“Зоря” ставить на високопродуктивних і шляхетних

Луганщина — регіон України з найбільш континентальним кліматом. Для аграріїв тут умови екстремальні: обмаль вологи, холодні зими і спекотне літо. Відсіявшись, тут ніколи не бувають упевнені, що зберуть урожай. Із сівозмін тут викреслено багато традиційних для України культур, бо шансів дозріти вони не мають. Природні пасовища тут не працюють, бо трави вигоряють ще у червні. Проте й на Луганщині живуть українці, головним заняттям яких завжди і всюди є сільське господарство. А ТОВ “Агрофірма “Зоря”, що у Білокуракінському районі, може навіть позичити дещо зі свого досвіду господарям з інших регіонів. Саме тому кореспондент “Пропозиції” Павло Коротич розмовляв з директором агрофірми Любов’ю Мітіною, а потім виклав зміст бесіди у наступних рядках.

Агрофірма “Зоря” утворилася 1999 року на базі четвертої бригади колишнього КСП “Перемога”, що базувалася у селі Цілуйкове. У перший же рік роботи було показано нормальні результати. А 2000 року звеліло довго жити КСП ім. Шевченка з сусідньої Шапарівки: голова там розрахувався, паї роздали людям, які опинилися наче в підвішеному стані — не знали, щ й робити далі. Прийшли у “Зорю”, кажуть: “Може, ви візьмете наші паї?” Ті й взяли — 306 пайовиків з їхнім добром. Добре, що в Шапарівці сумлінно поставилися до збереження майна: усі трактори й машини були у робочому стані; з будівель, звісна річ, вікна-двері повиносили, метал вирізали, але стіни й дах збереглися. Тому приміщення протягом двох років вдалося повністю реставрувати без особливих затрат.
Отож, після усіх поєднань і приєднань зібралося у “Зорі” 532 пайовики і 4368 га ріллі. З тваринництва в агрофірмі було напочатку лише 68 корів зі “шлейфом” іншої ВРХ, 6 свиноматок і 1 хряк, що були передані людям на паї з КСП “Перемога” у Цілуйковому. З Шапарівки ж уся худоба пішла за борги.
***
Господарська політика агрофірми відпочатку була спрямована на відродження і розвиток тваринництва. 1999 року “Зоря” спромоглася одержати бюджетну допомогу на розвиток племінної справи. На ці гроші завезли 30 нетелей голштино-фризької породи і 10 сименталів австрійської селекції. Потім, вже за власні кошти, прикупили 30 телиць червоної степової. Тобто було вирішено перепробувати різні типи молочної худоби, щоб врешті визначитися, який з них найбільше підходить для умов Луганщини.
Червона степова привабила своєю невимогливістю до годівлі. Проте якщо годувати її добре, надої не підвищуються. Ще один плюс — висока жирність молока: скажімо, влітку, коли надої максимальні, в голштинів жирність молока падає до 3,2%, тоді як у червоної степової цей показник тримається на рівні 3,7–3,8%. Це дає змогу “підтягувати” загальний жир по фермі до необхідного для молокозаводу рівня у 3,4%, а отже, і виправдовує існування у стаді червоної степової породи. Однак, як кажуть в агрофірмі, — до часу.
Австрійські симентали (“Зоря” має статус племрепродуктора з їх розведення) мають подвійний м’ясо-молочний напрям продуктивності. За належної годівлі вони дають не менше 4,5 тис. літрів молока на рік, водначас показуючи чудові прирости ваги. В українських господарствах теличок зазвичай осіменяють за ваги 350–360 кг, симентальська ж теличка у віці осіменіння важить 400–450, а нетель у дворічному віці — до тонни. При цьому годівля лактуючих корів найбільш цінними кормами (комбікормами, шротами) іде в розрахунку на молоко, тож перевитрат через більшу масу тварин немає. Отже, під час розведення сименталів і бугайці, і телички є однаково бажаним приплодом; продукція ферми урізноманітнюється, а ризики виробництва — диверсифікуються.
Голштино-фрізи — худоба суто молочна, як часто її називають — “машина з виробництва молока”. У 2002 році корови цієї породи дали у “Зорі” пересічно понад 7000 л на голову. Водночас вони є більш вимогливими до утримання і годівлі, більш уразливими кліматичними “вибриками” — тобто більш “витонченими”, як про них каже Любов Мітіна. Тому під час літньої спеки молоко в голштино-фрізів істотно падає. В них частіше виникають проблеми зі здоров’ям, тобто більше треба витрачатися на ветпрепарати. Більших знань і умінь вимагають голштино-фрізи від зоотехніка і під час запуску, і під час розтелення.
На початок 2003 року кількість дійних корів (разом з тими, що перейшли до агрофірми як майнові паї з “Перемоги”) становила 180 голів. До кінця року їх число планують довести до 200, і на цьому зупинитися. А далі — формувати чистопорідне поголів’я й відточувати технологію. У господарстві схиляються до думки, що половину стада мають формувати симентали, іншу половину — голштини.
Для осіменіння корів у “Зорі” використовують лише чистопородних бугаїв-поліпшувачів (до штучного осіменіння не вдаються: вважають, що буде дорожче). Бугая завозять на рік на засадах оренди з племпідприємств Сум і Переяслава-Хмельницького; потім, на нове покоління, завозять вже іншого плідника.
Звісно, молочну ВРХ тримають заради молока, а минулий рік відзначився істотним падінням ціни на цю продукцію. Так, якщо 2001 року агрофірма одержувала за нього пересічно 60 коп./л, то в останній сезон цей показник впав до 45 коп. Проте, кажуть у господарстві, молоко в них все одно рентабельне, бо його собівартість становить 27–28 коп./л.
***
Займаються у “Зорі” м’ясним скотарством. Розводять абердин-ангуську породу ВРХ, поголів’я якої в господарстві вже перевищило сотню голів. Телята в абердин-ангусів народжуються невеликими — 15 кг (звичайне теля при народженні важить 25–30 кг), тому отелення проходить легко. Але протягом мясяця абердин-ангус наганяє своїх ровесників інших порід: цьому сприяє генетична націленість на швидкий ріст, а також жирність молока матері, яка становить до 7%. Народжуються абердин-ангуси здебільшого у грудні, і до часу виходу на пасовища бугайці важать уже 160–180 кг. А до Нового року вони набирають півтонни.
Як пасовища для м’ясної ВРХ використовуються луки у заплаві річки Білої та яри, куди худоба виходить у квітні-травні. Прирости в неї там добрі — 700–900 г/добу без жодних комбікормів. Але і на ніч в ясла потрібно сипати підкошену траву: вночі худоба також їсть. Після завершення пасовищного сезону настає завершальний етап відгодівлі, під час якого тваринам згодовують більш інтенсивні раціони із застосуванням комбікормів та соєвої пасти.
М’ясний напрям діяльності агрофірми включає також відгодівлю бугайців, переданих населенням. Таких, що мали вагу понад 300 кг, на кінець 2002 року налічувалося 400 голів. Здавати їх за ціною 3,05 грн/кг, що її пропонує Луганський м’ясокомбінат, — це викинути працю на вітер. Тому вихід було знайдено у давальницькій схемі переробки м’яса: агрофірма залишає переробникам шкіру, нутрощі, кістки, роги тощо, а м’ясокомбінат виробляє з м’яса ковбасу, яку агрофірма вже реалізує як власну. Тоді ціна яловичини у перерахунку на живу вагу виходить вже близько 5,30 грн/кг, що дає змогу говорити про рентабльність її виробництва на рівні 10–15%.***

Вирощують в агрофірмі свиней. Батьківське поголів’я становить 65 основних свиноматок великої білої породи, на яких “працюють” 7 хряків полтавської м’ясної. Гібридний задум тут такий: на видовжений тулуб полтавської м’ясної наростити якомога більше м’яса і сала великої білої.
До відгодівельних приміщень поросят переводять у чотиримісячному віці. Годують їх екструдованим комбікормом з додаванням соєвої пасти. Середні прирости ваги становлять 600–650 г/добу, а після шестимісячного віку, у період найбільш інтенсивного росту, поросята набирають упродовж доби до 1 кг. За вісім місяців свині у “Зорі” набирають 130–140 кг живої ваги. А коли в годівлю буде запроваджено кормові добавки ліпроти (є, принаймні, такі плани), то термін відгодівлі може скоротитися до шести місяців, з фінальним показником 100–110 кг.
***
Є у “Зорі” 600 голів овець. Початок цього напряму виробництва було покладено тою-таки силосною кукурудзою, яка добре вродила у 2000 році: тоді на силос було виміняно овець асканійскої тонкорунної породи. А наступного року завезли ще й карпатських овець, які, крім м’ясо-вовняного, мають молочний напрям продуктивності. Щоправда, овеча бринза за межі господарства не виходить, тобто для агрофірми це бізнесом не є.
З овечого цеху “Зоря” реалізує вовну і м’ясо. Настриг вовни у 2002 році становив 4 кг на голову, і чернігівська фабрика купила її за ціною 9 грн/кг. Баранину беруть здебільшого приватні покупці і платять за тушку 15 грн/кг. М’ясо, вважають в агрофірмі, можна продавати ще дорожче. З цією метою “Зоря” придбала у Білокуракіному кафе, де у меню завжди буде баранячий шашлик та інші блюда вірменської кухні, приготовані кухарем-вірменом.
Разом з вівцями із Західної України привезли верстат для виробництва вовняних ковдр. Карпатські вівці більш грубошерсті, тобто їх вовна пасує саме до цих виробів. А більш делікатна тонкорунна вовна добре іде у ковдри як основа. Такі ковдри коштують у Луганську 400 грн. Про серйознісь намірів щодо їх виготовлення свідчить і те, що до агрофірми запрошено карпатського фахівця, аби він навчив цього мистецтва місцевих майстів.
Отож, з огляду на ці перспективи агрофірма планує збільшити чисельність своїх овець до 1000 голів. Любов Мітіна вважає їх розведення економічно доцільним. Утримувати овець чи не найдешевше серед інших тварин: улітку вони весь час на випасі, узимку — в кошарі. Маточне поголів’я взимку годують сіном, основне — силосом, вівсом, сіном і соломою. Маленьких ягнят слід підгодовувати дертю.
***
У 2002 році “Зоря” одержала атестат племрепродуктора з розведення будьонівської та тракененської порід коней. В агрофірмі 36 конематок, є вже готовий до реалізації трирічний молодняк. Господарство має договір про співробітництво з луганською кінно-спортивною школою: там молодняк з 1,5–2 річного віку проходить тренінг. У школі коні з сільськогосподарських тварин перетворюються на справжніх спортсменів — шляхетних скакунів високого класу — і одержують відповідний атестат. На сьогодні вже можна відзначити два-три перспективних коня, на яких варто робити ставки. Пропозиції щодо придбання коней агрофірма отримує, але справжної ціни поки що немає: 8–9 тис. грн за лоша-дворічку “Зорю” аж ніяк не влаштовує. Тож як почнуть коні брати участь у змаганнях, матимуть результати, то ціна, сподваються у “Зорі”, підніметься до десятків тисяч доларів.
***
В агрофірмі заготовляють і грубі, і зелені, і концентровані корми, і силос. Щоправда, ось уже вдруге поспіль кукурудза на Білокуракінщині не родить, але у “Зорі” є старі запаси — невідкрита яма позаторічного силосу. “Ми вже навчені нашим кліматом, — каже Любов Мітіна, — тому заготовки намагаємося робити з великим запасом”.
Сіяні трави — сумішка вики з вівсом — ідуть на сіно та на зелений корм. З багаторічних лучних трав вирощують еспарцет, люцерну і стоколос. Сіють до 200 га суданської трави, перший укіс якої йде на зелений корм, а другий — на сіно. Сіно заготовляють за допомогою косарки-плющилки: трава під час такої заготівлі плющиться і швидко сохне, листя не втрачається, маса сіна формується в рулони, що зручно і в транспортуванні, і в зберіганні.
В агрофірмі поки що не вирішино питання зберігання грубих кормів — не вистачає наметів. Так, у Цілуйковому і сіно, і солому (її також використовують у годівлі) зберігають просто неба. Але нинішнього року господарство має намір збудувати сіносховище.Для коней у “Зорі” сіють овес.
Концентровані корми згодовують обов’язково в екструдованому вигляді. Для цього використовують ячмінь, овес, кукурудзу, а також тритикале, яке зарекомендувало себе дуже добре: воно не таке примхливе у вирощуванні, як озима пшениця, але й поживніше за жито.До складу комбікорму додають макуху, яку одержують з власного соняшнику після його переробки на олієзаводі.
У “Зорі” вирощують сою і готують з неї пасту. Її застосовують у відгодівлі свиней, а також бугайців на завершальному етапі. Пасту одержують шляхом замочування сої з наступним варінням і перетиранням.
У цілому кормова група займає в структурі угідь господарства 30%.
***
Насамкінець хотілося б вибачитися перед читачами за певну некоректність, допущену автором у висвітленні досвіду господарювання агрофірми “Зоря”. Цей досвід може стати у пригоді не всім українським сільгосппідприємствам, адже далеко не кожне з них може похвалитися тим, що 90% їхнього статутного фонду належить народному депутатові України. Втім, і народний депутат не викидатиме гроші на вітер, тому ті підходи, що їх демонструє агрофірма “Зоря”, заслуговують на увагу.