З України надходять добрі новини

— Пане Трайс, досі ми вас знали як керівника Німецько-українського аграрного проекту, який фінансував уряд Німеччини. В якому статусі ви перебуваєте нині?
— Проект НУАП закінчився, але я вирішив залишитися в Україні й відкрити свій бізнес. Частково в тій самій сфері, де я працював і раніше, тобто — допомога фермерам. Можливо, передусім німецьким фермерам, які хочуть інвестувати в Україну.
І другий напрям — агротуризм. Зауважте: не зелений

туризм, коли міські люди хочуть відпочити на селі; тут передбачається задовольнити бажання одних професіоналів подивитися, як працюють інші професіонали. Українське сільське господарство сьогодні не на висоті, воно ще й досі потерпає від переходу із соціалізму до ринкової економіки. І мої земляки цікавляться, як усе це відбувається, які тут умови, чи вже час боятися конкуренції з боку українців, чи поки рано?
Ще в рамках НУАП ми організували кілька таких відвідань і, я вважаю, можемо вже пропонувати цю послугу на професійному рівні. Але треба ще вирішити питання з ліцензією.
— Як люди потрапляють до ваших тургруп?
— Дехто через знайомих, хтось — за оголошеннями. Інші з допомогою спеціалізованих туристичних агенцій, що пропонують аграрний туризм до різних країн: Канади, США тощо.
— Наскільки широке коло тих господарств, до яких ви плануєте возити своїх туристів?
— Здебільшого це ті самі господарства, але ж туристи приїздять щораз інші! Це як і відвідання Києва: кожна група буває в Києво-Печерській лаврі. Бо туризм і передбачає відвідання тих самих місць, де хтось уже був. Звісно, для господарства це погано — заважає працювати.
— Чи багато з-поміж німців таких, хто хотів би інвестувати в українське сільгоспвиробництво?
— Таких було відносно багато в першій половині дев’яностих. Але погані результати їхнього бізнесу позначилися тим, що наприкінці дев’яностих сюди вже ніхто не їхав. Потім в українському аграрному секторі розпочалася приватизація, з’явилися нові підприємства. Ситуація почала стабілізовуватись. Тоді, в 2001 році, приїхав, здається, один німець, а надалі кількість бажаючих інвестувати в український аграрний сектор щороку подвоювалася. Проте цього, звісно, все одно було мало. А в цілому, якщо порахувати всіх іноземців, які вклали гроші й працюють нині в українському сільському господарстві, набереться близько 60–80 осіб.
— А тепер поговорімо докладніше про той напрям вашого бізнесу, який передбачає залучення німецьких фермерів до роботи в українському сільському господарстві.
— Бажаючих приїхати на роботу до України я теж шукаю з допомогою оголошень, які даю в Німеччині та Австрії. Я маю там партнера, він мені в цьому допомагає. Ми кажемо людям, що допоможемо їм знайти в Україні землю, а вони вестимуть на ній свій бізнес. Звісно, поки що охочих мало. Але оскільки я тут працюю один, то мені їх багато й не потрібно. Нині я можу вже казати про повну свою зайнятість обслуговуванням клієнтів.
Багато людей вкладали гроші в Угорщину, Польщу, але там розвиватися дедалі складніше. А з України надходять добрі новини. І європейці навіть дивуються, що тут насправді добре й безпечно. Дехто думав: ось я вийду з аеропорту, і мене одразу пограбують. Але за кілька днів перебування в Україні вони жодного разу навіть не потрапили в небезпечну ситуацію. Тоді люди починають розуміти, що уявлення було неправильним. І 95–99 відсотків відвідувачів залишаються задоволеними своєю поїздкою, їм було цікаво. Тому Україна дедалі більше сприймається як окрема інвестиційно приваблива держава, нею цікавляться, і я бачу в своєму бізнесі перспективу.
— Чи не могли б ви навести приклад якогось успішного інвестування в аграрний сектор України?
— Це було зроблено в 2001 році. Спочатку підприємство — воно працює поблизу Умані — взяло півтори тисячі гектарів землі, а нині має вже шість. Перші рік-два фінансування надходило з Німеччини, але потім розвиток пішов суто за рахунок внутрішніх коштів. Це дуже вдалий проект, але без погодження з господарями назвати його я не можу.
Взагалі-то, новачкам ми рекомендуємо починати “з нуля”, а не створювати спільні підприємства. Мій досвід підказує, що в СП партнери часто бувають невдоволені один одним, бо в них різні підходи, різні стилі роботи. Спільні підприємства повинні засновуватися на тому, що в одного є гроші, а в іншого — ноу-хау, обладнання. Але ми знаємо, що ноу-хау українських партнерів застаріле — не те, що хоче бачити німецький інвестор. І тут уже закладається конфлікт. У цьому разі інвесторові потрібні поради консультантів, тобто таких людей, як я, або ж тих німців, які пропрацювали в Україні кілька років. Коли я приїхав у вашу країну шість років тому, в мене теж виникали такі самі запитання, але минув час, і я знайшов на них відповіді.
Отож, відшукати доброго партнера для створення СП — велика проблема. А землю можна знайти легко й без партнера. Взяв в оренду — і працюй.
— Чи є бажання в німецьких інвесторів купувати землю в Україні?
— Моя думка така: я б заборонив купівлю-продаж землі ще років на 10–15. Інвесторам добре працюється і з договорами оренди. Закон дає можливість укласти такий договір на 50 років — цього цілком достатньо. Купівля ж землі потребує додаткового інвестування капіталу, якого й так треба чимало: ми вважаємо, мінімум 500, а бажано — 1000 євро на гектар. Тобто тут ідеться про сільгосптехніку, обладнання, добрива та інші ресурси. А якщо при цьому ще й землю купляти…
Як приклад можу навести досвід Східної Німеччини. Якщо сільгосппідприємство працює на орендованій землі, а власник вирішив частину її продати, то це підприємство змушене той шматок викупити, щоб не залежати від нового власника. І буває так, що вже укладено договір на придбання техніки, а господарство каже: вибачайте, нам пропонують землю, й грошей на техніку не залишається. Отож, у Східній Німеччині нині склалися такі обставини, що аграрні підприємства змушені скуповувати все, що виходить на ринок, кожну ділянку.
Як на мене, для українських фермерів таке господарювання було б занадто обтяжливим. У них і так коштів небагато. Тому я й вважаю, що доки в сільгосппідприємств не з’являться вільні гроші, купівлю-продаж землі запроваджувати не варто.
— З досвіду тих німецьких інвесторів, що вже працюють у нашому сільському господарстві, які моменти в їхньому бізнесі можна назвати найскладнішими?
— Звичайно, складними моментами є невизначеність і нестабільність у державі. Але найгіршою обставиною, що відлякує багатьох іноземців від українського сільського господарства, є перспектива — жити в селі. Українське село дуже відрізняється від німецького: у нас там така сама інфраструктура, як і в містах, — стільки ж каналів телебачення, телефон, Інтернет, газ, немає хіба що театру. Тому для німця весь час перебувати в українському селі, та ще й самому серед людей, які не знають мов… Особливо коли є сім’я, діти, адже для них потрібні освіта, медичне обслуговування. В обласному центрі ще можна знайти пристойну школу, — а в райцентрі? Я думаю, навіть кияни не хотіли б навчати своїх дітей у райцентрах, а що там може знайти іноземець!? Тому момент істини настає тоді, коли він розуміє, що там треба жити. А управляти підприємством з Німеччини — це гарантія провалу справи.
Отож, життя в селі, напевно, і є найскладнішим моментом. Хоча на ділі на рішення кожного інвестора впливають багато чинників, і цей не обов’язково має бути головним.
— Які напрями господарювання найбільше цікавлять ваших клієнтів?
— Насамперед — рослинництво, вирощування традиційних для регіону сільгоспкультур: зернових, цукрових буряків, ріпаку, кукурудзи, сої. Такий бізнес потребує меншого капіталу, його легше розпочинати й легше закінчувати. Тобто якщо займатися цим передумав, то через пару років і урожай, і техніку можна розпродати або ж забрати з собою і повернутися додому. А якщо зав’язався із тваринництвом, то почати складно, а ще складніше — закінчити. Його з собою не забереш, і вигідно продати важко. Хоча є два фактори, які стимулюють бажання займатися тваринництвом в Україні. Це ціна на м’ясо і те, що в ЄС дотації на виробництво молока й м’яса будуть поступово скорочувати. Тому європейські тваринники вже замислюються, де їм надалі виробляти свою продукцію. В Україні це можна робити з меншими затратами, ніж у Німеччині. Бо й робоча сила дешевша, і оренда, і площ для вирощування кормових культур більше. Якщо в Німеччині ми боремося за кожний квадратний метр, то тут сільгоспвиробники цим не обмежені. Тож останнім часом про тваринництво мене питають більше і, думаю, надалі інвестори з’являться.
— Де господарства з іноземними інвестиціями частіше шукають ринки збуту для своєї продукції: всередині України чи за її межами?
— Щоб займатися експортом, вони не мають достатніх товарних партій. Адже будь-яким видом сільгосппродукції вигідно торгувати у великих обсягах. До того ж, ринок зерна непоганий і всередині України. Тут є світові трейдери, є маленькі місцеві, можна продати на КХП або державі, яка також купує зерно. Візьміть “Пропозицію”, почитайте оголошення, зателефонуйте. Хтось завжди купує — можна знайти добру ціну. З великим покупцем можна вкласти довгостроковий контракт.
Тобто реалізувати продукцію рослинництва нескладно. Вона може й полежати, якщо треба. В цьому, до речі, ще одна перевага рослинництва над тваринництвом: адже молоко потрібно реалізовувати того ж дня, та й м’ясо довго чекати не може.
— Чи цікавляться іноземні інвестори, з якими вам доводиться спілкуватися, можливостями вкладення грошей у переробку сільгосппродукції?
— Прикладів такого інвестування я знаю мало: ну, “Чумак”, “Президент”… Можна нарахувати з десяток по всій Україні. Проте я згоден, цей напрям цікавий, тим більше, якщо подивитися, як розвиваються українські переробні підприємства: з’явилися великі й маленькі торгові марки, і під кожною — по 10–20 видів продукції.
Водночас ми бачимо, як розгортаються іноземні мережі супермаркетів, і, я думаю, з часом вони скажуть: нам потрібне виробництво, яке відповідає нашим вимогам щодо продуктів харчування.
— Що кажуть ваші клієнти про зміни в інвестиційному кліматі в нашій державі після президентських виборів? Адже нова влада поставила собі за мету істотно поліпшити цей клімат.
— Стало гірше. Передусім через відміну тієї норми, згідно з якою інвестиції, що направляються до статутного фонду, звільняються від сплати ПДВ і ввізного мита. Тобто якщо інвестор входив до господарського товариства з трактором, то раніше цей трактор можна було ввезти в Україну на пільгових умовах, а тепер — ні. Добре це чи погано — інше питання. Звичайно, умови для іноземних інвесторів були кращими, ніж для внутрішніх. Тепер їх вирівнюють, і це, мабуть, справедливо. Але річ у тім, що таке рішення було прийняте 25 березня, а набрало чинності вже 1 квітня. І я знаю одного інвестора, який привіз своє обладнання 28 березня, але не встиг його розмитнити. Довелося непередбачено витратитися. Тобто це те саме, що люди звикли бачити у дев’яностих роках, коли різко змінювалися умови. Адже перевагою останніх п’яти років була стабільність. Я завжди це порівнюю з джунглями: якщо ви знаєте крізь них дорогу, то пройти можна. Якщо ж кожного разу треба шукати новий шлях — стає страшно. За останні п’ять років люди знайшли свій шлях, можливо, не найпряміший, але добре знаний. І були задоволені. А тепер знову починаються різкі зміни, приймаються нові норми, й ніхто точно не знає, як їх виконувати. Ми знову чуємо про контроль цін на сільгосппродукцію, про мінімальні ціни на зерно, які перевищують світові, — а хто це зерно купуватиме? Тобто знову постраждає сільгоспвиробник. Бо за офіційною ціною в нього не купуватимуть, і він змушений буде шукати інші можливості: це ризиковано, а ризик завжди пов’язаний з додатковими затратами.
Якщо міністерство й уряд справді хочуть більше грошей для сільгоспвиробників і менші ціни для споживачів, треба зменшувати ті накрутки, які створено між споживачем і виробником. Бо саме там держава бере свою частку: це і залізниця, яка знову підвищила тарифи, і держреєстрація контрактів — усі ці гроші, врешті, сплачує споживач.
Тому, зважаючи на сьогоднішні умови, я інвесторам мав би чесно сказати: залишайтеся вдома. Але, думаю, все владнається. До влади прийшли нові люди, попереду в Україні — нові вибори. А той, хто сьогодні інвестує в сільське господарство, не розраховує на прибуток через півроку: вони будують плани на п’ять-десять років. Тому, за великим рахунком, їм варто приїздити сюди і займатися сільським господарством. Я маю шестирічний досвід роботи в Україні і знаю, що вигадки міністерства, на щастя, не завжди реалізовуються.

Запитували
Ольга Сидоренко і Павло Коротич