Америка — не Україна

У травні-червні минулого року Харківське відділення американського Центру економічних ініціатив (головний офіс у місті Цинцинаті) організувало для українських аграріїв навчальну поїздку до США. У складі групи, що відвідала Сполучені Штати, був і давній товариш “Пропозиції” Сергій Вдовенко — фермер з села Верхньоводяного Близнюківського району Харківської області. На прохання кореспондента журналу Павла Коротича Сергій поділився своїми враженнями від поїздки.

— Розроблений для нас курс передбачав ознайомлення з життям і бізнесом фермерів та різноманітних структур, що обслуговують американське сільське господарство. Об’їздили ми штати Кентуккі, Айова, Огайо, доїхали аж до Чикаго: усе це із заїздами до фермерів, на елеватори, на різні фірми. Були і на Чиказькій ф’ючерсній біржі. Склалося враження, що американці до ф’ючерсної торгівлі ставляться як до певного розіграшу. Як у нас до спортлото: ніби кубив лотерейний білет і чекаєш, що в сезон продажу він виграє. Або програє. І не більше того. З таким самим успіхом фермер може не йти на біржу, а дочекатися осені й продати свою продукцію напряму.

У ф’ючерсному контракті вказують суму, тобто товар ніби продано. Але гроші не проплачуються, бо продукції ще не існує — її не вирощено. Покупець може, в принципі, і проплатити: за мінімальною середньою ціною, яка жорстко контролюється державою. Отож, хоча нам і розповідають про вільний американський ринок, але не такий він і вільний: держава там і планує, і дотує, і робить багато що для того, аби ціна трималася на певному рівні. Держава визначає, яку культуру слід дотувати нинішнього чи, скажімо, наступного року. І ф’ючерсні контракти також працюють на стабільність цього ринку. У цьому й полягає захист інтересів сільгоспвиробника в Америці.

На мою думку, пройде багато десятків років, поки в цю гру почнемо грати і ми. Нині нам просто не до того. Я не можу робити ставки на біржі, бо мені доводиться витрачати гроші на інше, — про що з високої трибуни не говорять. Між нашими устроєм, ментальністю та їхніми є велика різниця. У них у підсвідомості закладено — і це визначає їхні вчинки, — що якщо ти поводишся в межах закону, то й до тебе будуть ставитися так само. У нації живе якийсь “дивний” страх перед форс-мажором. У всьому — у побуті, у сім’ї, в бізнесі. Тому що форс-мажор — це напад на гроші, а гроші — то основа всього буття. Вони поважають себе й інших і вимагають поваги до себе. Живуть вони без того напруження, з яким живемо ми. І саме через ті наші “напряги” —соціальні, політичні — ф’ючерсна біржа нам поки що не потрібна, бо вона нам нічого не дасть.

— Які враження залишилися після відвідин фермерських господарств?
— Фермери живуть по-сільському. Вся сім’я ходить у черевиках — і жінка, й діти. Сім’ї здебільшого великі — по двоє-четверо дітей. Усі — хто більшою мірою, хто меншою — залучені до сімейної справи: робочих вони не тримають. Із 100% доходів, що їх сім’я збирає у “загальний кошик”, агробізнес дає відсотків 15–17, а решта — різноманітний сервіс: транспортні послуги, робота у лісництвах, містах тощо. Городів фермери не садять — їм це не потрібно. Але платять муніципалітету за підстригання газонів біля своїх будинків. У кожного є якесь хобі. Дуже поширене, наприклад, збирання старих моделей тракторів. Вони їх відновлюють, виставляють на майданчику і милуються ними, показують гостям.

Стиль життя американських фермерів розмірений і спокійний, вони не переймаються жодними проблемами. Деякі з них, наприклад, на початку червня лише починали сіяти, і ставилися до цього дуже спокійно. В них немає того, як ми кажемо — “весняний день рік годує”. Ходить по полю, посміхається: усе буде нормально! Адже земля не є основою їхньої економіки: це швидше стиль життя, престиж. Ферми в них з тисяча вісімсот якогось там року; чи є, наприклад, іменні ферми (ми в одній з таких були) — її президент США подарував ще батькові нинішнього фермера після Другої світової війни. В помешканнях всюди фотографії: американці дуже шанують пам’ять про те, що було колись з їхніми предками. Загалом американське фермерство — це як валіза без ручки: нести важко, а кинути шкода. Отаке від нього складається враження.

Проте американська держава дуже красиво на своїх фермерів дивиться: дає їм змогу раз на два роки придбати нову техніку зі знижками. Для цього виробникам сільгосптехніки виділяються дотації. Кредити фермерам дають на 25–30 років. Крім того, є фірми, які викуповують у фермерів стару — дворічної давнини — техніку, віддають її знову на завод, реставрують і продають на ринки країн третього світу. Все це спрямовано на те, щоб своєму фермерові полегшити життя.

Уміють вони і відпочивати: в них постійно барбекю, спілкування. У кожному дворі можна зіграти в баскетбол. Усюди, куди не поглянь: на подвір’ї, в хаті, на футболці, — прапор США; у басейні його викладено кахлями. Видно одразу: ми — не вони, вони — не ми. Мій мозок навіть не зразу усвідомив побачене. Я пережив величезний культурний шок, причому, уже тут, вдома. Америка — красива, доглянута країна. А приїхавши додому, я просто “офонарів”: де ми живемо! Що ментальність наша страшна, що спілкування між людьми, що ставлення до нас держави — хамське, “наплювательське”. Наш мозок запалений тим, що нас топчуть і топчуть, і ми знаємо, що просвіку не буде.

— Які агротехнології і сівозміни найбільш характерні для тих господарств, що їх ви відвідали?
— Ми проїхали майже до Північної Дакоти. Далі на північ пішла вже пшениця, бо клімат там приблизно наш. А на півдні та в центрі — кукурудза, соя, тютюн. І, в принципі, більше нічого й немає. Глибокої оранки вони не роблять, а лише обробляють грунт поверхнево. Плугів на фермах узагалі немає, хіба що стоїть у когось як реліквія. Працюють важкими дисками і культиваторами: з осені перебив стерню, навесні — зробив дві культивації, посіяв кукурудзу, раз прокультивував міжряддя — і забув. Потім зібрав урожай, поле задискував. І все! Тобто, роботи мало — а в нас її обсяги страшні!

Основна маса фермерів намагається кредитів не брати, а розраховує на власні гроші і на державні дотації. Причому дотації йдуть лише на певну культуру — кукурудзу, сою абощо, а їх розмір може сягати 40%: на долар продав, а ще 40 центів тобі доплатили. Таким чином держава впливає на структуру й обсяги виробництва.

— Тобто американські фермери не роблять, на кшталт наших, прорахунків сівозмін на роки вперед, а доцільність сівби тих чи тих культур визначають лише за дотаційною політикою держави?
— Так. У принципі, більшість з них ніяких сівозмін не має. Хоча не можна сказати, що всі. Є люди з власною точкою зору, патріоти своєї землі. Але таких дуже мало. Що ж до основної маси, то скажуть йому: “Дамо тобі дотацію, нічого не сій,” — він нічого й не сіятиме.

Такі фірми як “Монсанто” намагаються якомога більше впровадити свого генетично зміненого насіння. Цей напрям у цілому в країні дуже поширений. Були ми і в самій “Монсанто”, дискутували з ними про можливі наслідки, до яких може призвести втручання в генетику. Але вони кажуть: “Усе нормально”.

— Як до проблеми трансгенного насіння ставляться американські фермери?
— Їм однаково. Ми їм про майбутнє їхніх дітей, онуків, а вони — це, мовляв, бізнес. Кажуть, що трансгенну культуру варто один раз обробити гербіцидом і на цьому всі клопоти закінчуються.

— Сергію, чи почерпнули ви щось для свого бізнесу під час теоретичних занять?
— Для господарства — нічого. За великим рахунком, це було нав’язування американського способу життя та реклама їхніх товарів. Адже США є найбільшим у світі виробником генетично зміненого насіння, вони продають багато сільгосптехніки, елеваторів, сушарок. Тому нам весь час давали адреси фірм, телефони. Тобто це було не лише навчання економіці, а й гра, бізнес. Я вчився на економфаці Харківського авіаційного інституту і протягом дня одержував більше економічних знань, ніж протягом усього цього місячного навчання. Тому іноді складалося враження, що в бізнесі ми знаємо більше за них.

Одна викладачка, що займається технологіями мінімального обробітку грунту, намагалася переконати нас у їхніх перевагах: усе науково обгрунтовувала, давала розрахунки. Але навіщо це доводити, коли у нас це давно доведено, і ми ці курси свого часу проходили у сільгоспвузах? По-дитячому якось! Американці у своїй масі ніби-то керуються нормальними думками і почуттями, але водночас вони — як великі діти.

Проте поїздка усе ж таки була корисною: вона розширила мій світогляд. Адже в Америці приводів замислитися було дуже багато. Ось, скажімо, інформація про те, що основна маса фермерів — десь відсотків 90 — відмовилася від молочного тваринництва, а 50% — від тваринництва взагалі. Тому що в країні створено великі спеціалізовані тваринницькі комплекси, де затрати на одиницю продукції менші.

Отож, хоча економіці й менеджменту американці мене не навчили, але дали поштовх жити, борсатися, бо побачене мене трошки завело.