Спецможливості
Агробізнес

Лихо з розуму

15.07.2008
71
Лихо з розуму фото, ілюстрація
У новому сезоні вітчизняних цукроварів очікують чергові “старі й нові” проблеми, над розв’язанням яких їм доведеться грунтовно потрудитись, аби знову не опинитися в найглибшій галузевій кризі.

Українським цукроварам є над чим замислитися. З одного боку, прогнозоване збільшення виробництва бурякового цукру може спричинити падіння цін на внутрішньому ринку нижче за мінімальний рівень, який встановив уряд, і тоді цукрові заводи, замість запланованого прибутку, ризикують спрацювати з мінусовою рентабельністю. А з іншого — привабливі пропозиції росіян про можливе поновлення поставок українського цукру на російський ринок і створення загального ринку цукру країн СНД деякою мірою не тільки сприятимуть стабілізації цін, але й можуть підштовхнути вітчизняних виробників до збільшення виробництва цукрових буряків й обсягів випуску цукру. Однак відновлення його експорту до Росії в рамках режиму вільної торгівлі може стати троянським конем для українського цукробурякового комплексу, що зруйнує його ще до вступу України в СОТ.

Уперше за стільки років нам загрожує надвиробництво цукру
Згідно з прогнозами вітчизняних операторів і експертів ринку, цього року врожай цукрових буряків очікується в межах 18–20 млн т, з яких планується виробити 2,1–2,2 млн т цукру. При цьому, за даними Національної асоціації цукровиробників України “Укрцукор”, перехідні запаси продукту на сезон 2006/07 рр. оцінюються на рівні 600 тис. т, і його загальна пропозиція на внутрішньому ринку досягне 2,7–2,8 млн т. У такий спосіб за внутрішньої потреби країни в 1,8–1,9 млн т цукру його надлишки можуть бути значними — 0,9–1 млн т. І якщо ці надлишки вчасно не вивести з ринку (у вигляді запланованих інтервенційних закупівель в Аграрний фонд і Держкомрезерв або ж продати його на зовнішньому ринку, як про це заявляв ще колишній міністр Баранівський), то ціни на цукор у країні обов’язково почнуть знижуватися. Хоча, можливо, побоювання з приводу значного обсягу перехідних запасів, як водиться, перебільшені, але цукровари самі заявляють, що продукту буде вироблено на 200–300 тис. т більше, ніж потрібно. Тож надлишок усе-таки намічається, та й більшість аналітиків підтверджують значний ступінь ризику цукровиробництва цього року.
По-перше, цього літа нехарактерним було зниження цін на цукор: якщо в травні його продавали по 3880–3980 грн/т, то в липні ціни знизилися до березневого рівня — 3600–3700 грн/т, а на початку вересня (тобто перед початком сезону цукроваріння) вони були ще нижчі — 3450–3500 грн/т. Тому експерти прогнозують, що у вересні ціни упадуть — до 3200–3300 грн/т, у жовтні — до 3000, а в листопаді-грудні — до 2800–2900 грн/т. Нагадаємо, що наявна мінімальна ціна, яку встановив уряд, становить (з урахуванням ПДВ) — 2850 грн/т.
По-друге, на думку деяких операторів, через скорочення обсягів виробництва кондитерських виробів і молочноконсервної продукції, що пов’язано з проблемами їхнього експорту до Росії, у країні знизилося загальне споживання цукру приблизно на 200 тис. т. А оскільки споживання скорочується, то проблема надлишків може стати значно суттєвішою, бо (а це вже, — по-третє) експорт українського цукру — це просто фата-моргана, про що люблять говорити колишні й нинішні агрочиновники, але чого вже не спостерігається з 1998 року. І куди його збираються поставляти сьогодні, якщо на світовому ринку цукру наш товар як за цінами, так і за якістю не конкурентоспроможний. До країн Близького Сходу нас не пускають, не кажучи вже про країни ЄС. На російський ринок (куди раніше ми поставляли левову частку нашого експортного цукру) для нього шлях закритий ось уже дев’ять років і, до того ж, стрімкий розвиток тамтешньої цукрової галузі в останні роки ще більше утруднює доступ на нього українському продуктові. Хоча недавня заява міністра сільського господарства РФ Олексія Гордєєва може кому завгодно запаморочити голову, однак треба бути реалістами: по суті, нам нікуди подіти цукрові надлишки. Хіба що пустити їх на виробництво паливного біоетанолу, однак цей напрям ще перебуває в зародковому стані й для його розвитку потрібні роки, а проблему надлишків треба вирішувати вже сьогодні. І поки що неясно, до яких дій удасться нинішній уряд у разі “обвалу” цін на ринку і виникнення чергової “цукрової кризи” в країні, що цього разу може статися не через недобір, а через надлишок продукції.
Або фата-моргана,
або троянський кінь
Ще рік тому, мабуть, ніхто з наших цукровиробників і мріяти не міг про те, що Росія готова купувати наш товар, та ще й у таких обсягах, що прямо-таки дух перехоплює. Ще б пак, стільки років Росія залишалася закритою для експорту українського цукру, що згодом обернулося для нашої галузі роками стагнації, скороченням виробництва й відправкою на металобрухт понад тридцять цукрових заводів, а тепер нам пропонують розглянути питання про створення спільного ринку цукру країн СНД, про нарощування виробництва бурякового цукру й відновлення його поставок у РФ з України... А заява пана Гордєєва про те, що Україні потрібно віддати “для інтеграції визначену частку російського ринку цукру — 20–25% від загального обсягу імпорту” — взагалі пройшла, як кажуть, “на ура” в усіх вітчизняних ЗМІ. Нарешті є контакт! Хоча цукровари все ж розуміють, що така заява мала б пролунати як мінімум років десять тому, коли Україна ще здатна була виробляти майже п’ять млн т цукру щорічно. Однак у росіян тоді чомусь не знайшлося аргументів для “спільного нарощування виробництва”, замість цього спочатку Україні урізали квоти на його постачання до РФ, потім його вилучили з режиму вільної торгівлі й обклали імпортним митом — $350/т. Тоді переважили інтереси приватного російського цукрового бізнесу, що будувався на імпортних поставках тростинного цукру-сирцю і непогано на цьому піднявся. Між іншим, для російських цукровиробників та імпортерів заява свого міністра стала повною несподіванкою й добряче спантеличила експертів. На їхню думку, вона цілком суперечить нинішній економічній політиці Росії щодо імпорту цукру й цукру-сирцю. Російські експерти вже підрахували, що тільки недоотримане російським бюджетом імпортне мито (мінімум $140/т) від 25% ринку імпорту становитиме близько $100 млн щорічно (нині РФ ввозить майже 3 млн т, тобто 25% від цього обсягу — 750 тис. т). Крім того, до втрат варто зарахувати й скорочення обсягів роботи цукрових заводів, які переробляють тростинний сирець, а отже, — скорочення зарплат, податків та інших відрахувань у місцеві бюджети. І взагалі, чому їй віддають такий великий шмат імпортного пирога й де вона візьме такий обсяг? Щодо надлишків, то, як уже мовилося, вони в нас є. Було б бажання їх придбати. А бажання немає, бо російські оператори вже заявляють: якщо Україна одержить такі преференції, то поставлятиме до РФ свій буряковий цукор, а на власному внутрішньому ринку замінить його дешевшим тростинним аналогом, як це робили років десять тому. І прибуток українських цукрових бізнесменів від таких операцій може становити понад $100/т. Тож російський бізнес (не менше за наш) чекає “подробиць” від свого міністра з приводу “інтеграції” з Україною, адже раніше про це ніхто й не заїкався. До речі, через тиждень після заяви пана Гордєєва, губернатор Орловської губернії Єгор Строєв на зустрічі з президентом РФ В. Путіним висловився дещо інакше: “По-моєму, сьогодні Росія може відмовитися від закупівель цукру за кордоном”. Та й російські аналітики цукрового ринку зовсім інакше бачили й бачать розвиток цукробурякового комплексу в Росії. Зокрема, відповідно до висновків експертів Інституту кон’юнктури аграрного ринку (ІКАР), щоб знизити залежність галузі від світової кон’юнктури і стабілізувати цукровий ринок РФ відповідно до прогнозованих показників, потрібно виконати низку умов. По-перше, слід максимально збільшити частку російського бурякового цукру в межах споживаних країною 5,8 млн т (наявні потужності заводів дають можливість за рік виробляти майже 4 млн т цукру). По-друге, частка споживання, якої не вистачатиме, повинна бути забезпечена переробкою цукру-сирцю на російських заводах. По-третє, звести до мінімуму імпорт готової продукції (білого цукру), а в ідеалі — цілком відмовитися від таких поставок. Є й інші умови, про які говорять російські експерти, однак там немає жодного згадування про можливі поставки цукру з України як альтернативи джерел надходження цукру в державу. Але саме на перерахованих вище трьох умовах і базувалася вся економічна політика розвитку російської цукрової галузі за останні вісім-десять років. То що ж, росіяни самі хочуть від неї відмовитися? Навряд, адже сьогодні, в зв’язку зі зростанням світових цін на цукор-сирець, зросла й рентабельність виробництва бурякового цукру в РФ, причому настільки, що аналітики впевнені: навіть сезонні знижки цін навесні й восени не завдадуть виробникам збитків. А оскільки частка російського продукту збільшуватиметься, то, природно, частка імпортного — скорочуватиметься. І в цих умовах росіяни мають намір розв’язувати інші проблеми: як залучити інвестиції у свою цукрову галузь і підвищити конкурентоспроможність свого товару. Росіяни вже думають про експорт свого цукру на прилеглі ринки! А можливості, й тим паче досвід роботи із сирцем, у російських цукровиків значно більші, ніж у наших. Номінально в РФ нараховується 96 цукрових заводів, із них у цукроварінні сьогодні задіяно 81 підприємство, з яких 74 мають потужності з переробки тростинного цукру-сирцю — 40 тис. т за добу. Таким чином, потужності тільки заводів, які працюють, дають можливість переробити за рік близько 8,8 млн т сирцю і мати близько 8,5 млн т цукру. Тобто наявний потенціал спроможний забезпечити потребу в ньому всіх країн СНД, включаючи Україну! Тож хто кому поставлятиме цукор: ми їм чи вони нам? Підозрюючи сьогодні українських бізнесменів у тому, що вони зароблятимуть по 100 баксів на тонні цукру, поставляючи Росії свій, а для внутрішніх потреб — тростинний сирець, що ж тоді перешкодить російським бізнесменам прокручувати такі оборудки у зворотному напрямку? Це сьогодні цукор у РФ коштує дорожче за український аналог, а що ж буде завтра, якщо світові ціни на нього почнуть знижуватися або Росія раптом захоче переглянути своє ввізне мито на тростинний сирець? До речі, Союз цукровиробників Росії ще навесні цього року запропонував профільним міністерствам (Мінекономрозвитку та Мінсільгоспу) скоригувати шкалу визначення мита на ввезення цукру-сирцю з урахуванням росту світових цін на цукор. Можливо, настає момент такого “коригування”. Але кому тоді будуть вигідні відкриті цукрові кордони?
Що німцеві — добре,
те нам — смерть
Приблизно з березня цього року в офіційній періодиці час від часу з’являються матеріали з приводу “буму західних і російських інвестицій” в українську цукрову галузь. Буває, перелічують компанії, що вже придбали якісь виробничі потужності або мають намір це зробити найближчим часом. А деякі агрочиновники навіть упевнені, що на фоні “цукрової реформи”, яка нині відбувається в ЄС, і “масового закриття” тамтешніх підприємств на наш ринок зі своїм капіталом “летять на крилах любові” різні англійці й німці, готові не тільки модернізувати наші столітні руїни, а й звести нові супермодерні цукрові заводи. Мовляв, в Україні й дешевше, і вигідніше займатися цукровим бізнесом.
Звичайно, багатьом хочеться, щоб казка стала дійсністю. Однак усі розмови про “бум інвестицій” якось не в’яжуться з висновками і рекомендаціями експертів Федерального міністерства сільського господарства Німеччини, які вони підготували в рамках проекту “Німецько-Український аграрний діалог” на запит колишнього замміністра агрополітики Івана Демчака щодо реструктуризації цукробурякового комплексу України. Згідно з висновком німецьких фахівців, для стимулювання структурних змін у цукровій галузі для наших політиків і операторів ринку є два шляхи: а) скасувати імпортні тарифи, а також квоти на виробництво й мінімальні ціни на цукор, дозволити вільну торгівлю й виробництво цього продукту; б) захистити внутрішнє виробництво відповідно до вимог СОТ і виробляти цукор тільки для внутрішнього споживання, відмовитися від його експорту з країни, бо такі поставки бурякового цукру без експортних субсидій не можливі, а, відповідно до умов вступу в СОТ, Україна не може використовувати такі субсидії.
У разі реалізації першого варіанта українська цукрова галузь просто перестане існувати, хоча український споживач зможе одержати дешевий цукор. За другого варіанту — так званого пакту стабільності — в галузі залишиться працювати не більше 40 підприємств, що вироблятимуть продукцію в обсягах внутрішнього споживання. Причому в обох варіантах немає навіть натяку на якісь інвестиції в нові виробничі потужності, а для випуску домовлених обсягів переробники, які виживуть у конкурентній боротьбі, зможуть ефективніше використовувати наявні основні фонди до їхньої повної амортизації.
Зрозуміло, що “німецькі перспективи й рекомендації” для вітчизняного цукробурякового комплексу викликали праведний гнів у наших провідних учених і фахівців-галузевиків, які в своєму відкритому листі (адресованому ще попередньому складу уряду) з цього приводу висловилися приблизно так: що німцеві — добре, те нам — смерть. Автори листа зазначають, що аналіз сучасного стану справ у цукровій галузі зроблено правильно, однак висновки й рекомендації німецьких експертів — “абсолютно безпідставні й тенденційні”. І всі ці пропозиції не тільки суперечать законодавству України в сфері АПК і прийнятим програмам розвитку цукробурякової галузі до 2010 року, а й ведуть до втрати продовольчої безпеки країни, скорочення бюджетних надходжень, неможливості вирішення соціальних питань у сільській місцевості тощо. Одно слово, перераховано весь набір відомих економічних і соціальних “страшилок”. Своєю чергою, наші вчені-фахівці запропонували таке: провести переговори з Росією та іншими країнами СНД про доступ на їхні ринки збуту цукру й активізувати роботу над неіснуючою міждержавною програмою “Ринок цукру СНД”, а також переглянути двосторонні угоди з країнами-членами робочої групи із вступу України в СОТ з приводу денонсації (!!!) домовленостей щодо встановлення квот на імпорт тростинного цукру-сирцю в Україну. Цим, як вважають автори листа, буде забезпечено основні принципи для розвитку галузі, захищено національні інтереси й продовольчу безпеку країни. Про надходження ж західних інвестицій вчені-фахівці цього разу чомусь не згадали.


Тетяна Степаненко

Інтерв'ю
Rebiyar1
Сьогодні наш співрозмовник — Антуан Ребійар, бізнес-директор New Holland Agriculture в Україні, Молдові, країнах Балтії та Фінляндії. Він живе та працює в Україні вже понад чотири роки, втім, для
AgroGeneration є одним із провідних агрохолдингів України не лише за обсягами виробничих площ, а й за операційною ефективністю. Головний напрямок діяльності компанії – виробництво зернових та олійних

1
0