Тернисті шляхи українського фермера

Звичайнісінький український фермер — лауреат літнього розіграшу призів від “Пропозиції”. Чим він живе, які в нього проблеми, здобутки та перспективи. Чого більше в його очах — радощів чи суму?

Скажіть, будь ласка, які у вас стосунки з пані Фортуною? Складні? Коли як? Вона до вас прихильна? Найпопулярнішою, певно, стане нейтральна відповідь. Фортуна — примхлива панянка. Впродовж нашого з нею спілкування вона повсякчас обертається до нас то одним, то другим боком. Утім, ми наполегливо віримо в свою зірку, намагаючись усіляко задобрити удачу. Фермер із Полтавщини, директор СФГ “Колос” Леонід Гончар не нарікає на долю, проте й на особливу прихильність Фортуни не розраховує. У бурхливому агробізнесовому океані покладається на свої сили, самостійно прокладаючи собі шлях до високоврожайного господарювання. Шлях до повних комор і дорогих автомобілів в українського фермера непростий. Чи здатна його скоротити держава? “Здатна, але, ймовірно, не наша держава”, — саме так часто-густо відповідають фермери, сумно посміхаючись. “Битвою за врожай” назвали колись радянські медіа суворе протиборство вітчизняного аграрія з погодою, шкідниками та хворобами, а за останні роки існування великої імперії – з фінансовими негараздами. “Серед цих битв людина забуває про радощі життя, а це неправильно”, — сказав колись авторові цих рядків директор однієї з українських агрофірм. Із цим твердженням важко не погодитися. Долати труднощі за прихильності Фортуни легше. Цьогорічний розіграш призів від журналу “Пропозиція” подарував Леонідові Гончару усмішку цієї примхливої дами. Він став власником автомобіля “Нива”. “Скільки заплатив?” — питали сусіди. У відповідь він називав вартість річної передплати на наш журнал. “Невже?” — з

Леонід Гончар

недовірою перепитували співбесідники. “Саме так”, — відповідав він. На жаль, слово “довіра” останнім часом поступово зникає із тлумачних словників. У країні, де панують відкати, дерибани, хабарі та інші атрибути раннього капіталізму, якось не заведено довіряти один одному. “Пропозиція” завжди намагалася зламати негативну уяву про сьогоденні реалії. Щороку в рамках виставки “Агро” ми проводимо розіграш призів і, повірте, жодного разу нам не спадало на думку використати цю акцію для нечесних справ. Учімося довіряти один одному!
Карлівка, звідки приїхав на наш розіграш цьогорічний лауреат, — не нова точка на карті подорожей “Пропозиції”. Райцентр на межі Полтавщини та Харківщини відомий своїм машинобудівним заводом, який дає можливість заробити якусь копійчину сотням місцевих жителів. Сільське господарство, судячи з охайності полів по обидва боки траси Київ — Харків, тут теж у пошані. “Чекайте мене на в’їзді, я під’їду на “Ниві”, — сказав господар. “Ми знаємо, що на “Ниві”, — відповіли й разом усміхнулися.
“Все почалося 1993 року, — пригадує Леонід Олександрович. — Ми написали заяву на 50 гектарів. Попервах дали лише п’ять, через якийсь час після ще однієї заяви — ще п’ять гектарів. Потім знову стільки ж. І так воно пішло потроху. У перший рік посіяли цукрові буряки. Зібрали їх по 420 ц/га. Це був непоганий показник. Поступово збільшили площу до 50 гектарів. Її вже самотужки обробляти було складно. Взяв на роботу тракториста. Радгосп, що був поруч, занепав. Поступово збирали паї. Отже, на сьогодні маємо 150 гектарів. Дотримуємося сівозміни. Вирощуємо ячмінь, соняшник, цукрові буряки, сою, пшеницю, ріпак. Пшениця в нас дає в середньому 50–60 ц/га (намагаємося її сіяти після кукурудзи або, в крайньому разі, після цукрових буряків). Торік понад 30 ц /га дав соняшник. Найголовніше, щоб держава не ставила палиці в колеса. Витрати на дизпаливо, на запчастини зростають, натомість ціна пшениці… та ви й самі знаєте. Наша продукція нічого не вартує — хіба це правильно? Знаєте, на одній із виставок я познайомився з британським фермером. Ми обмінялися дружніми візитами. Я заздрю своєму колезі в тому плані, що держава там підтримує фермерський рух так, що аграрію доводиться лише трохи доглядати землю. І все. Тут би він не зміг працювати. Втік би якнайдалі. Мій колега у Великій Британії господарює на площі близько 40 гектарів. І він пишається цим. А тут він подивився: пшеничка — о’кей, бурячки — о’кей. Враження від поїздки і побаченого в нього якнайприємніші. Ну й що з того, що все о’кей?” Справді, абстрактне “о’кей” не надто поспішає перетворюватися на надприбутки. Замість державних дотацій — сльози, замість кредиту — хомут. Хоча наш лауреат не звик скаржитися на лиху долю. Він, навпаки, намагається разом зі своїм колективом подолати труднощі.
“Поступово поповнюємо машинно-тракторний парк: купуємо трактори, обприскувачі, сівалки, — каже Леонід Олександрович. — Звісно, ми хотіли б придбати собі новий сучасний зернозбиральний комбайн. Я буквально горів цим бажанням. Але… Для цього треба взяти кредит, а потім думати, як його погасити. Щоб усе сплатити вчасно, комбайну слід обмолотити за рік до 1000 гектарів на “заробітках” у чужому господарстві. Якщо взяти “беушний”, то в разі якої-небудь несправності в сезон болітиме голова, як дістати потрібну запчастину. Тож і зупинили ми свій вибір на давній добрій “Ниві”: 40 гектарів пшениці та 20 гектарів ячменю — на її рахунку. Для цього комбайна таке завдання посильне. Він чисто вимолочує, і ми цілком ним задоволені. Цього року плануємо купити ще й зерноочисну машину”. “Тепер, до речі, у вас дві “Ниви”, — кажемо ми, сідаючи в автомобіль. “Так, і я дуже вдячний “Пропозиції”, — відповів Леонід Олександрович.

Команда СФГ “Колос”

“Коли я починав працювати на землі, в мене ще не було спеціальної освіти, — зауважує пан Леонід. — Я вступив до Полтавського державного сільськогосподарського інституту, нині — Полтавська державна аграрна академія. Одержав фах агронома. Навчання — річ нелегка. Був час, коли думав кидати цю справу. Тому я дуже вдячний своїм однокашникам, які відмовили мене від цього кроку. Теоретичні знання, помножені на практичний досвід, мають дати результат. Нині в цьому навчальному закладі здобуває вищу освіту моя старша донька”.
“Об’єднання фермерських зусиль” — ці слова неоднораз довелося чути в Києві на численних збіговиськах аграрного люду. А як з об’єднанням на місцях, зокрема, на Полтавщині? “Обласна асоціація фермерів працює. А в нас у районі, якось так вийшло, що немає потужного її осередку. Чого так? Більшість сповідує принцип: моя хата скраю”. Може, й ментально люди не готові ділитися проблемами, об’єднувати зусилля задля їх подолання. У кожного — свій шлях. До фермерів ставлення подеколи ревниве, мовляв, порозкрадали колгоспне майно, розпочали свою справу.
“Ми починали з нуля, — підкреслює директор СФГ “Колос”. — Не було ані майнових паїв, ані майна колгоспного. Я фактично міський житель. Прибуток спрямовував на культиватор, плуг, сівалку, міндобрива. Я завжди стараюся побільше дати для землі. Їй дам — вона мені віддасть. Що більше їй даєш, то більше вона віддає”.
На обличчі у фермера — усмішка, а в очах — сум. Автомобіль “Нива” від “Пропозиції” і компанії “Росавто” став у пригоді, але, звісно, всіх проблем не вирішить. Однак ми щасливі з того, що можемо зробити приємність людині, яка чесно робить свою справу, долаючи бюрократичні перепони в Країні крадькуватих чиновників.
“Якби ще гектарів 200…”, — мрійливо зітхає Леонід. Що ж, в Україні є люди, які хочуть, уміють і люблять працювати на землі. Дбайливі господарі ставляться до землі-годувальниці з особливим пієтетом. Чи віддячує вона їм? На це запитання наші фермери, зазвичай, не відповідають, а лише посміхаються. На жаль, у нашій країні земля має багато супротивників: погода, законодавча нестабільність, непрогнозовані ціни. Але й кількість прихильників щороку теж зростає. А як відомо, кількість має особливість поступово переходити в якість.

Олексій Рижков