Спецможливості
Архів

«Делікат­не» зем­ле­роб­ст­во — ком­плекс­на про­бле­ма

03.07.2014
596
«Делікат­не» зем­ле­роб­ст­во —  ком­плекс­на про­бле­ма  фото, ілюстрація

Іван Ро­ма­нець усією ду­шею віддається землі, і йо­го по­ля на Дніпро­пе­т­ров­щині для ба­га­ть­ох є по­ка­зо­ви­ми.

Іван Ро­ма­нець усією ду­шею віддається землі, і йо­го по­ля на Дніпро­пе­т­ров­щині для ба­га­ть­ох є по­ка­зо­ви­ми.

Г. Жолобецький
g.zholobetskiy@univest-media.com

Є в ме­не один знай­о­мий, лю­ди­на, яка ду­же ба­га­то пра­цює над со­бою як фізич­но, так і мо­раль­но. Спілкується він у колі де­пу­татів-ви­со­ко­по­са­довців, уміє аналізу­ва­ти май­же всю бу­ден­ну інфор­мацію та ро­би­ти осо­би­с­то для се­бе пра­вильні вис­нов­ки. Якось два ро­ки то­му він, як ка­жуть у на­роді, «на­че ди­вив­ся у во­ду» і зро­бив та­кий вис­но­вок сто­сов­но роз­вит­ку люд­ст­ва: «Оп­ти­ми­с­ты учат ки­тай­ский, пес­си­ми­с­ты учат ан­г­лий­ский, а ре­а­ли­с­ты — учат "Ка­лаш­ни­ко­ва"». Я йо­го сло­ва до­но­сив своїм знай­о­мим ко­ле­гам, але во­ни це сприй­ма­ли аб­со­лют­но не­серй­оз­но і кеп­ку­ва­ли з ме­не. Ска­жу відвер­то, на фоні су­час­них політич­них об­ста­вин нині їм не до сміху.
Іван Ро­ма­нець — го­ло­ва СФГ «Ро­манцівське», що розміще­не у Верх­нь­одніпровсь­ко­му р-ні, що на Дніпро­пе­т­ров­щині, вже відо­мий на­шим чи­та­чам. Йо­го, на­сам­пе­ред як аг­ро­но­ма «ста­рої за­кал­ки» (часів Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу), гли­бо­ко хви­лює май­бутнє на­ших ук­раїнських чор­но­земів: у які «про­фесійні ру­ки» во­ни по­трап­лять. Ко­жен із нас має схильність при­слу­хо­ву­ва­ти­ся до дум­ки пев­них лю­дей і чо­мусь віри­ти їм. Ска­жу відвер­то: я йо­му вірю, і він увійшов у мою пер­шу п’ятірку лю­дей, до яких потрібно при­слу­хо­ву­ва­ти­ся. Тож у спробі за­гля­ну­ти у не­да­ле­ке май­бутнє аг­ро­ви­роб­ництва ми довіри­ли­ся Іва­ну Ро­ман­цю, і ось що він роз­повідає (по­даємо ли­ше «ази» йо­го ду­мок).    
«На сьо­годні фер­мер­ст­во як клас в Ук­раїні сфор­му­ва­ло­ся, усі без ви­нят­ку ве­ликі аг­ро­фор­му­ван­ня (аг­ро­хол­дин­ги) роз­ва­лю­ють­ся або пе­ре­бу­ва­ють на цьо­му етапі. І всі ті ко­ш­ти, які пішли із дер­жав­но­го бю­д­же­ту на їхню підтрим­ку, — це втра­чені дер­жа­вою ко­ш­ти, про­те фер­мер­ст­во, яке має
до 3 тис. га землі, ви­жи­ло без усіля­ких дер­жав­них підтри­мок.    
Так, для при­кла­ду, в на­шо­му рай­оні землі орен­дує один із аг­ро­хол­дингів, зе­мель­ний банк яко­го ста­но­вить близь­ко 100 тис. га землі. Торік за паї во­ни не роз­ра­ху­ва­ли­ся, кре­ди­то­ри за бор­ги за­бра­ли зем­лю та "зну­ща­ють­ся" над нею. І та­ких при­кладів по Дніпро­пе­т­ровській об­ласті безліч. Ці фак­ти мені осо­би­с­то навіюють роз­ду­ми над тим, що ра­но чи пізно ми по­вер­не­мо­ся до му­д­рості відо­мо­го на­род­но­го філо­со­фа, вис­лов­ле­ної ко­рот­ко так: "Не мож­на осяг­ну­ти не­о­сяж­не". Хто кра­ще ра­хує свої ко­ш­ти? Са­ме той, хто за­ку­по­вує обігові за­со­би, хто «жи­ве» на полі та ви­ро­щує влас­но­руч уро­жай — тоб­то фер­мер. Скільки най­ня­то­му пер­со­на­лу не пла­ти… Це так са­мо, як най­ня­тий про­да­вець мас­ло не про­да­ва­ти­ме, як­що во­но не при­ли­па­ти­ме до но­жа.
Тож цей аг­ро­хол­динг, який функціонує фак­тич­но тільки на па­пері, про­хо­дить за­вер­шаль­ний етап сво­го існу­ван­ня. І це не ли­ше з тієї при­чи­ни, що там не­має кваліфіко­ва­них працівників, йо­го про­сто-на­про­с­то розікра­ли — по­чи­на­ю­чи із влас­ни­ка і закінчу­ю­чи пе­ре­до­вим трак­то­ри­с­том. У тих гос­по­дар­ст­вах, де не вип­ла­чу­ють гідної зар­платні, працівни­ки по­чи­на­ють са­мостійно "до­­бу­ва­ти" ко­ш­ти із тієї "кор­муш­ки", у якій пра­цю­ють. Для при­кла­ду: трак­то­ри­с­ти тор­гу­ють ди­зель­ним паль­ним не по 14 грн, як на АЗС, а по 12 грн/л — і до них стоїть чер­га. Тут ариф­ме­ти­ка до­­волі про­ста: трак­то­рист за­прав­ляє на змі­­ну 800 л паль­но­го. Із них бе­ре собі каністру 20 л. Ху­до-бідно — це 240 грн/день.
Для будь-яко­го пра­цю­ю­чо­го у селі це до­волі нор­маль­на зар­пла­та. Як­що керівник аг­ро­хол­дин­гу відда­ле­ний від ви­роб­ництва, він не мо­же зна­ти всіх ро­бо­чих ню­ансів, не має влас­но­го ба­чен­ня тон­кощів кож­но­го по­ля — звідси ду­же ве­ликі ви­т­ра­ти (точніше ска­за­ти — втра­ти, бо ча­с­то "ко­ш­ти" навіть не до­хо­дять до по­ля.
Фер­ме­ри, які ма­ють до 2 тис. га землі, здатні да­ти їм лад і пра­цю­ва­ти не у зби­ток, а на при­бу­ток. На­при­клад, гос­по­дар­ст­во, що ут­во­ри­лось на базі ко­лиш­ньої трак­тор­ної бри­га­ди, до то­го ж як­що керівник — сам аг­ро­ном за спеціальністю, інве­с­тує у ви­роб­ництво ли­ше свої ко­ш­ти — та­кий влас­ник аг­робізне­су цілком спро­мож­ний про­ра­ху­ва­ти свій при­бу­ток. Як­що ж у гос­по­дарстві капітал двох і більше інве­с­торів, там ра­но чи пізно ви­ни­ка­ють про­бле­ми із капіта­ло­в­кла­ден­ням (че­рез на­ма­ган­ня до мініму­му ско­ро­ти­ти тех­но­логічні опе­рації, зе­ко­но­ми­ти на вне­сенні міне­раль­них до­б­рив та ви­ко­ри­с­тан­ня най­де­шев­ших за­собів за­хи­с­ту, а на­томість — побільше "ур­ва­ти" із землі). У ком­плексі та­кий "не­ха­зяйсь­кий", не­про­фесіональ­ний підхід і ба­жан­ня миттєво­го, хай і тим­ча­со­во­го, зи­с­ку, не­одмінно ве­де до бан­крут­ст­ва. Навіть за будь-якої си­с­те­ми охо­ро­ни по­ло­ви­на ви­т­рат в аг­ро­ви­роб­ництві йде "на сто­ро­ну". Наші лю­ди в цьо­му плані ду­же кмітливі…
Влас­ни­кові не­ве­ли­ко­го гос­по­дар­ст­ва лег­ше три­ма­ти все "під прицілом", бу­ти у курсі ве­ден­ня всіх робіт, вчас­но впли­ва­ти на будь-яку гос­по­дарсь­ку си­ту­ацію. Так, у моєму гос­по­дарстві пло­щею до 1 тис. га пра­цює шість ме­ханіза­торів, два водії та три охо­ронці. Це все лю­ди місцеві, і всі во­ни постійно пра­цю­ють зі мною не один де­ся­ток років поспіль, тож їм мож­на довіря­ти, та й кон­тро­лю­ва­ти лег­ко.           Ка­д­ро­вий го­лод на аг­ро­ви­роб­ництві сьо­годні ду­же ве­ли­кий. А ми­не ще 10–20 років — він бу­де настільки ве­ли­ким, що ба­га­ть­ох лю­дей, які об­роб­ля­ють зем­лю, це торк­неть­ся без­по­се­ред­ньо. Для то­го, аби зу­пи­ни­ти цю про­бле­му, потрібно по­вер­ну­ти­ся до ство­рен­ня технікумів-уч­госпів. На сьо­годні до ме­не приїздять сту­ден­ти з аг­рар­них вузів, я з ни­ми про­во­д­жу технічні за­нят­тя і ви­я­вив: фак­тич­но оди­ниці се­ред них по-справжнь­о­му цікав­лять­ся аг­ро­ви­роб­ництвом».
Знаєте, до­сить ціка­во бу­ло слу­ха­ти Іва­на Олек­сан­д­ро­ви­ча. Не­ча­с­то нині вдається зустріти лю­дей, які б так гли­бо­ко­про­фесійно, із ха­зяй­но­витістю справжнь­о­го гос­по­да­ря, зем­ле­ро­ба у гло­баль­но­му ро­зумінні, піклу­ва­ли­ся про май­бутнє аг­ро­ви­роб­ництва, про до­лю на­ших чор­но­земів. Звісно, знай­деть­ся чи­ма­ло керівників, які мо­жуть ба­га­то го­во­ри­ти про ви­роб­ничі про­бле­ми та щось «на паль­цях» по­ка­зу­ва­ти. І мені як працівни­кові ре­дакції з та­ки­ми не раз до­во­ди­ло­ся сти­ка­ти­ся, ко­ли в ре­зуль­таті та­ких зустрічей за­да­вав собі пи­тан­ня: а в чо­му ж суть поїздки, де ж те «раціональ­не зер­но», яке я б хотів до­не­с­ти до на­шо­го чи­та­ча. (Чес­но ка­жу­чи, до­волі на­слу­хав­шись те­орії, вже навіть і не знаєш, чим вас збен­те­жи­ти. Ад­же для по­чат­ку щось має на­дих­ну­ти ре­дак­то­ра.)
І тут ми виїха­ли у по­ля аг­ро­хол­дин­гу, про який ішла мо­ва ви­ще.
По­ба­че­не бу­ло настільки ней­мовірним, що ніяк не вкла­да­ло­ся в го­лові, як так мож­на гос­по­да­рю­ва­ти. Хотіло­ся знай­ти цьо­му бо­дай якесь «нор­маль­не» по­яс­нен­ня, тож я за­пи­тав у Івана Олек­сан­д­ровича: «Мож­ли­во, це про­сто тогорічна па­да­ли­ця і цьо­го се­зо­ну на цьо­му полі нічо­го не засіва­ли?»
Далі їде­мо по­ля­ми «на­шо­го» аг­ро­хол­дин­гу… Пе­ред на­ми роз­ли­вається зе­ле­не со­няш­ни­ко­ве мо­ре. Ну от, на­решті, хоч щось приємно по­ми­лує око. А мо­же, не так усе по­га­но, і пер­ше вра­жен­ня — скоріше, ви­роб­ни­чий «про­ра­ху­нок», при­кра ви­пад­ковість, аніж «вбив­ча ре­альність»?
Звісно, чи­та­ти про та­ке «ха­зяй­ну­ван­ня» — це все рівно, що ску­ш­ту­ва­ти не­вда­ло­го пи­ро­га із гірким при­сма­ком спа­ле­ної шко­рин­ки. І справді, бу­ло б не­ви­мов­но гірко, як­би не бу­ло та­ких гос­по­дарів, як Іван Ро­ма­нець, кож­на зустріч із яким — мов ков­ток цілю­що­го повітря, а ог­ля­ди­ни дбай­ли­во до­гля­ну­тих полів — мов ча­с­ту­ван­ня справжнім смач­ним ук­раїнським ко­ро­ваєм…

   Вис­но­вок. Усі ми, ук­раїнці, хо­че­мо жи­ти там, де кра­ще, — у Європі. Про­те спо­чат­ку ми по­винні на­вчи­ти­ся по-справжнь­о­му ціни­ти те, чим най­ба­гатші за всіх у світі — наші чор­но­зе­ми. Ду­же при­кро, що в Ук­раїні не­має ніяко­го прак­тич­но функціону­ю­чо­го за­ко­ну, який би жор­ст­ко ка­рав тих, хто «зну­щається» зі своєї землі та пап­лю­жить її. Та­ких при­кладів ли­ше у Верх­нь­одніп­ровсь­ко­му рай­оні на Дніпро­пе­т­ров­щині — за день не об’їха­ти. А скільки їх по Ук­раїні? Та­кої ста­ти­с­ти­ки «ви­со­кої куль­ту­ри зем­ле­роб­ст­ва» ніхто не ве­де. А то­му наші про­го­ло­шені із ви­со­ких три­бун 80 млн т — на жаль, по­ки що по­тенційні.

Інтерв'ю
В Україні дедалі частіше говорять про смерть аграрної науки, і про неефективність роботи НААН. Про можливі варіанти виходу науки із кризи та про перспективні розробки науковців у інтерв`ю propozitsiya
Ця мо­ло­да краси­ва дівчина гордо на­зи­ває се­бе донь­кою ферме­ра. Їхнє госпо­дарст­во «Геліос-1», що розта­шо­ва­не по­близу Каховки на Хер­сонщині, два ро­ки займається ви­ро­щу­ванням черво­ної квасолі, а торік стало навіть ліде­ром... Подробнее

1
0