Ситуація, гідна подиву

Цю страшну тенденцію відчув на собі кожен селянин. Ще зовсім недавно він буквально молився на своє підсобне господарство, бо ж, як-не-як, — воно єдине давало сільській родині надію на добробут. Проте (і таке, мабуть, можливо тільки в нашій державі) труди праведні обертаються лише болячками та мозолями, а прибутки від них мають далекі від виробництва люди. І пішла худоба під ніж... Масово! Бо куди там простому дядькові змагатися з бізнесом, коли шкурні інтереси останнього не може присікти навіть цілий клас — селянство України?

Відома не тільки в області, а й у державі агрофірма “Маяк”, що в Полонному, торік мала на утриманні 7,5 тис. свиней. І бачила перспективу в подальшому нарощенні поголів’я, адже на свинину усталилася пристойна ціна. Але нині директору агрофірми Володимиру Марченку непереливки: господарство мимоволі стало заручником свиноферми. Торік, як відомо, зернові зародили не щедро, отож, “Маяку” доводиться годувати свиней з коліс, закуповувати на стороні й звозити корми.
 — І той зернофураж, що на кузові, коштує 200 грн, а машина з пальним обходиться в 1200, — каже В. Л. Марченко. — Цей спосіб годівлі влітає нам у добру копієчку. А м’ясо, самі знаєте, ні по чому, закупівельна ціна в кращому разі — 5,5 грн за кілограм живої маси. Прибутком тут і не пахне.
Володимир Леонідович скрушно зітхає на цих словах. Інший керівник, може, діяв би радикальніше. Але щоб знищити поголів’я до ноги — великого розуму не треба. Бо як далі бути? Таку саму ситуацію село вже переживало, і не раз. Скажімо, молочне скотарство не так давно теж було збитковим. Однак той, хто позбувся корів, нині гірко шкодує. Марченко зберіг, тож господарство живе тепер за рахунок надходжень від продажу молока. Агрофірма утримує 2100 голів великої рогатої худоби, з них — триста корів. Щодня ферма реалізує понад 5 т молока, це приблизно на 270 тис. грн за місяць.
От тільки тими грішми важко затулити всі дірки. Вони розподілені, ще не надійшовши. Та й зарплату треба чимось виплачувати. Важко. Агрофірма продає щомісяця на 100 тис. грн бичків та свиней. Викручується. Але хіба ж воно так має бути? Скільки ж можна викручуватися, вигадувати, перекривати збитки прибутками від інших підгалузей? Як, зрештою, втримати контроль над ситуацією, яка дедалі більше стає некерованою?
— Сільське господарство в нашій державі нагадує мені колесо від воза, в якому вибита спиця. Підніметься те колесо щербиною догори — не сумнівайся, що далі впаде донизу, — робить несподіване порівняння керівник. — От і в нас усе такими ж обертами. Торік, чесно кажучи, я тішився, бо нарешті свинарство стало рентабельним. Але хіба дадуть колгоспнику заробити? В державу бурхливим потоком ринула неконтрольована контрабанда. Стали ввозити свинину за фіктивними документами за ціною 3 грн 53 к — це, щоб не платити мита. Така вкрай агресивна й зухвала політика, вочевидь дозволена високими чиновниками, веде до знищення нашого виробництва. А тоді вже тій Польщі ніякої конкуренції в Україні не буде. Росія не хоче польського м’яса, всіма силами захищає свій ринок, то воно все тут.
Замість того, щоб працювати спокійно, мати надійних, а не випадкових партнерів серед переробників, агрофірма реалізує худобу на ті підприємства, де більше платять:  у Коростень, Житомир, Київ, Львів, Козятин. Така багатовекторність зовсім не на користь.
— Здаємо куди завгодно, — веде далі В. Марченко, — але не на Шепетівський м’ясокомбінат. І гірко і прикро, бо він у нас під боком, але пропонує найнижчу ціну. Чому, питається, тим, хто добирається до Полонного за 700–800 кілометрів і має чималі транспортні затрати, все одно вигідно платити нам дорожче? Я, буває, прошу їх трохи надбавити, бо ж хочеться продати з вигодою, і тоді чую у відповідь: якщо тобі ще не вигідно, то вези в Шепетівку. От чому наші гроші йдуть не в обласний бюджет, а вивозяться? Важко бути патріотом за таких обставин.
Треба віддати належне: трохи “капає” допомога від держави. Торік за продаж кондиційного молодняку нам повернули всі борги, за рік в агрофірму від реалізації худоби надійшло близько мільйона гривень дотації. Передбачається, що й цього року збережеться така форма заохочення, крім того, як обіцяють, буде часткове відшкодування вартості мінеральних добрив, щось за утримання м’ясних корів, компенсації за сівбу озимини та ярих культур. Спасибі й на тому, це хоч трохи підсолоджує гіркі пілюлі від грабіжницької цінової політики. Але й тут є питання. Скажімо, в зв’язку з тим, що значно скорочуються площі під цукристими, господарства взялися вирощувати ячмінь і кукурудзу, а якраз на ці культури держава не передбачає відшкодувань. Водночас за сівбу сої й гороху є компенсація. Яка різниця? Аби гектари не стояли перелогом, а давали врожай. Селянина треба стимулювать, а не відбивати охоту працювати.
Що залишається селянам? Розвивати те, що дає прибутки й скорочувати збиткові підгалузі. Зокрема — відгодівлю. Бо що більше стадо в господарстві, то більші щомісячні фінансові втрати. Агрофірма “Маяк” планує наростити поголів’я корів за два-три роки до 500 голів. А от як бути зі свинарством — для Марченка тема вкрай болюча. Ця галузь, без перебільшення, — справа його життя.
І взагалі, ситуація в тваринництві гідна подиву. Воно вкрай потрібне, щоб люди мали роботу, зарплату й гідне життя. Бо їм у селі вже нема де дітися. Та й споживачам потрібне якісне м’ясо, український натурпродукт, а не те — вирощене за кордоном на суцільній хімії.
— Я понад двадцять літ керую господарством і переживав різні біди. В 2000 році вже давав собі клятву: як тільки ще раз складеться несприятлива ситуація в свинарстві, то збудуся поголів’я й далі не нарощуватиму. Тоді ми зменшили його до таких цифр, як ото тепер, — десь до 4,5 тис. Нині ми спаровуємо тільки племінне ядро, разових свиноматок перестали. Раз нікому в державі не потрібне м’ясне скотарство, то чому нам більше за всіх треба? Заради чого ми маємо зазнавати великих збитків? І так — не тільки в тваринництві. Вже запрограмовано потрясіння в буряко-цукровій галузі на цей рік. Україні потрібно 2 млн тонн цукру на рік. Вироблено на 600 тис. т більше — паніка. Чому? Від того нема ніякої біди. Його можна використати на виробництво біоетанолів, покласти в державний резерв. Але ж ні, знову все окошилося на виробниках — Кабмін установив закупівельну ціну на буряк у межах 170 грн/т. Не в’яжеться така арифметика. Коли буряк коштував 165 грн/т, то цукор — 2,37 за кілограм. Сьогодні буряк коштуватиме 170 грн, а цукор — 2,85. За такої ціни на цукор тонна буряків має коштувати 210 грн. Куди йтиме по 40 грн з кожної тонни зданих коренів?
Кажуть, у каламутній воді легше рибу ловити. Воно, може, й так, але коли ж наше чиновництво, образно кажучи, наїсться тієї риби, коли каламуть нарешті осяде? Хіба ж селяни вимагають чогось неможливого, хіба просять для себе особливих умов? Ні, всього лиш справедливої ціни на те, що виробляють у поті чола, й трохи більше уваги від держави. Тоді все стане на свої місця.

Текст і фото
Галини СКРИПНИК,
Хмельницька область