Стратегія і тактика державного господарювання

У села Денихівка цікаве географічне розміщення. Можна сказати, міжобласне. Адміністративно належить воно до Тетіївського району Київської області, але майже підпирає собою кордони Черкаської. А поруч ще й Вінницька. Державне підприємство “Шевченківське”, що розкинулося на території цього та ще трьох сіл, у багатьох керівників агропідприємств на слуху з часів Союзу. З 1927 року господарство було напряму підпорядковане Міністерству сільського господарства СРСР.
Звісно, сьогодні в країні площі під солодкими коренями скоротилися в рази, то й насіння треба не так багато. Але й нинішнього року під буряковими висадками у “Шевченківському” було 100 гектарів. Господарству на цьому ринку працюється важко — мабуть, у державі перестали розуміти важливість насінницької справи. А з самим господарством окремі цукрозаводи й досі не розрахувалися за насіння, відпущене “під майбутній урожай” минулих років.
Керівник господарства Олег Балагура перераховує підприємства, яким “Шевченківське” свого часу роздало посівний матеріал на загальну суму в три мільйони гривень. “Заводи, — каже, — роздержавили, нові власники послали нас далеко-далеко. А ми не бандити — забрати силою не вміємо”.
Приблизно те ж саме і з насінням зернових. У господарстві вирощують елітні пшениці. Але економічна ситуація багатьох сільгосппідприємств — потенційних покупців — залишає бажати кращого. Хоч як це прикро, але зерно високих репродукцій не дуже й купують.
— Після нового року, — згадує керівник, — змушені були продати три тисячі тонн насіннєвої пшениці як рядової. Ніхто не брав, жити треба, а гроші з неба не падають. Не купують, а нам треба платити роялті за використання сорту. А насіння ячменю пороздавали по району — ще й ображаються. Коли беруть, кажуть — добре, а приходить час розраховуватись — погане. Заплатив гроші — тоді й пред’являй претензії...
У розмові з Олегом Балагурою знову повертаємося до проблем буряківництва. Він вважає, що неувага з боку держави до вітчизняних гібридів — стратегічна помилка:
— За деякими показниками наші сорти цукрових буряків виграють у багатьох іноземних. Краще, приміром, зберігаються. Українські цукроварні, здебільшого, не мають технологічних можливостей швидкої переробки коренеплодів. Вітчизняні буряки не гниють у кагатах місяць і більше, що дуже важливо. І вміст цукру в них   не менший. Є, правда, питання щодо врожайності. Але, думається, його могли б допрацювати селекціонери.
Можливо, тому, що насіннєвий бізнес господарству великих прибутків не дає, тут усе більше звертають увагу на вирощування сільськогосподарських культур. Буряків у “Шевченківському” сіють немало, і з року в рік площі під ними розширюються. Тим більше, вже оприлюднено інформацію, що Росія збільшить обсяги закупівлі цукру з України. Але є ще одна довгострокова перспектива. Олег Балагура впевнений: буряки — це чисто українська культура і за нею величезне майбутнє, бо з коренів навчилися робити біопаливо: “Такі напрацювання є. Буряки ми ще не оцінили. Коли в державі така криза з нафтопродуктами, цей напрям має стати одним з пріоритетних”.
А ось від ріпаку в господарстві відмовилися взагалі. На противагу розхожим думкам про те, що він чудовий сидерат, залишає після себе в грунті чимало поживних речовин. Аргументи господарів з Денихівки “проти”: на цій культурі паразитує багато шкідників, вона не сумісна з цукровими буряками. Якщо нею займатися так, як потребує сівозміна, — ріпак повинен повертатися на своє місце через дев’ять років, а в нас — скільки хочуть, стільки разів поспіль і сіють. Якщо закладати соняшник по соняшнику, чи ріпак по ріпаку підряд п’ять-шість разів, — про те поле можна забути.
У “Шевченківському” — велика молочна череда, тримають 800 корів. Молоко реалізують по 1 гривні 5 копійок за кілограм. Везуть його в Київ для виготовлення дитячого харчування. Попри це, тваринництво залишається енергоємним і затратним. Але в господарстві відмовлятися від нього не збираються.
Олег Балагура так пояснює філософію господарювання: “Половина працівників зайняті в тваринництві. Можна поступово корів вирізать і взяти три-чотири мільйони гривень. А людей — на біржу. Бізнесмени рідко тримають молочну череду, хоча мають по 10–20 тисяч гектарів землі. Вихваляються: на сім тисяч га працює 36 осіб. Добре, ми теж так можемо організувати. Але що робити іншим із чотирьох сіл, де люди живуть? Куди їм діватися? Ми тримаємо тваринництво заради робочих місць, хай навіть виходили б на “нуль” за рентабельністю.
Торік було більш-менш нормально. В чому біда? Не знаємо, що й скільки коштуватиме завтра. Була б свинина постійно сім гривень, працювали б так, аби вкластись із собівартістю в ці сім гривень. А так — сьогодні сім, завтра — п’ять, післязавтра — дванадцять. Так само — і з зерном. Аби коштувала пшениця продовольча 700 гривень, фураж — 500, то й ми б знали, за що працюємо. А то виходить: поганий урожай — добре, ціна буде високою, гарний — погано, бо ціна буде низькою. Отак і живемо: нема зерна — є ціна, є зерно — нема ціни”.
Нарікають у “Шевченківському” ще на одну несправедливість. 800 корів тут тримають уже років дванадцять. Поруч є хазяйство, де раніше налічувалося десять голів, а тепер стало двадцять п’ять. Відповідно, там і отримали від держави 15 тисяч гривень за нарощування поголів’я. “Виходить, — розмірковує Олег Вікторович, — тримаєте 800 — це ваша проблема. Хіба це розумна постановка питання? Якщо хочете платити на голову ВРХ, заплатіть по-справедливості: тому на 25 голів, тому — на 800”.
Зароблене працівникам у господарстві платять завжди вчасно. Тут так: на першому місці — зарплата; на другому — віддати борги, якщо брали, на третьому — сплатити податки, а все інше — як вийде.
За цим залізним правилом і живуть у “Шевченківському”, незважаючи на будь-які негаразди.

Якщо переробляти тростину
на пальне — дорожчає
цукор і м’ясо
Зі зростанням цін на нафту останніми роками бразильська цукрова тростина стала однією з ланок глобального енергетичного ланцюжка. Після кукурудзи вона виявилася найдешевшим у світі джерелом виробництва етанолу. Місцеві економісти підрахували, що за ціни нафти 30 доларів за барель і вище перехід на біоетанол усередині країни стає економічно виправданим. Сьогодні в Бразилії, напевне, немає жодної заправки, де разом із бензином не пропонували б біоетанол. Утім, і традиційний бензин уже давно в обов’язковому порядку збагачують біоетанолом (його частка в автомобільному пальному становить від 20 до 25%). За вартості нафти понад 50 доларів за барель у бразильського біоетанолу з’являється експортний потенціал. Як наслідок, світові ціни на цукор виявилися де-факто зв’язані з цінами на нафту, що спричинило різке зростання капіталізації цукрового сектору Бразилії. Понад половину місцевої тростини нині спрямовують на виробництво біоетанолу. З іншого боку, стрімке зростання попиту на біопаливо зробило актуальними численні проекти розорювання пасовищних земель у центральній Бразилії та засівання їх тростиною, а також спорудження нових цукрово-біоетанолових заводів. Такі тенденції зрозумілі: тепер гектар тростини дає приблизно вчетверо більший прибуток, аніж гектар пасовища. Водночас розорювання пасовищ під цукрові плантації ставить під сумнів перспективи подальшого розширення м’ясного сектору ВРХ. Ціни й попит на яловичину останнім часом тільки зростають. У цьому контексті виникає запитання: хто може гарантувати, що високі ціни на енергоносії зберігатимуться й надалі? З початку вересня нафта на світових ринках подешевшала майже на 10 доларів за барель.

Валерій Друженко