Гірчичні реалії та перспективи

Насіння гірчиці посідає друге місце за обсягами виробництва олії у світі і є третім з основних сировинних джерел для виготовлення рослинної олії після пальмової і соєвої. Зокрема, 38% гірчичного насіння переробляється на олію, а решту, 62%, перетворюють на макуху, яку використовують як корм для великої рогатої худоби. А відтак, оскільки гірчиця є важливим джерелом харчової олії і білка, світове виробництво цієї культури набирає значних темпів.

Щоправда рівень вирощування гірчиці у світовому масштабі, на жаль, не піддається точним оцінкам, оскільки, наприклад, один зі світових лідерів із продукування гірчичного насіння (Індія — у середньому понад 2,6 млн/т/рік) веде статистичний облік відразу двох культур «гірчиця+ріпак», тобто без окремого розподілу за їхніми частками у виробництві.

За останні десять років світові посівні площі під гірчицю коливаються у межах від 0,7 до 1,1 млн/га. Тривалий час головним гравцем на світовому ринку продовольчої гірчиці була Канада — до 70% обсягу експортно-імпортних операцій. Серед світових лідерів із вирощування гірчиці також і США. Проте, як показує статистика, власної гірчиці для американців не вистачає, тож вони ще експортують її з Канади. У Європі теж відчувається нестача гірчиці. Країни ЄС щороку завозять до 100 тис./т гірчичного насіння. Це слід урахувати й українським аграріям, тим більше, що європейські закупівельні ціни набагато вищі, ніж в Україні.

Гірчицю найвищої якості, що відповідає розробленим стандартам, відносять до продовольчої, а непридатну для вживання в їжу — до технічної. Відповідно, Канада і США виробляють високоякісну гірчицю, країни Чорноморської зони (Україна, Росія) — звичайну продовольчу. А країни із зони Індійського континенту (Індія, Непал) займаються вирощуванням як звичайної, продовольчої, так і технічної.

Але суть полягає в тому, що особливої різниці між продовольчою і технічною гірчицею немає. Просто найрозвиненіші країни воліють вживати продукт найвищої якості відповідно до розроблених стандартів. Решта світу вживає «просто гірчицю ». Непридатну для вживання людиною в їжу гірчицю використовують для виробництва олії, а продукти її переробки — як кормові добавки у годівлі свійських тварин.

За площею посіву гірчиці Україна входить до десятки світових лідерів.

Частка виробництва цього насіння в Україні становить 2% світового виробництва, що є досить високим показником та робить її одним із важливих гравців на світовому ринку (його експортують у 23 країни світу). Більше того, затребуваність української гірчиці вища завдяки її смаковим якостям. Цього сезону основними імпортерами української олійної гірчиці стали Німеччина та Угорщина.

Наявність ринків збуту, родючі землі, помірні кліматичні умови та багате наукове підґрунтя — ось основні переваги для вирощування цієї перспективної культури. В Україні є можливість успішно конкурувати з європейським ринком.

Завдяки підвищенню професійного потенціалу та сприятливим ґрунтово-кліматичним умовам, Україна має можливість стати світовим лідером із виробництва гірчиці. Поряд з цим, з урахуванням останніх тенденцій щодо зміни клімату, виникла потреба в розробці сортових технологій вирощування гірчиці для певних ґрунтово-кліматичних умов.

Проте виробництво насіння гірчиці в Україні — явище швидше хаотичне, ніж цілеспрямоване. Причини такого коливання популярності культури слід розглядати у двох контекстах: по-перше, в агробіологічному (брак у виробництві сортів із достатнім рівнем адаптивних ознак відносно комплексу абіотичних та біотичних несприятливих чинників навколишнього середовища); по-друге — в агротехнологічному (абсолютна більшість сільгосптоваровиробників у кращому разі користуються застарілими технологіями вирощування, у гіршому — застосовують окремі технологічні прийоми зональних технологій вирощування споріднених культур, передусім — ріпаку).

За даними аналітиків, уперше за останні кілька сезонів спостерігається незначне збільшення валового збору насіння гірчиці, чому сприяло розширення посівних площ. Так, 2018 року площі під гірчицею збільшилися на 17,4 тис. га, порівняно з попереднім, і становили 57,9 тис. га. Найбільше гірчиці вирощують у південних областях України, близько 26% її посівів припадає, зокрема, на Херсонську область (15 тис. га) Також значна частина посівних площ гірчиці зосереджена в Запорізькій (8,7 тис. га) та Луганській (8 тис. га) областях.

Раніше основними регіонами вирощування гірчиці були Крим, Луганська та Донецька області. Воєнні дії змінили тенденції українського ринку. Проте погодно-кліматичні умови України дають змогу вирощувати гірчицю по всій території країни. Середній рівень урожайності гірчиці значно вищий, порівняно з рештою країн світу: гірчиці сизої (сарептської) від 1 до 1,2 т/га, білої — від 1,5 до 2,5 т/га насіння і до 30 т/га — зеленої маси.

За сучасних технологій вирощування гірчиця може дати врожай, що майже не поступається ріпакові, до того ж її виробництво сприяє «збереженню нервів» сільгоспвиробників у сенсі ризиків незадовільної перезимівлі ріпакового клину за несприятливих погодних умов зимового періоду. Яскравим прикладом цього є ситуація, що мала місце в сезоні 2011/12 року, коли ступінь загибелі ріпаку озимого сягав 90–100%.

Озимий тип гірчиці має значно більшу можливість щодо максимального використання запасів осінньо-зимової вологи, котра є основним елементом водного балансу ґрунту. Відповідно, вітчизняні селекціонери створили сучасні сортові популяції гірчиці, що містять рослини озимого, перехідного, сортотипу, котрі за сприятливих умов перезимівлі (порівняно м’які зими без різких добових перепадів температури повітря) спроможні формувати високу врожайність.

У виробництві найпоширеніші два види гірчиці — гірчиця сиза, або сарептська, та гірчиця біла, що належать до різних ботанічних родів. Насіння обох видів використовують для виробництва олії, гірчичного порошку та спирту, столової гірчиці тощо; зелену масу — як сидерат або корм. Останніми роками, завдяки надзвичайно високому попиту на зовнішньому ринку, в структурі посівних площ починає з’являтися й чорна (французька) гірчиця.

Порівняно більша популярність сизої гірчиці серед інших видів цієї культури пояснюється, передусім, її біолого-екологічними властивостями — посухостійкістю та здатністю формувати економічно доцільні врожаї в районах із жорстким гідротермічним коефіцієнтом. Відповідно, основні площі посіву цього виду гірчиці зосереджені в Степу та Південному Лісостепу. Масиви ж білої гірчиці, як більш вологолюбної та холодостійкої, займають північно-західні області країни.

Гірчиця біла, порівняно з сизою, утворює більше листків, інтенсивніше й у більшій кількості накопичує біомасу, що важливо за використання її на сидеральне добриво. Вона має цінні фітомеліоративні властивості: її кореневі виділення перетворюють недоступні, важкорозчинні для рослин калійні й фосфорні форми поживних речовин ґрунту на доступні, а ще біла гірчиця — відмінний медонос. Культура має короткий вегетаційний період — 60–90 днів до одержання насіння і 45–50 днів — до збирання зеленої маси. Через 50–60 днів ця культура забезпечує врожайність 20,0–35,0 т/га зеленої маси. В надземній біомасі міститься 130–175 кг азоту, 40–48 — фосфору, 50–187 кг калію. В разі заорювання рослин у фазі цвітіння в ґрунт надходить 3–5 т абсолютно сухої речовини з умістом 120–130 кг азоту, 180–190 — фосфору, 130–140 — калію й 80–120 кг кальцію.

Використання сидеральних культур має багато переваг. Насамперед зелені добрива (сидерати) є джерелом суттєвого поповнення ґрунту органічною речовиною. Культура справляє позитивний вплив на структуру ґрунту та виконує значну фітосанітарну роль у зменшенні забур’яненості, хвороб та шкідників агроценозів. Це сприяє різкому скороченню обсягів обробки посівів хімічними засобами захисту рослин, що забезпечує отримання екологічної продукції. На кожному гектарі посівної площі гірчиці після збирання врожаю залишається в середньому 8,2 т/га рослинної маси, котра через відсутність у її хімічному складі сполук, що затримують бактеріальне розкладання, дуже швидко мінералізується, збагачуючи ґрунт органічною речовиною. Гірчиця може дати понад 850 кг органічної речовини на гектар.

Технологія вирощування гірчиці білої на сидерат передбачає розміщення культури на чистих від бур’янів полях після зернових, зернобобових і просапних культур. Під гірчицю білу доцільно вносити мінеральні добрива в дозі N60–90P45–60K45–60. Післяжнивний строк сівби гірчиці — кінець липня в північних та перша-друга декади серпня — в центральних і південних областях України. Висівають її у ранні строки звичайним рядковим способом. Норма висіву — 15–20 кг/га, глибина загортання насіння — 1,5–3 см. Сіють зерновими сівалками.

Гірчиця є відмінним попередником для абсолютної більшості культур, що пояснюється її агроекологічними властивостями. Завдяки швидкому темпу росту, гірчицю висівають навіть у пізні строки (кінець липня — початок серпня), після збирання зернових культур. З огляду на ці особливості біології гірчиці, її вирощують як основну, так і проміжну культуру. Крім того, вона покращує фітосанітарний стан поля. Кореневі виділення гірчиці містять органічні кислоти, які за взаємодії з ґрунтом здатні перетворювати низку елементів мінерального живлення на доступніші форми як для наступної культури, так і для власних потреб.

Культура має потужний фітосанітарний вплив — зменшує накопичення в ґрунті таких хвороб, як кореневі гнилі зернових, фітофтороз, ризоктоніоз, парша, фузаріоз картоплі. Радикально зменшується заселеність ґрунту дротяником. Це дуже важливо за монокультурного вирощування зернових культур.

Л. Губенко, канд. с.-г. наук

Журнал «Пропозиція», №1, 2019 р.