Зрошення — це життя
Нестерпна посуха часто-густо стає на заваді одержанню високого врожаю. Однак вихід є: штучний дощ. Так, саме зрошення живить життєдайною вологою українські лани, які в деяких регіонах неабияк потерпають від природно-дощового мінімуму.
Нестерпна посуха часто-густо стає на заваді одержанню високого врожаю. Однак вихід є: штучний дощ. Так, саме зрошення живить життєдайною вологою українські лани, які в деяких регіонах неабияк потерпають від природно-дощового мінімуму.
Олексій Рижков
o.ryzhkov@univest-media.com
Інститут водних проблем і меліорації - таку назву відтепер має наукова установа Національної академії аграрних наук України, що була раніше відома як Інститут гідротехніки і меліорації. Він указує вітчизняним аграріям шляхи розв'язання проблем неналежної кількості вологи. Про проблеми галузі, шляхи їхнього усунення, перспективи налагодження збирання дощувального обладнання на теренах нашої країни йшлося в нашій розмові з директором інституту Михайлом Ромащенком.
Інститут змінив назву. Вочевидь, це пов'язано з початком нового етапу його життєдіяльності, накресленням нових завдань і планів.
- Можна сказати, що розпочато новий етап, але я сказав би, що це - закономірний еволюційний процес розвитку інституту, трансформації завдань і проблем, які інститут вирішує, виходячи з того, як трансформуються і змінюються пріоритетні завдання, які нині постають із водної проблематики, з проблем зрошення в цілому в суспільстві та світі.
Установу спершу, в 1929 році, було створено як Інститут сільськогосподарської меліорації. Потім, на певному етапі, коли розвиток меліорації і гідротехніки розглядали як єдине ціле, він трансформувався в Інститут гідротехніки і меліорації. Впродовж доволі тривалого часу інститут існував під такою назвою.
Основними проблемами, які вирішував інститут, були ті, що пов'язані саме з розвитком водних меліорацій: зрошення, осушення земель. Лише побічно інститут займався проблемами водної тематики, тобто кількістю та якістю водних ресурсів, забезпеченістю водними ресурсами галузей народного господарства і технологією їхнього використання, сільгоспводопостачанням. А останнім часом, з огляду на глобальні зміни клімату, значно загострилися водно-екологічні проблеми, в тому числі процеси та явища, пов'язані зі шкідливою дією води. Це - підтоплення, поверхневе затоплення, паводки. А Україна належить до держав, у яких ці проблеми доволі часто проявляються.
Пік розвитку меліорації в світі пройшов. І це загальновизнано. Тому ця проблематика не те щоб утратила свою значущість, але все ж таки відійшла на другий план. З іншого боку, відчутно зросла потреба в науковому обгрунтуванні водної політики, адекватної тим умовам, які виникли. Нині зусилля всіх фахівців, які працюють у цьому напрямі, зосереджені на підвищенні ефективності використання наявного меліоративного фонду, на вдосконаленні цих систем. Немає значних проектів щодо розширення площ зрошення чи осушення. Україна належить до малозабезпечених у водному відношенні держав. Загальновідомо, що наша країна перебуває на передостанньому місці в Європі із забезпечення поверхневими водними ресурсами. У маловодні роки - менше
1 тис. м3 на одного жителя. Є цілі регіони України, водопостачання яких грунтується на воді, яка подається ззовні. Якщо не формувати каскад водосховищ, не нагромаджувати воду тоді, коли її багато, і не затримувати, то ми б не мали можливості забезпечувати цілі регіони водою. Оцей весь комплекс водних, водно-екологічних проблем, раціонального використання води поставив питання про те, що в Україні потрібно, на наш погляд, мати наукову академічну установу, яка б їх комплексно вирішувала.
Так сталося, що ні в Національній академії наук України, ні в Національній академії аграрних наук України не було дотепер інституту, який би саме комплексно опікувався цими питаннями. Тому ми ініціювали зміну назви.
Тут є і певна маркетингова складова. Той, хто цікавиться водною проблематикою, знає, що різні комісії ООН прогнозують ХХІ століття як століття водних воєн. Формується проблематика раціональнішого економного використання водних ресурсів, поява технологій, які б давали можливість використовувати системи водокористування замкненим циклом.
Інститут гідротехніки і меліорації не може стояти осторонь водних проблем. Гідротехніка - це наука, яка займається використанням водних ресурсів. З іншого боку, міняючи назву на "Інститут водних проблем", ми віддавали данину і суспільному сприйняттю цієї назви. Все ж таки академічні установи фінансують за рахунок Держбюджету, а це - податки населення, і пересічний громадянин має розуміти із самої назви, якою проблематикою займається та чи інша наукова установа.
Кадрова проблема, ймовірно, актуалізується в усіх галузях, близьких до сільськогосподарського виробництва, а надто в наукових установах. Прийнято думати, що молодь не поспішає на роботу до наукових інститутів, натомість намагаючись реалізувати себе у бізнесі. Де ж брати кадрове поповнення?
- Нині у нас в інституті працює близько 200 осіб. Ми завжди приділяли увагу залученню молодих фахівців, адже це - перспектива розвитку наукової установи. Тому з Національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету водного господарства, з Херсонського аграрного університету постійно залучали молодих фахівців. За останні роки у нас було захищено понад десять кандидатських дисертацій саме молодими людьми. Молодь поставлено на керівні посади - завідувачами лабораторій, завідувачами відділів, заступниками керівників наукових підрозділів - виходячи з тези, що лише відповідальність формує відповідального керівника і працівника.
Покладання відповідальності на молодих людей за розвиток певного напряму чи галузі науки - це той додатковий стимул, який формує висококваліфікованого працівника. Ми не кажемо, що кадрова проблема розв'язана. Є в нас проблеми - це слід визнати. Але водночас здійснені певні кроки, спрямовані на їхнє розв'язання.
Кризові явища хвилями накочуються на нашу багатостраждальну економіку. Певно, криза не оминула й меліоративну галузь. Чи є ознаки стабілізації, чи видно світло наприкінці тунелю?
- Нині є певна криза в розвитку зрошення і меліорації. Два десятки років тому, коли Україна здобула незалежність, вона отримала у спадок від колишнього СРСР величезний меліоративний комплекс, який складався із 2,65 млн га зрошуваних земель і майже 3,5 млн га - осушуваних (нині у нас, за статистичними даними, залишилося 2,167 млн га зрошуваних земель і 3,2 млн га - осушуваних). Але фактично останніми роками площа земель, які щороку поливають і використовують у сільському господарстві, становить близько 600 тис. га. А водорегулювання на осушуваних землях узагалі здійснюється на надзвичайно малих площах, цифри яких навіть називати незручно - це не більше 200 тис. га. Активне водорегулювання, тобто управління водним режимом, із допомогою тих осушувальних систем, які побудовані, здійснюється на ще менших площах. Тому нині суспільний попит на продукти діяльності наших науковців у цій частині не такий великий. Можливо, це також стримувальний чинник щодо відтоку наших кадрів.
Раніше в кожному великому господарстві обов'язково був фахівець-гідротехнік, який відповідав за використання цих земель. Наразі через подрібнення, приватизацію, зростання кількості землекористувачів і на зрошенні, й на осушенні ці господарства є здебільшого слабенькими й не мають певних ресурсів. Можливо, нині не варто збільшувати кількість фахівців саме із напряму меліоративного і гідротехнічного, а варто збільшити кількість відповідних навчальних годин для всіх фахівців аграрного профілю. Якщо сучасний чи то агроном, чи то економіст-аграрник, чи то агрохімік-грунтознавець не володіє базовими знаннями у галузі меліорації та осушення (а це один із основних агротехнологічних засобів інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, особливо на півдні), то тоді в нього виникнуть проблеми під час господарювання. На цьому грунтується моє бачення і концепція поліпшення якості підготовки сучасних фахівців аграрного профілю. Він має орієнтуватися і зробити правильний вибір у тому, яку техніку, який спосіб поливання застосувати, до якого виробника звернутися по допомогу чи за консультацією. Для цього потрібні бодай мінімальні базові знання.
Нині в значній кількості аграрних університетів уже розпочато підготовку на рівні магістрів за напрямом "агромеліорація", де готують кадри за спеціальністю "агроном-меліоратор". Вважаємо, що поступово в цьому напрямі формується відповідне розуміння і бачення шляхів розв'язання проблеми.
Чи відчувається нині в Україні суспільний інтерес до проблем зрошення?
- Завдяки чому формується відродження суспільного інтересу до зрошення? Глобальні зміни клімату пов'язані для України із зростанням процесів посушливості. Якщо рахувати коефіцієнти водоспоживання основних сільськогосподарських культур і взяти до уваги природну вологозабезпеченість, то за нинішнього рівня продуктивності сільськогосподарських культур Україна здатна отримувати без розвитку зрошення, залежно від погодно-кліматичних умов року, 60-70 млн т зерна, тобто у нас виникає дефіцит щодо вологозабезпечення від 10 до 20 млн т.
Нам потрібно розвивати зрошення і повертати до ефективного використання осушувані землі, де є це водорегулювання. Щоб мати 20 млн т, нам слід мати понад 3 млн га меліорованих земель, на яких мають вирощувати зернові. Якщо ми твердимо про раціональну структуру посівних площ, то зернові культури на меліорованих землях у нас займають від 40 до 55% у структурі посівів. За мінімальної цифри - 40% - потрібно, щоб за площі 3 млн посівів зернових культур на меліорованих землях загальна площа таких земель мала бути близько 7 млн га.
У роки з несприятливими погодними умовами для задоволення потреби внутрішньої продовольчої безпеки ми повинні мати 1,5-1,7 млн га зрошуваних земель. Наразі маємо 600 тис. Відтак, найближчими роками ми маємо відновити 1 млн га зрошення. З нашої точки зору, - це реально. Процеси розпаювання, роздержавлення призвели до того, що на площі майже 400 тис. га повикопували труби, попродавали техніку, інфраструктура зрошення практично знищена. Але ще залишилося близько 1 млн 50 тис. га зрошуваних земель, за даними техінвентаризації. Там внутрішньогосподарська мережа на площі трохи більше половини - в задовільному стані, а на площі понад 500 тис. га - потребує капітальної реконструкції і модернізації.
У 2003 році постановою Кабінету Міністрів внутрішньогосподарська мережа була передана з державної власності в комунальну, фактично сільським і селищним радам, - тим формуванням і місцевим громадам, які не мають ані коштів, ані кадрового потенціалу для того, щоб їх використовувати.
Ми запропонували провести технічний аудит внутрішньогосподарської мережі: в якому вона стані, кому вона належить, як її використовують. І не лише мережі, а навіть земель, тому що люди отримували землі як зрошувані, й вони мали їх використовувати за цільовим призначенням. Фактично, не використовуючи їх як зрошувані, вони знизили, з одного боку, їхній потенціал, з іншого, - віддачу від них. На підставі цього аудиту планується прийняти рішення, принаймні ми пропонуємо повернути внутрішньогосподарську мережу в державну власність: створити відповідну державну компанію або доручити це Державному агентству з водних ресурсів (створити там спеціальний підрозділ). Адже воно нині утримує на балансі, експлуатує міжгосподарську мережу, і там на двох мільйонах гектарів є можливість подавати воду.
Експеримент з переданням внутрішньогосподарської мережі сільським радам закінчився тим, що ми практично втратили спроможність використовувати ту воду, яку міжгосподарська мережа може подавати.
І дуже важливо, щоб з'явилася можливість консолідувати зрошувані землі для їхнього використання за призначенням. Слід внести відповідні законодавчі зміни й до Закону про меліорацію земель, який є, і до того Закону про ринок земель, який нині розробляють. Ми вважаємо, що туди мають бути внесені цільові положення про першочергове, а, може, навіть виключне викуповування зрошуваних земель саме державою, адже ці землі дорожчі, матеріаломісткіші й можуть бути ефективно використані лише за більшого обсягу капіталовкладень. Концентрація мережі дасть змогу залучати інвестиції, кредитні ресурси для її розвитку, користуватися державною підтримкою для виробництва дощувальної техніки, в тому числі й програмами державного лізингу.
Можна внести й законодавчі зміни про відповідальність за ефективне цільове використання земель за призначенням. Ця постанова передбачає ще й розроблення механізму державної підтримки ефективного використання зрошуваних земель. Останнім часом держава надає бюджетну підтримку для здійснення відшкодування витрат за електроенергію, яку використали для подавання води на зрошення. Ці витрати не належать до "зеленого кошика" СОТ і завжди викликатимуть певні сумніви: мовляв, це бюджетна підтримка, яка штучно знижує собівартість продукції, робить її конкурентоспроможнішою.
З іншого боку, кошти, які використовують не для експлуатації, а для реконструкції і модернізації зрошувальних систем, належать до "зеленого кошика", і їх ніколи не обмежують. Тут держава може надавати допомогу згідно зі своїми можливостями. З одного боку, ми підтримуємо виробника, але з іншого, - сам механізм передбачає: що більше ти використав електроенергії, то більшу отримав компенсацію. Це не завжди правильний шлях для економії енергетичних і водних ресурсів. Тому ми пропонуємо, щоб механізм державної підтримки зрошуваного землеробства грунтувався на підтримці високоефективного господарювання, на дотуванні обсягів продукції на гектар, але за досягнення певного рівня господарювання: пропонуємо встановити мінімально прийнятні рівні продуктивності. Якщо господар їх досягає, як це відбувається у більшості країн світу, то треба надавати підтримку, щоб ці кошти могли бути ним використані на розвиток інфраструктури, на реконструкцію і модернізацію зрошувальних систем.
Отже, запропонований комплекс заходів має сприяти створенню відповідного клімату, який би стимулював належне ставлення і до відновлення системи зрошення, і до господарювання на зрошуваних землях.
Дощувальна техніка вітчизняного виробництва, наявна в агропідприємствах, старіє. На допомогу завжди готові прийти іноземні виробники. Але чи є якісь перспективи відродження виробництва відповідної техніки у нашій країні?
- У радянські часи Україна була основним виробником дощувальної техніки серед союзних республік. Був завод "Фрегат", де випускали агрегати ДДА, "Дніпро" - на Херсонському комбайновому заводі. На сьогодні Україна практично втратила виробництво власної сучасної дощувальної техніки. Виробництво дощувальних машин "Фрегат" старого зразка, навіть дещо модернізованих, - це, з моєї точки зору, все ж таки крок назад: консервація відсталості в галузі зрошення. Ми співпрацюємо із заводом "Фрегат", формуємо агротехнічні вимоги на ті типи дощувальної техніки, які, на наш погляд, мали б виробляти в Україні. Завод уже провів випробування сучасної машини фронтальної дії. Ідеологія виробництва цієї машини грунтується на тому, що є перший етап інноваційного розвитку - етап запозичення.
Для того, щоб швидко піднятися на відповідний технічний і технологічний рівень, треба знайти собі закордонного партнера і почати з найпростішого етапу - великовузлового збирання з поступовим дальшим освоєнням виробництва.
А якщо ми з вами зустрінемося через п'ять років, чи буде актуальним питання створення спільних із провідними світовими виробниками підприємств із збирання дощувальної техніки в Україні? Чи за півдесятка років вони вже з успіхом працюватимуть в Україні?
- Я переконаний, що коли ми з вами зустрінемося через п'ять років, то в Україні вже збиратимуть техніку для зрошення. Ситуація, яка складається, практично не залишає нам вибору. Якщо ми хочемо закріпитися на світовому ринку продовольства і перетворитися на серйозного гравця на ньому, то нам потрібно дбати про сталість свого аграрного виробництва. А сталість аграрного виробництва без зрошення, без меліорації неможлива з огляду на кліматичні проблеми, притаманні нині всьому світу.