги і стиха причаїлось на широких розлогих видноколах у кількох верстах від обласного центру, можна з гордістю брати уроки любові й пошанівку до хліборобської праці. Бо й досі тут, наперекір усім негараздам в аграрному секторі, живуть і успішно хазяйнують ті, хто не зрадив благородному покликанню своїх батьків, дідів і прадідів і надалі вплітаючи золоту нитку історії в сьогоднішній нелегкий день українського селянства.
Проте після подій, що сталися тут два роки тому, вже важко сказати напевне, як довго ще триватиме ця прекрасна ідилія зв’язку поколінь і чи “не зрубає” її під корінь чиясь байдужа, з тугим гаманцем, рука одним розчерком пера, одним телефонним дзвінком, або недолугим рішенням якогось нетямущого чиновника чи зрадливого можновладця? Але про це згодом…
Спочатку ж варто нагадати про те, що багато десятиліть поспіль ці благодатні землі належали радгоспу імені Кондратенка. Господарство завжди славилося своїми високими виробничими досягненнями і в рослинництві, і в тваринництві, і в переробній галузі. Навіть у неврожайні роки йому вдавалося бути в авангарді кращих в області й стабільно тримати багатими свої хліборобські комори.
Але так сталось, що на цей успішний господарський оазис, цей “ласий шматок” землі, та ще й під боком у міста, накинув оком близький сусіда — Полтавське тампонажне управління (далі ПТУ) ВО “Укрнафта”, яке дуже швидко зметикувало, яким побитом можна “прибрати” його до рук. Запитаєте як? Зробити з радгоспу своє підсобне господарство, що врешті й сталося в грудні 1990 року, коли комісія, створена за рішенням Полтавської районної ради народних депутатів, здійснила передачу земель (2390 га) та основних засобів виробництва на користь ПТУ. Відтак, радгосп став структурним підрозділом ПТУ. Наскільки ж резонним і чи взагалі законним був той крок — над цим довірливі селяни, наші мовчазні годувальники, не замислювалися. Й не відали тоді супрунівські хлібороби, як дорого обійдеться їм цей похапцем взятий “шлюб”. А якщо хтось і сумнівався в благонадійності такого співробітництва, то вголос про це говорити не наважувався. Давалися взнаки звички тоталітарного режиму, мовляв, держава знає, що робить. Тому й погодилися без остороги. Тим паче, що під час переведення в підпорядкування ПТУ сільським трудівникам обіцяли золоті гори й соціальний статус місцевих робітників з відповідною зарплатнею. Але обіцяного не завжди і не в усьому дотримувались, а з часом і зовсім про них забули. І поступово стосунки склалися зовсім не на користь селян.
Коли ж в країні розпочався приватизаційний процес, виробниче об’єднання “Укрнафта” було реформовано у відкрите акціонерне товариство (ВАТ) “Укрнафта”. Майно радгоспу ім. Кондратенка включили в приватизаційний фонд та акції. Усі дії щодо передачі майна радгоспу з комунальної власності до державної й сама процедура включення майна до статутного фонду ВАТ “Укрнафта” відбулися з грубим порушенням чинного законодавства, що в подальшому, скажемо, забігаючи трохи наперед, повністю визнало й правосуддя...
Ще з самого початку “влиття” господарства в ПТУ над новоствореним сільгоспцехом постійно проводили “експерименти”. До нього то приєднували, то від’єднували підрозділ переробки сільськогосподарської продукції, безпідставно змінювали напрями виробничої діяльності, що призводило до дестабілізації роботи, плинності кадрів. У господарстві вирубували плодоносні черешні, малину, припиняли вирощування й переробку яблук, полуниць; згорнув роботу винний цех.
Та попри все, співробітництво все ж тривало, розвивалося. Трудівники “Джерела” особливо на долю не нарікали, бо й за таких умов уміли успішно господарювати й мати з того прибуток. Можливо, цей “альянс” тримався б і досі, але чергова несподівана реорганізація в квітні 2003 року все змінила... Бути власниками землі й водночас почуватися випадково заїжджими гостями на приставних стільцях селяни вже просто не захотіли.
Відтак, сільськогосподарський цех “Джерело” Полтавського тампонажного управління було ліквідовано й натомість створено ТОВ “Агрофірма “Джерело” (далі “Джерело”) — окрему юридичну особу, засновниками якої стали ВАТ “Укрнафта” (99,9 відсотка статутного фонду) та об’єднана профспілкова організація працівників ВАТ “Укрнафта” (0,1 відсотка).
Відтоді починає складатися цілковито безглузда, з логічного погляду, претензійна ситуація. Перше, що викликало сумнів і підозру, — чому одразу після створення агрофірми засновники демонстративно відвернулися від свого ж новоствореного “дітища”, фактично відгородилися від будь-якої участі в діяльності агрофірми, можна сказати, залишили її на самовиживання. Бо, якщо мислити послідовно, кому, як не засновникам, бути зацікавленими в подальшому розвитку фірми й одержанні нових прибутків. Але тут усе сталося з точністю до навпаки.
Спеціалісти агрофірми розробили й представили засновникам бізнес-план, згідно з розрахунками якого в процесі розвитку господарства менше мільйона прибутків не було б. Зробили обгрунтовану заявку на виділення кредиту на основні та оборотні кошти для ефективнішого ведення виробництва, зміни його структури тощо. Проте ніхто не відгукнувся на ці ініціативи, і коштів на розвиток товариства так і не одержали.
Дедалі очевиднішим ставав той факт, що нову реорганізацію господарства здійснювали відповідно до заздалегідь продуманої схеми із застосуванням відомої процедури: створити такі умови, за яких господарство втратило б дієздатність, тобто довести “жертву” до кондиції і тоді вигідно передати в інші руки, до нового власника, повністю ігноруючи думку й бажання трудового колективу. Бо його у даному випадку розглядають лиш як знаряддя для досягнення мети в запланованій бізнесовій оборудці. “Саме цей мотив і пояснював те вельми дивне явище, чому, натомість активної підтримки, засновники зайняли споглядальну, очікувальну позицію”, — розповідає генеральний директор агротовариства “Джерело”, депутат Полтавської районної ради Микола Михайлович Мирошниченко.
Але популярна нині технологія доведення до банкрутства цього разу не спрацювала, як кажуть, дала тріщину. Певно, десь там, “зверху” недооцінили потенційних можливостей трудового колективу “Джерела”, який виявився неочікувано міцним “горішком”. За роки свого керівництва господарством Миколі Михайловичу вдалося створити міцну, згуртовану, самовіддану й самодостатню команду, здатну на високий рівень самоорганізації. Хоча одному Богові відомо, як тяжко й сутужно працювалося їм того складного й випробувального для хліборобів “Джерела” 2004 року. Та вони вистояли. Більше того, не тільки утрималися на плаву, а й вийшли з великим прибутком у кінці року, чим викликали сильну “конфузію” у своїх зрадливих засновників.
Отож, позаяк експеримент на самовиживання луснув як мильна бульбашка, довелося вдатися до ефективніших і оперативніших заходів. Невдовзі заявив про себе й новий “кандидат” в інвестори — одна із виробничих структур “Приватбанку”, представники якого нині перебувають при керівництві ВАТ “Укрнафта”.
— Вже під час першої зустрічі представники банку (зауважу, ще не маючи на те ніяких законних підстав), не звертаючи будь-якої уваги на думку наших спеціалістів, — продовжує розмову Микола Михайлович, — і не прагнучи бодай дещицю розібратись у сутності виробничої структури господарства, усталеної системи ведення технологічних процесів, відверто заявили, що закриють переробні цехи: консервний, з переробки молока, м’яса, зерна. А техніку, як вони висловились — “рухлядь”, — звалять під паркан. Наостанок ще й безапеляційно резюмували, що їхня головна мета — капіталізація і що взагалі їм “краще працювати там, де немає людей”.
— Ми, зізнатися, були шоковані. За такого розкладу не важко було здогадатися, що досвідчені спеціалісти “Джерела”, які трудилися в господарстві по 10–20 років, власними руками ставили на ноги агрофірму, враз стануть нікому не потрібні й мають піти геть, — приєднався до розмови головний інженер Володимир Михайлович Прокопенко.
Одначе, щоб задіяти весь цей зовсім не шляхетний (щодо практично своїх колег) процес передачі “Джерела” в нові руки, правлінню ВАТ “Укрнафта” треба було внести відповідні зміни до статутних документів товариства і ввести до правління господарства своїх людей. Хочуть чи не хочуть таких змін трудівники ТОВ “Джерело” — це, звісно, нікого не цікавило. Розпочинався новий, ще крутіший, етап поглинання агрофірми.
Тоді, як генеральний директор “Джерела” М. Мирошниченко потрапив до відділення кардіології обласної лікарні, добре зваживши ті обставини, що влада в державі й на місцях (це був січень 2005 року) може змінитися, правління ВАТ “Укрнафта” (знов-таки, в обхід побажань селян) хутко збирає й проводить позачергові збори товариства з порушенням низки правових і статутних норм. Рішенням цих зборів було внесено зміни до статуту ТОВ “Агрофірма “Джерело”. В частині викладення в новій редакції назви посади керівника із заміною слів “генеральний директор” та “дирекція” на слово “директор” і прийнято ухвалу про призначення нового директора та скорочення посади генерального директора. На нову посаду призначили іншу, “довіренішу” особу замість М. Мирошниченка.
Та от біда, знову “прорахуночок” стався. Цього разу не врахували “завойовники” (так називають їх “джерелівці”), що сьогодні супрунівці далеко не ті наївні й погано поінформовані селяни, довірою яких ще вчора можна було маніпулювати. Тепер уже й вони добре зорієнтовані й розуміють, що демократія — це не право плювати на підлогу, а вміння жити за законами, якими джерелівці й скористалися, звернувшись по захист своїх прав до місцевого суду. Жорсткий час вніс корективи, навчив селян бути обережнішими й розважливішими, знати собі ціну. До того ж, либонь, забули засновники, що розпорядженням голови Полтавської РДА № 651 ще в жовтні 2003 року земельні ділянки (як такі, що були передані ПТУ неправомірно) вже повернуто до земель запасу Абазівської та Супрунівської сільрад Полтавського району. Тож земля вже практично розпайована, і чи захочуть люди віддавати свої паї в оренду “неполюбовним” інвесторам? Тим паче, що на цих, можна сказати, рокових (для обох сторін), позачергових зборах селяни вперше почули, що з невідомих причин уже фактично не мають ніякого відношення до “Джерела” і що їх позбавлено права на розпаювання й приватизацію майна колишнього радгоспу, яке свого часу неправомірно залишилось у власності ВАТ “Укрнафта” і яким без їхнього відома розпоряджались як хотіли. Тому й почали боротися.
Написали колективний лист-звернення до Президента України, в якому просили допомогти відновити справедливість, не допустити приєднання господарства до структурного підрозділу “Приватбанку”, призупинити беззаконне звільнення генерального директора та дирекції “Джерела” і повернути майно, яке належало радгоспу імені Кондратенка на час приєднання до ПТУ ВО “Укрнафта”. Понад 700 селян того ж дня засвідчили своїми підписами підтримку звернення до Глави держави, а група супрунівців із транспарантами відбула до Києва під стіни Секретаріату Президента.
Такого повороту подій “завойовники” явно не очікували.
— Вони ж на що розраховували? — веде далі розмову Микола Михайлович. — Приїхав, побачив, сподобалось — прибрав до рук! А тут — якісь селюки, та ще й почали качати свої права! Мені одразу заявили: “Є два методи боротьби: цивілізований і силовий. Якщо ти з нами і переконаєш керівників та спеціалістів “Джерела” добровільно перейти в підпорядкування нової структури, передаси усі установчі документи агрофірми, значить, рішення зборів щодо твого звільнення буде скасовано. Дамо добру зарплатню, працюватимеш поки що в заступниках, а потім і директором... Якщо ж проти нас — голова з пліч!
— Невже так і сказали?!
— Саме так і було. Цю розмову чули й дехто з моїх колег. Навіть на диктофоні є запис. Я написав офіційну заяву про погрози в правоохоронні органи. Проте, як і слід було очікувати, оперуповноважений складу злочину тут не побачив, повідомивши, що я, мовляв, неправильно зрозумів зміст деяких висловлювань. Що ж до фарисейських пропозицій стосовно співробітництва, то це з моєю мораллю аж ніяк не узгоджується. За мною колектив, який віддав в оренду агрофірмі 1200 своїх паїв, який мені довіряє, який на мене сподівається і який я маю захищати.
— Так, ми вважаємо нашого директора М. Мирошниченка гарантом стабільності колективу, справжнім професіоналом своєї справи, здатним не тільки вміло й дбайливо вести господарство, а й з шанобою ставитись до людей, — долучається до розмови В. Ілларіонова, голова профкому ТОВ “Джерело”. — Прозорість його дій, відвертість і принциповість не до вподоби нашим засновникам. Їм вигідніше мати керівника “ручного” управління.
— В цьому ми ще раз переконалися торік, коли до господарства в березні, після нашого звернення до Президента України, прибула комісія, — підтримує думку голови профкому інвалід війни, пенсіонер А. Цапко. — Не слухали, обривали на слові. Микола Михайлович пропонував сісти за стіл переговорів і в дружній діловій атмосфері обговорити всі наболілі питання, знайти якийсь компроміс.
— А комісія складалася з незалежних сторін?
— Про що ви кажете? Приїхали розбиратися саме ті особи, дії яких оскаржувались у зверненні колективу на адресу Глави держави, — веде далі розмову А. Цапко. — А це, як відомо, суперечить Закону України “Про звернення громадян”, де виписано, що забороняється направляти скарги на розгляд тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Хоча в нашій державі, як висловився Голова Верховного суду України Маляренко, все частіше апелюють до волі начальника, а не до волі Закону...
На нас дивляться, як на людей меншовартісних, — схвильовано вів далі Арсентій Федорович. — Тоді, пригадую, до кабінету, де засідала ця комісія, запрошували по одному керівників і влаштовували їм, ні що інше, як перехресний допит у такому трактуванні, як їм було вигідно. Мета? Знайти ініціаторів написання листа Президентові. Схема тут проста: знайти винуватця — Мирошниченка, — точніше, зробити його винуватим, а потім запустити “троянського коня”, тобто призначити виконавчого директора зі складу керівництва господарства. Таким чином створити видимість ніби ніякого конфлікту й не має, в колективі нормальна атмосфера, і в столицю надіслати належну турботливо-заспокійливу відповідь. А тим часом підготувати сприятливий грунт для безперешкодної передачі товариства новим хазяям, всупереч волі всього колективу господарства.
— Усе робилося на початку весни, навмисне, щоб зірвати посівну й потім нас же в усьому звинуватити, — говорить, зітхаючи, Микола Михайлович. — Щоб приборкати наш норов, “зліпили” нам кредиторську заборгованість. Адже була вимога, щоб усі рахунки відкривати тільки в “Приватбанку”. Дозволу на кредит нам не дали (хоча варто зауважити, що на період створення ТОВ “Джерело” у нас на рахунку був мільйон гривень). Сівба була під загрозою зриву. Тільки на власних зв’язках і за підтримки районного керівництва вдалося вискочити зі скрути і на початку червня якимось чудом домовитись про кредит з “Індекс-Банком”. Потім мене ще двічі приїжджали звільняти разом зі “своїм” новим директором. А якось — навіть із групою охоронців, щоб майно, мовляв, не поцупили… “На яких правових засадах?” — Запитую й показую їм ухвалу Полтавського районного суду, якою він заборонив Державному реєстратору Полтавського району здійснювати реєстрацію змін до установчих документів ТОВ “Джерело”, а судовим рішенням визнав позачергові збори засновників “Джерела” такими, що не відбулися і, відповідно, рішення, прийняті на них, є неправомірними. Певна річ, відповідачі подавали і апеляцію, й касаційну скаргу. Проте їхні позовні вимоги не задовольнили. Верховний Суд України касаційну скаргу ВАТ “Укрнафта” відхилив, а ухвали Полтавського районного суду та апеляційного суду Полтавської області залишив без змін.
Таким чином, я й надалі залишався законним генеральним директором, розповідав Микола Михайлович. Перший раунд правосуддя ми виграли, хоча попереду на нас чекали нові нелегкі судові “тортури” щодо відсудження майна колишнього радгоспу. Хоча, до честі місцевих судів, скажемо: вони з розумінням поставилися до наших нагальних проблем і, ретельно вивчивши суть справи, без зволікань, уже в кінці лютого минулого року, Полтавський районний суд своїм рішенням визнав недійсним рішення виконавчого комітету Полтавської обласної Ради народних депутатів від 11.09.1990 року “Про надання земель для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва Полтавському тампонажному управлінню” та рішення Полтавської обласної Ради народних депутатів від 28.02.1995 року “Про погодження передачі майна радгоспу імені Кондратенка Полтавського району до загальнодержавної власності і передачі землі Полтавському тампонажному управлінню державного акціонерного товариства “Укрнафта”. Відповідно, акти про передачу майна радгоспу імені Кондратенка від 03.10.1990 року та 25.05.1995 року було визнано неправомірними. Далі ми чекали на рішення Полтавського обласного апеляційного суду, куди відповідачі, ясна річ, подали апеляцію.
— А з якими економічними показниками агрофірма завершила 2005 рік?
— Знову, на велике здивування наших засновників, результати роботи і в рослинництві, і в тваринництві виявилися високими за всіма виробничими показниками. Достроково розрахувалися з кредиторами (600 тис. грн), повністю сплатили податки, віддали обіцяне селянам за земельні паї, на 36% підвищили заробітну плату працівникам агрофірми. Словом, знову вийшли з прибутком, укотре довівши свою життєспроможність. Кожний четвертий літр молока в районі виробляється саме в “Джерелі”. Ми, між іншим, полтавській малечі в усі дитячі кухні, садочки міста від чистого стада, високої якості молочні продукти щодня поставляємо, й нарікань ніяких ніколи не було, тільки вдячність. Маємо також добре розвинену переробну галузь. Молочний цех виробляє дитячі продукти харчування, пастеризоване молоко в пакетах, йогурт, кефір, сметану, натуральне вершкове масло. Є свій млин, виробляємо борошно високого гатунку. На власній пекарні випікаємо для працівників хліб. Понад 50 сортів м’ясних виробів виготовляє цех переробки м’яса. Виробляємо також 19 видів консервованої продукції. Цього року тільки в овочівництві плануємо одержати 300 тис. грн прибутку. Взагалі, наше господарство найбільше в районі, сплачує податків до бюджету — 800 тисяч гривень. А якби дали можливість спокійно працювати, то ця сума була б удвічі більшою.
— Як же впорались із посівною в 2006 році?
— Усе пішло по другому колу, за торішнім сценарієм. З тією різницею, що попередньої весни нам хоча б у червні дали дозвіл на кредит. А цього року взагалі, схоже, ми його не одержимо. Ще на початку нового року ми надіслали листа-клопотання на ім’я голови Спостережної ради ТОВ “Агрофірма “Джерело” з проханням надати дозвіл на одержання короткотермінового кредиту. Знаючи нас, “Індекс-Банк”, як і торік, готовий був надати нам кошти. Проте тільки в другій половині березня до нас надійшов зустрічний лист за підписами голови й членів Спостережної ради, в якому вони пропонували скликати збори учасників товариства в середині квітня цього року в Києві, буцімто, для вирішення нагальних питань функціонування товариства.
— Хіба вони не розуміють, що це запізно?
— У тому й фокус, що дуже добре розуміють. Без обігових коштів господарство не зможе ефективно працювати, а це негативно позначиться й не тільки на результатах жнив, а й на фінансах. Тому й не пристали до нашої пропозиції провести збори учасників товариства в Супрунівці, серед його безпосередніх трудівників. Не приїхали.
Звісно, ми були вражені такою байдужістю, та все ж не настільки, аби це могло збити нас з пантелику, розповідав далі Микола Михайлович. Для себе вирішили раз і назавжди — тільки праця нас врятує. Відтак, уже вкотре саме любов селян до своєї землі і до того, що вона нам дає, нас і врятувала, зробила своє красне диво. Ми відсіялись як належить, хоча й не так швидко, як зазвичай. Довелося, хоч як це прикро було, продати молодняк ВРХ, який ще не дійшов до належних вагових категорій і за який ми могли б одержати компенсацію від держави, та й продали б значно дорожче. Але виходу не було. Добре хоч партнери, з якими працюємо, виручають, даючи відстрочки платежів. Проте, як не крутись, а потенціал вичерпується. Ми на межі зриву, на що з нетерпінням очікують наші “опоненти”. Як обмовився з цього приводу один із радників ВАТ “Укрнафта”, “ніде вони не дінуться з “підводного човна”, маючи на увазі власників земельних паїв — працівників та пенсіонерів “Джерела”, — мовляв, змушені будуть віддавати землю в оренду лише їм.
— А навіщо тоді взагалі потрібні селянам такі інвестори?!
— На це запитання дуже влучно відповів керівник одного з найуспішніших сільгосппідприємств України АТ “Велика Круча”, що в Пирятинському районі Полтавської області, Іван Близнюк. Ось його слова: “Заведено вважати, що якби не інвестор, то жили б у бур’янах. Це хибний погляд. Я змінив би передусім підхід щодо інвестицій. Як зазвичай водиться? Приїжджає такий собі Іван Іванович з якогось “ЛТД-Київ”, забирає основні засоби, засіває за свої гроші поля, збирає врожай, а людям — по тонні зерна за пай. Що це за інвестиції? Ще й дякуємо, що біднішими зробив. Минає рік-два, і села не стало. Треба виявляти державну волю, й таких інвесторів і близько до села не підпускати. Головною вимогою має бути, щоб юридична особа була зареєстрована в селі, щоб у селі були основні засоби, задіяні сільські трудові ресурси, податки формували б бюджет сільської ради”.
— Багато кому треба повчитися у вас протистояння труднощам, виваженості дій, розсудливості вчинків. Інші могли б уже з відчаю зламатися…
— Ви б іще сказали — капітулювати або купитися на принадливу пропозицію. Ні, це політики створюють собі “мінливу” атмосферу. Ми ж навчені боротися з поганими погодними умовами, які Бог послав. Люди — ось моя головна надихаюча сила. І якщо я їх залишу — вони мені цього не пробачать. Ми стільки разом усього пережили, стільки справ, подій, стільки поту й сил вкладено в це господарство! І ось тепер поступитися перед тими, хто вважає нас за отару овець, хто мріяв на ура “відхопити” село?! Відступити — означало б розписатись у власному безсиллі. Так зробити легше за все. А от з гідністю вистояти й довести правду — це принцип, позиція, яку зайняли селяни. Якби справа стосувалася особисто мене, я поклав би заяву на стіл і пішов… Але за моєю спиною понад 400 працівників і стільки ж пенсіонерів підприємства. Вони впевнені, що разом ми будемо йти до кінця. Я також вірю в колектив і в те, що в нього вистачить характеру довести засновникам, що ми — не безграмотні селюки, як вони про нас думають. І з нами треба по-людському домовлятися й працювати на цивілізованих засадах. Скільки разів ми пропонували їм, якщо ми щось заборгували — виставте нам рахунки. Якщо все законно — все й сплатимо. Тільки ж віддайте те, що люди самі заробили. Ми терпимо, якось тримаємось, але, повірте, буває так тяжко на душі.
v v v
Готуючи до друку цей матеріал, ми зателефонували в Супрунівку, на агрофірму “Джерело” з тим, щоб дізнатися про кінцевий результат апеляційного оскарження відповідачами рішення Полтавського районного суду в обласному апеляційному суді, і у відповідь почули приємну звістку про те, що рішення районного суду залишено без змін. Отже, Полтавський обласний апеляційний суд підтвердив незаконність передачі майна колишнього радгоспу імені Кондратенка Полтавському тампонажному управлінню ВО “Укрнафта”. Щоправда, ціна тому — понад два роки виснажливої душевної напруги, морочливої судової тяганини й жорстоких моральних потрясінь. І хоч справедливість, нарешті, було відновлено, під час розмови з генеральним директором “Джерела” Миколою Мирошниченком ми не відчули особливої радості в його голосі. У чому ж річ? Адже судове рішення мало б врівноважити ситуацію? Поцікавилися ми знову й почули несподіване: “Як ми й думали, наші неприємності й поневіряння не закінчилися. Було б наївно розраховувати на те, що після суду вони потиснуть нам руку, й ми розійдемося друзями. Не лукавитиму, “войовнича” налаштованість наших засновників (ВАТ “Укрнафта”) лякає й насторожує. Довгоочікуваний процес повернення нашого, колись фактично вкраденого, майна перетворюється для всіх нас на нові моральні тортури й гнітючі стреси. Позаяк “кинути” нас не вдалося, то тепер для “завойовників” завдання номер один — у будь-який спосіб “розчавити” нас як суб’єкт господарювання, а мене всіма методами, законними чи незаконними, дискредитувати як керівника й усунути з посади. У хід пішли вже й залякування всілякими перевірками, і міліцією, і переманювання людей почалося. Як і минулого разу, без нашої участі знову проводять збори учасників товариства, де знову приймають рішення про моє звільнення. І знову Полтавський районний суд своєю ухвалою визнає це рішення неправомірним. І все, знову ж таки, робили, як навмисне, у розпал жнив. І хтозна, які ще методи боротьби приховані в їхньому “резерві”. Тепер чекаємо на ухвалу Полтавської облради, яку вона має прийняти після судового рішення на нашу користь про повернення майна колишнього радгоспу із загальнодержавної власності в комунальну з тим, щоби мати правові підстави для задіяння процесу розпаювання й приватизації цього майна працівниками й пенсіонерами господарства. Але, з незрозумілих для нас причин, з процедурою винесення такого рішення чомусь затримуються. Словом, як і раніше, ми перебуваємо в постійному неспокої.”
Так, це інвестиційне “шоу” вже занадто затяглося. Воістину доходить до абсурду: мантач своїх, аби чужі боялися! Безпідставне гонорове протистояння, безглузда необгрунтована непоступливість. Чи гоже забруднювати, руйнувати джерело, яке ще вчора разом плекали? Думається, декому вже давно треба б шляхетно вийти з гри, з цих штучно, вже до непристойності роздмуханих змагальних перегонів, де сильніший слабшого товче та ще й запитує, як він почувається. Хто нарешті виступить арбітром у цьому дражливому явищі приниження селян і відрегулює апетити тим, кому держава ще на самому початку супрунівського конфлікту мала б одразу це зробити, аби не звикалося на чужому горбі в рай їздити. Адже безліч звертань хліборобів у найвищі державні інстанції становища не змінили. Куди ж поділись оті красномовні оратори, борці за справедливість, ринковий прогрес і демократію, творці передвиборчих програм, які так трепетно бідкались і турбувались з екранів телевізорів про нужденну долю українського селянства? Чому ж ніхто з них і досі не спромігся ні серцем, ні діями відгукнутися на тривогу й збурення оцих чудових людей із Супрунівки, хліборобів з діда-прадіда, котрі так трепетно люблять і щиро прагнуть зберегти створене власними руками агротовариство, свій чудодійний п’ятачок рідної землі, благодатну часточку нашої України й мати щасливу можливість жити тут і займатись улюбленою справою.
Джерелівцям нині як ніколи важко, й далі може стати ще сутужніше. Але якщо їм вчасно і розумно допомогти, підставити плече підтримки, вони ще дуже подивують нас, бо своїм майстерним господарюванням неодмінно перевершать багатьох, успішно виробляючи продукцію. І годуватимуть нею і вас, шановні можновладці, і вас, панове нафтовики, і всю Україну. Чи хтось сумнівається ?! Приїздіть у Супрунівку до “Джерела” і самі побачите! Заодно й познайомитеся з цими чудовими, безкорисливими, добрими, працьовитими людьми. А коли познайомитеся, то неодмінно збагнете ще декілька непересічних земних істин: на кому, власне, завжди наша земля трималася та допоки у нас є такі селяни — села не знищити.


Валентина Терещенко,
журналіст

Інтерв'ю
Наталія Гордійчук, засновниця компанії "Агрітема"
"Агріте­ма" своїми біорішен­ня­ми кар­ди­наль­но змінює підхід до зем­ле­роб­ст­ва. Про біоінно­вації, які по­над 10 років компанія на­дає аг­раріям, розповідає засновниця — Наталія Гордійчук.
Державна продовольчо-зернова корпорація України (ДПЗКУ) – єдиний державний оператор зернового ринку України, лідер у сфері зберігання, переробки та експорту зернових і продуктів їх переробки. Про

1
0