Спецможливості
Технології

Особливості внесення добрив під сою

06.05.2021
3123
Особливості внесення добрив під сою фото, ілюстрація

Соя — цінна продовольча та кормова культура. За оцінюванням учених потенціал її врожайності сягає 12–14 т/га. На формування 1 т зерна та відповідної кількості соломи соя використовує 70–100 кг азоту, 20–40 — Р2О5, 20–30 кг К2О залежно від сорту та врожайності. Під час складання системи удобрення культури слід одночасно враховувати потреби підвищення врожаю та поліпшення якості продукції, оскільки соя має велике значення для виробництва рослинного білка та олії.

 

 

 

Для створення оптимальних умов мінерального живлення сої важливо правильно поєднувати основне, припосівне удобрення та підживлення. У системі удобрення сої, залежно від рівня запланованої продуктивності, загальної дози добрив та інших умов, можливе різне поєднання прийомів унесення добрив. Усебічне обґрунтування, правильне визначення строків і способів унесення оптимальних доз і форм добрив із урахуванням ґрунтово-кліматичних, погодних і агротехнологічних умов значно підвищує агрономічну ефективність і екологічну безпечність удобрення.

Соя за оптимальних умов вирощування (реакція ґрунту близька до нейтральної, достатнє фосфорно-калійне живлення, інокуляції азотфіксувальними бактеріями) засвоює з повітря за допомогою бульбочкових бактерій близько 60–70% азоту щодо загального його вмісту в рослинах. Тому вважають, що зазвичай достатньо внести лише стартову дозу азотних добрив (20–60 кг/га д. р.) під передвисівну культивацію або в рядки під час сівби (15–30 кг/га д. р.), щоб отримати високий урожай з добрими показниками якості продукції.

Зазвичай на перших етапах росту й розвитку рослини неспроможні повністю забезпечити себе азотом. Тому, особливо в холодні затяжні весни, соя потребує додаткового азотного живлення. Звідси й позитивна реакція на внесення оптимальної дози азотних добрив без зменшення кількості фіксованого атмосферного азоту. В разі внесення високих доз азотних добрив розвиток бульбочкових бактерій на коренях гальмується, знижується їхня азотфіксувальна активність, соя переходить на живлення азотом, який був унесений із мінеральними добривами.

Визначити потребу азотного підживлення можна за розвитком бульбочок на кореневій системі: якщо їх на рослині менше ніж п’ять і вони сірого кольору всередині — є потреба в підживленні. Якщо бульбочок багато, вони крупні, з рожевою м’якоттю — азотфіксація відбувається активно й підживлення не потрібне. Зміна кольору бульбочок на сірий і зеленкуватий свідчить про припинення процесу азотфіксації — ці бактерії навіть можуть стати паразитами. Зазвичай для сої використовують таку шкалу заселеності кореневої системи азотфіксувальними бактеріями за кількістю бульбочок: дуже слабке — 0–4 шт./рослину; слабке — 5–10; добре — 11–15; дуже добре — понад 15 шт./рослину.

За нульового обробітку ґрунту най­більша доза азоту мінеральних добрив, яка може бути внесена разом із насінням без ушкодження проростків, — 30 (на супіщаних ґрунтах) та 50 кг/га (на глинистих ґрунтах), особливо за змішування з карбамідом. Зі збільшенням ширини міжрядь дозу рядкового удобрення від­повідно зменшують. Для такого внесення найліпшою формою азотного добрива є вапняно-аміачна селітра, бо відомо, що коли під час проростання насіння міститься в середовищі з рН 6–7, то рослини нормально розвиватимуться навіть за різкого відхилення реакції ґрунтового розчину в наступний період. Тому меліо­рація насіннєвого ложа сприяє підвищенню продуктивності рослин.

Поряд зі створенням оптимальних умов зовнішнього середовища для життєдіяльності бульбочкових бактерій ефективність їхнього симбіозу забезпечує інокуляція насіння сої спеціальними активними расами бактерій. За оптимальних умов біологічна фіксація азоту соєю може досягати 390 кг/га.

За складом зерна і соломи соя різниться від інших культур, зокрема і від зернових злаків, підвищеним уміс­том макроелементів. Потреба в елементах живлення визначається біологічними особливостями культури. На початку вегетації рослини розвиваються повільно. Від появи сходів до цвітіння їм потрібна незначна кількість елементів живлення. З наближенням до фази цвітіння вимоги культури до умов живлення значно зростають. У період від цвітіння до масового наливання бобів у них найбільша потреба в елементах живлення. Важливою особливістю сої є здатність засвоювати фосфор із важкорозчинних форм добрив і ґрунту за порівняно великої загальної потреби в цьому елементі.

Підвищенню вмісту білка в насінні сої на 1–1,5% і більше сприяє поліпшення фосфорно-калійного живлення. Внесення фосфорних і калійних добрив по 40–60 кг/га д. р. також істотно збільшує врожай сої. Фосфорні добрива ефективніше вносити під сою на слабоокультурених ґрунтах, особливо на чорноземах, калійні — на дерново-підзолистих ґрунтах легкого гранулометричного складу. Як основне добриво під сою можна застосовувати водонерозчинні форми фосфорних добрив. Уносити їх потрібно восени під зяблевий обробіток ґрунту. Листкові підживлення фосфорними добривами ефективні лише на початку вегетації культури для ліпшого формування кореневої системи рослин.

Соя, завдяки кореневим виділенням, здатна переводити недоступні сполуки фосфору в доступні, тим самим забезпечувати себе та інші культури сівозміни додатковою кількістю фосфору. Альтернативний шлях забезпечення рослин сої фосфором — застосування препаратів фосформобілізувальних бактерій, які сприяють додатковому засвоєнню з ґрунту 10–20 кг/га Р2О5. Вважається, що за сумісного застосування фосформобілізувальні бактерії не мають антагоністичного впливу на азотфіксувальні бактерії.

За дефіциту фосфорного живлення сої спостерігається слабкий розвиток кореневої системи, зрештою ріст рослин гальмується. Фосфор переміщується до точок росту, тому старі листки можуть мати темно-зелене або синьо-зелене забарвлення. За сильної нестачі фосфору може проявлятися пурпурове забарвлення листків і стебел, погано розвиваються боби й насіння, гальмується достигання врожаю.

Калій великою мірою визначає величину врожаю, тому калійний дефі­цит у живленні рослин досить поширений. За нестачі калію краї нижніх лист­ків жовкнуть, на нижніх — з’являються коричневі й бурі плями, потім листки відмирають, ріст рослин уповільнюється, вони в’януть, посіви вилягають, частина бобів обпадає.

Соя за нестачі калію більше пошкоджується соєвою попелицею. Причиною цього є зменшення частки аспарагіну в загальній сумі амінокислот флоемного соку. Попелиця споживає азот із амінокислот. Якщо рослини зазнають стресу від нестачі калію, вони більше виділяють у флоему амінокислот, таких як аспарагін, для врівноваження осмотичного дисбалансу. Живлячись таким соком, попелиця швидше розвивається і дає потомство.

Оптимальне калійне живлення рослин сої покращує їхню посухо- та холодостійкість, сприяє переміщенню рослиною пластичних речовин, засвоєнню елементів живлення з ґрунту та добрив, підвищує резистентність рослин до хвороб, прискорює достигання насіння. З калійних добрив можна використовувати всі форми, але превагу варто віддавати безхлорним. Тому хлоровмісні калійні добрива зазвичай вносять восени. Листкові підживлення калійними добривами малопоширені, але можуть бути необхідними для зниження його дефіциту в живленні рослин.

Соя середньочутлива до сірки. Вона засвоює її 30–40 кг/га, тобто приблизно стільки ж, як і фосфору. Сірка належить до макроелементів. За її нестачі в живленні рослин сповільнюється синтез білків, накопичується азот у небілковій формі або у формі нітратів, знижується життєдіяльність бульбочкових бактерій. Застосовувати сірчані добрива потрібно в дозах, що визначаються вмістом рухомої сульфатної сірки в орному шарі ґрунту (табл. 1). Наприклад, азотні добрива можна внести під передвисівну культивацію у вигляді сульфату амонію. Коли агроном допускає ймовірний дефіцит сірки, внесення невеликої її кількості (10–20 кг/га S) буде дешевшим рішенням, ніж проведення аналізу ґрунту.

Соя добре реагує на внесення магні­євих добрив, зокрема на кислих ґрунтах (30–50 кг/га MgO). Ефективно ними проводити листкові підживлення, але обробки мають бути ранні.

Як уже зазначалося, соя належать до групи рослин, які порівняно добре використовують запаси фосфору з ґрунту. Проте на початку росту культура має слаборозвинену кореневу систему, тому добре реагує на внесення невеликої кількості водорозчинних сполук фосфору. В зв’язку з цим обов’язковим агротехнологічним заходом на всіх типах ґрунтів має бути стартове (рядкове) внесення фосфорних добрив у дозі 10–20 кг/га Р2О5. Під час сівби можна вносити різні форми фосфоровмісних добрив: суперфосфати, амофос, нітроамофос тощо. На початку росту рослини живляться фосфором, переважно запасеним у поживних речовинах насіння. На площах, де основне удобрення не застосовували, особливо ефективно вносити в рядки під час сівби комплексне добриво в дозі N10–20P10–20K10–20.

Безумовно, створення збалансованого ґрунтового живлення рослин сої є запорукою їхнього оптимального росту й розвитку. Проте в реальних виробничих умовах це не завжди вдається через низку причин — економічних, екологічних, погодних тощо. В такому разі виникає потреба проведення позакореневих підживлень, тому що нестача одного з макро- чи мікроелементів не дає змоги рослині в оптимальній кількості засвоювати інші життєво важливі складові. Проте слід мати на увазі, що ефект передозування одного з елементів є еквівалентним його дефіциту — настає пригнічення та блокування життєво важливих процесів у рослинному організмі. Позакореневі підживлення впливають на ріст і розвиток рослин у потрібному напрямі з мінімальними витратами. Проте слід зазначити, що позакореневі підживлення не можуть замінити внесення добрив у ґрунт. Строки їхнього проведення: перше — на початку утворення бобів; друге — через два тижні після першого; третє — через 10–14 діб після другого, але до початку пожовтіння бобів і половини листків. Зазвичай для підживлення застосовують карбамід, рідкі комплексні добрива, сульфат або монофосфат калію. Осмотичний потенціал розчинів для проведення позакореневого підживлення не має перевищувати осмотичного потенціалу клітинного соку листків, щоб уникнути їхніх опіків. Тому на практиці застосовують розчини добрив, концентрація яких не перевищує 1,5–2%.

Позакореневі підживлення сприяють зниженню абортивності бобів, збільшують їхню озерненість і масу 1000 насінин, подовжують період активного фотосинтезу та симбіотичної азотфіксації.

Важлива роль в удобренні сої належить мікродобривам, зокрема тим, що містять молібден, кобальт, бор, залі­зо, марганець, цинк. Вони підвищують стійкість рослин до хвороб, посухи, екстремальних температур, поліпшують фіксацію азоту з повітря, синтез хлорофілу та активізують процес фотосинтезу. Потреба сої в мікроелементах збільшується за застосування підвищених доз мінеральних добрив, у разі погано розвинутої або хворої кореневої системи, за посушливої або дощової погоди. Позакореневе підживлення для таких рослин є «інтенсивною терапією».

Біохімічні функції мікроелементів за впливом на бобово-ризобіальний симбіоз — це, зокрема:

стимулювання процесів інокуляції, формування бульбочок, синтез нітрогенази і леггемоглобіну;

посилення фотосинтезу; транспортування асимілянтів до бульбочок, подовження періоду функціонування бульбочок;

активування нітрогенази, переміщення зв’язаного азоту до інших органів рослин, посилення синтезу та накопичення білка.

Тому рослини сої мають підвищену потребу в мікроелементах, найважливіше значення серед яких мають молібден, кобальт і бор, що беруть безпосередню участь у процесі азотфікса­ції та засвоєння азоту, збереження репродуктивних органів і в перебігу інших важливих функцій рослин.

Мідь, цинк і манган не беруть безпосередньої участі в процесі азотфіксації, але їхнє значення в йому перебігу достатньо важливе внаслідок впливу на різні метаболітичні процеси симбіотичної системи. Цим пояснюється те, що добрива для передвисівної обробки насіння та для позакореневого підживлення рослин мають містити композиції мікроелементів. Застосування мікроелементів на сої є ефективним агротехнологічним заходом. Зазвичай мікродобрива застосовують за такою схемою: внесення в ґрунт, обробка насіння, позакореневі підживлення у фази трьох трійчастих листків, галуження та утворення бобів. Молібден, кобальт і бор потрібні для перебігу процесу мобілізації (табл. 2).

Обробляти насіння молібденом можна водночас із інокуляцією з розрахунку 100–150 г/т. Після вапнування ґрунту, що знижує засвоєння бору, або коли вміст водорозчинного бору в ґрунті <0,3 мг/кг, доцільно обробляти насіння борною кислотою (100–150 г/т) або іншим борним добривом.

Після вапнування бор і манган стають важкодоступними для рослин. У такому разі проводять позакореневі підживлення мікроелементами. На кислих ґрунтах рекомендується вносити молібден. Він має найбільше значення, оскільки його споживання (а отже, винесення з ґрунту) соєю значно більше, ніж злаковими. Молібден сприяє росту коренів, пришвидшує розвиток і стимулює діяльність бульбочкових бактерій, бере участь у фосфорному та азотному обмінах, інтенсифікує синтез хлорофілу. Він входить до складу ферменту нітрогенази, що сприяє біоло­гічній фіксації азоту з повітря. Молібден особливо ефективний на кислих ґрунтах (із pH <5,5) та коли вміст його рухомих сполук менший ніж 0,3 мг/кг ґрунту. В такому разі насіння рекомендується обробляти 0,5%-вим водним розчином молібдату амонію. Застосування молібденових добрив під сою підвищує врожайність насіння на 0,2–0,5 т/га й біль­ше. В результаті вапнування збільшується рухомість ґрунтових сполук молібдену, тому потреба рослин у ньому часто знижується, однак може проявлятися дефі­цит заліза. Залізо значно впливає на величину врожаю сої і на вміст білка в зерні. Залізні добрива в ґрунт не вносять, а застосовують ранні позакореневі підживлення хелатними сполуками.

Кобальт локалізується в бульбочках, підвищує інтенсивність засвоєння атмосферного азоту, сприяє розмноженню бульбочкових бактерій.

Бор потрібний рослинам упродовж усієї вегетації. Він забезпечує транспортування асимілянтів у рослині, покращує надходження в них азоту, збільшує кіль­кість утворених квіток і плодів. За нестачі бору хворіють і відмирають точки росту, оскільки він відповідає за диференціацію клітин і формування їхніх стінок. На посівах сої ефективно проводити позакореневе азотне підживлення до початку утворення бобів 3–5%- вим розчином карбаміду в поєднанні з бором (50 г/га) і манганом (50 г/га) для зменшення абортивності бобів, унаслі­док чого вміст білка в зерні та його якість зростають через підвищення вміс­ту незамінних амінокислот.

Застосування мікроелементів у технології вирощування сої сприяє формуванню генеративних органів (бор), активізації росту рослин завдяки кращому засвоєнню азоту (кобальт), збільшенню кількості бульбочок та їхньої маси (молібден). Вони обмежують негативну дію несприятливих зовнішніх чинників, що поліпшує умови росту та розвитку рослин. З фізіологічного погляду особливе значення належить бору й кобальту.

 

Г. Господаренко

Журнал «Пропозиція», №12, 2019 р.

Ключові слова: Соя, удобрение

Інтерв'ю
vitaliy skotsyk
20 вересня заплановано розпочати всеукраїнський страйк аграріїв. Про його причини та вимоги аграріїв  розповів один з ініціаторів, голова Аграрної партії України Віталій Скоцик.  
Petro Melnyk2
Компанія Agricom Group спеціалізується на рослинництві. Обробляє землю на Чернігівщині та Луганщині, вирощує олійний льон, соняшник, кукурудзу, овес та гречку. Але більш відома як виробник товарів із

1
0