Спецможливості
Архів

Дещо з київської борщової кухні

05.06.2008
297
Дещо з київської борщової кухні фото, ілюстрація
Дещо з київської борщової кухні

Овочі полюбляють сонце і “тягнуться” до великих споживачів. Позитивне поєднання цих двох чинників дає чудові результати, що й засвідчив стрімкий розвиток овочівництва навколо великих переробних підприємств у Херсонській, Миколаївській та Одеській областях. Але приміські аграрні зони, особливо якщо йдеться про столичне передмістя, також мають виражений овочевий присмак. Не претендуючи на томати, перець та надранню продукцію, овочівники північно-центрального регіону готові відстоювати свої позиції у секторах пізньої капусти, коренеплодів, цибулі.

Товариства “Маїс” і “Принц” розмістилися в Бориспільському районі Київської області і нині є сусідами. Проте донедавна вони являли собою єдине господарство, очолюване двома керівниками: Миколою Артюхом та Ігорем Солодким. Як визнають самі колишні компаньйони, за старих добрих часів, коли сапка була найголовнішим технологічним інструментом, ділити було особливо нічого. А як з’явилися сівалка точного висіву, культиватор, обприскувач, а також бачення підходів до ведення інтенсивного овочівництва, — дійшли спільного рішення: два директори в одній фірмі працювати не можуть.

Втім, стосунків двох старих товаришів це рішення не погіршило. Їхнє спільне інтерв’ю журналу “Пропозиція” є тому підтвердженням.

На яких культурах спеціалізуються ваші господарства?

— М.А. Усі їх можна назвати одним словом: борщ. Тобто, це капуста, буряк, морква і цибуля. У невеликих кількостях вирощуємо також огірки та іншу городину — здебільшого для того, щоб годувати своїх працівників, які приїздять із Західної України.

— І.С. Деякі київські супермаркети цікавляться такими екзотичними культурами, як броколі, пекінська капуста, проте попит на них невеликий. Торік я спробував вирощувати навіть кавуни: вони вродили солодкі, не гірші за херсонські.

Хто є головними покупцями вашої продукції?

— І.С. Працюємо в основному з районними овочевими базами: Харківською, Подільською, Деснянською, Мінською, Києво-Святошинською. Своє місце під сонцем намагаємося здобувати завдяки якості. Хоча на ринку існують й інші тенденції. Є багато фермерів-овочівників, які використовують вітчизняне насіння. Я нещодавно заходив у супермаркети “Фуршет”, “Велика кишеня”: капуста там — ніяка, не має ані смаку, ані вигляду. Проте супермаркети її беруть, бо коштує вона копійки.

Ми ж орієнтуємося на голландське насіння: воно за якістю набагато краще, тому набагато кращою є і якість вирощених з нього овочів. Природно, коштують вони дорожче, адже так і має бути.

— М.А. Нинішнього року капуста вродила всюди: нині (наприкінці січня. — Ред.) вона є на базах, у людей в буртах і продається дуже дешево. Але так триватиме до лютого, а далі ситуація стрімко зміниться, бо більшість із тієї капусти не призначена для тривалого зберігання. Ось тоді й настане черга нашої, якісної продукції.

Якщо спитати пересічного киянина про структуру овочевої торгівлі в місті, то він скаже приблизно так: є оптові ринки, де перекупники купують овочі, а потім продають на базарах, біля метро, у підземних переходах тощо. Про овочеві бази, напевно, ніхто й не згадає.

— М.А. Пересічний киянин, можливо, так і скаже. Але це через незнання структури торгівлі. Овочеві бази в Києві залишилися, і такі заклади, як школи, дитсадки, їдальні, постачаються овочами саме через бази. Проте вони виходять на ринок у період січня-квітня, коли осінній, “базарний” вал овочів уже відходить.

Водночас, половину овочевих баз нині орендують під зберігання тропічних фруктів, а краще холодильне обладнання, яке залишилося, завантажують ананасами, а не капустою. Тому під час укладання договору з овочевою базаю нам ніколи не гарантують того, що весь обсяг вирощеного буде викуплено.

Не секрет, що, з економічного погляду, найкращим для вирощування овочів регіоном є Південь. Чи спроможна Київщина з ним конкурувати?

— М.А. Легко, і ми це щороку доводимо. Справді, на Півдні сонце і тепло дають змогу вирощувати овочі з меншими затратами. Проте дорога до Києва довга, тому в місцевої продукції собівартість нижча.

З другого боку, Південь має свою чітку нішу на овочевому ринку столиці: грунтові помідори, перець, рання капуста і трошки цибулі. А, скажімо, пізня капуста з Півдня до Києва зовсім не надходить. Огірок у нас також весь місцевий. Наскільки мені відомо, ті ж таки “Верес” і Ніжинський консервний завод користуються лише овочами з власних сировинних зон. Тому фермери північних областей, маючи крапельне зрошення та інші сучасні овочівницькі технології, чудово конкурують з Півднем і дають якісну продукцію.

Відомо, що Південь без зрошення обійтися не може: дуже мало опадів. А чи виправдовує себе застосування систем крапельного поливання на Півночі, адже ці системи недешеві, а дощі тут ідуть частіше?

— І.С. Тут крапельне зрошення теж дуже потрібне. Воно дає змогу менше витрачати води та електроенергії, а отже, знизити виробничі витрати. З погляду агрономії, плюси також є. Скажімо, не утворюється на поверхні грунту кірка, як це буває під час дощування, і не заважає появі сходів. Разом із крапельним зрошенням ми можемо подавати мінеральні добрива, а отже, витрати їх зменшуються. На листя рослин не потрапляє вода, а це знижує рівень церкоспорозу. По деяких культурах таке поливання демонструє дуже високу ефективність: наприклад, урожайність цибулі збільшується щонайменше у два з половиною рази.

— М.А. Крапельне зрошення — це прорив. Це не колишня екстенсивна технологія, коли в радгоспі вирощували овочі на 300–500 га і думали: “Оце ми даємо!” А нині такі фермери, як я та Ігор Миколайович, маючи по сотні гектарів землі, можемо давати ті самі обсяги продукції.

Скільки коштує облаштування крапельним зрошенням 1 га поля?

— М.А. 2000 доларів. Тут треба зауважити, що для себе я обрав дорожчу систему, щоб мати менше проблем з експлуатацією, завжди розраховувати на якісний сервіс, консалтинг, агрономічну підтримку. Втім, Ігор Миколайович має свій шлях: він купує дешевшу систему, сам її монтує, бо знає, як це робити. Отож, тут є два напрями, і ми поки що експериментуємо, придивляємося, а потім робитимемо висновки.

Що є критеріями якості вашої продукції?

— М.А. По-перше, овочі мають бути екологічно чистими, не містити нітратів. Також ми вимагаємо від фірми, що продає нам насіння, тих сортів і гібридів, які придатні для тривалого зберігання. Але це не означає, що там буде менше вітамінів: і за цим показником, і за смаковими якостями вирощені нами овочі дуже добрі. Проте, щоб тримати свою нішу на ринку, ми повинні орієнтуватися на лежкість.

Чи багато поблизу Києва великих виробників вашого напряму?

— М.А. Так. Лише в одному Бориспільському районі є ще “Когорта” (єдиний, до речі, постачальник салату для “МакДональдсу”), “Поларіс”, “Біотек” — загалом близько десятка виробників. І це багато. Бо якби нам з Ігорем Миколайовичем дали замовлення, то, як мінімум, пів-Києва своєю овочевою групою ми забезпечили б.

Тому скажу від душі: якщо не буде запроваджено якогось квотування або фермери самі між собою не домовляться, то настане перевиробництво. І капуста нинішнього року це вже засвідчила. Поки що ми можемо сподіватися на витискання з ринку “диких” виробників, тобто дачників і городників, але чи надовго вистачить того запасу?

З другого боку, це питання політичне. Давайте подивимося на таку країну, як Голландія. Там 90% вироблених овочів іде на експорт. Вони експортують, зокрема, дуже велику кількість цибулі до Росії. Чому ми, споконвічні брати Росії, не можемо цього робити? На російській Півночі величезний непокритий дефіцит овочів: туди везуть Китай, Голландія, Бразилія, а ми сидимо на своїх потенціалах і не знаємо, куди подіти вирощене. Але “штовхати” товар на експорт повинні не я і не Ігор Миколайович. Становлення цієї торгівлі має забезпечити держава, якій слід подбати, щоб сформувалася відповідна інфраструктура: створити законодавчу базу, врегулювати експортні податки.

Посередницькі фірми з приводу експорту кажуть так: якби не митні бар’єри, то продукція з України спокійно йшла б на Москву і продавалася б там. Колись так було, і про це всі добре памятають.

Якою має бути матеріальна база для такого господарства, як ваше?

— М.А. Щоб вирощувати овочі на 100 га, господарство повинне мати щонайменше три універсальні трактори типу МТЗ-82, сівалку точного висіву. Насіння нині дуже дороге, тому сіяти по-дідівськи, не міряючи, а потім половину сходів вирубати — такого собі дозволити ми вже не можемо. Висівати насіння тепер слід поштучно, отож, сівалку треба брати імпортну. Потрібний також імпортний обприскувач, який забезпечував би дрібнодисперсне розпилювання і мав бак місткістю не менш ніж 400 л.

Що ж до культиваторів і плугів, то тут нічого особливого не потрібно, підійдуть звичайні вітчизняні знаряддя. Підготовка грунту також звичайна: виорати, заправити добривами, закультивувати, заборонувати.

На збиранні врожаю та його сортуванні застосовуємо переважно ручну працю: коштів для придбання відповідного обладнання поки що немає. Тому в пік сезону на полі можуть одночасно перебувати до 40 працівників. А найбільш трудомісткою культурою є огірок під замовлення: його збирання потребує до 12 жінок на 1 га. У цілому ж затрати ручної праці у загальній структурі затрат сягають 30%.

Ваші землі — неподалік Києва, а цінність земель у столичному передмісті зовсім не та, що в глибинці. Чи не боїтеся у 2005 році, коли розпочнеться купівля-продаж земель сільгосппризначення, втратити своїх пайовиків?

— М.А. Думаю, нам це не загрожує. Охочих працювати на землі стає дедалі менше, і лише той, хто полюбить її і сам працюватиме на ній, зможе вести справу.

А щодо власників паїв — нехай вирішують, як хочуть, це нормально. Але вони все одно відчуватимуть межу, далі якої піти не можна. Бо якщо тут не буде нас і їхні паї ніхто не візьме, то вони залишаться самі. Тож нехай подумають. Ми не боїмося цих загроз, бо вміємо працювати на землі, у нас є технологія, знання, навички. І землі нам вистачить всюди.

Записав Павло Коротич

Інтерв'ю
Зараз багато говориться про деградацію грунтів. Сайт propozitsiya.com попросив детальніше прояснити суть проблеми і порадити шляхи її вирішення генерального директора Інституту охорони грунтів Ігоря Яцука. І він дав докладне інтерв’ю.   Як... Подробнее
Petro Melnyk2
Компанія Agricom Group спеціалізується на рослинництві. Обробляє землю на Чернігівщині та Луганщині, вирощує олійний льон, соняшник, кукурудзу, овес та гречку. Але більш відома як виробник товарів із

1
0