Зміна без потреби та користі — шкідлива

“Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави”.
Конституція України

Пройшло шість років із дня підписання Президентом України нового Земельного кодексу, що ознаменував початок нових земельних відносин у нашій державі. Які б емоції і які б глибокі суперечності в суспільно-політичному житті не викликала ця подія і зміст самого кодексу — народження приватного власника відбулося.

Шкода, про це не завжди пам’ятають земельні реформатори. Яким шляхом надалі крокуватиме реформа, започаткована у 2001-му? Хто і коли дочекається появи цивілізованого ринку землі? І хто пожинатиме плоди: сьогоднішні власники і їхні нащадки чи купка латифундистів. На ці питання дати однозначну відповідь в Україні не були готові ні шість років тому, ні тепер.
Очевидний факт, що в 2001 році Україна не була готова до столипінського сценарію, а саме — реформувати земельні відносини паралельно з розвитком земельного ринку. Багато хто розумів на момент прийняття Земельного кодексу, що тоді не можна було дати повну свободу і сказати селянинові: “Бери, твоя власність — роби, що хочеш!”. Причина та, що одним із ключових моментів земельної реформи є побудова цивілізованого ринку землі, який відповідав би інтересам стабільного економічного розвитку сільськогосподарського виробництва і підйому рівня життя сільського жителя. А ще виключав спекуляцію і незаконні операції із землею.
У суспільно-політичних і економічних умовах, що створилися на той момент в нашій країні, побудова такого ринку паралельно з реформуванням обов’язкових первинних складових земельних відносин була неможливою. Тому перенесення реалізації одного з основоположних принципів нового Земельного кодексу, а саме: побудова власне ринку землі — на 2005, на 2007, а потім — на 2008 рік, на мій погляд, правильне. До нового, 2008, залишилося менше двох місяців. Але за рік нічого не зроблено. Отже, Україна підійде знову до чергового рубежу ухвалення рішення: бути або не бути вільному ринку землі — на тих самих позиціях, що й торік.
Від часу ухвалення Кодексу розподілено немало земель. Видано безліч державних актів, де зазначена кількість гектарів, закріплено власників за конкретними сільськими радами. Нехай процес триває повільно, але важливо, що новоспечений власник освоює земельні премудрощі. Навчається, як правильно здавати гектари в оренду, і правилам використання наділів у виробничих цілях. На жаль, результат в обох випадках поки що не з кращих. Господар користується своїми правами з незначним коефіцієнтом підвищення особистого блага. І цей результат може суттєво позначитися на подальшому розвитку земельних відносин. Імовірно, відсутність дієвої особистої вигоди від володіння остаточно перетворить землю на звичайний товар, що приносить прибуток в основному як об’єкт перепродажу. Бо з часом зовсім відштовхне від землі передусім тих, хто воістину бажає трудитися на ній і прищепити це бажання своїм дітям і онукам. По-друге, відіб’є інтерес у більшості сьогоднішніх власників і їхніх спадкоємців до отримання доходів від землі як від об’єкта іпотеки (застава, цінні папери) й оренди. Як наслідок, малоефективний економічний результат від прав власності на землю ставить під сумнів перспективу відродження українського села.
Спробуємо спрогнозувати, на які рифи можна наразитися, якщо запровадити ринок земель сільгосппризначення вже сьогодні.
Затвердження самого закону про ринок землі не є ключовим моментом. Таких нормативних актів можна напрацювати не менше десятка — причому вони корінним чином різнитимуться один з одним за суттю і механізмом дії. І, з огляду на досвід економічно розвинутих країн, є достатньо підстав стверджувати: немає дзеркальних копій ринкових земельних відносин. Отже, списати закон можна, але не можна повторити такий самий шлях на практиці й отримати у підсумку заплановане. Тоді де гарантія, що земельні відносини, пройшовши всі незаплановані відхилення, у кінцевій фазі набудуть саме того вигляду, який принесе Україні продовольчу незалежність, а українському народу — добробут і процвітання. Ось чому наразі, на мій погляд, помилкою буде починати побудову ринку сільськогосподарських земель.
М.М. Спіранський ще двісті років тому писав: “Усяка зміна без потреби і без видимої користі шкідлива”.
Чи є зацікавленість суспільства в самому ринку землі? Однозначно — є. Але немає сприятливих умов, і під питанням здатність держави взяти на себе коригування і контроль процесами становлення земельного ринку. А значить, є передумови породити стихійного, непередбачуваного і згодом неконтрольованого монстра.
Чи буде користь від введення в дію земельного ринку вже сьогодні, якщо брати до уваги інтереси всього суспільства? Аргументів “проти” вистачить на декілька солідних наукових праць.
По-перше, негативно вплине малоефективний економічний результат від реалізації прав власності на землю. Неминуче земельний ринок заполонить найпотужніша хвиля спекуляції, оскільки більшість селян-власників не триматимуться за наділи, а надаватимуть перевагу грошам. Гектари переходитимуть від власника до власника. Продаватимуться з такою швидкістю, що на них навіть не встигатимуть достигати врожаї. По-друге, кращі землі, здатні сьогодні давати високу рентабельність, концентруватимуться в руках великого бізнесу, здебільшого працюватимуть на надприбуток комерційних структур. А господарів цих структур менше всього цікавитиме екологічна і продовольча безпека країни. Частина земель у стратегічно важливих місцях для промислового виробництва і туризму скуповуватиметься, правдами і неправдами виводитиметься із статусу сільськогосподарських угідь. На них будуватимуться заводи, фабрики, житлові та туристичні комплекси. Вироблятися та перероблятися на цих потужностях буде, не виключено, й те, що заборонено для виробництва в країнах об’єднаної Європи, Азії і Америки, а наймана праця на таких підприємствах, як правило, дешева.
Прихід великих землевласників неминуче призведе до інтенсифікації сільгоспвиробництва. Як негатив  — це неминуче спричинить ріст безробіття серед аграріїв. До того ж, ми не повинні умовчувати і про можливу узурпацію “малоімущих” та соціально незахищених селян з метою незаконного заволодіння їхньою землею. Переважна більшість дрібних землевласників є найбільш незабезпеченими громадянами нашого суспільства. Держава нині не здатна захистити їх від свавілля. Ринок комерційних юридичних послуг обслуговує переважно тих, хто спроможний більше платити. Ціна цих послуг простим селянам не по кишені. У цьому контексті мало йдеться про презумпцію справедливості.
 На мій погляд, до початку функціонування вільних ринкових відносин потрібно створити умови для ефективного використання сільськогосподарського земельного фонду і підвищити річний дохід власника землі до величини, яка забезпечує рентабельність прав володіння землею. Все це можна вирішити шляхом створення державного іпотечного земельного банку, що забезпечить реалізацію права застави землі. Це дасть змогу почати черговий етап земельної реформи, не оглядаючись на суспільно-політичні і суспільно-економічні умови, що створилися.
Який соціально-економічний сенс такого кроку? Потрібно надати селянинові-власникові можливість використовувати земельну ділянку як заставу для отримання фінансової допомоги у вирішенні практично будь-яких його потреб і проблем, навіть тих, що не пов’язані з виробництвом сільгосппродукції. Це дасть йому змогу, в повному розумінні слова, стати “ковалем свого щастя”.
Який, власне, вигляд може мати заставний земельний ринок? Кредитодавцем і заставоутримувачем має виступати тільки державний Земельний іпотечний банк. Кредитний ресурс може бути будь-який: від бюджету і комерційних банків до інвестицій.
У разі якщо кредитор не виконує своїх кредитних зобов’язань, земля переходить у власність державного Земельного розпорядного фонду, який (після переходу до нього прав власності) укладає (переукладає) договір оренди і виставляє землю на торги з метою продажу новому власникові. До надходження грошей від реалізації заставної земельної ділянки Земельний розпорядний фонд розраховується за зобов’язаннями з ресурсодавцем або може взяти на себе зобов’язання кредитора і гасити відсотки за кредитом (з орендних або бюджетних надходжень).
Що, власне, можна вирішити, обравши цей шлях? По-перше, ринок застави створить економічну платформу для функціонування вільного цивілізованого земельного ринку. Тоді безболісно можна вдосконалювати його механізми. До того ж, з’явиться шанс для українського селянина природним чином відтворити економічно ефективну й суспільно-корисну форму земельних відносин.
По-друге, ринок застави значно поліпшить інвестиційний клімат малого бізнесу і соціальної сфери на селі. І не важливо, яким чином власник підвищить свій добробут: шляхом участі в аграрному виробництві, інших видах комерційної діяльності або вирішенням своїх соціальних проблем. Головне, щоб селянин відчув, що блага отримано ним завдяки праву власності на землю.
По-третє, на зміну тим, хто не зможе грамотно господарювати на землі, прийдуть інші, тобто відбуватиметься природний відбір. Тоді з’явиться можливість відродити українське село.
По-четверте, держава триматиме під своїм контролем усі процеси заставних відносин, формуватиме цінову політику ринку застави, оренди і реалізації. І зможе в ході реформування корегувати ті або інші процеси розвитку земельних відносин.
У заставних земельних ринкових відносин чимало плюсів. Держава, приміром, надаватиме новим власникам можливість володіння землею тільки з правом використовувати її за призначенням (хоч би й упродовж певного періоду часу).
І коли новоспечений власник згодом не впорається або у нього відпаде бажання володіти землею і трудитися на ній, то гектари не підуть “гуляти по руках”, а повернуться назад під захист держави. І особливо це стосується нинішніх селян-власників. Держава, продаючи земельну ділянку новому власникові, вивчить його матеріальні можливості, надасть йому дієву допомогу в рамках дотаційної програми і наукової організації процесу виробництва, а саме: в агротехнологічному і в економічному напрямі. При цьому враховуватимуться особисті інтереси власника та інтереси продовольчої безпеки країни. А це може стати основою довгих спільних партнерських відносин, оскільки обидві сторони будуть зацікавлені в продовженні такої співпраці. Держава — тому що в її пріоритеті буде повний контроль над ринком та в сфері розпорядження землею, що істотно полегшить їй вирішення завдань, які випливають із норм Конституції України. Власник — оскільки він буде впевнений у завтрашньому дні, а “всяка зміна без потреби і без видимої користі шкідлива”. Слід відзначити, що при цьому практично не буде зацікавлених в узурпації і аферах з метою заволодіння земельними ділянками через відсутність перспективи їх привласнити або нагрівати руки на перепродажу, а на користь держави навряд чи цим займатимуться.
Наше суспільство прагне справедливості. У даному випадку в колишніх колгоспників з’явиться шанс залишити своїм нащадкам землю-годувальницю — отримати хоча б моральне задоволення від того, що своєю працею забезпечили шматок хліба своїм дітям і внукам. І якщо вони або їхні спадкоємці упустять таку можливість через власну безгосподарність, то нікого буде в цьому звинувачувати.

Олександр Тодоров,
директор Одеської
аграрної біржі