Спецможливості
Новини

Розвиток аграрних ринків в Україні: яка політика, такі й результати

05.06.2008
638
Розвиток аграрних ринків в Україні: яка політика, такі й результати фото, ілюстрація

Розвиток аграрних ринків в Україні: яка політика, такі й результати

26–27 лютого в Києві пройшла Всеукраїнська конференція “Проблеми становлення ринкових відносин в АПК України”. Конференція була поділена на вісім секцій: “Роль держави, громадських організацій та приватного капіталу в становленні ринкових відносин в АПК України”, “Зерновий ринок України”, “Ринок олійних культур”, “Державне регулювання ринку цукру та виробництва цукрових буряків”, “Глобалізація світових товарних ринків. Україна та ВТО”, “Кредитування сільгоспвиробників”, “Страхування в АПК”, “Консалтингове забезпечення підприємств України”.

Відповідно до тем конференції, в ній взяли участь представники уряду, керівники громадських організацій, керівники агробізнесових компаній та провідні експерти аграрного ринку. Хвалебні відгуки на виступи представників влади можна знайти в державних засобах масової інформації. А ми представимо те, що не знайшло відгуку в більшості ЗМІ.

Найбільш цікаві доповіді, зроблені на конференції, ми розраховуємо надрукувати в нашому журналі, а тому нижче зробимо лише побіжний огляд основних моментів.

Розпочав конференцію перший заступник міністра аграрної політики Микола Безуглий. “На сьогоднішній день економічних результатів, на які ми очікували від проведення реформи в сільському господарстві, поки що (!) не досягнуто. Сама форма власності не є метою реформ, а лише механізмом досягнення кінцевої мети — підвищення конкурентоспроможності й ефективності сільськогосподарського виробництва на засадах приватної власності. (Це — теж тільки механізм. Мета — досягнення певного рівня життя сільського населення, наприклад, європейського, через... — Ю.М.)

Приватизація землі та основних засобів виробництва пройшла. Але чи з’явився в української землі господар? Самим лише фактом розпаювання колишнього майна державного або колективного сільськогосподарських підприємств на це питання ми відповісти не можемо. Сьогодні ми бачимо кращі показники виробничої діяльності на рівні кращих світових в агрофірмах, а таких в Україні десятки, які працюють саме на принципах великотоварного виробництва.

Значна частина продукції рослинництва виробляється в великотоварних господарствах, і вони переходять до ринкових відносин виробництва: кредитування, залучення коштів для інтенсифікації виробництва. Що стосується тваринницької галузі, то це — окреме питання. На сьогодні дві третини тваринницької продукції виробляється в особистих господарствах населення, через що говорити про організований вплив держави на цю категорію виробників украй важко.

Недосконалість ринкових механізмів в Україні є, безумовно, результатом несформованої державної політики, а також і невизначеністю самого напряму державної політики”.

Тут я мав можливість поставити Миколі Безуглому таке запитання: “Ви стверджуєте, що майбутнє сільського господарства України — за великотоварним виробництвом. А от так звані економісти з Інституту аграрної економіки на чолі з академіками Петром Саблуком та Віктором Месель-Веселяком — що за натуральним господарством, у якому нині на 15 відсотках площ виробляється 70 відсотків валової продукції. Хто з вас правий?”

Микола Безуглий: “Чудес не буває. Якщо перерахувати ефективність виробництва на цих 15 відсотках угідь і скільки треба було б виростити зерна, щоб прогодувати 70 відсотків худоби, яка виробляє 70 відсотків продукції, то побачимо, що це є неможливим. Неконтрольоване перетікання (ви розумієте, що я маю на увазі під цим словом) матеріальних ресурсів з великотоварного виробництва в дрібнотоварне, яке залишилося ще з нашого соціалістичного минулого, є одним з факторів ефективності дрібнотоварного виробництва. Корми на 90 відсотків для особистого тваринництва виробляють у громадському секторі. Проблема полягає в методиці оцінки. Якщо ми рахуємо по факту, то, справді, 70 відсотків продукції продають особисті господарства. Якщо ж порахувати весь цикл вирощування тварин з урахуванням кормовиробництва, то виявиться, що значна частина припадає на громадський сектор. Позиція Інституту аграрної економіки, з моєї точки зору, є дискусійною”. (Термін“дискусійний” в наукових спорах є ввічливою формою синоніму “хибний”. — Ю.М.)

Про роль держави в становленні ринкових відносин доповіли президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко та заступник генерального директора Української зернової асоціації Володимир Лапа.

Доповідь Володимира Лапи базувалася на переліченні механізмів державного стимулювання сільського господарства, таких як інтервенції, ціни підтримки та заставні закупки. Підставою для закликів запровадження подібних механізмів в Україні є той факт, що такі механізми діють у більшості ринкових економік. Тут цікавим є не те, що в більшості вони діють, а в тому, що в меншості ринкових економік вони не діють і все ж таки ці ринкові економіки чомусь не банкрутують, а є лідерами на світових ринках сільськогосподарської продукції, в тому числі зерна. Мова йде про Канаду та Австралію. Немає в цих розвинених країнах ні інтервенційного фонду, ні заставних закупівель, ні цін підтримки зерна. Бюджетні витрати на регулювання ринку зерна дорівнюють нулю. Ну чом би цій жебрацькій Україні не перейняти саме їхній досвід? Відповідь напрошується така: всіх у нашій країні ваблять саме такі ринкові механізми, де крутяться якісь бюджетні гроші — дивишся, і тобі щось перепаде.

Наприклад, середня собівартість виробництва зерна в Україні дорівнює 250 грн/т (дані Держкомстату). А от у великотоварних виробників зерна (про які згадував Микола Безуглий) цей показник є набагато меншим — навіть за заставної ціни зерна 300–350 грн/т ці виробники матимуть непоганий зиск. Як добре працювати, коли за будь-яких умов держава з кишені платників податків гарантує тобі прибуток, і як погано, коли доводиться “крутитися”.

До того ж, у розвинених країнах державне регулювання аграрних ринків має на меті, перш за все, забезпечити сталий дохід сільгоспвиробників. Наприклад, у США 98 відсотків господарств — сімейні ферми, отже, мова йде про підтримку доходів фермерських родин. В Україні ж основний дохід отримують засновники сільгосппідприємств (0,23 відсотки сільського населення), а решта — наймані працівники (яких постійно наймають), які змушені задовольнятися жебрацькою зарплатнею незалежно від прибутків своїх хазяїв.

У виступі Леоніда Козаченка чітко проглядав напрям на максимальне невтручання держави в ринковий механізм. Приклади неефективних дій держави на зерновому ринку: бюджетні витрати на діяльність ДАК “Хліб України” сягають 1 млрд грн/рік. Витрати на зберігання продукції в Держрезерві в 2,5 раза перевищують витрати при використанні ринкового механізму насичення ринку. Основним механізмом захисту ринку від цінових коливань має бути хеджування, а не інтервенції чи заставні закупівлі.

Треба зауважити, що наші “захисники селян” в особі членів Аграрної партії закидають Леоніду Козаченку, що той, обіймаючи посаду віце-прем’єр-міністра, нічого не зробив для того, щоб запрацював механізм заставних цін, наприклад, не включив у бюджет статтю про відповідні витрати. На це можна відповісти, що за включення до бюджету відповідної позиції відповідав не Леонід Козаченко, а член АПУ, тодішній міністр аграрної політики, Сергій Рижук.

Стан розвитку зернового ринку охарактеризував голова наглядової ради ЗАТ “Рамбурс” Олексій Гаврилов: “Державна аграрна політика — не стільки регулювати, скільки залякати. Основна проблема — неповажання права власності. Держрезерв взагалі не платить за зберігання зерна на приватних елеваторах. Запровадження сумнівних і недалекоглядних адміністративних обмежень не може привести до стабільної роботи, і тим більше до розвитку підприємств зернової галузі. До цього часу немає ні концепції розвитку зернового ринку, ні, тим більше, — механізмів її реалізації. Є тільки адміністративне хитання: латання виникаючих дірок на ринку грубими та непрофесійними методами, які лише відтягують та посилюють проблеми, що виникли, а не вирішують їх”.

Переходимо до олійних культур. Головною олійною культурою в Україні є соняшник. Виконавчий директор Асоціації “Соняшник України” Петро Ляшок спробував розвіяти деякі міфи щодо шкодочинності соняшнику для українських ланів. Отже, соняшник виносить вологи та поживних речовин з грунту не більше, ніж кукурудза або цукрові буряки, і є добрим попередником під озимі культури, кращим, ніж ті ж кукурудза або цукровий буряк. Завдяки розвиненій кореневій системі, соняшник сприяє руху поживних речовин з глибоких шарів грунту до поверхні. Заорювання пожнивних решток соняшнику рівнозначне внесенню 4–6 т/га органічних добрив. Нині в наявності сорти та гібриди соняшнику, стійкі до хвороб; з’явилися нові високоефективні засоби захисту, які дають змогу вирощувати соняшник в 4–5-пільній сівозмінах. Саме так вирощують соняшник у Франції та в українській компанії “Сади України”. Саме за 5–6 років у степовій зоні України відновлюється водний запас грунтів”.

Якраз після виступу Петра Ляшка на конференцію прибув віце-прем’єр-міністр Іван Кириленко. Включившись з ходу в дискусію, Іван Кириленко запропонував підвищити експортне мито на насіння соняшнику з нинішніх 17 до 35 відсотків. Генеральний директор УЗА Володимир Клименко від усього серця подякував Іванові Кириленку за те, що той не дозволив скасувати 17-відсоткове експортне мито. “Експортне мито є дуже ефективним механізмом, який необхідно поширити й на інші культури”. От на ріпак, наприклад, сою. Ви, хлопці, сійте-сійте, а ми потім заберемо у вас шосту частину вашого доходу.

Це тим більш цікаво, що ще десь два роки тому і Володимир Клименко, і Іван Кириленко (який навіть подав відповідний законопроект до Верховної Ради) гостро критикували експортне мито. І якщо позицію гендиректора УЗА ще якось можна зрозуміти: до складу УЗА увійшли нові члени, які мали власні олійні підприємства, або старі члени придбали олійні заводи, і пріоритети УЗА після цього змінилися (адже мито дає змогу тепер купувати насіння на переробку на 17 відсотків дешевше), то зміну орієнтирів у головного захисника аграріїв — голови Аграрної партії України Івана Кириленка — зрозуміти важко.

Цікаво, що змінилося у сільгоспвиробників, що віце-прем’єр-міністр запропонував вилучати в них третину доходів від виробництва соняшнику? Може, хлопці занадто багато заробляють на цьому? Он прем’єр-міністр Віктор Янукович нещодавно звинуватив аграріїв, що ті гроші лопатою гребуть: “І коли я зустрічаюся з товаровиробниками, завжди їм кажу, що заробляти треба в міру, тоді буде зростати виробництво і не буде незрозумілого зростання цін” (виступ на нараді з питань розвитку АПК, Черкаси, 5 лютого ц.р.). Знову ж таки цікаво, чи каже це ж саме наш прем’єр на зустрічах з вітчизняними мультимільйонерами та мільярдерами?

Але повернімося до наших баранів, як говорилося в одному прислів’ї. Агробізнесмени були шоковані пропозицією Івана Кириленка. На пряме запитання віце-прем’єра спромоглися пробелькотіти щось на кшталт, що не треба нічого змінювати, дайте нам спокійно працювати. І Іван Кириленко великодушно пішов назустріч, запевнивши присутніх, що протягом трьох років мито змінюватися не буде. Ця заява є тим більш дивною, що вже восени після президентських виборів, згідно з Конституцією України, уряд (Іван Кириленко у тому числі) має піти у відставку, а отже, тут нічого гарантувати не можна. Ну й, крім того, через два роки будуть чергові вибори до Верховної Ради — тут теж нічого гарантувати не можна.

Далі на своє тяжке життя в ринкових умовах почали скаржитися традиційні плакальники — цукровики. Про бажання наших цукровиків ми писали не раз і не два, а тому не будемо повторюватися: в усіх бідах цукровиків винні вони самі та некомпетентний державний менеджмент. Іван Кириленко й тут був щедрим: пообіцяв, що цього року в Україну буде ввезено не більше 125 тис. т цукру-сирцю. Але, як казав один сліпий, побачимо.
У секції вступу України до ВТО переважала така думка: приєднуватися до ВТО треба, і негайно. Чому? А тому що Росія теж веде жваві переговори щодо вступу до ВТО, і якщо Росія стане членом цієї організації раніше за Україну, то Україна потім вже до ВТО не вступить ніколи. Тому на сьогодні існує лише одна альтернатива: або ВТО, або Єдиний економічний простір.

Заступник директора департаменту державної політики у сфері зовнішньої торгівлі, торгових обмежень і контролю над ЗЕД Мінекономіки України В. Калініна розповіла про складні переговори, пояснила, чому Україна так довго веде переговори щодо вступу до ВТО. (У мене щодо цього останнього є власна думка: що довше йдуть переговори, то у більшу кількість відряджень до Женеви може їздити все ширше коло “слуг народу” — їздять бо ж не за свій рахунок. — Ю.М.)
Так от, виявилася цікава деталь. Результати домовленостей, за якими Україні відкривається доступ до ВТО, засекречені навіть для народних депутатів України. Уявляєте собі шок наших депутатів-бізнесменів (не тільки аграрних), коли представники України остаточно підпишуть всі документи щодо вступу, а потім досягнуті угоди доведеться ратифікувати у Верховній Раді? Тож туди доведеться викликати всі кардіореанімаційні машини швидкої допомоги міста Києва.
А загалом думка наших експертів щодо вступу до ВТО була така: “Україна посіла у рейтингу зростання конкурентоспроможності 84 місце з-поміж 102 країн, між Кенією та Болівією. Це — найнижча позиція в Європі, що не додає оптимізму щодо наслідків зростання конкуренції на внутрішніх товарних ринках із іноземними виробниками. Ризики, пов’язані зі вступом до ВТО, мають, загалом, короткостроковий характер. Проте, враховуючи попередній досвід економічних перетворень в Україні, короткотермінові негативні чинники, цілком вірогідно, можуть стати довгостроковими, а негативні тенденції — набути системного характеру” (Тамара Осташко, Інститут сільського розвитку).

Ні, це зовсім не означає, що Україні не слід приєднуватися до ВТО, можливо, навіть навпаки, адже більшості галузей сільського господарства за нинішньої державної аграрної політики все одно “гаплик”. Тільки при вступі до ВТО цей “гаплик” настане набагато швидше, що, може, й краще — принаймні страждання аграрного сектора швидко закінчаться.
Переходимо до питань кредитування. Заступник директора кредитного департаменту банку “Аваль” Вадим Березовик: “Діюча система оцінки банками ризиків щодо сільськогосподарських підприємств не завжди спрацьовує. Більшість підприємств не має кредитної історії, в банках відсутній кваліфікований персонал для оцінки стану та перспектив розвитку бізнесу в аграрного позичальника, не налагоджено облік господарської та фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств, існує висока залежність результатів діяльності позичальника від сезонних і погодних факторів та своєчасності і якості проведення агротехнічних заходів. Усе це призводить до обмеження обсягів кредитування банками аграрного бізнесу та підвищення процентних ставок. Незважаючи на те, що оформлення застави є умовою видачі більшості кредитів, у сьогоднішніх умовах наявність застави не гарантує банку-кредитору повернення кредиту та отримання нарахованих процентів шляхом реалізації заставленого майна.
Ця ситуація викликана тим, що в Україні не діє повна, надійна і прозора система реєстрів земельних ділянок і майна, що перебуває в заставі, недосконала система прийняття та виконання судових рішень через державну виконавчу службу, нерозвинена інфраструктура аграрного ринку, в зв’язку з чим ліквідність заставлених активів знижується.

Підводячи підсумки, можна зробити висновок, що останніми роками відбувається активний розвиток кредитних відносин комерційних банків з підприємствами аграрного сектора економіки. Однак для подальшого зростання обсягів кредитних вкладень в цю сферу економіки необхідно створити та реалізувати чіткий, дієвий та надійний механізм захисту прав кредиторів”.
Деякі мрійники пропонують використовувати для залучення кредитів в аграрний сектор економіки такий фінансовий інструмент, як факторинг (торгівля борговими зобов’язаннями). Але Вадим Березовик на це категорично відповідає: факторинг працювати не буде — банки не будуть купувати борги, які потрібно буде гасити через 1–3 роки.
Наші так звані економісти покладають великі надії на запровадження іпотеки — використання нерухомості, у тому числі земельних ділянок, для залучення кредитів у сільське господарство. Було й на цій конференції кілька доповідей з вражаючими цифрами потенційних кредитів — аж у 200–400 млрд грн. Але все це — від невігластва. Як говориться в одному жарті, пусти козла в город... Не буде ніяких кредитів під заставу землі!

По-перше, 90 відсотків земельних ділянок здається в оренду, а орендовану землю та майно використовувати в якості застави не можна. Ці неписьменні економісти щось белькотять з цього приводу, що, мовляв, будемо розвивати заставу права оренди. Для банкірів кредити під заставу земельних ділянок ще будуть головним болем, а от застава права оренди — це взагалі утопія.
Отже, зменшуємо ці 200–400 млрд грн потенційних кредитів до 20–40 млрд. Реальна ціна земельних ділянок є не 1500 тис. дол., як собі це “малюють на стелях” в Інституті аграрної економіки та в Держкомземі, а разів у 5–10 меншою. Так що наші 20–40 млрд зменшуються десь до 4 млрд грн. Земля не належить до високоліквідної застави, через що розмір кредиту не перевищуватиме 30 відсотків від ціни ділянки. Загалом запровадження іпотеки не дасть змоги залучити у сільське господарство більше 1–2 млрд грн (10–20 відсотків від обсягів кредитів, залучених минулого року й без іпотеки). Чи варто було нищити все протягом 13 років так званої аграрної реформи заради такого скромного результату?
Дуже компетентну доповідь щодо проблем у галузі страхування агробізнесу зробив заступник керівника проекту розвитку агробізнесу в Україні Міжнародної фінансової корпорації Роман Шинкаренко. Ми друкуємо цю доповідь, тому подаю стисло основні висновки доповіді: “Враховуючи, що законодавча база України перебуває в стадії формування, а ринкова інфраструктура не відповідає потребам агробізнесу, не можна очікувати, що страхові компанії зможуть допомогти в управлінні ризиками. Більше того, страховий сектор у даний час не може запропонувати ефективні інструменти з управління погодними ризиками... Системи ефективного страхування агросектора в Україні поки що немає...”
Про дорадництво говорити не будемо — це питання “дискусійне”. Як на мене, то з урахуванням ставки на розвиток великотоварного виробництва треба знову повернутися до досить ефективної системи підготовки кадрів у системі аграрної освіти та підвищення їхньої кваліфікації, а не займатися дурницями, витрачаючи бюджетні гроші на аграрно-економіко-технологічний лікнеп для мільйонів бажаючих щось вирощувати на власному городі чи дачній ділянці.

Під час конференції часто згадували інфраструктуру ринку, в тому числі ф’ючерсну біржу як механізм страхування від цінового ризику та прогнозування ціни. Ось думка з цього приводу президента Національної асоціації бірж України Миколи Солодкого: “Замість кропіткої роботи зі створення умов для функціонування біржового ринку, заговорили про негайне створення ф’ючерсної (причому єдиної) біржі і почали її активно створювати. Це нонсенс. Світова практика і теорія засвідчують, що для функціонування ф’ючерсного ринку необхідні такі складові: добре розвинений ринок реального товару, де не менше 40 відсотків продукції продається через біржові форвардні контракти; велика кількість учасників на ринку товару (продавців і покупців); незначні коливання цін на товари; наявність сталої та всеоб’ємної законодавчо-правової бази; фінансова цілісність ф’ючерсного ринку, яка тримається на інвестиційному капіталі спекулянтів, що становить не менше 60 відсотків усього обігу; суворі вимоги до капіталу брокерських контор та наявність розвинених клірингових центрів та розгалуженої системи підготовки фахівців для обслуговування ф’ючерсного ринку. Можна сміливо стверджувати, що всі перераховані компоненти в нашій країні сьогодні відсутні”.

Час підбивати підсумки.
Про загальний стан становлення ринкових відносин в Україні можна сказати рядком вірша дитячого поета Самуїла Маршака: “На это зрелище никто не мог смотреть без слез”.
1. Аграрної політики немає, тому й немає позитивних результатів від реформування (Безуглий, Гаврилов).
2. Біржової діяльності немає (Солодкий).
3. Немає перспектив для збільшення конкурентоспроможності вітчизняного сільськогосподарського виробництва (Осташко).
4. Сектор аграрного кредитування перебуває в зародковому стані.
5. Фінансовий стан сільгосппідприємств такий, що влада боїться його оприлюднювати (Гудзь, Мінагрополітики).
6. Сектора страхових послуг в сільському господарстві немає (Шинкаренко).
Ну, а загальний висновок, шановні читачі, робіть самі. Мій власний висновок щодо того, де нині перебуває аграрний сектор України, можна висловити жартом: “Раніше ми перебували в хвості, а тепер ми трохи просунулися вперед.”
Насамкінець виникає ще одне питання: а чи не настав час гнати в шию всіх наших так званих реформаторів, які за 13 років незалежності так і не зуміли зробити чогось путнього. Бо, як говорилося ще в одному вірші Самуїла Маршака: “Что ни делает дурак, все он делает не так”.

 

Юрій Михайлов

 

Інтерв'ю
Аномальна погода цієї весни для підприємств, що спеціалізуються на виробництві плодово-ягідної продукції, стала катастрофою. Сталася вона в ніч із 10 на 11 травня. Крім морозів, стабільна низька
голова Української асоціації молодих фермерів Дмитро Мічурін
З розвитком агросектору України підвищуються і вимоги до фахівців аграрної галузі. Навчальні програми профільних вузів все ще часто не відповідають ні вимогам агрокомпаній, ні швидкості розвитку сучасних технологій в АПК. Тому все більший... Подробнее

1
0