Земельна реформа: в глухому куті, або Альтернатив немає

Протягом багатьох років у ЗМІ та політичних колах України дедалі настирливіше проштовхують ідею скасування мораторію на продаж землі та введення в країні повноцінного її ринку.

І все це нібито заради того, щоб якомога швидше вивести аграрний сектор на високий рівень розвитку. Останнім часом потребу введення ринку землі обгрунтовують як панацею для ліквідації тіньових схем під час її приватизації. Скасування мораторію на введення деяких обмежень у практиці землеволодінь, за задумом продуцентів цієї позиції, дасть змогу розгорнути динамічну модель організації аграрного сектору. Чи справді це так? Звернімося до реальних фактів.
 У бідних селян, за нинішніх порядків, навряд чи буде можливість організувати власне ефективне виробництво (на цьому постійно наголошує в своїх аналітичних публікаціях доктор економічних наук Л. В. Молдаван), а тому для них немає особливого значення, якою буде законодавчо визначена верхня чи нижня межа розмірів землеволодінь. Нинішні тенденції розподілення землі чітко орієнтовані на її концентрацію в руках окремих великих землевласників. Просто латифундистів буде менше в разі обмеження, наприклад, до 1 млн га ріллі або ж більше - за нижчого рівня обмеження (наприклад, 10-50 тис. га ріллі). Сучасна світова практика господарювання свідчить, що ефективне сільськогосподарське виробництво можливе лише за умови створення великих підприємств (приватних, колективних, зокрема й кооперування дрібних). В Україні після знищення матеріально-технічної бази сільського господарства ефективне виробництво можливе лише тоді, коли сільськогосподарські підприємства не тільки вироблятимуть продукцію низької собівартості, а й будуть спроможні накопичувати відповідні фінансові ресурси для модернізації чи розширення виробничої бази.
Взагалі, виробництво майбутнього має бути готовим до швидкої переорієнтації, розширення чи скорочення, як цього потребуватиме ринкове середовище. Тому в перехідний період до відтворювальної економіки потужності підприємств мають відповідати багатьом критеріям і бути фінансово сильними та мати великі земельні площі. За розрахунками відділу економіки ННЦ "Інститут землеробства УААН", підприємства, повністю забезпечені технікою, можуть ефективно займатися виробництвом, якщо вони матимуть понад 500 га ріллі (спеціалізація - рослинництво) або 350 га землі та 120 корів (спеціалізація - молочне скотарство). За умови закупівлі техніки та окупності витрат потужності таких підприємств мають бути більшими, відповідно, - 6 або 3,5 тис. га ріллі та понад 800 корів. Чи має хоча б один селянин в Україні такі кошти, щоб купити 6 тис. га ріллі або 3,5 тис. та 800 корів і побудувати ферми? Відповіді не почуємо навіть від тих українців, які заробляють євро в Іспанії, Португалії і т. д.
  Дотепер в Україні немає законів, які регулювали б ринок землі. Багато політиків, економістів та експертів убачають у цьому причину, з якої селяни за безцінь продають свої паї як добровільно, так і внаслідок рейдерства. Які інші варіанти на краще життя виникли б у селян за умови наявності цих законів? Ніяких! Звернімося до теорії і практики господарювання підприємств (відповідно до потужності). Ефективним сільськогосподарське виробництво може бути лише за умови кооперації земельних наділів (паїв). Обов'язковою умовою ефективності господарювання була, є й буде максимальна завантаженість технічних засобів, особливо машин. Взагалі подрібнення земель на парцели призводить у сучасному виробництві не тільки до різкого зростання затрат виробництва (в разі механізованого виробництва - вшестеро), а й до втрати потенціалу реалізації продукції.
  Наголосимо: реальна ефективність господарювання визначається через системний розгляд частки кожного учасника інтеграції в загальному результаті. В розрахунках слід розглядати частку кожного господарника і потім стимулювати зусилля кожного до об'єднавчих процесів.
Адже в нас (як і в невеликій кількості країн, наприклад, в Росії, Аргентині тощо) в три-десять разів ріллі більше в розрахунку на одного жителя, ніж в інших країнах світу. В цій ситуації, щоб сільське господарство було ефективним, мають бути об'ємні ринки збуту та великотоварні підприємства (із угіддями понад 500 га кожне, не враховуючи підприємств, що спеціалізуються на виробництві овочів, плодів, ягід тощо). А так ці ринки збуту було втрачено. Чи не краще було б, як підказує нам логіка, за ринки збуту боротися?
Щось у діях, спрямованих на паювання земель, і досі не проглядається турбота про селян. До того ж, великі сумніви виникають у зв'язку з тим, що після прискорення реформ з паювання земель ніхто навіть не подумав про створення кооперативів з використання високопродуктивної техніки та збуту сільськогосподарської продукції. Все було віддано на відкуп ринковим механізмам 100-річної давності, що базуються на почуттях власників. Оформлені спонтанно нові власники паїв (в основному, пенсіонери або працівники колгоспів) ніколи не організовували свого товарного виробництва, а працювали, якщо назвати нинішніми термінами, в наймах. До слова, прогрес у сільському господарстві розвинених країн започаткувався в 50-ті роки минулого століття завдяки кооперуванню, а ще більше - одержанню консультацій від створених на кошти фермерів та держав обчислювальних центрів з використанням потужних ЕОМ для організації ефективної роботи ферм залежно від ринкових ситуацій, які постійно змінюються. За цих умов ставали ефективними не тільки природжені господарі, а й усі інші фермери, що чітко дотримувалися порад консультантів обчислювальних центрів.
Водночас ще не створили кооперативи (і ніхто їх не збирався створювати), а в Україні вже було знищено інформаційно-консультативну систему, а саме: Український проектно-технологічний центр інформаційного забезпечення сільського господарства (УПТЦ "Агропромсистема") з його 25 обласними філіалами, які були оснащені потужними ЕОМ. Замість "Агропромсистеми" проштовхнули ідею створення дорадчої служби, поради якої зароджуються на використанні звичних знань людей (консультантів). Це не що інше, як відродження країни Рад з її безвідповідальними порадами на всі випадки життя.
  Ми пам'ятаємо ще й таке гасло: "Народ має знати своїх героїв!". А ситуація в Україні є дуже складною. Понад 90% земель власники паїв здали в оренду, а орендарі (або зовсім нові власники) створюють латифундії небачених у світовому просторі масштабів (50-300 тис. га ріллі) із спеціалізацією на виробництві зерна, що дає можливість таким підприємцям організовувати виробництво практично без затрат ручної праці. Технологія "земельної реформи" в Україні, яку проводили під егідою Світового банку й доморощених економічних геніїв, повністю була запозичена з прикладу "реформування" на африканському континенті. Зводилась вона там до простого: кожен член племені континенту перетворювався в індивідуума із юридичним іменем і юридичною власністю, тобто ставав власником паю. Це дуже докладно описав американський учений Дж. Озер у своїй книзі ("Должны ли люди голодать?", 1959 г.). Водночас руйнація сільської громади стала точкою відліку краху колективного ведення господарства. Селяни, залучені в економіку з грошовими відносинами, якщо й розпочинали збиткове виробництво (за умови, що немає кооперативів), одразу ж потрапляли в лещата лихваря з подальшою втратою землі. Нові методи концентрації земель латифундисти урізноманітнювали залежно від ситуації, що була в тій або іншій країні. В основному дрібнотоварний виробник потрапляв у боргову залежність від кредиторів і позбавлявся землі, особливо в роки нестабільного виробництва та реалізації (і експорту) продукції.
Не занурюватимемося в історію національно-визвольних війн на африканському, азійському та південно-американському континентах минулого століття. Зазначимо лише, що до стану бідності й безвиході африканців і азіатів призвели європейці. Наших селян в аналогічну ситуацію 100-150-річної давності заштовхали власні поводирі, за що стали академіками з аграрної економіки й одержали купу нагород з відповідними пенсійними привілеями. Як пише згадуваний уже Дж. Озер, європейці створювали для корінного населення безвихідні ситуації ("Белые люди пришли с Библией, и, пока мы смотрели на Библию, они взяли нашу землю. Теперь у нас есть Библия, а у них - земля"), що спонукало окремих вождів племен дати своїм народам останню настанову: розійтись на всі чотири сторони й забути про свої племена.
  Чи зможемо ми запровадженням ринку землі (після відміни мораторію) змінити ситуацію на краще? Однозначно: жоден селянин не купить такої кількості землі, щоб на ній можна було організувати ефективне виробництво. Подовження терміну дії реформи, основною метою якої на сьогодні є відміна мораторію, позбавить селян землі та місця для фізичного проживання. То чи ж думаємо ми все-таки про свій народ? Поки що темпи зростання обсягів латифундій не призупинено. В аргументах щодо крайньої потреби відмінити мораторій лише через те, що в тіні діє ринок землі, абсолютно немає логіки. За аналогією, треба відмінити заборону на продаж окремих складових атомних бомб, про що нам нагадує публікація в газеті ВВ ("Грязная бомба" / ВВ, № 151 (2562), 25 августа 2010 г.) щодо спроби продажу плутонію для виготовлення "брудних бомб" у Тернополі.
Тут слід нагадати, що розвинені країни світу основним чинником у своїх економічних досягненнях визначають людський потенціал, а потім усе решта, зокрема й техніка. Відомий російський економіст Г. Попов згадує про таке поняття в США, як "думаючі танки", або представники еліти, які аналізують і накреслюють стратегічні напрями розвитку та потрібні заходи для його досягнення. Вчений-економіст І. Коропецький - американець українського походження - ще 15 років тому аргументував потребу створення в Україні групи спеціалістів, які за допомогою математичних алгоритмів, юридичних аргументів, фінансових заходів, наукових принципів, психологічного аналізу розроблять варіанти економічного розвитку країни. Проте, зазначає Г. Попов, у структурі апарату державного управління посади "думати" немає. В Україні з цим теж сутужно. Замість пошуку "думаючих танків", у нас користуються послугами вихлопів від них. Одні й ті самі особи, що призвели до катастрофічного стану в аграрній економіці, консультують наших управлінців, "розробляють" стратегії розвитку АПК, дають поради, "науково" обгрунтовують заходи тощо. За 19 років такі "обгрунтування" коливалися разом з "лінією партії". Наприклад, поетапно за ці роки обгрунтовували переваги спецгоспів (3-5 тис. га ріллі), потім фермерських господарств (до 50 га), особистих господарств населення (0,2-2 га), холдингів (близько 300 тис. га), підприємств до 10 тис. га тощо. Все це, наприклад, "обгрунтовував" представник уже новітньої Координаційної ради з питань аграрної політики при Кабінеті Міністрів України, один з академіків УААН. Останній аргумент ученого, озвучений на 12-их зборах Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 25-26 лютого 2010 року, є таким: оскільки передбачається в майбутньому виробляти 80-100 млн т зерна, то слід шукати способи ефективнішого його використання, наприклад, переробляти його на біоетанол. "Собівартість 1 т біоетанолу становитиме 1777 грн, а бензину - 7000". Рівень рентабельності неймовірно величезний - майже 1500%! Саудівська Аравія зі своїми нафтодоларами - убогість, а нобелівські лауреати - малеча в науці зі своїми економічними, математичними, політичними дипломами відомих університетів.
    Далі буде

М. Калінчик,
доктор економічних наук