Пілотаж у небі й на землі

Пілотаж у небі й на землі

Професія Василя Лобана була аж ніяк не земною. Виконуючи на бойовому винищувачі фігури найвищого пілотажу, Василь Михайлович більше контролював землю за приладами, ніж візуально, і намагався триматися від неї на безпечній відстані. Ще й нині, плануючи розгорнути на своїх ланах ріпакову програму, підполковник категорично відмовляється від звання фермера: “Я пілот!” — каже він.

Або, принаймні, менеджер.
Після двадцяти трьох років у небі Василь Лобан здійснив свою остаточну посадку. Тоді, на початку дев’яностих, в Україні пішли процеси скорочення збройних сил, офіцери масово виходили у запас, і уряд, аби допомогти їм пристосуватися до цивільного життя, залучив гарвардських спеціалістів з економіки та права. Завдяки цій освітній програмі чимало колишніх офіцерів перетворилися на “цивільних командирів” чи, як тепер кажуть, — менеджерів. Пройшов таку перепідготовку і Василь Лобан. Тема його дипломної роботи стосувалася господарських товариств, а новою спеціальністю став менеджмент з персоналу.
У 1992 році новоспечений менеджер заснував у Миргороді свою фірму — ТОВ “Кварк”. Профільними видами її діяльності стали перевезення і торгівля паливно-мастильними матеріалами; під цей бізнес у рідному Миргородському авіаполку взяли конверсійні бензовози. А пункт “виробництво, заготівля і переробка сільгосппродукції” був у статуті “Кварка” лише одним із багатьох і попервах свідчив лише про широту розмаху фірми, а не про реальні задуми.
Проте логіка здорового менеджменту неухильно вела вперед. Якщо в тебе є свої паливно-мастильні матеріали і живеш ти на славній своїми аграрними традиціями Полтавщині, то висновок може бути лише один: головним споживачем твого товару будуть сільгосппідприємства. Так воно і сталося. Однак у суперечку зі здоровим менеджментом вступила хвора економіка: адже відомо, що для успішного збуту солярки конче потрібне проведення сільгоспробіт, тобто техніка має виходити в поля. На жаль, з кожним роком їй це вдавалося дедалі менше, аграрне виробництво згорталося, галузь поринала у глибоку кризу.
Ті часи пам’ятні гаслом: “Немає довіри колгоспним механізаторам — дайош МТС!” Під цим гаслом і під урядові гарантії в Україну повезли дорогу імпортну техніку, яка розподілялася за бозна-якими адміністративними принципами і потрапляла до рук не надто вправних господарів. “Приватної власності немає, менеджери до ринкових методів не готові, — оцінював ситуацію Василь Михайлович. — Техніка використовувалася, як правило, неефективно. Ось миргородський приклад: років зо три тому керівництво нашого елеватора набрало імпортних комбайнів, тракторів, заходилися вирощувати зернові. Результат — банкрутство. Тож нічого не прогресуватиме й не розвиватиметься, якщо не буде реального господаря — як у техніки, так і на землі. Але нині це завдання не реалізується”.
Приватна фірма “Кварк” також створила свою МТС: з “беушною” технікою, без зайвої “крутизни”, але й без зайвої “адміндопомоги”. Було у складі фірми відкрито й агрохімічний підрозділ. Так, крок за кроком, колишній авіатор просувався у напрямку села. А минулого року логіка здорового менеджменту знайшла свою завершальну фазу (ту, про яку йдеться у згадуваному пункті статуту фірми), однак про це трохи згодом.
Із завершенням гарвардської програми освіта Василя Лобаса не закінчилася. На шляху до села він поїздив по європах-америках, погостював у тамтешніх фермерів. “Я дивувався, коли бачив, що один-двоє фермерів можуть годувати таке місто як Рендольф (побратим Миргорода. — Ред.). При цьому в них немає надмірного навантаження, вони встигають відпочивати, їздити з дітьми на ярмарок,” — ділився спостереженнями Василь Михайлович. Усі порівняння були не на користь України, тож і змушували замислитися: у чому ж докорінна різниця? Офіцер запасу побачив її в тому, що американський фермер є людиною самостійною, йому ніхто ніколи не заважає. До того ж, оподаткування там не таке, стосунки з державою будуються на зовсім інших засадах. “Зустрів в Америці одну цікаву людину, — розповідав Василь Лобан, — у нього батько був фермером. Свого часу той батько вчив Микиту Хрущова — під час його відвідин Сполучених Штатів — вирощувати кукурудзу. І ось тепер нам кажуть: коли вже вам передавали досвід — чому ж ви й досі не маєте врожаїв?”

А справді, чому? Такі запитання є швидше риторичними, бо відповіді, гідної менеджера-аграрника, на них не існує. Проте наших співвітчизників ця риторика наштовхує на певні роздуми. Наприклад, на згадування рідної історії, літопису народногосподарських перемог і звершень, які мали б невпинно наближувати нас до майбутньої соціальної гармонії. Але насправді гармонії не більшало. “Наша практика стосовно села була такою: розділяй і владарюй. І за радянської влади, і нині існує поділ суспільства на місто й село. У них, в Америці, адміністративною одиницею типу нашого району — з населенням 50—100 тисяч чоловік — керує рада з восьми чиновників. До неї за штатом входять поліцейський, пожежний, менеджер та низка спеціалістів. І жодного поділу на місто і село при цьому немає, є лише територія проживання. Тож і у нас оце “розділяй і владарюй” має піти в історію, разом з нинішнім райвиконкомівським штатом, який, окрім негараздів, нічого не створює”.
Отакі-то крамольні думки породжує відвідання офіцерами у запасі “забугорних” країн. Ці думки підштовхнули менеджера з майже гарвардською освітою остаточно стерти — принаймні, для себе — межу із селом. Торік ТОВ “Кварк” взяло в оренду тисячу гектарів сільгоспугідь. Посіяли на них злакові, бобові й соняшник, а 330 гектарів залишили вільними: бо у Німеччині Василь Михайлович дізнався про екологічно чисте дизельне паливо, що його виробляють із ріпакової олії, та й вирішив посіяти озимий ріпак. Німецьким партнерам цього проекту було поставлено умову: первинна переробка вирощеного насіння повинна здійснюватися в Україні, і під це має бути поставлене обладнання.
Є в Лобана й інші цікаві проекти, вигідні як для фірми, так і для району. Скажімо, виробництво яєчного порошку. “Ідея була така, — ділився керівник “Кварка”. — У Голландії можна взяти пересувну установку з переробки яєць на порошок. Я дійшов висновку: за мінімальних вкладень протягом півтора року така установка здатна підняти виробництво яєць у цілому районі. Однак не розпочинаю цей проект з тієї причини, що варто в Україні розгорнути якесь виробництво, як одразу відчуваєш навалу державного рекету. В більшості чиновників прищеплено пожиттєвий імунітет до приватної власності. І що б він не робив, яку б на себе не вдягав маску, в усіх своїх вчинках він залишається тим самим соціалістичним чиновником. Тобто найбільша наша біда в тому, що нині в нас немає свідомого ставлення до приватної власності, і за таких умов точки4 беззбитковості я не досягну і за три роки”.
v v v
Тяготи української дійсності компенсуються для Василя Лобана легкістю спілкування з іноземними партнерами. Адже Василь Михайлович є членом міжнародного ротарійського руху, засновником і президентом миргородського Ротарі-Клубу. Згідно з конституцією ротарійства, Василь Лобан присвячує себе служінню суспільству і самореалізації у своїй професії, що є дуже престижним у країнах з демократичним устроєм. Діяльність клубу вже дала Миргороду відчутну користь: ротарійці спромоглися здійснити проект на п’ять мільйонів доларів з надання місцевій лікарні сучасного медичного обладнання, чим дуже пишаються.

Павло Коротич