За законами “зеленого мистецтва”

Невеселі думки напливають, коли спостерігаєш за навколишніми ландшафтами з вікон потяга чи автомобіля. А надто — коли вирушаєш на прогулянку до лісу чи озера, піднімаєшся з рюкзаком у гори. Бо скрізь і всюди — сміття. Чого тільки не побачиш: бите скло, бляшанки, пластмасові пляшки, автопокришки, побутові відходи… Та що говорити про віддалені чи сховані від людського ока куточки, коли часто-густо й посеред вулиці натрапляєш на сміттєзвалища. Чимало сіл і містечок недоглянуті. Втрачають властиві кожному колорит, неповторність. Три “е”: економіка, екологія та естетика — ось основа, на якій завжди будувалася архітектура будь-якого населеного пункту. Тепер про те й не згадується. А коли ніщо в селі чи місті не тішить, не звеселяє ока — який настрій може бути в їхніх мешканців?

Проте винятки є. З вікна потяга, що мчав з Києва у бік західного кордону країни, на околиці одного з сіл Сарненського району ми побачили природне диво, що виразно контрастувало з сірим буденним пейзажем безсніжної зими. Як пізніше з’ясувалося, то був дендропарк, створений однією людиною — Олексієм Федоровичем Вороном. Цікавість не давала спокою, аж поки не випала нагода доторкнутися до тієї казки.

Дендропарк — на околиці Клесова. Ялівець, туя, тис, самшит різних видів і форм. Інтродуценти, якими сьогодні мало кого здивуєш, — заморські екзоти — вже давно приживаються на нашій землі. Надто за високими парканами крутих “нових”. Проте тут вони — не просто дерева або кущі. Кожна окрема рослина чи група — жива зелена скульптура, створена руками самобутнього ландшафтного архітектора за допомогою садових ножиць і драбини.

— Здогадайтеся, що це? — хитро примружує очі наш невгамовний гід (і не скажеш, що йому скоро виповниться 70!). — Так, чаша, — погоджується. — Але не звичайна, а “Олімпійська”. Сформована з туї західної. Залишається тільки запалити вогонь… А це ось “Свічка Діви Марії”. Далі супутники — “Січ-1” і “Січ-2”. Вистрижені лялькою, зверху — кулі. От-от злетять у небо, чи не так? Це теж з туї… “Тумба”, “Ваза квіткова”, “Панночка лісова” — з ялівцю звичайного… А ваза “Келих шампанського” — з тису чорного. Дуже добра порода для озеленення, хоча й трудитися над нею треба добряче, бо довго росте. Ще одна порода — ялина срібляста. Кажуть, вона не стрижеться. Ще й як стрижеться! Погляньте, яка “Планета Земля” з неї вийшла. Супутники — з ялівцю верескоподібного. Це в мене композиція така сформувалася.

Звідки в нього оце бажання творити зелений рай, оце вміння зі звичайнісінького деревця чи кущика зробити об’єкт естетичної насолоди?

У Клесівському держлісгоспі Олексій Ворон з 1959 року — направили в глибинку рівненського Полісся після закінчення Львівського лісотехнічного інституту. Різні посади довелося обіймати: був і помічником лісничого, і інженером лісового господарства, і економістом, і головним лісничим, і майже десять років перед виходом на пенсію (з 1987-го по 1996-й) лісничим Клесівського лісництва. Хвороба вибила із сідла, проте не завадила й на пенсії займатися тим, чого прагнула душа все життя. Майстер з озеленення села — так офіційно сухо називається його посада останні шість років. Поліщуки ж величають по-своєму: хто поетом, хто художником, а хто ботаніком…

— Коли прийшов у лісництво, до адмінкорпусу вели два рядочки ялин, — розповідає Олексій Федорович, — за ним — пустище. З перших днів я бачив цей куточок по-іншому. У розсаднику поруч з головними лісотвірними породами почали вирощувати інтродуценти. Щоб піднялися, чекати треба доволі довго. Не менш як вісім років. Досягнуть півметрового росту — уже можна братися формувати фігури. І в Україні, і за її межами шукав, де можна повчитися азів зеленої архітектури. По досвід їздив до Санкт-Петербурга, Прибалтики. Особливо багато чого запозичив в Естонії. Давні мешканці цієї північної країни дуже любили природу і вміло переносили красу її у свій дім. Гармонійну єдність із навколишнім середовищем утворювали як окремі хутори, так і великі поселення. Природа наче зливалася з архітектурою. Бував у парках, заповідниках — вони є зразком ландшафтної культури. Хотілося щось подібне і в себе мати.

Його ніхто не зобов’язував шукати, експериментувати. Та й хіба тут накажеш? Потрібна не показна, а та, що йде від серця, потреба. “Дехто вважає, що лісівникам належить лише садити ліс, а далі — не мій кінь, не мій віз, нехай туркоче, куди хоче, — розмірковує вголос. — Я ж вважаю, що треба не просто садити, а творити. І не лише нові бори та діброви — треба повертатися до формування садово-паркового господарства”. Олексій Федорович розповідає про те, що набагато цивілізованіше почали поводитися серед природи мешканці Клесова, з якою цікавістю приїздять на екскурсії школярі з навколишніх сіл, більшає кількість весільних пар, які бажають сфотографуватися серед незвичайних скульптур… Не можна не пригадати тут слів відомого російського академіка Дмитра Лихачова: “Сади й парки — це той важливий рубіж, на якому об’єднуються людина і природа. Немає нічого захопливішого, ніж вносити людське в природу, а природу урочисто, “за руку” вводити в людське суспільство: дивіться, милуйтеся, радійте”.

У Клесові є на що дивитися, є чим милуватися. Втомившись від блукання дендропарком, можна перепочити на… диванах. Вони теж живі — з туї, ялівця звичайного, ялини звичайної. (“Мертва” лише лавка — з дубових дощок.) Посидиш на такому півгодини, подихаєш фітонцидами — і можеш до лісу не ходити.

— Краса і користь водночас, — говорить майстер. — А робити не складно. Так само як і живопліт — для нього використовую тую, ялину. Форми — найрізноманітніші: ступенево-прямокутні, прості з тумбочками, з кулями чи свічками на зелених стовпцях… Головне — не з бетону чи заліза в основі. Тільки декоративні — з монументальних фігур.

— А як народжуються ідеї нових скульптур?

— Деякі виношую довго, а деякі навідуються просто на ходу, — сміється. — У планах — перетворити дендропарк на парк. Уже тісно, углиб просуватимемося. Викопаємо канал, утвориться чималий острів, на ньому теж дивани “ростимуть”, різні живі фігурки вітатимуть відпочиваючих. Директор держлісгоспу Григорій Радько мене в усьому підтримує. Он і садові ножиці корейські купили. Маю й учнів з Березнівського лісового коледжу. У Сергія Відрова — особливий хист, хочу вірити, що будуть з нього люди. А ще вірю, що нагромаджений віками досвід архітекторів-ландшафтників не прямуватиме лише у фортеці “нових” українців. Той самий зимовий сад чи внутрішній відкритий міні-ландшафт — обов’язковий атрибут будь-якої ділової установи на заході. Це не розкіш, а необхідний елемент життя. Чому ж ми цього цураємося, чому не прикрашаємо своїх буднів, своєї землі?

Того дня ми довго не могли залишити неповторну оазу, розпрощатися з талановитим зодчим, справжнім лицарем природи Олексієм Вороном. Вражав не лише власне дендропарк. Із ним органічно злилися будівлі — вони стали його частиною, рукотворним продовженням. Серед розкішної природи пригадувалося вичитане зі спеціальної літератури: гектар лісу спроможний виробити кисень для 30 осіб, гектар липи гасить за сезон понад 40 тонн пилюки, невеликий газон — і той добре служить людині, адже трава затримує у три-шість разів більше пилюки, ніж не вкрита зеленим килимом земля… Багато корисних функцій у зеленого друга. Та є поміж них одна, яку не виміряти тоннами чи гектарами, — виховна. Парк чи сквер, створені за законами “зеленого мистецтва”, виховують людину. Красою. Дендропарк Олексія Ворона — наочна демонстрація наших можливостей, мірило того, якою може бути наша земля.

М. Пуговиця