Спецможливості
Новини

НІЖ У ГУМУС

05.09.2008
623
НІЖ У ГУМУС фото, ілюстрація

Учені б’ють на сполох: у найближчі десятиліття грунтам і землям, малим річкам, котрі ще залишилися, іншим водоймам, урочищам, схожим на природні, буде завдано такої шкоди, яка остаточно відсуне в минуле спогад про родючість благодатних чорноземів і прекрасну природу країни, перетворить на утопію мрії про могутню велику аграрну державу.

“Одарив вас Бог грунтами —
це пропасти може, знай”
Григорій Сковорода,
“Сад божественних пісень”, Пісня 24.

Учені б’ють на сполох: у найближчі десятиліття грунтам і землям, малим річкам, котрі ще залишилися, іншим водоймам, урочищам, схожим на природні, буде завдано такої шкоди, яка остаточно відсуне в минуле спогад про родючість благодатних чорноземів і прекрасну природу країни, перетворить на утопію мрії про могутню велику аграрну державу.

Мало яка річка-степовичка добіжить до Дніпра
Україна, а ще Португалія та Греція мають у Європі найменші запаси питної води на душу населення. Повірити в те важко: нехай потрапили до сумного списку середземноморські країни з їхнім спекотливим кліматом, а наша? Глянеш на карту — вся помережана голубими жилками. Чого варті оспівані народом Дніпро, Дунай, Дністер, Донець, Десна… Величні назви багатьох річок, дані їм древньою людиною, в перекладі на слов’янські мови означають: чиста, світла, прозора вода.
“…Борисфен — найбільша ріка і найбагатша поживними продуктами не лише між скіфськими ріками, а й між усіма взагалі, опріч єгипетського Нілу… А проте з усіх інших рік Борисфен найкрасивіший, він постачає і розкішні пасовиська для худоби, прехорошу й у великій кількості рибу, вода його на смак дуже добра і чиста…” — це свідчення залишив давньогрецький історик Геродот (490–424 рр. до н. е.) після мандрів нижнім Придніпров’ям.
“Дуже добру й чисту” воду тисячоліттями несли Дніпро, Дунай, Дністер, Донець, Десна та їхні менші посестри. Такою їм і сьогодні напувати б Україну: з огляду геологічної структури пластів та природних умов, кажуть учені, країна не повинна складати компанію найбіднішим на воду. Проте басейни майже всіх річок (понад 80% населення для задоволення питних і побутових потреб користується водою саме з відкритих водоймищ) належать до забруднених і дуже забруднених. Найбільше це стосується сивого Славути, з якого п’ють воду близько 35 мільйонів людей. Того самого легендарного Славути, про якого Тарас Шевченко писав: “Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро”.
Не ліпший стан сьогодні Дунаю, Дністра, Дінця… Чи не зла іронія, коли згадати варіації визначень назв цих билинних річок — “чисті, світлі…”?
Санітарні служби 2006 р. всебічно дослідили півсотню водних об’єктів держави й не виявили жодного водотоку або водоймища, яке повністю задовольняло б гігієнічні вимоги. Навіть підземні мінералізовані води забруднені пестицидами, рідкими стоками. Погіршується якість артезіанських — за словами Головного державного санітарного лікаря України Сергія Бережнова, наявність у них азотовмісних сполук, заліза, марганцю, показники жорсткості та загальної мінералізації у низці випадків перевищують допустимі рівні більше ніж удесятеро.
Кожна річка своїм горем “напхана”, але всі вони мають спільного ворога — плуга. Саме орачі доклали чи не найбільше зусиль до їхнього знищення. Розорювали квітучі заплави, вивертали глиби землі на схилах полів уздовж русел — і текли в ті русла брудні потоки. Замулювалось дно, втрачало здатність до дренажу… Аж проситься сюди цитата з книги “Безумство орача” американського фермера Едварда Фолкнера: “Лихо зупиняється там, де зупиняється плуг”.
Ще якихось півстоліття тому навіть річки Південного Степу були повноводними й прозорими, втішали люд багатою флорою і фауною. Бо степовики не порушували давньої народної традиції — не розорювати заплав. Дотримувалися “прісноводного” режиму поверхневих грунтових вод, родюча земля не вигрібалася під час злив і танення снігів, не загачувала русел. “Ой із устя до Дніпра вершини Сім сот річок і чотири — Усі в Дніпр упали…” — співалося. На повні груди дихали річки. Поки не прийшли в заплави “перетворювачі” природи з плугами. Екологічне варварство призвело до того, що про життєдайні артерії Півдня скоро можна буде сказати, перефразувавши Миколу Гоголя: “Мало яка річка-степовичка добіжить до Дніпра”. Ой-йой, скільки їх уже тепер “звили б кубельце” на сторінках Голубої книги, якби така існувала за аналогією Червоної.
“І не знаю, чого тут блукаю,
не збагну, що сюди привело.
Де та річка? — хлоп’ят питаю.
Хлопці кажуть: “Її не було”, — писав Василь Цілий.
 Божевілля триває: за один лише рік із полів України вимивається та видувається близько 600 млн т грунту, в тому числі понад 20 млн т (!) гумусу — основи родючості. Він і настеляє нові та нові “перини” на днищах річок, він і зводить їх зі світу: разом із мулом осідають залишки отрутохімікатів, хімічних добрив. А ми думаємо-гадаємо, чому інтенсивно цвітуть водосховища, чому конають водойми від синьо-зелених водоростей. Це результат роботи того самого плуга, прямий наслідок змивання з полів гумусу та добрив, які стимулюють розвиток небажаної рослинності.

Безумство орача по-українському
Напівмертві річки вже не виконують свого природного призначення — напувати землю. Оскільки зменшується рівень грунтових вод, пересихає й земля, вироджуються грунти. Сотню разів був правий відомий учений-агроном Олександр Ізмаїльський: ще на початку минулого століття в книзі “Як висох наш степ” застерігав, що не клімат винен у деградації чорноземів, а помилки агротехніки, знищення водоохоронних рослин, нехтування малими річками та й узагалі водами місцевого стоку. Правоту світоча аграрної науки потверджують сумні факти — як з недалекого та близького минулого, так і з сьогоднішнього життя. Їх осмислює доктор сільськогосподарських наук Микола Милосердов, який ще зі студентської лави почав вивчати, досліджувати український Степ, який писав дисертації не в затишних міністерських кабінетах на Хрещатику чи не менш затишних кабмінівських на Грушевського, а в далекій херсонській глибинці, в селі Гайове Генічеського району, де впродовж багатьох десятиліть (до виходу на пенсію) очолював Присиваську агролісомеліоративну дослідну станцію і де живе нині. Здається, кожну грудочку таврійської землі зігріли його долоні.
 — Почну з того, — каже вчений, — що бачить кожен, хто влітку подорожує Україною. Це вогненні смерчі. У мене досі перед очима картина понад десятирічної давності, коли страшна пошесть тільки-тільки атакувала степ. Широким полем скошеної озимої пшениці на великій швидкості двиготять паралельно один до одного два колісних трактори. Довгим тросом вони тягнуть палаючі скати, підпалюючи стерню й валки соломи. Хліб тоді уродив на славу: густа пшениця сягала півтора метра заввишки, житниця — два метри. Аби швидше зібрати врожай, залишали високу стерню — під час спалювання вона й давала вогняний вал. По всій Таврії тоді горіли поля… Тактику випаленої землі і в наступні літа повсюдно застосовували в Криму, Херсонській, Запорізькій, інших областях. Гарячі вихори підхоплювали полум’я, вогнем знищувалися старі скирти соломи, полезахисні лісові смуги довоєнної й повоєнної посадки, зелені насадження уздовж автомобільних і залізничних магістралей. У вогні гинули зайці, перепели, куріпки. Дим накривав їдкою пеленою села, затуляв сонце, забруднював атмосферу.
На автомагістралі Москва — Сімферополь через сильну задимленість траплялись аварії, припинявся рух. Випалені поля, вкриті попелом, тривалий час стояли без обробітку, розжарювалися під пекучим сонцем, пересихали; останні запаси доступної вологи випаровувалися, родючий шар грунту перетворювався на камінь.
 — Чим же викликані такі дії орача? — запитую.
 — Одні пояснювали, що солома не потрібна, бо годувати нема кого, інші вважали, що вогонь спалює бур’яни, грибкові захворювання, комах-шкідників, мишей. І лише один — колишній голова колгоспу Микола Мальцев — відповів з розумінням: “Спалювання стерні — безумність, адже грунт — це живий організм і, спалюючи поживні залишки, ми знищуємо всю мікрофлору, що населяє його. Стерня, як повсть на цілині, захищає поверхню ріллі від вітру. Підносити до неї сірника — все одно, що торкатися гарячою праскою до голого тіла”. Сказав коротко, зрозуміло й дохідливо. Тепер на законодавчому рівні заборонено спалювати стерню, та хто тих законів дотримується?
А згадаймо, як чинили наші предки під час освоєння цілинних степів Півдня? Наприкінці ХІХ століття керуючий маєтками Подільської та Бессарабської губерній Іван Овсинський понад десять років обробляв грунт завглибшки на п’ять сантиметрів ножовими культиваторами — при цьому зберігалася стерня, підвищувалися водний і поживний режими, зростала врожайність. Овсинський 1899 р. видав книгу “Нова система землеробства”, в якій стверджував, що глибока полицева оранка плугом призвела до посилення посушливості регіону. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття на Півдні України грунт обробляли букером, який мав п’ять безполицевих лемешів; розпушували його до глибини 14 см. На букері монтували сівалку, насіння висівали на вологе ложе. Зберігалися стерня, волога — от і врожаїлася нива. Саме завдяки такому обробітку Росія перед першою світовою війною посідала перше місце в світі з виробництва зерна.
— Букерний обробіток грунту, — розповідав далі вчений, — застосовували, доки країну не охопила суцільна колективізація сільського господарства. Тоді його заборонили як шкідливий, і по всій території СРСР почали запроваджувати глибоку полицеву оранку плугом, що згодом спричинило розпилювання та висушування поверхневого шару грунту, виникнення вітрової ерозії. Чорні бурі в повоєнний період траплялися щороку. Особливо тривалими вони були навесні 1960 р. і взимку 1969 р. Під час пилових бур посіви засікались і заносились дрібноземом, грунт видувався на глибину загортання насіння, на зябу і чорних парах — на глибину обробітку. Якщо в 1960 р. чорна буря спостерігалася від Дону до Дніпра, то в 1969 — від Волги до Карпат. Дрібноземом засипало дороги, села, канали, припиняли рух усіх видів транспорту, роботу на заводах, навчання в школах. Подрібнений до пилу грунт піднімався на висоту до трьох кілометрів, застилав сонце, проникав у всі щілини, осідав у квартирах. З’явилася нова хвороба — пилова пневмонія. Через сильне помутніння води в Азовському морі стався мор риби. Український чорнозем осідав у річках і навіть в океанах та на льодовиках — за тисячі кілометрів від місця видування!
 — Недаремно, мабуть, Миколо Михайловичу, мовиться в народі:

Поле від вітру не загородиш…
— Не загородиш. Про те, яких збитків завдали чорні бурі родючості полів, можна судити на прикладі Присивашшя. За даними професора В. В. Докучаєва (він проводив грунтове обстеження наприкінці ХІХ століття), в ковиловому степу поблизу Новоолексіївки потужність грунту становила 66 см, а гумусу було 6,025%. Тепер ці показники менші втричі! Неважко підрахувати, скільки втрачено родючого чорнозему, якщо оперувати такими науковими даними: в разі видування грунту лише на 1 мм з полів Генічеського району безповоротно втрачається 1,3 млн т землі, в якій міститься 38,1 тис. т  гумусу, 1,3 — мінерального азоту, 6,4  — рухомого фосфору, 27 тис. т рухомого калію. Захищали посіви й грунт від руйнування під час пилових бур тільки полезахисні лісові смуги.
1960 року радянська наукова делегація вивчала успішний досвід боротьби з вітровою ерозією в Канаді. Вчених вразило почуте від господарів: за океаном училися в селян, котрі приїхали з України. Переселяючись до Канади, українці брали з собою букери. Поля, оброблені ними, зберігали стерню, тому за пилових бур, які охопили Північну Америку в 1930–1933 рр., грунт не страждав від ерозії. За принципом букера в Канаді створили плоскоріз, а в 1935 — і там, і в США — ухвалили закони про охорону грунтів, обов’язкові для всіх фермерів. Передбачили застосування контурного землеробства, безполицевого обробітку із збереженням стерні й пожнивних решток, створення полезахисних лісосмуг та інші протиерозійні заходи. За десять років (1941–1951 рр.) урожайність у США проти 1921–1931 рр., коли землю інтенсивно орали плугами, зросла на 33%. Пилові бурі припинилися.
З 1970 р. на Присиваській і Генічеській дослідних станціях уперше в Україні почали проводити досліди з протиерозійного обробітку грунту. Виробничу перевірку результатів здійснювали в господарствах району. Дійшли висновку, що за обробітку грунту плоскорізами зі збереженням стерні зменшується швидкість вітру в приземному шарі, збільшується потужність снігового покриву, підвищуються запаси доступної вологи в кореневмісному шарі, зменшується глибина промерзання, знижується непродуктивне випаровування. За наявності на квадратному метрі 250–300 штук стернин вітрова ерозія припиняється. В разі поверхневого обробітку непарових попередників із збереженням стерні або пожнивних решток рослини озимої пшениці утворюють потужну кореневу систему, завдяки чому повніше використовуються добрива, поліпшується водне й мінеральне живлення, посіви не зазнають вітрової ерозії і меншою мірою страждають від посух. Було також встановлено: заміна глибокого обробітку чорного пару поверхневим не знижує врожаю. У цілому в усіх господарствах, які перейшли на грунтозахисне рільництво, врожайність зросла.
Усе змінилося після розпаду Союзу. Припинилися наукові дослідження із захисту грунтів від ерозії, ліквідували деякі дослідні станції, а ті, що залишилися, не забезпечені обладнанням, їх погано фінансують. Набутий колосальний виробничий досвід не застосовують, результати наукових досліджень знехтувано. Повсюдно вирубують, палять полезахисні смуги — ці безцінні бастіони врожаю. Лише в Генічеському районі 1987 р. займали вони 2024 га, в більшості господарств було створено замкнену систему насаджень. Нині повноцінних лісових смуг не побачите ніде, поля відкриті всім вітрам і суховіям.
Знищення полезахисних лісосмуг на Півдні, перехід на полицеву глибоку оранку, спалювання стерні можуть знову призвести до виникнення чорних бур, цілковитої втрати родючого шару грунту, до опустелювання території. Доречно згадати забутого Карла Маркса, що майже два століття тому писав: “Навіть ціле суспільство, нація… не є власниками землі. Вони лише її користувачі і, як добрі батьки сімейства, вони повинні залишити її поліпшеною прийдешнім поколінням”. Але за такого ставлення, як тепер, новим поколінням може дістатися видута, підтоплена, оскальпована земля. Одно слово — пустеля. Та ще мертві ріки.
— А як справи, Миколо Михайловичу, з охороною грунтів в інших країнах, скажімо, в тій же Америці чи Канаді, де сільське господарство піднімали наші земляки-емігранти?
— У США вважають, що охорона їх є невід’ємною частиною національної безпеки і забезпечення того життєвого рівня, до якого прагне народ; що кожен громадянин має відповідати за родючість землі. “Охорона грунтів” там є обов’язковим предметом у всіх громадських школах, і її викладають як частину природознавства, економіки, соціології. У Канаді за порушення законодавства передбачено штрафи та позбавлення всілякої допомоги. Але таких заходів не застосовують — закону про охорону грунтів там ніхто не порушує. Фермери — власники землі, і вони розуміють, що від її стану залежить їхній добробут. Тому не тільки не спалюють стерню, а намагаються залишити її високою, розкидають по полю солому, пожнивні рештки. Полицевих плугів у Канаді та США промисловість давно вже не ви-роб-ля-є — немає покупців.
Багато постанов щодо захисту грунтів від ерозії приймали в колишньому Радянському Союзі. Але жодну з них не виконували, порушників не карали — земля була нічия. Мали великі надії, що у вільній Україні (з передачею землі в приватну власність) нові хазяї не допускатимуть ерозії грунту, підвищуватимуть його родючість та товарну вартість, а нащадкам передаватимуть у поліпшеному стані. Сподівалися, що безумство орача зміниться обізнаним поглядом на справу, зміниться любов’ю до землі. “Хіба не любов, — згадаймо афоризм Григорія Сковороди, — усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?” На жаль, не так сталося, як гадалося…

Ідемо своєю дорогою
Після 1969 р., коли в січні-лютому багатоденна пилова буря на Півдні та Південному Сході України вигребла до 10–15 см верхнього шару грунту, в таких значних масштабах вітроерозійне пекло не повторювалося. Траплялися місцеві катаклізми. “Вчора несло пилюгу аж до неба, поламало верби і порвало дроти”, — писав 21 червня 1975 р. в листі до редактора видавництва “Молодь” Надії Мурченко письменник Григір Тютюнник (того літа прозаїк відпочивав у рідному селі Шилівці на Полтавщині). Либонь, ні тоді, ні пізніше пилюга, зіткана з мільярдів піднятих у небо грунтових піщинок, не досягала Хрещатика, бо ті, кому  належить, якихось кардинальних заходів на захист годувальниці так і не вжили. І що маємо? Ось висновок авторитетних учених: “Зруйновано навіть ту недосконалу й малоефективну систему контролю за станом та використанням земель, яка функціонувала в недалекому минулому, — пишуть у газеті “Дзеркало тижня” член-кореспондент Української академії аграрних наук, професор Сергій Булигін і доктор географічних наук Володимир Бураков. — Треба визнати, що ХХ століття було втраченим для організації захисту, охорони й розвитку грунтово-земельних ресурсів України. У найближчі ж 10–20 років грунтам і землям, малим річкам, які ще залишилися, іншим водним об’єктам, урочищам, схожим на природні, буде завдано такої шкоди, яка остаточно відсуне в минуле спогад про родючість благодатних українських земель і прекрасну природу країни, перетворить на утопію мрії про майбутню велику аграрну державу”.
Чи не про те ще “перший розум наш” Григорій Сковорода попереджав у ХVІІІ столітті: “Одарив вас Бог грунтами — це пропасти може, знай”?
Але що нам попередження, застереження?! Ми йдемо своєю дорогою, навіть не замислюючись над тим, що земля — процитую поетичні й не дуже поетичні слова, почуті від голови фермерського господарства “Тополине” з Хмельниччини Василя Марущака — “це організм, котрий здатний відчувати радість весняного пробудження і тепло щедрого літа, багатство золотої осені і спокій зимової тиші, це організм, котрий страждає нині від байдужого, а тим паче хижацького до нього ставлення”.
Байдуже, хижацьке — по-іншому таке ставлення до землі не назвеш. Видушуємо з неї останні соки. Труїмо пестицидами. Рвемо, ріжемо, шматуємо гострими лезами плугів… Чи пороблено щось нам? Адже Земля все відчуває!
Однак відродження українських чорноземів можливе. Ще можливе. Такої думки дотримуються грунтознавці, біогеографи. Ще можна бодай частково повернути первісну структуру грунтів, їхню здатність до самовідновлення.
 За умов біологізації рільництва.
 За відмови від отрутохімікатів та штучних добрив.
 За усвідомлення грунту як живої істоти, живої системи.

Микола Пуговиця

Інтерв'ю
Аграрний союз України — громадська організація, яка об’єднує сільгоспвиробників. Переважно — «середняків» із земельним банком від 1000 до 3000 га. Вона, як і низка інших об’єднань сільгоспвиробників, виступила з різкою критикою тієї моделі... Подробнее
Ігор Чечітко, директор компанії  HZPC Ukraine
Після того, як запрацювала Угода про вільну торгівлю з ЄС, низка українських сільгоспвиробників спробували вийти на європейський ринок. Стало зрозуміло, що продукцію, яка продається у свіжому вигляді,

1
0