Спецможливості
Архів

Треба виживати

05.06.2008
345
Треба виживати фото, ілюстрація
Треба виживати

Треба виживати

Село Броваха, що за 19 км від райцентру Корсунь-Шевченківський, відоме чи не єдиним в Україні пам’ятником матері-героїні Євдокії Лисенко, яка виховала 16 дітей. Тож раз на рік сюди з’їжджаються черкащани і гості з інших областей на святкування Дня матері. А за гостинність дякують голові сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю (СТОВ) “Броваха” Петру Петровичу Малюзі. Він завжди трохи ніяковіє від теплих щирих слів, бо частіше доводиться відповідати на критичні зауваження, відстоювати свою позицію, комусь щось доводити, одним словом, — боротися.

За останні 8 років у колишньому колективному сільгосппідприємстві змінилося 4 керівники. Петро Петрович — п’ятий. Прийняв господарство у 1998 році перед самими жнивами. На запитання: ”А скільки ж тоді було техніки?” — відповідає з усмішкою: ”Стільки ж, як і нині, тільки тоді новішої на два роки, якщо взагалі так можна говорити про 6 тракторів і 3 комбайни, які давно “відсвяткували” свої десятирічні ювілеї. Ось цією технікою власними силами і зібрали врожай”. Тоді з 1200 га використовувалось 760. Про такі землі, як у Бровасі, кажуть: ”Біс ногу зламає”. Для прикладу — тільки 300 га з них розташовані у яружно-лісовій системі шматками на 16 полях.
Були у КСП, звичайно, і борги. Тільки із заробітної плати вони тягнулись із 1995 року. Тож, як сьогодні згадує Петро Петрович, коли йшов на роботу у це господарство, до кінця не уявляв на що йде, а тим більше не очікував радикальних змін, що принесуть реформи.
Одразу зауважу, поки що СТОВ “Броваха” йде у районі навіть трохи позаду “середняків“. Та найменші успіхи саме таких господарств, як кажуть, багато чого варті. Бо їх у нас в Україні поки що більшість. І від них залежить майбутнє сільського господарства.
Що ж до успіхів, то вони у Бровасі є. Зарплату вже повернуто за три останні роки. Цієї весни площа ріллі збільшилася до 900 га. Ставку зроблено на зернові, насамперед — на кукурудзу. Це і силос, і зерно на земельні паї.
У господарстві збереглося невеличке стадо великої рогатої худоби (200 голів, з них 98 корів). Як і всюди, це — “жива копійка”. А в тому, що з неї можна скласти не одну сотню гривень, переконалися приватні господарі, на подвір’ях яких утримується 138 голів. З одного боку, це дуже добре, що люди самі знаходять можливості пристойного заробітку, а з іншого...
Коли під час цьогорічної посівної кампанії власникам тракторів пропонували 50 гривень за гектар ріллі, то на пропозицію відгукнулися трактористи з інших господарств. Свої ж лише споглядали. Така інертність трохи дратує голову. Сподівається він, що цього року, коли все буде впорядковано з державними паями, люди таки відчують себе відповідальними власниками землі.
А сьогодні що? Одержав свої 114 гривень за пай, навіть не бачивши, де він і є. Та й то хіба гроші, коли з них ще 20% податку треба сплатити? При слові “податки” Петро Петрович стає похмурим. Щоб трохи розважити його, я запитую: “А яку суму кредиту, наприклад на 3 роки, вам треба, щоб трохи “розкрутитись”?”
— Скільки треба — одразу можу сказати, а як віддати — оце вже питання. Якби ж погоду замовити на три роки наперед. А сьогодні тисяч 100 гривень дуже б стали у нагоді, щоб і віджнивувати впевнено, і закласти майбутній урожай. Цього року хочемо 140 га перевести у грунтозахисну зону. Звісно, потрібна техніка. Купити ми щось не спроможні, а от послугами машинно-технологічних станцій скористалися б. Та чомусь “розпалися” вони у нашому районі. А шкода.
І все одно виживати треба. Хоч і слабка, а ще жевріє надія, що знайдеться інвестор, який би вклав кошти у вівчарство і кролівництво, база для яких у нас збережена — є і приміщення, і комунікації. А ще маємо 380 га лісу, 70% з нього — зрілий. Правда, за рішенням облради його треба передати сільраді, та маємо намір узяти його потім в оренду. Плани є. Засинаєш і просинаєшся з калькулятором. “А що уві сні бачите?” — запитую. “Те, що робиш удень, те “прокручується” й уночі. Сни ж, ви знаєте, “вони будять”.
— То навіщо вам таке неспокійне життя?
— Якщо є робота і я взявся її виконувати, я її повинен зробити. Пробую і бачу, що виходить.

Вікторія Ісаєнко

Інтерв'ю
 Стручков
В Україні практично відсутнє власне виробництво ЗЗР. Попит на цю продукцію задовольняється завдяки імпорту. Економічна криза спричинила збільшення фальсифікату засобів захисту рослин. 
Вихід на зовнішні ринки все частіше стає закономірним етапом розвитку успішного бізнесу. Втім, перед керівником, що прийняв рішення про зовнішню експансію, традиційно постає багато запитань. І хоча

1
0