Спецможливості
Новини

Сільське господарство України врятує експорт

05.06.2008
630
Сільське господарство України врятує експорт фото, ілюстрація
Сільське господарство України врятує експорт

Побачивши над інтерв’ю з Леонідом Козаченком рубрику “Гість номера”, дехто, напевно, вигукне: “Та який він гість! Він же у “Пропозиції” — свій!” І справді, Леонід Петрович багато разів з’являвся на сторінках нашого журналу і як генеральний директор АТ “Украгробізнес”, і як президент Української ліги підприємців АПК, і як голова Української аграрної конфедерації, і як провідний експерт з питань функціонування ринків зерна, соняшнику, засобів захисту рослин, сільськогосподарської техніки. Багатий життєвий і господарський досвід, активна громадська діяльність стали аргументами на користь того, щоб саме Козаченкові зайняти вакантну посаду віце-прем’єра з питань АПК. У якості віце-прем’єра Леонід Петрович дає “Пропозиції” інтерв’ю вперше, і перше запитання “гостеві” — з чого усе починалося?

— Я народився і виріс у селі Кожанка на Фастівщині. Одразу після школи пішов працювати у тракторну бригаду причіпником, бо дуже любив техніку. Потім поступив до Української сільськогосподарської академії, після закінчення якої повернувся у рідне село й обійняв посаду завідуючого майстернею цукрокомбінату. Згодом перейшов головним інженером у колгосп сусіднього села. Це було одне з відсталіших господарств району, і в ньому я пройшов справжній “курс молодого бійця”: спеціалістів там не вистачало, тому працювалося дуже тяжко. Доводилося вночі сідати за кермо вантажівки і возити буряки на цукрокомбінат. А вдень я виконував свої обов’язки інженера.
Аби якось встигати з роботою, поїхав до своєї “Alma mater” і забрав п’ятдесят кращих студентів четвертого курсу до себе на практику. Цей цікавий крок мав результатом те, що я потрапив “на око” керівництву району. Мене забрали у міський комітет комсомолу, де я згодом став першим секретарем.
Потім мені запропонували очолити колгосп у селі Пилипівка. Обрали головою, і я пропрацював там п’ять років. То вже був період більш серйозного становлення: велике господарство, чотири населені пункти. У ті часи керівник був постаттю особливою; мені не лише господарські питання доводилося вирішувати, а й опікуватися проблемами соціального устрою. Жодне весілля не проходило без голови; чи помирав хтось — за звичаєм, треба було обов’язково іти і говорити якісь слова. Тобто і в біді, і в добрі, і в художній самодіяльності, і у спортивних змаганнях, і у трудових буднях — всюди мені доводилося брати безпосередню участь. То був серйозний гарт, серйозна школа.
Відголовувавши у Пилипівці, знову повернувся працювати у районну ланку — до фастівського міського комітету партії. Але затримався там недовго, тому що був направлений на навчання до Академії зовнішньої торгівлі у Москву. Провчився там три роки. Мені пощастило, адже саме в цей період подув “вітер змін”, у Москві дуже активізувалася політична і громадська діяльність. Багато вчених зі світовим ім’ям заговорили про ринкову економіку. Почали виникати перші паростки нових господарських утворень, щодо їхньої діяльності робилися послаблення. І я був у вирі цих процесів.
Після закінчення Академії півроку стажувався у Канаді — працював у різних тамтешніх фірмах. Це допомогло мені вивчити закордонний досвід, у першу чергу в агропромисловій сфері. З того часу маю в Канаді багато друзів, та й не лише в ній.
Зрештою я повернувся до України, оскільки було вже відчутно, що Радянський Союз довго не проіснує. Мені запропонували очолити Управління сільськогосподарського маркетингу і ліцензування Міністерства сільського господарства, де я, врешті, і пропрацював майже рік. У цей час я почав активно працювати над створенням акціонерного товариства “Украгробізнес”. Мені в цьому допомагали мої колеги з міністерства, у першу чергу — заступник міністра Микола Олександрович Солодкий, який виконав дуже складну роботу із залучення транснаціональних компаній зі світовим ім’ям, кращих господарств України, банків. Ці підприємства стали згодом засновниками й акціонерами “Украгробізнесу”. І далі вже можна говорити про мою трудову біографію у приватній структурі.
Я можу впевнено сказати, що “Украгробізнес” був першим паростком ринкової інфраструктури і що діяльність цього акціонерного товариства вплинула на становлення інших приватних підприємств в АПК. То були непрості часи, адже господарська система, що базувалася на командно-адміністративному стилі управління, була ще досить міцною, і незалежній приватній компанії в такому середовищі працювати було надзвичайно тяжко. Тому я ініціював створення громадської структури — Української ліги підприємців АПК, до якої засновниками ввійшли тридцять приватних підприємств.
— Працюючи у Лізі і в Українській аграрній конфедерації, Ви створили собі імідж борця проти втручання чиновників у виробничі і ринкові процеси. Тепер ви це чиновництво очолюєте. Чого ж від Вас чекати нині?
— Влада повинна виконувати функції влади, але не в тому, щоб володіти чужим майном. Ми створили нову систему господарювання, де головний суб’єкт — це приватне підприємство, яке є власником свого майна і втілює в життя свою стратегію. І якщо це підприємство не порушує чинних законів, то воно має право діяти так, як вважає за потрібне, і жодна влада не повинна втручатися у цю діяльність. Ці речі здаються цілком зрозумілими, проте вони, на жаль, дуже часто порушуються. Є такі гучні слова, що влада — то є слуги народу: народ платить податки, формує національне багатство, годує владу, тому вона повинна йому служити. Влада повинна формувати середовище, створювати сприятливі для роботи підприємств умови, в жодному разі не обмежуючи, не відбираючи того, що хтось виробив своїми зусиллями і розумом.
Ми ще тягнемо за собою з минулих часів цілу низку рішень, які приймалися на рівні обласних адміністрацій і стосувалися регламентації заготівель зерна під час жнив. Цими рішеннями приватним підприємствам заборонялося працювати в регіоні доти, доки певна структура не виконає своєї заготівельної програми. Наприклад, якась приватна структура оголошувалася підрозділом місцевих органів влади, що вирішує питання цивільної оборони. На цій підставі їй надавалося ексклюзивне право купувати і продавати зерно в даному регіоні. Чи, скажімо, усім заборонялося працювати доти, доки не буде сформовано регіональний резерв зерна. Звичайно, це неправильно. Тому що нині, після відомих указів Президента, середовище змінилося, господарства перейшли у приватні руки. Вони отримали землю, купили за свої гроші матеріально-технічні ресурси, виростили врожай і мають тепер право ним розпорядитися.
А влада повинна б більше виявляти себе в іншому. Скажімо, у формуванні інфраструктури ринку. Треба заохочувати банки відкривати у регіонах свої філії і відділення, бо коли у районі є лише один банк, там часто виникають проблеми. Тому, якщо немає в райцентрі принаймні двох банківських офісів, то, я думаю, влада тут своєї функції належним чином не виконує. Якщо у регіоні не зареєстровано хоча б трьох—чотирьох посередницьких структур, що займаються постачанням мінеральних добрив, палива, пестицидів, а також тих, що реалізовують зерно, цукор, овочі, фрукти, — влада також не на місці: вона повинна створити умови, щоб такі структури прийшли. Ось для цього і потрібна влада. А також для вирішення інших суто державних питань: охорони довкілля, контролю за збереженням родючості грунтів та фітосанітарним станом, виконання протиепізоотичних заходів у тваринництві. Усе інше є завданнями, які мають виконувати приватні підприємства, і їм ніхто не повинен заважати.
— Напевно, для оптимізації державного керування аграрною галуззю потрібна реформа інфраструктури владних структур на місцях?
— Я підтримую цю ідею. До речі, вона не є новою, про таку реформу говорено вже багато. Функції управлінь сільського господарства на обласному і районному рівнях повинні бути змінені. Адже діяльність цих органів базується на положеннях, розроблених десь на початку вісімдесятих. А на нинішньому етапі вони повинні виконувати дві функції: контрольну, про яку я щойно казав, і дорадчу. Районні та обласні управління повинні мати у своєму штаті висококваліфікованих фахівців, спроможних допомогти розробити техніко-економічне обгрунтування для отримання банківського кредиту. Нині багато сільгосппідприємств пожвавили свою роботу з банками, але вони мають великий брак досвіду щодо того, як готувати документи. Тому й не встигають вчасно отримувати кредит. Інша можлива допомога — складання технологічних карт для вирощування сільгоспкультур, супровід технологічних процесів. Адже є багато нових підприємств, де таку складну роботу, як вирощування цукрових буряків, немає кому робити. Тому потрібні консультанти, які б знали тонкощі всього процесу — від підготовки грунту до копання коренів. Або проблематика, пов’язана з аудитом власної діяльності і висновками, які потрібно зробити для покращання фінансового стану, зміцнення підприємства. Або консультування при створенні нових підприємств, їх реєстрації. Ці послуги повинні надавати фахівці управлінь сільського господарства і одержувати за них гроші.
Тому якщо ми змінимо статус управлінь сільського господарства на місцях, то матимемо здобутки у двох напрямах. По-перше, сільгосппідприємства працюватимуть краще, по-друге, значно піднімемо статус управлінь: їх працівники одержуватимуть вищу заробітну платню, матимуть сучасне технічне оснащення, комп’ютери, транспорт. Ми порахували, що якщо плата за послуги становитиме від 100 до 300 гривень, то протягом року районне управління, на території якого є не менше 20 сільгосппідприємств, додатково отримає у свій бюджет понад 50 тисяч гривень. А у великих районах ця сума може сягати і 200 тисяч.
— Ми нині багато говоримо про нові аграрні підприємства, нові методи роботи. Але реформування колгоспів часто полягало в тому, що змінювалася лише вивіска: КСП перейменовували на ТОВ чи АТ, робота ж продовжувалася у тому самому стилі.
— Сьогодні відбувається природна селекція керівників нових підприємств. Якщо ти не в змозі забезпечити належний фінансовий стан свого підприємства, то просто збанкрутуєш, і люди тоді шукатимуть нового керівника. Або якщо акціонери підприємства бачитимуть, що ситуація в їхніх сусідів значно краща, хоча потенціал свого господарства не гірший, звичайно, вони підніматимуть питання про переобрання свого керівника. До речі, у цих питаннях влада повинна займати активну позицію і, якщо необхідно, ініціювати ці процеси.
Тобто тут уже не партійна організація, не партійна дисципліна, а результати господарювання, фінансовий стан підприємства є чинниками, які впливають на селекцію керівників. Є такі області, де адміністрації прийняли рішення максимально зберегти керівниками нових господарств тих людей, що керували колгоспами. Скажімо, Черкаська область: там старих керівників залишилося більше всього, але потрібно сказати, що результати там непогані. Багато керівників перевчилися працювати по-новому, вони відчули смак грошей, відчули себе приватними власниками. Серед тих колишніх керівників велика кількість здібних людей, які дуже добре знають сільське господарство, і я особисто до них нічого не маю. Але мене дуже хвилює те, що у багатьох випадках керівники керують своїми підприємствами невдало, і ніхто не може, скажімо так, підбурити людей, аби передати все іншому.
— Однією з найболючіших проблем нашого сільського господарства є проблема соціальна, або навіть демографічна. На селі проживає третина населення держави, або у кілька разів більше, ніж в інших країнах Європи. Через це ми маємо надлишок людей в аграрній галузі, що сприяє подрібненню основних фондів при паюванні майна і формує дрібнотоварність сільськогосподарського виробництва. Які ви бачите шляхи розв’язання цієї проблеми?
— Справді, з одного боку, ми маємо надлишок робочої сили, а з іншого, — немає потрібних фахівців. І у підприємствах, що залучають новітні технології, ці проблеми загострюються. Скажімо, Олексій Зайцев — відомий усім аграрій, нагороджений нещодавно орденом Слави третього ступеня, — не може у своєму районі знайти фахівців, які можуть виконувати складні технологічні операції із сучасною технікою. Бо колишня система навчання вже не задовольняє вимог галузі, а нової ще не створено.
Керівники органів державної влади і керівники сільгосппідприємств часто говорять також і про те, що система соціального захисту побудована у нас дещо неправильно. Мається на увазі підтримка непрацюючих сільських жителів і виплата їм матеріальної допомоги у розмірі 75% заробітної платні, яку вони перед цим одержували. Але ж ці люди мають присадибні ділянки, домашню худобу і значно більший прибуток на сім’ю, ніж ті, хто працює у господарстві. Працівникові ж допомоги не дають, він має лише свою заробітну платню і не може приділяти достатньо часу домашньому господарству. Тож і виходить, що працюючий живе гірше, ніж непрацюючий. Цей підхід треба змінювати, він може застосовуватися лише до пенсіонерів.
— Леоніде Петровичу, працюючи в АТ “Украгробізнес” і УЛПАК, Ви були тісно пов’язані з багатьма іноземними фірмами, мали з ними багатомільйонні фінансові стосунки. Тепер, коли Ви вже віце-прем’єр, Вам це заважає чи допомагає?
— Мені дуже допомагає те, що я маю велике коло друзів серед керівників великих транснаціональних і українських компаній. Тому що будь-яку проблему я не можу вирішити одноосібно, навіть спираючися на весь свій досвід. Я не можу прийняти правильного рішення без обговорення питання з тими людьми, які безпосередньо задіяні в тому чи тому процесі. Я звик завжди спілкуватися й радитися з досвідченими людьми, хто є для мене авторитетом у даному питанні. І якщо вони схвалюють якусь пропозицію, то я дію без оглядки. Звичайно, такий стиль роботи у нинішньому моєму статусі трошки ризикований.
Під час моєї роботи в УЛПАК були такі ситуації, коли в середині самої Ліги виникали конфлікти інтересів. Усім відома проблема з соняшником. Керівники переробних підприємств відстоювали позицію запровадження мита, трейдери ж і керівники сільгосппідприємств категорично заперечували. І таких ситуацій виникало багато. Інколи я займав позицію тієї чи іншої сторони. Якщо говорити про соняшник, то відпочатку я був проти введення мита, оскільки від нього страждає первинна ланка — виробництво. Тобто завжди слід звертати увагу на первинну ланку. Якщо вона втрачає, то нормально не функціонуватиме і вся надбудова. А якщо в цій надбудові ми комусь створюватимемо пріоритет, у даному випадку — переробній галузі, то рано чи пізно це позначиться на виробникові сировини. Я і тепер вважаю, що тоді моя позиція була правильною.
Інколи ж були і помилки. Проте у більшості випадків я виступав з позиції Ліги, де рішення приймалися колегіально.
— Якою Ви бачите перспективу розв’язання земельного питання, адже після відхилення парламентом Земельного кодексу воно “повисло у повітрі”?
— Прийняття Земельного кодексу стримується багатьма об’єктивними причинами. Першою є та, що сільське господарство тільки-но починає відроджуватися. А якщо продуктивність у галузі низька, то вартість землі також низька. Тому власник землі, якщо він її реалізовуватиме сьогодні, не отримає за неї того, що він міг би отримати за інших обставин. Інше: навіть продавши землю вигідно, що він з тими грошима робитиме? В що їх у сільській місцевості можна інвестувати? Немає інфраструктури, немає можливостей. Далі, є велика проблема, пов’язана з необізнаністю простих людей: вони бояться продавати свою землю, тому що не знають, що буде завтра. Є і технічні труднощі: не створено єдиного земельного кадастру, немає і класифікатора земель. Аби їх створити, потрібно років три—чотири, і поглине ця робота десь 800 млн гривень. Але вже підраховано, що доведення до ладу цих питань принесе державі близько 4 млрд.
На земельну проблему можна поглянути і з іншого боку. Земля формує додаткову вартість. Селянин, що володіє землею, цю додаткову вартість одержує. Але коли землю продано, то селянин може сподіватися лише на заробітну платню, а додаткову вартість одержить новий власник землі. На перший погляд, це буде соціальна несправедливість, і такий погляд в Україні є нині поширеним. Проте, з іншого боку, якщо сільський житель не має нащадків і не може передати свою землю у спадок, то що — дарувати її державі? Він захоче її продати. Хто її вже купить — не має значення, для такого продавця тут усе буде справедливо.
Світовий досвід нам підказує, як контролювати рух землі. Узяти хоча б Францію. Там ці питання вирішують спілки землевласників, що створені у кожному регіоні. І якщо хтось із землевласників хоче землю продати, то рішення приймається лише тоді, коли спілка дозволить це зробити. Спілка контролює ціну землі, розглядає кандидатури покупців. І у більшості випадків земля переходить у власність іншому членові тієї ж таки спілки. Тобто земельні питання вирішує громада.
Є багато інших способів розв’язувати ті проблеми, якими нині лякають людей. На першому етапі, справді, не варто продавати землю іноземцям. Адже бюджети деяких транснаціональних компаній перевищують сукупне національне багатство України. Для них теоретично є можливим купити всю Україну — це був би жах! Тому в Канаді, наприклад, іноземцям заборонено купувати землю. У Німеччині, якщо ти не мешкаєш у даній місцевості, ділянку тобі ніхто не продасть. Ми цей досвід маємо вивчати.
Але без ринку землі ми ніколи не зможемо розв’язати проблем сільськогосподарського виробництва, пов’язаних із середньо- і довгостроковим кредитуванням, підвищенням зацікавленості у результатах праці, збереженням і підвищенням родючості грунту. Тому Земельний кодекс треба приймати. І що швидше, то краще. Проте це не значить, що прийми Верховна Рада Земельний кодекс завтра — післязавтра у нас буде ринок землі. Я думаю, мине принаймні три роки, поки будуть створені всі інституції, визріє громадська думка тощо. Але якби сьогодні напевно знати, що, скажімо, через п’ять років земля стане товаром, то це було б дуже серйозним сигналом для тих, хто хоче свою землю дати у заставу. Тоді б під неї можна було взяти кредит на десять років і збудувати, скажімо, переробний завод чи купити сучасну техніку — трактори, комбайни. Адже проблема номер один сьогоднішнього порядку денного — це оновлення основних фондів. Вони абсолютно спрацьовані — і морально, і фізично.
— Найбільший ринок аграрної продукції України — це ринок зерна. На ньому останніми роками було дуже гаряче, Ви це відчували на собі під час роботи в АТ “Украгробізнес” і в УЛПАК. Яких тенденцій зазнає цей ринок нинішнього року?
— Ми зібрали великий урожай, а грошей не маємо. Кажуть, коли немає зерна, — біда, а ще більша біда, коли його багато. Причиною цієї ситуації є те, що у нас не сформована інфраструктура ринку. Ми не можемо експортувати зерно, тому що не вирішена ціла низка дипломатичних, політичних, економічних, технічних проблем. Скажімо, сукупна місткість усіх елеваторів України становить 30 млн тонн, тоді як у Данії, яка вирощує всього 2 млн т зерна, — 3,5 млн тонн. Єдиний засіб транспортування до елеваторів — залізниця, проте вона не може перевезти усього зерна у стислі строки.
Ми практично не маємо бірж. Офіційно їх зареєстровано майже 800, чисто аграрних — 48, працюють із сільськогосподарською продукцією — близько 100. Але діяльність цих структур до біржової жодного відношення не має. Це звичайні посередницькі структури; від інших вони відрізняються лише тим, що під час покупки в руках посередника молоток, і він каже: ціна така — раз, ціна така — два, ціна така — три. Наші біржі не виконують своєї головної функції — форвардної і ф’ючерсної торгівлі. Розвиток таких форм торгівлі є надзвичайно важливим для залучення фінансування в АПК. Адже нині, з одного боку, експортувати ми не можемо, а з іншого, — на внутрішньому ринку немає попиту, бо споживачі вже отримали зерна достатньо.
Тому сільгоспвиробникам для проведення осіннього комплексу робіт потрібно залучати кредити. Але банки не знають, як підійти до оцінки зерна. Отут і повинна спрацювати біржа: сформувати ф’ючерсну ціну, скажімо, на квітень-травень наступного року. За цією ціною сільгоспвиробник міг би підписати з біржою угоду, взяти на елеваторі, де зберігається зерно, складську розписку і з цими документами іти до банку. Сьогодні банки оцінюють пшеницю максимум у 500 гривень і виходячи з цієї суми дають кредит. Якби ж вони виходили з ціни 900, та якби ще ця ціна була на біржі хеджована (тобто застрахована), то банки позичали б гроші з коефіцієнтом не 0,5, а принаймні 0,75. І сільгосппідприємство отримало б за тонну зерна не менше 650 гривень кредиту.
Десять років ми говоримо про те, що розвиваємо біржову інфраструктуру, біржовий ринок, але не зробили нічого: де були, там і є. Тепер — і я приділятиму цьому багато уваги — слід різко скоротити кількість бірж, посилити вимоги щодо змісту їхньої діяльності. Далі — надати їм державну допомогу (але я не думаю, що їх буде більше десяти), щоб вони починали працювати з ф’ючерсами, створили мережу комунікацій для передавання інформації про котировки, про ціни у господарства.
— Отже, цивілізований ринок зерна у нас у майбутньому. Селяни ж мають зерно сьогодні, але певності щодо цін і щодо того, як цьому зерну дати раду, в них немає. Тож дайте виробникові пораду на злобу сьогоднішнього дня.
— Два місяці тому я радив не фіксувати ціну і не обмежувати торгівлю, не змушувати працювати на внутрішньому ринку виключно через біржі. У той час ціна на пшеницю становила 680 гривень. Ми не змогли тоді переконати не лише міністерство, а й інших аграрних політиків у правильності наших підходів, і тепер “маємо те, що маємо”.
Що ж робити тепер? Звичайно, є сезонні коливання цін, і згодом ціни обов’язково зростуть. Тому сьогодні найкраще було б узяти в банку кредит під заставу зерна, потримати його, а продати потім. Якщо такої змоги немає, то потрібно використати всі свої внутрішні можливості, весь свій розум, щоб знайти найкращу пропозицію купівлі і зерно продати. Якщо ж цього не зробити, то виконати комплекс осінніх робіт буде неможливо і втрати будуть ще більші.
— А тепер давайте поговоримо про тваринництво. Коли вже ми зможемо так само, як цього року про зерно, сказати про велике виробництво м’яса, молока, ковбас, сирів? Коли вже наша тваринницька продукція так само впевнено виходитиме на зовнішні ринки, як нині виходить зерно і соняшник?
— У цьому плані робиться багато; і м’ясо, і молоко нині дотуються з Державного бюджету. Ми знаємо, які проблеми виникли в Європі через поширення ящуру та губчастої енцефалопатії ВРХ, — у нас цього немає. Треба сказати, що наша ветеринарна служба є чи не найкращою не лише на території колишнього СРСР, а й, мабуть, у Європі. Це дає додаткові підстави на майбутнє нашого тваринництва дивитися з оптимізмом.
Проте на виробників м’яса, так само, як і на виробників соняшнику, робляться спроби перекласти проблеми переробної галузі. Моя позиція тут така: ми повинні підтримувати національну промисловість шляхом обмежень імпорту, але в жодному разі не стримувати експорт сировини, ніколи не створювати перешкод на шляху реалізації. Тому що сільське господарство України зможе розвинутися лише в тому разі, якщо ми не обмежуватимемо експорт. Уявіть собі хоча б такий приклад. Нині у нас зібрано високий урожай, середня врожайність становить 29 ц/га. В Англії ж — 75—85 ц/га, тобто втричі більше. Нинішнього року ми матимемо зерна близько 40 млн тонн, помножимо на три — 120 млн. І це для України абсолютно реально. А де подіти те зерно? Де подіти тваринницьку продукцію, яка також збільшиться за збільшення кормової бази? Лише експорт! Необхідна серйозна державна програма підтримки експорту, і до цього спонукає останній указ Президента “Про посилення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва”.
Ось фірма “Чумак”: збільшення обсягів виробництва там ставлять у залежність від двох чинників. Перший — внутрішня купівельна спроможність українців і другий, найголовніший, — експорт. Його стримує те, що Україна не є членом СОТ, через що Європа для продукції “Чумака” закрита. Один з його керівників якось казав, що всемеро підійме виробництво, нехай лише відкриються “двері в Європу”. Що тоді мінімум 15% німецького ринку кетчупів “Чумак” триматиме. Бо собівартість тут низька, а якість продукції відповідає європейським стандартам.
А поки переробну галузь можна підтримувати лише за рахунок обмежень ввезення аналогічної продукції з інших країн. Проте і тут треба підходити дуже зважено. Тому що імпорт не є явищем негативним — навпаки, він сприяє підвищенню конкурентоспроможності нашої продукції. У цілому ж я за те, аби певні обмеження були, щоб преференції вітчизняній промисловості створювалися, але в жодному разі не за рахунок інтересів первинного виробника.
— І наостанок, Леоніде Петровичу, кілька слів до читачів “Пропозиції”. Якими побажаннями на їхню адресу Ви хотіли б завершити це інтерв’ю?
— Більше відчути насолоди від того прогресу, що вже започаткувався у сільському господарстві. Журнал “Пропозиція” є серйозним чинником, який містить у собі дуже багато важливої інформації для аграрної галузі і впливає на цей прогрес. Тому всі, хто читає цей журнал, мають сьогодні великі здобутки.

Інтерв'ю
Клінт Мартін
11 липня 2016 року Україна і Канада підписали Угоду про створення зони вільної торгівлі. Це найбільша угода такого плану після ЗВТ з Євросоюзом. 
У березні Асоціація «Укрсадпром» обрала нового голову. Ним став Юрій Вахель. Про себе він розповідає, що «родом з олійно-зернового бізнесу». Сайт «Пропозиція» розпитав у нового голови асоціації про поточну ситуацію з арештом рахунків... Подробнее

1
0