Вадим Сав’юк: «Щоб вижити, маленьке фермерське господарство має бути різноплановим»
«Шановна редакціє! Пише вам постійний читач із Волинської області Федір Попадюк. Ви постійно розповідаєте про те, як працюють великі фермерські господарства. Це, звичайно, дуже цікаво, але хотілося б дізнатися, як виживають дрібні сільгоспвиробники. Адже їм сьогодні доводиться, мабуть, найтяжче…» (Із листа читача)
«Шановна редакціє! Пише вам постійний читач із Волинської області Федір Попадюк. Ви постійно розповідаєте про те, як працюють великі фермерські господарства. Це, звичайно, дуже цікаво, але хотілося б дізнатися, як виживають дрібні сільгоспвиробники. Адже їм сьогодні доводиться, мабуть, найтяжче…» (Із листа читача)
І. Бірюкова
i.birykova@univest-media.com
Як ми уже домовлялися, шановні читачі, кожне ваше побажання чи пропозиція для нас, передусім, це — керівництво до дії. Тому ми відправилися у ФГ «Агропоступ», яке розміщене у селі із чудовою назвою Новина Добрятинська, що у Млинівському районі на Рівненщині. Господарство хоч і невеличке, але прогресивне: сюди звідусіль приїжджають сільгоспвиробники навчатися
сучасним технологіям. Очолює підприємство молодий фермер Вадим Сав’юк. Він і розповів нам про своє селянське життя-буття.
Вадиме, чому Ви вирішили стати фермером? Сімейна династія?
— Коли розпочав працювати на землі, фермерів ще не було (сміється). Адже я народився у селі, а сільські діти виходять із батьками на городи, тільки лиш спинаються на ноги. Після школи вирішив здобути агрономічну освіту і вступив до Львівського аграрного університету на агрономічний факультет. По закінченні вишу повернувся додому і разом із батьками почав господарювати.
Землю тоді ми мали (розпаювання у нас відбулося раніше від інших регіонів України, оскільки Млинівський район у цьому плані був пілотним. До речі, і досі маємо проблеми із державними актами на землю («жовтого» зразка), які нам колись видали. На них не вказано кадастрового номера земельної ділянки, тому виникають труднощі під час укладання договорів оренди).
Сільським господарством наша сім’я займалася давно, але фермерське господарство я зареєстрував лише у грудні 2007 р. Стимулом до цього стали державні програми підтримки фермерства: сільгоспвиробники, які мали статус юридичної особи, тоді могли отримати компенсацію у разі придбання техніки та фінансову допомогу на поворотній основі. Завдяки цьому ми купили трактор, вантажний автомобіль та ще й одержали безвідсоткову позику у розмірі 46 тис. грн.
Із вирощування яких культур розпочинали господарювати?
— Коли у нас ще не було фермерського господарства, то сіяли переважно зернові (пшеницю, ячмінь) та цукрові буряки (тепер їх майже не вирощуємо, а раніше було 3–4 га. Працювали із цією культурою дуже тяжко, траплялося, що і вручну вибирали). Потім почали вирощувати овочі (картоплю, моркву, капусту, столові буряки).
А нині на чому спеціалізуєтеся?
— Сьогодні у нас усього потроху. Щороку вирощуємо від 10 до 15 га картоплі (насіння голландської селекції — сорти Альвара, Мелоді), 3–5 га буряків та моркви, кілька гектарів капусти — білокачанної, броколі, цвітної.
Є у нас і суниця: голландський сорт Полка (стійкий проти хвороб, транспортабельний, висока врожайність). Маємо 1,5 га саду (понад гектар — під яблунями і 50 сотих — під сливами). 10–20 га щороку засіваємо зерновими (переважно пшеницею). Але, на жаль, на пшениці сьогодні отримати прибуток неможливо. Навіть попри те, що постійно маємо високу врожайність (цього року —
70 ц/га), адже у нас родючі землі, до того ж використовуємо якісний посівний матеріал (Поліська 90, Актор, Трізо), вносимо достатньо міндобрив. Однак витрати на ресурси значно зросли, а ціна на зерно залишається такою самою, як і торік, — 1700 грн/т.
Але ж чиновники Мінагрополітики не раз заявляли, що цьогорічне зерно коштуватиме дорожче…
— Я кажу про реальну ціну, яку дають, коли забирають продукцію на умовах самовивозу. У нас немає складів, тому змушені продавати зерно у жнива — із-під комбайна.
Яка культура у Вас найприбутковіша?
— Найстабільніша культура — картопля. Продати якісну бульбу завжди просто, і вона має більш-менш добру ціну. Якщо говорити про інші овочі, то в регіоні може статися їхнє перевиробництво. Наприклад, цього
року було складно реалізувати
білокачанну капусту.
Для маленьких фермерських господарств дуже рентабельною є суниця, яку продаємо на ринках та постачаємо у санаторії. Одна із переваг культури у тому, що вона є невибагливою у догляді. Чимало господарств вирощують суницю за інтенсивною технологією — на агроволокні із поливом. Як результат — крупні ягоди, висока врожайність. Однак такий спосіб досить витратний, що призводить до підвищення ціни на продукцію. Проте наш потенційний покупець, на жаль, нині неплатоспроможний (сьогодні це чи не найбільша проблема. Гірко дивитися, коли люди через брак коштів купують по півкілограма суниць, ціна яких 8–12 грн) Тому, аби здешевити продукцію, ми вирощуємо ягоди на відкритому грунті. Але обов’язково її треба мульчувати. А ще маленький секрет: восени ми не вибираємо бур’ян, який залишається під суницею. Це для того, аби він затримав сніг і рослина не вимерзла.
Ви cказали, що маєте і невеликий сад. Як вважаєте, чи вигідно дрібним фермерським господарствам займатися садівництвом?
— Рік на рік не припадає. Цього року сад виручив нас добряче, оскільки ціни на іншу продукцію були низькими. Але через несприятливі погодні умови (весняні заморозки) вродили лише паршоімунні сорти яблунь. А от слива дала добрий урожай. На Рівненщину ці фрукти зазвичай постачають із Закарпаття та Чернівців. Однак наші сливи дозрівають пізніше — коли привозні закінчуються. Загалом, вирощувати сливи набагато вигідніше, ніж яблука. Основний сорт у нас — Блюфрі (урожайний, не потребує підживлення). Проводимо дві-три обробки:
одну — до цвітіння і дві — після. А от яблуня — більш витратна культура: потребує близько двох десятків хімобробок за сезон. І яблука важче продавати, аніж сливи. Вважаю, щоб яблуневий сад став реальним бізнесом, потрібно лише, щоб він був не меншим ніж 5 га. Загалом, садівництво — галузь, яка потребує значних капіталовкладень. Наприклад, щоб закласти сад, треба мінімум 1 млн грн.
А яка культура у Вас найбільш вдала, така, що можете нею гордитися?
— Цукрова кукурудза.
Виявляється, Ви ще й цукрову кукурудзу вирощуєте. Як «вийшли» на цю культуру і чим вона Вас привабила?
— Цукрової кукурудзи у нас близько 3 га. Рішення її вирощувати прийшло цілком випадково. Років зо шість тому товариш подарував мішок кукурудзи. Ми її висіяли, отримали врожай, але що з ним робити, як продавати — не знали. Адже у сезон, коли на полях багато звичайної молодої кукурудзи, цукрову реалізувати неможливо. Тому сіємо культуру таким чином, аби мати врожай на осінь (починаємо збирати наприкінці серпня — і аж до морозів). Але і тут є ризик: наприклад, торік був ранній мороз і «недозріло» 1,5 га.
Переважно сіємо сорт Оверленд («Сингента»). Вирощуємо як звичайну кукурудзу, але із меншими міжряддями. Також звичайну зернову можна сіяти у холодну землю, а цю у жодному разі — ні, треба чекати, щоб прогрілася земля. У деяких моїх колег, коли вони сіяли цукрову кукурудзу в квітні, вона не зійшла. Але найскладніше — вирахувати так званий конвеєр із тим, аби культура не дозріла в один день. Щоб цього не сталося, кожен наступний висів ми проводимо після масових сходів попередньо висіяної культури.
Ваше господарство дуже різнопланове. Можливо, ліпше займатися чимось одним?
— Агрохолдинги спеціалізуються на чомусь одному, а нам ризикувати не можна. Маленьке фермерське господарство має займатися тільки тим, що приносить реальний прибуток. Наприклад, якщо вирощувати лише овочі, то в регіоні може статися їхнє перевиробництво, а отже, виникнуть проблеми із реалізацією.
Не продамо продукцію лише одного разу — не буде коштів, щоб господарювати далі. Наприклад, якби у мене була тільки пшениця і цукрові буряки, то першу культуру цього року купують за безцінь, а другу — заводи взагалі не приймають. І що робити восени?
Тому розпочинаємо сезон із суниці, за нею реалізуємо цвітну капусту, броколі, потім — пшеницю, кукурудзу.
Куди реалізуєте вирощену продукцію?
— Раніше возив на ринок до Львова.
Тепер, виходячи із того, що значно зросли транспортні витрати, а також львівські фермери почали вирощувати більше овочів, їздити у ті краї стало невигідним. Тому вирощене реалізуємо на базарах Рівного.
Не виганяють фермерів із базару перекупники?
— Звісно, виганяють. Будь-який базар, образно кажучи, — масонська ложа, клуб для «своїх», куди чужим вхід заборонено.
Але вирішити подібні проблеми допомагає Рівненська асоціація фермерів та приватних землевласників і особисто її голова — Дмитро Українець, за що йому дуже вдячні.
Поділіться планами на найближче майбутнє.
— Хочу збудувати склад, аби можна було зберігати овочі. Але найбільше мрію про те, щоб закінчилася війна, щоб люди стали заможними і змогли купувати фермерську продукцію. Адже від благополуччя населення залежить і наш прибуток.
Також хочеться, аби в українських фермерів були виходи на зовнішній ринок, а у цьому має допомогти
профільне міністерство.
То якою ж, на Вашу думку, має бути державна політика щодо сільського господарства?
— На жаль, нині державна політика спрямована на великі агрофірми. І якщо захоче агрохолдинг «змести» маленького фермера, то зробить це легко і просто — не допоможуть ані правоохоронці, ані суди.
На щастя, у нашому регіоні ніхто нікого не чіпає. Але питання не в цьому — потрібно, щоб в Україні було законодавство, яке реально захищало б інтереси фермерів.
І ще одне: коли я розпочинав займатися фермерством, сільгоспвиробникам надавали компенсації. У структурі державного бюджету країни такі асигнування, образно кажучи, були «копійками», але ж як вони допомагали аграріям! Цих ресурсів було цілком достатньо, аби фермерам-початківцям звестися на ноги і далі легально працювати. Звичайно, для участі у програмах ставили умову, аби сільгоспвиробники купували вітчизняну техніку. Але це ж чудово! Таким чином українське сільгоспмашинобудування також отримувало підтримку! Сьогодні, на жаль, подібних державних програм уже немає. Тому, якщо у людини бракує стартового капіталу, створити власне фермерське господарство неможливо.
На мою думку, треба відповідальніше підходити і до призначення вищих керівників галузі. Наприклад, якщо призначають якогось міністра — фінансів чи закордонних справ, — то відбувається бурхливе обговорення кандидатури. Але я не чув, щоб обговорювали особу аграрного міністра. У результаті виходить так, що профільне міністерство у нас є, але аграрної політики немає. Це попри те, що сільське господарство — основна бюджетоутворююча галузь, локомотив економіки. Але от куди він їде — невідомо.