Зернові культури та регулятори росту

В умовах сучасного інтенсивного типу землеробства в світі та й, зокрема, на теренах України отримання високих і сталих урожаїв зернових культур потребує комплексного застосування мінеральних, органічних добрив, засобів захисту й регуляторів росту рослин.

Так, виробники зерна, використовуючи, наприклад, регулятори росту рослин, мають можливість впливати на характер ростових процесів з найбільшою користю для культур, що сприятиме досягненню максимального кінцевого результату. Стимулятори росту зумовлюють форсоване зростання зернових колосових культур, тож застосування таких препаратів доцільне насамперед у недостатньо розвинених посівах і розміщених на бідних ґрунтах. Унесення регуляторів росту рослин із ретардантною дією, навпаки, допомагає знизити інтенсивність лінійного приросту біомаси рослин, проте в результаті дії низки препаратів відбувається потовщення стінок соломини, що позитивно впливає на стійкість до вилягання. Інтенсивна технологія вирощування озимих та ярих зернових культур передбачає внесення великої кількості азоту. Сучасні високопродуктивні сорти пшениці здатні добре рости й давати високі врожаї на значних фонах живлення, проте навіть ці короткостеблові сорти за надмірної густоти сівби та перевищення дози азоту можуть вилягати. Тому застосування ретардантів у багатьох польових ситуаціях нівелює негативний ефект від посиленого мінерального живлення. Препарати ретардантної дії підвищують стійкість рослин до вилягання не тільки шляхом регулювання їхньої висоти в бік зниження, зазвичай одночасно відбувається потовщення стінок соломини. Відомо, якої шкоди інколи завдає масове вилягання пшениць.

Таке небажане явище залежить зазвичай від чотирьох основних чинників:

анатомічних особливостей сорту (довжина й товщина стебла, кількість механічних тканин у стеблах і коренях, розвиток та анатомічна будова коренів);

фізичних факторів зовнішнього середовища (дощ, вітер, град, світловий режим і температура);

ураженості грибними хворобами й шкідниками (кореневі гнилі, пильщики);

агротехнічних факторів (надлишкове зволоження, високий фон мінеральних добрив або їхній дисбаланс, загущений посів).

Короткостеблові високоінтенсивні сорти пшениці та ячменю характеризуються ще й тим, що, окрім короткого стебла та міжвузлів, вони часто формують недостатньо розвинену кореневу систему. Внаслідок цього низка сортів (наприклад пшениця Смуглянка) мають недостатню стійкість до посухи. У середньорослих сортів пшениці та ячменю проблема з недорозвиненістю кореневої системи не виникає, натомість інтенсивність ростових процесів у них значно вища. Особливо критичний період щодо вилягання посіву виникає у фазі виходу в трубку — колосіння. В цей період вегетації часто за інтенсивного азотного живлення виникає великий розрив між потребою рослин в органічних речовинах та їхньою асиміляцією. Форсоване збільшення лінійних розмірів рослин призводить до того, що механічні тканини не встигають формуватись. У такому разі виростає довге тонкостінне стебло, яке несе на собі важкий колос — воно приречене на вилягання за першого сильного вітру. Тому для запобігання виляганню потрібно зміцнити соломину по всій довжині шляхом потовщення її стінок, особливо в нижніх міжвузлях, на які припадає найбільше навантаження. Досягнути цієї мети можливо завдяки внесенню саме ретардантів.

Візуально дія ретардантів проявляється у вкороченні лінійних розмірів соломини, зменшенні довжини міжвузлів, а на поперечному розрізі стінки такої соломини потовщені. Формується більше механічної тканини та краще розвиваються судинно-волокнисті пучки. На стійкість до прикореневого вилягання найбільше впливають два нижні міжвузля. Тому обробку відповідними ретардантами слід проводити в періоди активного зростання першого й другого міжвузлів. За запізнення з обробкою, коли ріст перших двох міжвузлів уже завершується, д.р. препарату впливає на вищі міжвузля, які не відіграють такої важливої ролі в стійкості до вилягання. Окрім небезпеки вилягання рослин, пізні обробки ретардантами призводять до зменшення розмірів колоса та його зазерненості.

Іншим способом зменшити ризик вилягання є обробка посівів у період формування останнього під колосом міжвузля, у фазі прапорцевого листка. Зниження висоти соломини шляхом укорочення останнього міжвузля зменшує парусність рослин, проте це значно менше впливає на формування стійкості посіву до вилягання порівняно з унесенням ретардантів у початкові фази трубкування. За надмірного азотного живлення в таких умовах часто доводиться проводити дві обробки ретардантами.

Зрештою, всі ретарданти виконують аналогічну дію — в кінцевому результаті знижують стебло та потовщують соломину. Проте різні препарати в своєму складі мають різні діючі речовини, тому механізм їхньої дії на молекулярному та клітинному рівнях також відмінний. Одні з найпоширеніших ретардантів — хлормекватхлорид, стабілан — справляють антигіберелінову дію. В окремих дослідах було встановлено, що за внесення екзогенного гібереліну гальмування росту рослин припинялося. Активність ретардантів залежить від того, яку кількість ланок біосинтезу гіберелінів вони блокують, тобто що більша кількість ланок — то вища активність.

Хлормекватхлорид (ССС 720) досить поширений у практиці препарат, на відміну від свого попередника — хлорхолінхлориду, до того ж використовується в значно менших кількостях (1–1,5 л/га). Така кількість препарату на озимих і ярих зернових забезпечує добрий захист від вилягання за внесення у фази кінець кущіння — початок трубкування. Чіткий позитивний ефект від застосування хлормекватхлориду спостерігається на зріджених посівах. Препарат Моддус із діючою речовиною тринексапак- етил також справляє антигіберелінову дію.

 Ця сполука зупиняє синтез гібереліну на ранніх етапах, унаслідок чого сповільнюється інтеркалярне зростання стебла, зменшується довжина міжвузлів і потовщується стінка соломини. Інший позитивний вплив тринексапак- етилу в посівах зернових — збільшення кількості продуктивних пагонів. Часті весняні посухи призводять до підвищення відсотка недорозвинених пагонів у пізніші фази (колосіння). Це пов’язано зі зменшенням надходження вологи й азоту після закладання продуктивного стеблостою. Натомість внесення Моддусу з діючою речовиною тринексапак- етил у нормі 0,4 л/га наприкінці фази кущіння не тільки оптимізує висоту стебла, а й стимулює розвиток кореневої системи. Завдяки цьому рослини краще протистоять весняним посухам та інтенсивніше засвоюють азот із ґрунту. В низці дослідів, проведених в Україні і за кордоном, встановлено, що таке застосування Моддусу збільшує до 20% кількість продуктивних стебел на кінець вегетації зернових.

Слід обережно ставитись до повторних обробок цим препаратом, оскільки надмірна кількість тринексапак-етилу може гальмувати розвиток уже сформованих продуктивних стебел. Є ряд препаратів, які знижують інтенсивність росту рослин через зниження активності гіберелінів шляхом продукування гормону етилену (Етефон, Кампозан М). На відміну від попередньої групи препаратів, етиленпродуценти не впливають на синтез гіберелінів, проте інгібують активність уже синтезованих гормонів цього класу шляхом блокування утворення гормон-рецепторного комплексу. Також застосовують препарати з комбінованою дією: гальмування синтезу гіберелінів і продукування етилену (Терпал).

У цілому під час вибору термінів для застосування ретардантів насамперед потрібно враховувати стан посівів та погодні умови. Внесення ретардантів надто рано, у фазі трьох-чотирьох листків зернових може призвести до повного блокування апікального росту, а занадто пізнє використання зумовлює невиправдані витрати. Температура повітря під час застосування ретардантів має бути не нижче ніж 8°С, оптимальна — 12–13°С під час внесення і протягом наступного тижня.

Інша група регуляторів росту рослин — стимулятори росту, що створюють загальний стимулюючий ефект на рослину: інтенсифікують ростові процеси на певних етапах вегетації, збільшують стійкість до несприятливих та шкодочинних факторів. Низка препаратів цієї групи впливає не тільки на рослинний організм, а й на розвиток корисної ґрунтової мікрофлори. Ці препарати застосовують для передпосівної обробки насіння та обприскування у певні фази вегетації. Сучасні стимулятори росту — це композиції із природних фітогормонів або синтетичних їхніх аналогів, які містять збалансований комплекс біологічно активних речовин та мікроелементів. До складу цих препаратів можуть входити вітаміни різних груп.

Позитивний ефект на майбутню продуктивність рослин справляє передпосівна обробка насіння озимини, ярої пшениці та ярого ячменю препаратами: Агростимулін, Біосил та Емістим С у дозі 20 мл/т. Усі ці продукти добре сумісні з протруйниками насіння. За даними науковців, передпосівна обробка насіння Агростимуліном, Біосилом або Емістимом С сприяла збільшенню глибини залягання вузла кущіння зернових культур на 25–30%, що істотно зменшувало вплив низьких температур на перезимівлю озимих. Виявлено також значний позитивний ефект стимуляторів росту на поліпшення стану зріджених посівів озимих та ярих культур. Обприскування Агростимуліном озимої та ярої пшениці в кількості 10–20 мл/га посилювало кущистість таких посівів. У результаті такої обробки кількість продуктивних стебел зростала до 20%, абсолютна маса зерна збільшувалась на 8%.

На зернових активно використовують гумат калію, до складу якого входять гумінові кислоти. Цей препарат також має фунгіцидну дію. На озимих і ярих зернових культурах гумат калію застосовують для обробки насіння та внесення по вегетації культури. Перед висівом культури проводять обробку насіння з розрахунку 0,4–0,8 л/та, витрата розчину — 10 л/т, що забезпечить підвищення схожості насіння, енергії проростання та стимуляції росту рослин на ранніх етапах розвитку. З досвіду багатьох зерновиробників відомо, що використання гумату калію на ярій пшениці сприяє формуванню потужнішої кореневої системи в проростків, а відтак — дружним сходам, а також підвищує стійкість посівів до весняних посух.

Окрім того, обробка насіння гуматом калію знижує рівень зараження насіння та проростків збудниками хвороб (зокрема, значно зменшується поширення кореневих гнилей). Добрі результати дає позакореневе внесення гумату калію на озимій і ярій пшениці в період кінця кущіння — початку трубкування. Другу обробку варто провести у фазі цвітіння — початок молочної стиглості. Така обробка рослин гуматом калію по вегетації сприяє підвищенню обмінних процесів у рослині, поліпшенню зазерненості колосу та збільшенню маси 1000 зерен. Норма витрати препарату — 0,4–0,8 л/га.

Останнім часом усе частіше застосовують на низці культур, а також у посівах зернових стимулятор росту Вітазим. Це натуральний рідкий біостимулятор, що чинить сприятливий уплив на ґрунтові мікроорганізми та рослинний організм у цілому. До його складу входять вітаміни, ферменти, стимулятори росту, брасиностероїди, а також вітаміни групи В, триаконтанол. Так, 24-епібрасинолід, який входить до складу Вітазиму, має широкий спектр дії — здатен підвищувати врожайність та якість продукції, є ефективним імуномодулятором, посилює стійкість рослин проти стресових факторів середовища, стимулює фотосинтез та синтез білків.

Інша сполука, яка також міститься у Вітазимі — 1-триконтанол, підвищує інтенсивність фотосинтетичних процесів і сприяє синтезу енергетичних сполук. У посіві зернових колосових культур Вітазим доцільно застосовувати для обробки насіння в дозі 0,5–1 л/га або під час вегетації озимої та ярої пшениці чи ячменю — в нормі 0,5–1 л/га. Найвиразніший ефект від позакореневого внесення Вітазиму спостерігають за його застосування у фазах кущіння — вихід у трубку. За даними проведених дослідів, використання Вітазиму для обробки насіння ярої пшениці та для обприскування рослин по вегетації зумовлювало прибавку врожаю до 15–20%.

Звісно, застосування регуляторів росту рослин ретардантної та стимулюючої дії не може замінити інших складових технології вирощування зернових культур. Але використання цих препаратів потрібне для створення оптимальних умов вирощування та отримання високих і сталих урожаїв зерна.

В. Ходаніцький

О. Ходаніцька

Журнал «Пропозиція», №3, 2018 р.