Спецможливості
Інтерв'ю

Микола Стрижак: «На найбагатших землях Європи повинні жити найбагатші селяни Європи»

09.11.2018
519
Микола Стрижак: «На найбагатших землях Європи повинні жити найбагатші селяни Європи» фото, ілюстрація

Коли на землі буде впевнений власник, який міцно стоїть на ногах, він дбатиме про її благополуччя, сприятиме збагаченню рідного краю. Опорою для розвитку села є сільгоспвиробники середнього рівня, сімейні фермерські господарства. З початку 90-х років їхні інтереси відстоює ГО «Асоціація фермерів та приватних землевласників України» (АФЗУ), яку очолює Микола Стрижак.

 

Миколо Івановичу, розкажіть, будь ласка, про Асоціацію і її завдання на найближчий час.

— Головна мета нашої громадської організації — захист інтересів фермерів шляхом проведення діалогу з владою та відстоювання їхніх прав усіма законними способами, включно з використанням конституційних прав прямої дії. Асоціація бере участь у розробці проектів законів, сприяє створенню фермерських господарств і розвитку сільської місцевості та відбудові покинутих сіл, належному використанню родючих земель, зокрема й тих, які з певних причин не перебувають в обробітку або господарювання на них залишає бажати кращого.

АФЗУ створили самі фермери для свого захисту, відстоювання своїх прав, вирішення фермерських проблем. Наприклад, АФЗУ досягла домовленості з низкою підприємств, виробників сільськогосподарської техніки та обладнання, на надання знижок під час її купівлі членами Асоціації, які мають квиток установленого зразка, тобто є фіксованими членами АФЗУ.

 

Які реальні результати діяльності Асоціації?

— Одним із вагомих здобутків АФЗУ 2017 року є прийняття Урядом «Концепції розвитку фермерських господарств та сільськогосподарської кооперації на 2018–2020 роки» від 13.09.17 р. Це початок кардинальної зміни вектора державної аграрної політики в напрямку до малого сімейного фермера, землевласника. В державному бюджеті на 2018 рік передбачається 1 млрд грн державної підтримки невеликим фермерам та сільськогосподарським обслуговуючим кооперативам. Це великі перспективи й новий поштовх у розвитку масового фермерства в Україні.

Основні сили АФЗУ докладає для створення нових фермерських господарств. У нас є 1 млн 120 тис. одноосібників, яким украй потрібен відкритий доступ до коштів, аби вони змогли дорости до сімейних фермерів. Адже якщо така людина в селі доладно хазяйнує, то матиме хату з хорошими умовами, впорядковану садибу, автомобіль, тобто здатна забезпечити собі досить заможний рівень життя. Цей господар ніколи не заробить таких коштів десь у когось. Тому берегтиме своє надбання, і воно буде джерелом добробуту та моральним задоволенням і втіхою не лише для нього, а й для його дітей і внуків.

 

Ви були одним із розробників концепції розвитку фермерства в Україні. Які наступні кроки?

— В плані передбачено розширення кількості фермерських господарств, започаткування розвитку кооперації, щоб ми зрівнялися у своїх можливостях з монополістами. І головне — діяльність у напрямку підготовки відповідного законодавства, щоб ми зрештою виростили свого покупця землі — відповідального селянина, фермера. Щоб ніхто інший не мав права купити землю, а тільки той, хто живе й працює в цьому селі.

Кінцева мета — наявність 1,5 млн фермерських господарств, тисяч десять кооперативів різного спрямування діяльності, а це — декілька мільйонів селян, які створюють належний достаток своїй родині. Таким чином буде забезпечений і добробут селян, і продовольча безпека держави. Адже сьогодні всі ці люди роблять 90%-й внесок у наповнення нашого стола — вирощують усе, що їдять у всіх регіонах країни: в Києві, Кропивницькому, Черкасах, Дніпрі. І я знаю з перших вуст, що у Європі заздрять якості нашої продукції, яку виготовляють безпосередньо в аграрних господарствах.

 

Але при цьому скрізь кажуть, що вітчизняна продукція не сертифікована, що вона недостатньо безпечна для вживання…

— Гарна упаковка, ароматизована та «розмальована » продукція — це все маркетингові ходи. Але, як мені сказали гості з Ізраїлю, «ми вже цих “пластмасових” огірків та помідорів наїлись, тож хочемо ваших». Тому приїжджають у гості в наші села на два тижні, щоб діти попили свіжого молока, поїли смачного борщу зі справжніх овочів, оздоровитися, побігати босоніж... І всі вони вражаються: ви просто не знаєте, яким багатством володієте!

 

Чим живе сучасний український фермер, які його проблеми й болі?

— Власне, за останні 150–200 років нічого не змінилось у боротьбі селян за своє «світле майбутнє » — лише час плине трохи швидше. Якщо раніше воювали з феодалами-поміщиками, потім із «феодалами» — головами колгоспів, то тепер — з агрохолдингами й колишніми головами колгоспів, які трохи розширили свої господарства. Як і колись власники землі — поміщики вели себе по-феодальному, так і зараз усілякі лозинські поводяться аналогічно. Найжорстокішою була боротьба в період перед і після Жовтневого перевороту, потім, 1933 року, був її апофеоз, коли було знищено найкраще селянство України, так званих куркулів, — найбільш завзяте, патріотичне, цілеспрямоване, яке захищало себе, свою родину й свою землю. Усіх їх просто винищили фізично. До влади прийшли бездарні до хазяйнування люди й почали диктувати своє світобачення. Рівність у бідності — це було їхнім кредо господарювання й загалом життя.

 

Тобто це міф — стверджувати, що нинішні селяни не хочуть працювати на рідній землі, масово виїжджаючи до Польщі? Адже сучасні великі підприємства весь час скаржаться на брак робочих рук. Чи так це насправді?

— Скільки людей — стільки думок. Проте навіть у маніфесті комуністичної партії з подання Маркса й Енгельса стверджувалося, що помилково у своїй діяльності фундаментально опиратися на люмпен-пролетаріат, що лише середній клас може бути основою економічного зростання. Правильно організована праця на себе є найефективнішою у всьому світі, коли багатство створюється своїм розумом і своїми руками. Кращого ніхто ще не придумав. Навіть у радянські часи люди по-різному ставилися до праці: до створення колективних здобутків і свого, власно набутого. Нам же сьогодні з екранів телевізора окремі «розумники» розповідають, як «бабуся з радістю повинна віддати їм землю» і закликають отримати своє щастя в праці на когось. Який неприхований цинізм: гірко працюйте на чужу кишеню — і радійте з цього! А мусить бути так: на найбагатших землях Європи повинні жити найбагатші європейські селяни!

 

Як охарактеризувати теперішню ситуацію на селі?

— Найактивніша частина селянства, яка повірила закликам, що варто працювати на себе, дійсно захотіла це зробити — і їм це вдалося. Перші фермерські господарства створювали ще за часів радянської влади, тому що тоді треба було «відрапортувати», що триває фермеризація країни, що міцні господарі в нас є. Це смішно, але так і було. За часів незалежності України фермерство вже по-справжньому почало торувати свій великий шлях.

Один із перших фермерів України — почесний президент АФЗУ, Іван Федорович Томич, — перший пішов дідівськими стежками. Перші — найвідважніші, ті, що захотіли бути господарями на своїй землі. До речі, донині ті самі перші фермери є найактивнішими захисниками фермерства, сподвижниками розбудови агросектору країни, вони перші на дорогах, під Верховною Радою, обласними адміністраціями — завжди в перших рядах у боротьбі за розвиток фермерства в Україні.

 

Микола Стрижак, президент АФЗУ, та Віктор Гончаренко, перший віце-президент АФЗУ, проводять засідання ради АФЗУ Які стосунки вітчизняних фермерів із державою? Чи реально отримати допомогу дрібному виробникові з провінції?

— До лав фермерів, буває, йдуть не лише за покликом душі, а просто тому, що життєві обставини змушують. Та не все так просто: мовляв, варто лиш прийняти рішення. Ні, аби мати перспективи в цій справі, до неї слід підходити з реальним баченням її розвитку: слід чітко знати, де взяти потрібні кошти, ознайомитися з численними матеріалами, з’ясувати, як їх використати, які документи підготувати й куди їх подавати. Є відповідний наказ чи постанова уряду, профільного міністерства — з ними теж слід ознайомитись. Починати потрібно із Закону про фермерство, де є зразковий статут — бере його «на озброєння» і використовуй.

Також є український державний фонд підтримки фермерів. Найактивніша частина фермерського руху легко й просто веде діяльність у цьому напрямі. А багато хто думає, що за них хтось має вирішити щось на їхню користь, чекають, що гроші їм принесуть у торбі. На жаль, таким допомогти ніхто не зможе. Наочний приклад цього — як власники паїв використовують свої земельні наділи. У селах зазвичай майже всі віддали їх орендарям на довгостроковий термін використання чи під емфітевзис. А хто не віддав? Трактористи, комбайнери — тобто ті, що у всі часи були передовими, затребуваними, вмілими у господарюванні на землі, а також сільська еліта — агрономи, зоотехніки, ветлікарі, інженери, техніки, які мають відповідні знання й професійні навики. Вони намагаються свою землю виділити в натурі, якщо ж і здають в оренду, то лише на п’ять років. Ці люди були цінними кадрами сільськогосподарського виробництва і за радянських часів, залишаються такими й сьогодні. Хто знає собі ціну — за всіх часів утримає себе. На разі ж умови для створення власного господарства є. Необхідно лише вдумливо прочитати концепцію розвитку фермерства, дізнатися, які виробничі напрями підтримує держава — й зважено обрати свій вид діяльності.

 

Чи вигідно на разі фермерувати?

— Є класичні фундаментальні підвалини, на яких тримається малий бізнес і які конче потрібні для його успіху за ведення підприємницької діяльності як у місті, так і в селі. Ці складові такі: доступ до фінансів ліворуч, доступ до ринку збуту праворуч, а посередині — техніка та технології, зберігання і переробка. Особливе місце з-поміж цих важливих складових займає земля, адже для аграрія — це основний засіб побудови того рівня добробуту, якого ми хочемо досягти.

На жаль, прибічники нагального вирішення земельного питання, ставши депутатами або працівниками адміністрації президента, швидко забувають про цю важливу складову формули аграрного успіху країни, в них ніби настає амнезія. Середній клас — головний ворог олігархії, тому їм найперше перекривають доступ до фінансів. Офіційно заявляють про фінансування малих і середніх фермерів, а «по телефонному праву» банкам рекомендують протилежне: мовляв, навіщо вам ці фермери... це ризиковано... тому цього року фермерам із землеобробітком до 300 га бажано кредитів не давати. Наступного року, бачачи, що фермери таки якось виживають, «земельну планку» підвищують до 400 га, а 2018 року — вже до 500 га. Відтак трохи господарств змушені були закритися. Але основна маса все ж таки працює. Влада не знає, як нас знищити! Наступний крок — перекрити доступ до ринку збуту: робиться все, щоб збіжжя продавали лише в жнива, коли ціна найдешевша.

 

 Інколи здається, що міжнародні донори, проводячи консультації, насправді хочуть купити якнайдешевше і потім самим продавати щонайдорожче.

— Так, мізки наївним селянам крутять сильно! Ще нікому з представників малого й середнього агробізнесу не вдавалося виграти в когорти «наперсточників» — наших високопосадовців, армії експертів та всіх, хто виступає з високих трибун. Вони спочатку наводять як факт нібито очевидні речі, але згодом дуже їх перекручують або спритно підмінюють.

 

Тож чи може фермер збути сировину по хорошій ціні?

— Багато фермерів знаються, як це зробити, й діляться власним досвідом. Для цього ми зараз створюємо відповідний сайт, за допомогою якого розсилаємо аграріям корисну інформацію. Вдала схема реалізації вирощеного була придумана ще в царській Росії: вздовж залізниці облаштовували склади, де зберігали продукцію, і як тільки ціна на неї піднімалася — реалізовували її. Так регулювалася ціна, і так було до 1926 року...

 

Ваше ставлення до земельного мораторію?

— Відповім на прикладі аналогії: ви захворіли грипом, у вас болить голова. Після прийняття анальгіну головні болі нібито вже й припинились, але ж ви все ще хворий. Так само мораторій — це лише тимчасова перепона для концентрації землі в одних руках. Такі спроби вже були за часів президентства Кучми, коли монополісти почали скуповувати землі, а він стукнув кулаком по столу — і припинив цей процес. При нинішній владі обіг землі дуже небезпечний, тому що президент є безпосереднім учасником цього процесу, він є одним із потужних монополістів. Тому ми й вимагаємо, щоб президент був не в процесі, а — над процесом.

 

28-й з'їзд Асоціації фермерів і приватних землевласників УкраїниЯкі конкретні кроки пропонує АФЗУ для зміцнення сімейного фермерства?

— Таких ініціатив багато. Озвучу деякі з них: єдиний податок — для фермерів, іншим с.-г. виробникам — диференційований податок залежно від кількості гектарів використовуваних земель; мінімізація оподаткування для сімейних фермерських господарств (десять років або до 1 млн грн доходу на рік); передача у власність фермерам (їхнім спадкоємцям) землі постійного користування безкоштовно і в повному обсязі.

Також ми пропонуємо землі державної власності надавати в користування тільки невеликим і сімейним фермерським господарствам (до 100 га) та молодим спеціалістам і новоствореним фермерським господарствам.

А ще — дозволити дрібним сімейним ФГ безмитне ввезення сільськогосподарської та автомобільної техніки на територію України для задоволення власних потреб без права її продажу впродовж п’яти років. Повернення ПДВ для ФГ — членів обслуговуючого кооперативу. Простий і прозорий механізм доступу до коштів: наприклад, державна підтримка аграріям у розрахунку на 1 га... Зрештою, звільнення від призову на строкову військову службу та мобілізацію членів ФГ.

 

Відродити село ? Чи легко нині зареєструвати фермерське господарство? Як стимулювати вихід фермерів «із тіні»?

— Відкрити фермерське господарство дуже легко, а ось закрити — важко. І дуже тяжко реально працювати, тому що немає доступу до фінансів, ринку збуту. Для чого це робиться? Ми хочемо, щоб у нас були господарі на землі чи наймити? Політики кажуть, що численні нові робочі місця створюватимуть у Бахматюка, Косюка та їм подібних великих підприємців. І що — слід радіти з того, що в них люди будуть наймитами?! Але ж людина, незалежно від національності, за своєю натурою є індивідуалістом і хоче робити на самого себе. І щоб змінити ситуацію, потрібно повторити те, що започаткував Петро Столипін. Він сформував земельний банк, де селянин міг узяти кредит на 53 роки під 1%, пару коней або волів і 50 десятин землі. До речі, 1917 року поміщики тримали в своїх руках лише 15% землі в Україні — решта була або у громадській, або в приватній селянській власності.

Тобто нічого нового придумувати не потрібно: варто лише вирішити, скільки землі має перебувати в одних руках, щоб її було достатньо для успішного господарювання. До речі, той самий Столипін знайшов спосіб, як це питання визначити: мій прадід мав право взяти 20 десятин землі і вирощував биків, угноював землю, облагороджував і потім продавав її дорожче, за ціну, за яку вже міг купити 40 десятин землі. Але для продажу потрібно було консолідоване рішення всієї родини, навіть дорослих дітей. Першого разу, коли про це дізнався, подумав: це така собі «дурилівка»? Проте згодом зрозумів: коли в людини середній рівень достатку, то їй хочеться досягти більшого, і вона дуже ощадливо ставитиметься до свого здобутку, до того, що виростила й заробила разом зі своєю родиною. Таким чином у нього створюється невеличкий запас. А разом із «надлишком» приходять різні спокуси: пиятика, карти, жінки… Тож щоб «дах не їхав» від лишку, був розроблений спеціальний «запобіжник»: господар міг пропити і прогуляти врожай, але саму землю продати не міг. Тобто сім°я могла постраждати лише один рік, але не втратити землю-годувальницю. Столипін ретельно дослідив недоліки національних ментальних особливостей українського селянина й використав їх як переваги: шукав міцні хазяйновиті сім’ї, їхнім дітям надавали доступ до освіти. А оскільки знали, що українці — індивідуалісти, кожному виділяли свою ділянку землі. А найзразковішому господарству давали не кінську, а парову молотарку. І все це було продумано: враховуючи схильність українців до заздрощів, це було своєрідним стимулом — через декілька років у всіх сусідів уже були подібні технічні новинки.

Тобто дайте людям доступ до фінансів, зробіть зразок показових кооперативів — і отримаєте такий самий результат: недоліки стануть перевагами. Коли селяни стають заможними, вони і їхні діти не захочуть нікуди йти від свого господарства. І там буде і українська мова, і українська пісня, і єдина церква — все те споконвіку українське, яке вже не викорінити, яке закріпиться довічно. А цього бояться ті, хто хоче скупити всю землю. Для цього вони прагнуть запустити в село злидні, довести людей, так би мовити, до ручки, аби потім за копійки все скупити. Їх не цікавить ані міцна громада, ані міцна країна. Натомість у їхніх жадібних очах і в обмеженій ненажерливістю уяві — лише портрети президентів Америки на зелених хрустких заокеанських банкнотах.

 

загін фермерської самооборониПроте саме в західних регіонах якраз і є сильні громади, простежується дух єднання...

— Так, є. І я хочу, щоб це було і в центральній та східній частинах України. Так, на заході країни люди нині масово виїжджають на заробітки за кордон, але всі церковні свята вони проводять удома, зі своєю родиною, і гроші вкладають у свої господарства. А зі Східної України, якщо жінка поїхала до Італії, то вже зазвичай не повертається, а забирає на чужину чоловіка та дітей. Натомість має працювати принцип: ми працюємо, щоб заможно жити, а не живемо, щоб працювати.

 

Як захистити невеликі господарства від рейдерства?

— Рейдерства в Україні немає, бо рейдерство — це інтелектуальне захоплення власності без порушення законодавства. А в нас — звичайний бандитизм. Юридично боротися з рейдерством досить легко, звичайно, якщо в процесі не задіяна висока «криша». На жаль, у нас не всі люди у владі хочуть працювати в межах законодавства. Цей процес особливого розквіту набув за часів Саші Стоматолога, а тепер достатньо лише підкидати дрова до цього вогнища... Низка обласних асоціацій створили мережу антирейдерських загонів по всій Україні, і там бандити притихли, їхня активність почала різко падати.

 

Що, на Вашу думку, потрібно для відродження села?

— Переконаний, що народ може помилятися і досить часто, але в цьому винна інтелігенція, яка не виконує свою просвітительську місію. Проте варто врахувати й те, що в нас, в Україні, інтелігенцію фізично винищували чотири рази. Вона найбільш знівечена радянською владою. Тому цілком очевидно, що пройде ще чимало часу до належного відродження інтелігенції, а з нею і народу та держави в цілому. Перед нами стоїть найвідповідальніше завдання — виховувати молодь, адже саме вона зробить Україну багатою і квітучою. На нас, на моєму поколінні, яке виросло ще в Радянському Союзі, треба просто поставити хрест. Ми маємо виконати свою місію до кінця й просто зійти з арени. В моєму улюбленому фільмі «Вбити дракона » режисера Марка Захарова ця думка проходить чітким лейтмотивом: пострадянське покоління — з драконом у душі, і його треба подолати. Молодь же знає, чого вона хоче і куди вона хоче. І точно знає, чого хоче і чого — не хоче.

 

Н. Рудніченко, спеціально для журналу «Пропозиція», №9, 2018 р.

Інтерв'ю
Ранньою весною, коли раптом всі прокинулися і кинулися купувати добрива, західноукраїнським аграріям почали дзвонити від імені відомого місцевого дилера сільгоспхімії з вигідними пропозиціями на умовах передоплати. Коли товар не приходив і... Подробнее
Раїса Вожегова, доктор сільськогосподарських наук, професор, член-кореспондент НААН України, директор Інституту зрошуваного землеробства
Інститут зрошуваного землеробства НААН України посів 1-е місце серед експортерів наукоємної продукції та отримав Міжнародний сертифікат «Експортер року». Його керівника - доктора сільськогосподарських

1
0