Спецможливості
Архів

Острівець нерозпайованого соціалізму

15.07.2008
245
Острівець нерозпайованого соціалізму фото, ілюстрація
Селяни окремо взятого господарства, які свого часу відбилися від нав’язаного з високих кабінетів реформування, тепер навіть чути не хочуть про запровадження в себе “ринкового досвіду” багатьох підприємств.

Директора племрепродуктора “Степовий”, що на Миколаївщині, Володимира Погорєлова (керує він цим господарством майже 34 роки) його односельці жартома називають останнім героєм старого часу. Керівник і насправді Герой Соціалістичної Праці. Свою нагороду, на відміну від деяких нинішніх лауреатів, каже “отримав, нічого нікому не плативши. П’ять років поспіль було зростання виробництва, от і дали”. Тільки в переліку життєвих перемог Володимира Григоровича особиста героїка, якщо й наявна, то стоїть десь у низу списку. Одразу треба сказати, що Погорєлов на зло всім реформаторам, які наприкінці дев’яностих поголовно кожному сільгосппідприємству (попри економічні показники) “прописали” оздоровлення у вигляді розпаювання, від високопосадових “ліків” пручався як міг. Супротив той нагадував боротьбу матросів за виживання підводного човна під час пожежі — перемогли й випливли.
Головною нагородою для себе Погорєлов вважає те, що вдалося зберегти господарство в часи реформаторських лихоліть. Зберегти на фоні, коли, за словами керівника, на сесії облради “хоронили” по два — три села, вилучаючи їх зі списку населених пунктів. А за рік набирався десяток. І це не просто хутори...
Оте “зуміли зберегти” Погорєлов виголошує з особливо піднесеною інтонацією, мовляв, це не лише особиста його перемога, а загальнодержавна. У господарстві вціліло поголів’я великої рогатої худоби. Не стільки як було — в кращі часи на відгодівлі стояло 22 тисячі голів ВРХ. “Але ми, — вважає Погорєлов, — за цим показником — одне з найбільших господарств в області і в Україні. Не через те, що в нас багато, а тому, що в інших немає нічого”.
Мало того, що в “Степовому” зберегли трудовий колектив, за ці роки тут не втратили жодного робочого місця: “738 штиків, як працювало, так і працює. Зробили цехи для переробки м’яса, соняшнику, молока, пекарню, кондитерську... Всього сім цехів — понад 60 робочих місць. Мелемо зерно, печемо, хліб і розвозимо людям свіжий. Свого часу побудували 12 магазинів і передали в оренду споживкооперації. Але потім перебрали на свій баланс. Торгівля, звісно, не основний вид доходу, але в нас вистачило таланту освоїти цю професію: понад мільйон гривень щороку проходить через нашу торгівлю. 50–60 відсотків нашої продукції — ковбасні вироби, риба, молоко, м’ясо, хліб. Решту завозимо з оптових баз, продаємо з націнкою.
Нам вдалося зберегти соціальну сферу. Щороку вкладаємо в неї майже мільйон гривень, бо впевнилися за роки господарювання: не можна виробництво розвивати, а соціальну сферу — ні. Дві школи — в Степовому й Зеленому Гаї (село теж входить до нашого господарства), два дитсадки — це те, що живе й працює. Будинок побуту, будинок культури”.
Будівництво й пуск Степівської лікарні на 50 ліжкомісць — особлива тема. І досягнення, яке закріпило віру селян у правильність обраного господарством курсу, що так довго відстоював у керівних кабінетах Погорєлов. Зводили її десять років незалежності. Найважче було останні три — впродовж цих років увесь колектив радгоспу, аби довести довгобуд до логічного завершення, щомісяця відраховував на лікарню 10 відсотків своєї заробітної плати. Тепер за сільською лікарнею надійно закріпилася слава однієї з кращих в області.
— Існує закон про пріоритетний розвиток села, згідно з яким сільгоспвиробникам затрати на соціальну сферу має відшкодовувати держава. П’ять мільйонів гривень дали ми на лікарню, та ніхто й копійки не повернув. Спасибі, облдержадміністрація допомогла — виділила мільйон гривень, і район — 200 тисяч дав. Провели газ до нашого відділку — села Зелений Гай. Це 10,5 кілометра — знову ніхто нічого. А газифікувати треба, бо села старіють, непривабливі для молоді. Це тому, що перестали будувати житло: раніше здавали щороку 20, а то й 40 квартир чи будинків.
— Невже, — переводжу розмову в інше русло, — нема в господарстві невдоволених, які б хотіли мати свій земельний пай?
— Я не маю права розпайовувати державну землю. Хоча з цього приводу навіть референдум провели. Двоє виявили бажання. Решта готова відмовитися від кількох приватних гектарів заради перспективи, майбутнього села. А то було виступає один із Держкомзему, наче Папа Римський читає, чітко розказує, як оце треба паювать... Та ти поїдь, і не по дорозі, а візьми по діагоналі раз поїдь. І не в своє господарство, а трошки далі... Землі людям! Якої землі?! У нас в районі сьогодні з десяток тисяч гектарів заросло бур’янами. Так ні — розпаювали горби, які взагалі ніколи не обробляли, подавали людям на них державні акти.
Поясніть мені, кажу в господарстві, як поділити, щоб були всі задоволені. Жереб? Один 40 років проробив — попадає земля бо’зна де. Той три роки — отримує на зрошенні. А хто місяць робив — йому теж земля належить... Людям треба давати заробітну плату нормальну. І ніхто ні на що не претендуватиме.
Я б погодився щороку платити людям гроші за той пай. Але ж запити зростають. Ми ж такі: сидимо, не було нічого — нормально. Прийшов, зробив — дай більше.
Потім хтось ходить, підбурює: чого це так за землю платить, давайте у нього заберемо, дамо іншим — десь у когось родич приїхав, щось сказав... Землю ділити й робити пана — навіщо? Кажу пайовикам: “Сьогодні я — директор, а завтра, якщо оброблятиму ваші паї, буду паном, розмова буде інша. Очолюватиму приватне сільгосппідприємство — дбатиму за власний прибуток, а не за спільну справу...”
— У нас що зробили? — розмірковує далі Володимир Григорович. — Подавали людям землю й викинули їх. Кажуть, випливуть — це, мовляв, ринок. Який ринок? Це навіть на привоз не схоже. Дожилися. Буває, за гроші не можемо купити міндобрив. За гроші! Без здешевлення, кредитів, просто взять і купити. Тільки реклама по телебаченню: “то — на бурячки...”, та не на наші, на жаль.
Не можемо спрогнозувати ситуацію на місяць. Склали, як модно казати, бізнес-план: оце так робитимемо, оце — так. А “ринок” усе й “скоригував”. Свинина два-три місяці тому була 9,60–10 гривень за кіло — стала 7,60–8. На базарі, в магазинах нічого не змінилося — як була двадцять-тридцять, так і залишилась. Якось просив, дайте мені місце на базарі, возитиму по 14 грн за кілограм. Так немає місця таким, як наше господарство. Туди не поткнешся — побори. А яловичину за п’ять-шість гривень за кілограм живої маси нині проблемно прилаштувати. Дзвоню на м’ясокомбінат: “Візьміть...”, “Ні, — кажуть, — не треба, працюємо на бразильській сировині...”.
Печаль і образа. Нехай банани возимо, а свиней можемо ж і самі викохать... Але ж не видно перспективи — за дев’ять місяців чотири рази мінялися ціни на свинину.
Головне — собівартість сьогодні вже перевищує реалізаційну ціну. Тваринництво на збиток працює. А якщо на наступний рік не подовжать пільги зі сплати ПДВ для виробників молока та м’яса і ці 20 відсотків підуть на поповнення Держбюджету, а не повертатимуться у вигляді доплат на одиницю виробленої продукції, — то буде серйозний удар по нас.
Уже тепер на селі вирізають продуктивних тварин. Сухе літо, кормів менше заготували. Якщо зазвичай силосу беремо по 200–300 ц/га, то цьогоріч мали по 76 ц/га. Де кормів немає, худобу вирізають, діватися ніде.
Вважаю, механізм повернення ПДВ працює ефективно: здав на промислову переробку продукцію тваринництва, одерж належну доплату.
А з дотацією на великовагову худобу виходить: щось їси, треба приправу. А тобі кажуть: ти страву зараз з’їж, а солі потім наїсися. Навесні, коли нема ще зеленої маси, коли корми — 70 відсотків у собівартості м’яса, дайте ту дотацію, допоможіть — чекаємо! А починають давати — то ще ж одержати треба.
Один ділить, другий, третій, четвертий — доки тобі дійде, а ще ж треба комусь угодити, комусь щось сказати, то вже не знаєш, хто ті гроші заробляв: господарство, казначейство чи хтось третій. Понад 100 тисяч винні нам за дотацію…
У 2004 мали рентабельність по радгоспу в цілому 42 відсотки. Нормально. У тваринництві — 22 відсотки. А коли забрати дотацію, — то 12 лишиться. Торік мали 25–30 відсотків у рослинництві, 14 — у тваринництві. Аби не було дотацій, доплат за рахунок ПДВ — вийшли б так на так. Загнано тваринництво... А імпорт м’яса його остаточно знищить...
А запроваджений торік 50-відсотковий податок на прибуток державних сільгосппідприємств підірвав фінансову стабільність таких, як ми. На папері рентабельність є, вона засвідчує: працюємо без збитків. А грошей у касі немає. Ціни на запасні частини, на техніку, на пально-мастильні матеріали весь прибуток з’їдають. Якщо в 1991 році на 5 млн карбованців прибутку міг купити понад тисячу тракторів, то тепер (у кращому разі) п’ять комбайнів. А треба ж техніку оновлювати, без сучасних технологій сьогодні не напрацюєш.
Економимо, як тільки можна. Поставили багатотарифні електролічильники, перевели всю переробку на ніч: хліб печемо вночі, ковбасу робимо теж уночі, мелемо зерно вночі, аби знизити затрати. Економимо 12–13 тисяч гривень за місяць.
Державне підприємство, яке я разом з нашими людьми, як собака на цепку, бережу всі ці роки й рахую, що зберіг, і сьогодні обкладають оброком: 35 відсотків — податок на прибуток плюс 15 відсотків — на дивіденди. Копійок 40 з гривні я повинен віддати, крім того, що платимо зарплату, відрахування в Пенсійний фонд, у фонд зайнятості, фіксований податок. Це найбільша наруга над нами, грабіж з великої дороги. Продали 200 тонн соняшнику, прибуток — 100 тисяч гривень, 40 тисяч — віддай. Торік на півмільйона гривень збільшилися податки проти 2004-го — заплатили 1 млн 200 тисяч. Порахували, цього року вже 1 млн 400 тисяч гривень віддати в державну казну доведеться.
Якби за державні гроші лікарню в селі побудували, газ провели, — можна було б погодитись і п’ятдесят відсотків від прибутку платити. А так, думаю, якщо цей грабіж не скасують, — доживаємо останні дні.


Галина Квітка,
оглядач газети “Голос України”

Інтерв'ю
Олег Вагін найбільш примітний своєю відкритістю і готовністю ділитися секретами вирощування багатьох рослин. В останні роки він повністю сконцентрувався на вирощуванні лохини, перейшовши від вирощування саджанців до закладки власної... Подробнее
Каролін Спаанс, радник із питань сільського господарства Посольства Королівства Нідерланди в Україні
Каролін Спаанс із серпня 2016-го обіймає посаду радника з питань сільського господарства в Посольстві Королівства Нідерланди в Україні. Ми вирішили поцікавитися найбільш перспективними напрямками

1
0