ЯКЩО ВСІ ПОЧНУТЬ ТОРГУВАТИ — НІКОМУ БУДЕ В ПОЛІ ПРАЦЮВАТИ

Здатність уряду ринковими методами оперативно і адекватно реагувати на будь-яку кризу в країні — є свідченням його професіоналізму. Та коли на вітчизняному аграрному ринку сталися так звані зернова чи м’ясна кризи, складалося враження, що в уряді не тільки не очікували такого розвитку подій, а й зреагували на них, м’яко кажучи, досить оригінально: пошуком винних! Такими “ворогами суспільства” почергово проголошували зернотрейдерів, оптовиків та роздрібних торговців. А щоб пересічні громадяни краще зрозуміли, хто саме “накручує” ринок і проти кого потрібно задіяти силові та фіскальні відомства, чиновники навіть спробували знов увести у вжиток таке архаїчне слівце радянської доби, як — спекулянт. Дивно було слухати урядовців, котрі, незважаючи на реальну ситуацію на ринку, безпідставно звинувачували у тій чи іншій кризі майже всіх підприємців, які працюють в аграрному секторі, але не є, так би мовити, чистими сільськогосподарськими товаровиробниками, вони займаються оптовою закупівлею, переробкою та реалізацією продукції. З погляду  чиновників, це і є справжнісінькі “перекупщики”, які одержують надприбутки тільки за рахунок невиправданого ажіотажного попиту населення на продовольчі товари та різниці між низькими закупівельними цінами і надвисокими цінами реалізації.

Справді, деякі комерсанти та роздрібні торговці користувалися моментом і відпускали товар за високими цінами. Як кажуть, у каламутній воді легше зловити рибку. Але зазначимо, що для виникнення кризи чи ажіотажу на ринку потрібні певні передумови, наприклад, дефіцит якоїсь продукції. І першими на це, звісно, реагують продавці та посередники. До речі, сам по собі посередник не є сторонньою ланкою у ринкових відносинах, а виконує певні функції у сфері виробничо-торговельної діяльності. Інша річ, що в Україні, після розвалу СРСР, майже перестала працювати система заготівельних організацій, оптових баз та споживчих спілок, які й були “класичними” посередниками між виробниками сільгосппродукції та переробниками чи продавцями. Зрозуміло, що святе місце порожнім не буває, і цю нішу швидко заповнили комерційні структури. Згадайте, як ще років десять тому в аграріїв навіть не купували, а за визначеними коєфіцієнтами забирали вирощену продукцію (зерно, насіння соняшнику, овочі і т. ін.) за бартером (за надані раніше матеріально-технічні ресурси — міндобрива, паливо, техніку, засоби захисту рослин тощо). І прокручували такі операції різні фірми, декотрі з них навіть не мали прямого відношення до сільського господарства. Не нехтувала таким бізнесом і держава. Але з розвитком по-справжньому ринкових відносин ситуація почала змінюватися на краще, передусім у зерновій та олієжировій галузях, куди почали надходити капітали насамперед від потужних зернотрейдерів, а згодом і переробників. Бартер як пережиток перехідного періоду канув у Літу. В АПК запрацювали постійні оператори — агропромислові формування, які почали розробляти та використовувати маркетингові схеми: від вирощування до переробки та реалізації готової продукції. Справжнісінько, як у рекламному гаслі: “Від лану до столу”.

Та слід зазначити, що подібні успішні проекти з самого початку були і залишаються орієнтованими на великотоварне виробництво. А більшість малих і середніх фермерських та особистих селянських господарств, а також приблизно третина існуючих сільгосппідприємств різних форм власності — як і раніше — вирішують свої фінансово-виробничі проблеми ледь не самотужки. І сьогодні, маючи значну частку у загальному виробництві, наприклад, плодоовочевої продукції в Україні, не всі вони мають змогу транспортувати її до ринків реалізації (на переробні підприємства, до супермаркетів або плодоовочевих ринків). Ситуація аналогічна по всій країні. І якщо хтось вважає, що сьогодні селянин повинен не тільки вирощувати продукцію, а й потім продавати її на ринку, то самі аграрії категорично з цим не погоджуються. Як висловився один фермер: “Якщо всі почнуть торгувати — нікому буде в полі працювать”. Отже, треба, щоб і для невеликого товаровиробника була задіяна певна маркетингова схема “від села до споживача”, щоб він міг вигідно для себе і без зайвого клопоту постійно реалізовувати свою продукцію не якимсь там заїжджим “баригам”, а цивілізованому покупцеві — оптовику, переробнику чи безпосередньо споживачу, якщо мова йде про свіжі овочі-фрукти.

До речі, в Україні вже зроблено перші кроки у цьому напрямі. Зокрема, з квітня 2003 року в шести регіонах країни (Львівська, Закарпатська, Одеська, Полтавська, Черкаська області та АР Крим) діє Проект аграрного маркетингу (ПАМ), в якому беруть участь приблизно 600 українських фермерів. За словами представників проекту, спочатку фермерам слід було розуміти  важливість не тільки виробництва продукції, а й її реалізації. Вже згодом було встановлено зв’язки з усіма найважливішими переробниками плодово-овочевої продукції і з більшістю найбільших супермаркетів країни. В рамках проекту функціонує інформаційна система, послугами якої користується понад три тисячі клієнтів щотижня через прямі надсилання матеріалів різної технічної та цінової інформації. До того ж, цю інформацію передруковує чимало періодичних видань, таким чином вона доходить до 50 тисяч користувачів, себто фермерів. Є веб-сторінка в Інтернеті, куди щомісячно звертається близько 10 тисяч користувачів, які використовують інформацію для прийняття важливих рішень.

Участники проекту — фермери — вже розуміються на тому, що для успішної реалізації продукції виробникові потрібно її доробляти, а саме: мити, пакувати, займатися логістикою, доставляти транспортом, охолоджувати, доводити до кондиції і т.д. Але це не під силу невеликому приватному господарству, якими є фермери чи одноосібники. Потрібен виробник, і треба, щоб була перша ланка — фірма чи сільськогосподарський кооператив, які будуть займатися безпосередньо реалізацією продукції. Тобто посередники, які можуть взяти на себе саме функції передпродажної доробки — формування торгівельної партії, пакування, відправка оптовому споживачеві. Це можуть бути супермаркети, мегамаркети або оптові бази, що займаються прийомом продукції, а потім її фасуванням та постачанням у роздрібну мережу магазинів та ринків. Цей ланцюжок, як згадувалося вище, не новий, він працював ще в СРСР. Так намагаються працювати і сьогодні. І якщо виробники продукції, оптовики, реалізатори та переробники починають працювати спільно, тоді є відчутний результат.

Більшість фермерів вважає, що такими посередниками повинні стати сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, створенню яких також сприяють різні проекти та донорські організації, які вже працюють в Україні. Але є певні причини, через які люди не схильні об’єднуватися в такі структури. Нині після офіційної реєстрації, сільгоспкооператори мусять сплачувати значно вищі податки, ніж зареєстровані фермери чи індивідуальні особисті господарства. Тобто розвиток кооперативного руху залежить від удосконалення податкової системи. Крім цього, слід зауважити, що фермер за своєю натурою — одноосібник, що заважає йому працювати та виходити на нові ринки. Тут потрібно, як вважають спеціалісти, більше роз’яснювати селянам, що з допомогою кооперативу, об’єднання фермерів та одноосібників кожен із них отримає більше надходжень від реалізації своєї продукції. До того ж, через сільгоспкооперативи виробники зможуть дізнатися: ЩО, В ЯКІЙ КІЛЬКОСТІ ТА ЯКОЇ ЯКОСТІ потрібно ринку в той чи інший період. І тут дуже важливе інформування виробників про ситуацію на внутрішньому та зовнішньому ринках збуту. Інформація повинна доходити до фермерів через друкованні, медійні та електронні видання. Зрозуміло, що допоки Інтернет прорветься на село, домінуватимуть друковані видання.

Щодо можливості виходу українських фермерів із своєю продукцією на зовнішні ринки, то і цей напрям сьогодні також відпрацьовують, зокрема, це стосується експорту плодоовочевої продукції, хоча здобутки тут значно менші, порівняно з потужним експортом зернових чи олійних культур та продуктами їх переробки. І все ж, в ЄС цікавляться продукцією, яку не вирощують у європейських країнах. Але, щоб налагодити там постійний ринок збуту наших офочів-фруктів, треба, щоб вони відповідали тим стандартам якості та безпеки продукції, які діють в Європі. Наразі легше експортувати товар туди, де українські стандарти приблизно однакові з місцевими, наприклад, до Росії, Білорусі. Проте й у цьому питанні є проблеми, про які згадувалося вище. Основний момент —  відсутність інфраструктури для передпродажної подготовки плодоовочевої продукції. Немає сортування, первинного охолодження, пакування, що унеможливлює у великих обсягах експорт продукції. Мало інформації фермери  одержують також про ситуацію на зовнішніх ринках збуту (виробництво, споживання, ціни) та й самої продукції у нас ще вирощують не в тих обсягах, щоб її надлишок можна було постачати в інші країни.

Отже, як зазначають експерти, для розвитку експорту плодоовочевої продукції потрібно насамперед не тільки збільшити її виробництво, а й підвищити її якість до європейських стандартів. Наступний крок — інвестування у пакування, сортування, охолодження та маркетингові дослідження потенціального ринку збуту. Таким чином, знову потрібен посередник, який би взяв на себе вирішення цих питань. Самі фермери цим займатися не будуть, тому цю нішу займуть або посередницькі фірми, або обслуговуючі кооперативи самих фермерів.

Олег Музиченко