Спецможливості
Агробізнес

КАМО ГРЯДЕШИ?

05.06.2008
596
КАМО    ГРЯДЕШИ? фото, ілюстрація
КАМО ГРЯДЕШИ?

Ситуація, яка обігрується у процитованому анекдоті, чимось нагадує розвиток вітчизняного АПК, що намагається, як той малюк, зробити свої перші кроки у напрямі до вільного ринку.
І на шляху до визнання України провідними державами світу як країни із ринковою економікою можливі втрати ще не одного зуба, не кажучи вже про набиті гулі та синці, якщо й надалі будемо зволікати з вирішенням звичайних питань: ЩО РОБИТИ?,
і, найголовніше, — ЯК САМЕ? Тобто аграріям потрібна реальна комплексна програма розвитку АПК, а не окремі закони, укази чи постанови. Хоча б на найближчі п’ять років і обов’язково з розшифровкою отих ЩО і ЯК, щоб аграрії, нарешті, зрозуміли, в якому напрямі рухатись. Тоді
і кроки нашого малюка стануть впевненішими, згодом зійдуть синці та гулі, а, замість молочних зубів, проріжуться справжні, корінні! Та поки що хотілося б з’ясувати, чого нам не вистачає для повного щастя в АПК,
і свої запитання щодо цього журнал “ПРОПОЗИЦІЯ” адресував президенту Української
Аграрної Конфедерації
Леоніду КОЗАЧЕНКУ.

Леоніде Петровичу, вам довелося побувати, як кажуть, по “різні боки барикад”: ви займалися агробізнесом, а потім працювали на урядовій посаді. Що важче: займатися агробізнесом в Україні чи працювати в уряді?

— Якщо ти повністю віддаєш себе справі і прагнеш того, щоб досягти найвищих результатів, то завжди це дається нелегко, тому що сьогодні немає таких справ, які б вирішувались легко й просто, незалежно від того, в якій сфері — чи в бізнесі, чи в політиці, чи в спорті, чи в мистецтві... Але якщо порівняти бізнес і роботу в уряді, то можна сказати, що специфіка, або відмінність, полягає в першу чергу в тому, що на урядовій посаді більше публічності і зовсім інший рівень відповідальності. Це перша суттєва деталь. А друга та, що робота в уряді — це не бізнес, тут багато залежить від того, як ти відносишся до держави, до людей, як ти можеш поєднати власне із громадським. Тобто якщо ти патріот, то це зовсім інша точка виміру. Я думаю, мені на урядовій посаді прийшлося більше віддавати своїх сил і було працювати трошки тяжче, аніж у бізнесі. Це так для мене. Ще є цікава деталь, яка пов’язана з усвідомленням того, що робота в уряді не на тривалий час, бо в останні роки уряди змінювалися в Україні досить часто, і хочеться за короткий термін зробити дуже багато, і це вимагає більшої віддачі сил. Якщо узагальнити, то в уряді було найтяжче, тому що більше віддавав свого вільного часу, якого практично не мав, а повністю займався роботою.

У ранзі віце-прем’єр-міністра ви спробували налагодити ділові стосунки з країнами, які потенційно можуть імпортувати с.-г. продукцію з України, наприклад, з Єгипетом, Бразилією. Ваші головні враження від цих контактів, зокрема, щодо ставлення до нашої країни як експортера с.-г. продукції. Чи має вона шанс закріпитися на зовнішніх ринках?

— Якщо говорити про ці дві країни, то не буде повної картини від тих вражень, які я отримав за останні два роки, представляючи Україну під час стосунків з іншими державами. Мені довелось також побувати у Франції, Великій Британії, Німеччині. І всюди, де мова йшла про наше сільське господарство, нас сприймали дуже серйозно. Я назавжди запам’ятаю, коли на Міжнародній конференції країн Латинської Америки у Бразилії головуючий представив нашу урядову делегацію, до якої входили і зернотрейдери, вся аудиторія (а це більше 500 чоловік) піднялася зі своїх місць і вітала нас аплодуючи. Це було відзначення наших потенційних можливостей і результатів роботи за останні роки. Тобто країни світу обізнані з історією і знають, що Україна була однією з найпотужніших держав-експортерів зерна. І той афоризм про житницю Європи — не міф, а тодішня реальність. У цьому ще раз переконались минулого року, коли Україна ввійшла до п’ятірки найбільших світових експортерів зерна.

А з Росією часом нас не плутають?

— Ні, тому що ми нині демонструємо, що ми є країна, яка має свій власний потенціал. І це розуміють і в Єгипті, Бразилії, Великій Британії і в інших країнах світу. Наприклад, у Канаді, де також довелося побувати на Міжнародній конференції щодо зерна. Канадці були вдячні українцям за те, що ми понад 100 років тому привезли до Канади перше насіння пшениці і, завдяки генетичному потенціалу української пшениці, вони змогли розвинути свою селекцію і досягти високих результатів. Про це свідчать багато наукових праць канадських вчених, і про це дуже добре знають у Канаді. Коли минулого року у Канаді був неврожай і ми поставили пшениця з України, то вона навіть за смаковими якостями не відрізнялася від їхньої вітчизняної.

Так, саме тоді сталися скандали навколо поставок українського зерна до Канади, Франції, Бразилії...

— Це бізнес. Світові ринки просто так не завойовують. Власне вираз “завоювання світового ринку” певною мірою пов’язаний з агресивністю. Тому завжди там точиться боротьба. І всі проблеми, які були пов’язані, начебто із якістю нашого зерна — це й були приклади боротьби за світовий ринок.

Ще якісь враження залишилися від поїздок?

— На Заході рахуються з нашим потенціалом, з нашими можливостями. Усі усвідомлюють те, що Україна буде потужним гравцем на ринку зерна та інших продуктів харчування, і з цим слід рахуватися. А якщо з цим рахуються, то цей інструмент потрібно використати в нашій зовнішній політиці. На жаль, цього немає. Ми почали говорити про те, що експорт зерна — це злочин. Ми не усвідомлюємо того, що у минулому році без експорту продукції з України ми могли спричинити на внутрішньому ринку таку ж продовольчу кризу, яка має місце цього року. Ми могли зупинити розвиток сільського господарства. На жаль, ми не розуміємо того, що на 1 січня поточного року при тому великому експорті ми мали перехідні залишки зерна на 2 млн т більше, ніж середньорічний показник за попередні 10 років. І коли говоримо, що нібито ми надмірно експортували і навесні не було продовольчої пшениці і для того, щоб стабілізувати ринок виділили з держрезерву аж 31 тис. т борошна і ринок стабілізувався — це смішно. Тому що такий обсяг не може стабілізувати ринок. Тобто ми мали достатньо резервів, щоб забезпечити потреби країни до нового врожаю. На жаль, у зв’язку з поганими погодними умовами в цьому році було зібрано дуже низький урожай, але якби ми активно сприяли тому, щоб приватні суб’єкти господарювання закупили потрібну кількість зерна на світовому ринку, то втрати держави для компенсації неврожаю хліба були б удвічі меншими, ніж у разі коли ми нині починаємо це робити із запізненням на півроку, коли ціни на світовому ринку на 40% підвищилися порівняно із квітнем-травнем.

Якщо проаналізувати майже 13-річний період існування незалежної України, то, на ваш погляд, у чому держава припустилася помилок щодо підготовки та проведення аграрної реформи. Що слід зробити сьогодні, щоб змінити ситуацію на краще у вітчизняному АПК?

— Якщо говорити про те, що зроблено за останні 13 років і в чому ми випередили час, в чому припустилися помилок, то, я думаю, більше треба говорити про помилки. Але це природно, тому що нове суспільство, нова ринкова економіка — це справді нове, і наші люди (вчені, урядовці, підприємці) ніколи цим не займалися. Вони про це тільки читали, могли це бачити в інших країнах. Тому це все непросто. Коли Україна стала незалежною державою, то було багато розмов, що для побудови нового суспільства нам потрібно буде 30–40 років. Це пов’язано з ментальністю людей, і можна бути готовим теоретично, адже внутрішній стан людей, їхні звички, набутий до цього досвід — усе це зашкодить впровадженню нового. І справді, я думаю, що висновки були правильними. За 13 років ми дуже довго приймали рішення щодо основних напрямів реформи у сільському господарстві: чи лібералізувати стосунки, чи давати свободу суб’єктам господарювання, чи все ж таки адмініструвати їхню діяльність? Я думаю, що саме в цьому найбільша наша помилка — ми 10 років вирішували: давати свободу чи адмініструвати. І лише в 1999 році було прийнято рішення про те, що суб’єкти господарювання повинні бути приватними, незалежними. Було прийнято рішення, що держава відмовляється від державних і регіональних замовлень, а ініціатива переходить до приватних суб’єктів господарювання. Законодавча база була підведена до цього загалом, хоча в окремих напрямах — ні. Але вже цього було достатньо, хоча тільки через 10 років ми надали право суб’єктам господарювання вільно займатися своєю справою. Це дало перші результати — ми зупинили спад сільськогосподарського виробництва і почали повільно просуватися вперед, відроджуючи виробництво. На цьому етапі нам потрібно було вживати додаткових заходів, які були більш складними і потребували багато нових знань і досвіду.

Уточніть, будь ласка, ці додаткові заходи.

— Йдеться про застосування нових елементів інфраструктури ринку, таких як страхування, ф’ючерсна торгівля, іпотечне кредитування, лізингові операції, впровадження складських розписок на зерно, реалізація положень нового Земельного кодексу. Запроваджувати всі ці програми — то не проста справа. Вона потребує досить серйозних знань, досвіду і коштів. Після 10 років ми повинні були зосередитися на цих питаннях. Тільки їх вирішення дало б новий імпульс розвитку. Ми призупинили падіння виробництва, почали повільно підніматися вгору, а потім треба було зробити цей новий імпульс. І якби все робилося достатньо активно, то паралельно нам прийшлося б вирішувати ще одне важливе питання — про державну програму підтримки експорту агропродукції, — тому що темпи розвитку сільського господарства України значно перевищують темпи розвитку внутрішнього ринку. Тобто ми нарощуємо обсяги продукції значно швидше, ніж можемо її споживати. Для того, щоб не зупинити процес розвитку, нам потрібно експортувати продукцію. Боротьба за зовнішні ринки є не простою. З історії відомо, що вона супроводжувалася війнами, великими міжнаціональними конфліктами тощо, і мирним шляхом завоювати світові ринки не завжди вдавалося. Нам нелегко в цьому плані, але все ж дещо навіть у таких складних умовах вдалося зробити. Маю на увазі експорт з України зерна, молочної продукції. Це ті перші кроки, які зробила Україна останніми роками і які були успішними.

Але останнім часом держава все більше намагається адміністративно впливати на ринок. Влада на місцях намагається регулювати ціни на продовольчі товари, уряд пропонує повернутися до державного замовлення... Що це — пережитки соціалізму радянської системи чи влада насправді бажає повернутися до таких методів керування?

— Я упевнений, що цей рецидив буде повністю усунений найближчим часом, тому що він не є природним, не відповідає потребам ринкової економіки. Я згадую випадок, коли років п’ять тому з ініціативи Української академії аграрних наук проводилась зустріч колишніх міністрів сільського господарства країн Балтії і Східної Європи. Там виступав міністр сільського господарства Чехії, якому довелося попрацювати на цій посаді двічі: у часи соціалізму і коли країна розбудовувала ринкову економіку. Він сказав, що його вразила відмінність у стилі роботи. Вона полягала в тому, що за перші кілька днів роботи на посаді до нього не прийшов жоден фахівець міністерства, аби підписати якісь “рознарядки” чи попросити виділити якісь ліміти, отримати вказівки тощо. У міністра було таке враження, начебто він і його міністерство нікому не потрібні, адже немає ніякої роботи. Тобто все робиться, а він ні до чого не причетний. Але згодом він збагнув, що саме в цьому і є сенс, бо міністерство ніколи не повинно розподіляти, визначати, дозволяти, лімітувати. Міністерство повинно дбати про одне — про створення умов для суб’єктів господарювання. Умов, за яких вони не будуть відчувати ніякого тиску, а будуть тільки прагнути досягнути тих результатів, на які вони налаштовані. У цьому й полягає велика відмінність, і, я думаю, що цей приклад якраз й ілюструє ситуацію, коли в наш час не розуміють свого призначення керівники аграрного блоку. Головне завдання на сьогодні полягає в тому, аби створити умови для успішної діяльності приватних суб’єктів господарювання.

Яким чином можна створити ці умови?

— А це досягається тільки за рахунок удосконалення інфраструктури ринку, прийняття законів, направлених виключно на підтримку та захист приватного господаря, і більш нічого. Це можна побачити на прикладі зернового ринку України, який три роки розвивався досить інтенсивно і ми бачили прояви ентузіазму та інвестиційної активності суб’єктів ринку. На 98% ця галузь приватизована, за три останні роки темпи приросту інвестицій перевищували 100% щороку, і у 2002 році у зернову галузь приватні суб’єкти господарювання вклали 5,5 млрд грн. Держава при цьому вклала лише 100 млн грн. Але, завдяки тому, що підприємці мали свободу дій, мали зацікавленість у інвестиціях, ми стабільно отримували високий урожай, активно займалися експортом і на внутрішньому ринку забезпечували стабільність цін на хліб і вироби із борошна. Найголовніше, що асортимент цих виробів за останні 3–5 років нічим не різниться від асортименту аналогічних виробів у розвинутих країнах. І все тут було гаразд, і далі ми мали надзвичайно привабливу перспективу, яка була пов’язана тільки з одним — з довірою до цих суб’єктів. Але комусь, не знаю, з яких підстав, здалося, що саме ці суб’єкти господарювання є злочинцями і вони шкодять економіці нашої держави. Ми чомусь почали проти них проводити небувалі силові заходи. У нас налічується понад 1,5 тис. компаній, які займаються торгівлею зерном, і протягом півроку їх перевіряли різні силові структури, вчиняли протиправні дії, практично паралізувавши їх роботу. Почали говорити про те, що держава повинна на себе взяти забезпечення населення хлібом, вирішувати питання, пов’язані з експортом/імпортом зернопродукції, і при цьому зазначалося, що потрібно зменшити частку приватних структур на ринку. Не розумію, на яких підставах і чому?!

Тоді чому ніхто не відстоює свої права у суді? Це недовіра до судової влади чи небажання отримати ще більші проблеми?

— Я думаю, ми маємо кризу судової влади, і про це свідчить багато фактів. Сьогодні відчувається зростання напруженості навколо судової системи, реформу якої треба здійснювати негайно. Це по-перше. По-друге, на сьогоднішній день ми не маємо такого високого рівня демократизації нашого суспільства, коли окремий його суб’єкт може на демократичній основі відстоювати правомірність свого існування. Я знаю багато прикладів того, що проти таких сміливців завжди застосовують протиправні дії. До того ж, на жаль, наші громадські структури, такі як Українська зернова асоціація, Українська аграрна конфедерація, ще не набули такого статусу у суспільстві, який би давав їм можливість брати на себе відповідальність за своїх суб’єктів і повністю відстоювати їхні права. До цього ми поки не доросли, але, думаю, це не за горами, це буде у нашій державі найближчим часом забезпечено, та до цього ще треба дожити.

Чи потрібне чітке планування у масштабах країни щодо валового виробництва всіх видів сільгосппродукції і хто має це робити: державні структури, оператори с.-г. ринку чи консалтингові агентства?

— Давайте розглянемо зерновий ринок через призму внутрішніх потреб. В Україні вони пов’язані з використанням зерна на продовольчі потреби, потреби на забезпечення тваринницької галузі; далі переробка зерна на виробництво сировини, такої як спирт або етанол, та інші цілі. Ми також маємо потребу у посівному матеріалі. Хто на внутрішньому ринку зацікавлений в тому, щоб ці потреби забезпечувались? В першу чергу — приватні суб’єкти господарювання, і вони обов’язково планують свою діяльність на поточний сезон. Вони знають, яка кількість продукції їм потрібна для своєї діяльності, мають бізнес-плани, обов’язково мають графік наджодження коштів для закупівлі і мають графік реалізації своєї продукції. Тобто вони обов’язково і детально планують цей процес, і примушувати їх це робити немає потреби. Якщо ми маємо на 98% приватизовану галузь і всі суб’єкти господарювання планують свою діяльність, то ми можемо узагальнити цей план. Але це повинні робити експерти, консалтингові компанії і, безумовно, органи державної влади, щоб на макроекономічному рівні можна було спрогнозувати ситуацію. В наших умовах, коли ми будуємо ринкову економіку, інтереси держави, в першу чергу, полягають у забезпечені інтересів приватних суб’єктів господарювання. Якщо це відбувається в суспільстві, то держава розбудовується, зростає. Якщо ми не розуміємо, що приватний суб’єкт господарювання — сьогодні ключова фігура у забезпеченні розвитку суспільства, відповідно ми гальмуємо розвиток суспільства. Говорити про те, що спочатку держава повинна планувати, а потім ці плани “спускати” вниз, де, виходячи із цих вказівок, хтось має щось планувати, — не можна. Планування повинно йти знизу вгору. І це відбувається в нашій країні, правда, не досить досконало. Нам ще треба відбудовувати нову методику планування розвитку економіки нашої держави. Як це слід робити — про це мають думати і вчені, і політики, і державні службовці, і керівники приватних суб’єктів господарювання.

Знову будемо довго думати і ще довше впроваджувати?

— Можу навести окремий приклад, як планувати розвиток ринку зерна в Україні. По-перше, це впровадження системи складських розписок, яка чітко через комп’ютеризовану базу даних забезпечує щохвилинно інформацією про кількість, якість продукції та її дислокацію. По-друге, це ф’ючерсний ринок, який є найкращим індикатором того, чи буде дефіцит, чи ні. Ми можемо на 6, 9 чи 12 місяців передбачити ситуацію. Тут ми маємо постійний моніторинг поточної ситуації за рахунок складських розписок та індикатор на перспективу. Ці два елементи (складські розписки і ф’ючерсний ринок) дають можливість досить детально аналізувати ситуацію на ринку. Звичайно, можна піти іншим шляхом і впровадити декларування та щомісяця примушувати суб’єктів господарювання надавати інформацію про наявні запаси зерна. Але, я думаю, що це надмірний адміністративний захід, що може призвести до певних негативних явищ. І, до того ж, це застарілий підхід. Тимчасово його можна використати, але на перспективу цього робити не варто.

— Якщо використовувати два названих чинники, будемо мати інформацію про наявність продукції і бачити перспективу на найближчі півроку-рік. Якщо ця перспектива з різким падінням цін, то говоримо про перевиробництво продукції на території України і про необхідність вжити заходів для активізації експорту. Я б не хотів говорити про інтервенційні закупки зерна, бо в нас немає належних коштів для цього. Ми не можемо дозволити собі те, що роблять США чи країни ЄС. Ми повинні налаштовуватись на експорт. Якщо проаналізувати попередні 10–20 років, то ціни світового ринку, навіть у найнесприятливіший період, забезпечували Україні не менше як 50% рентабельності зернового господарства, тобто завжди було вигідно експортувати продукцію, орієнтуючись на світовий ринок. Це мінімальна рентабельність — 50%, а інколи було 100% і більше. Тому для нас світовий ринок привабливий. Експорт продукції завжди був, є й буде привабливим. А скуповувати надлишки зерна на внутрішньому ринку, накопичувати їх і потім тримати щороку в надлишку мільйони тонн — це дуже велика розкіш для нашої держави.

Але ж потрібно мати якийсь державний резерв...

— Давайте порахуємо. Якщо проаналізувати зміни цінової кон’юнктури на світовому ринку зерна за останні 10 років, то навіть при найгіршій ситуації, коли на зерно були найвищі ціни, а Україна мусила б його купувати, то витрати на компенсацію різниці його вартості таким чином, щоб забезпечити стабільність цін на зерно на внутрішньому ринку, були б удвічі меншими, порівняно з витратами на закупівлю 2–3 млн т зерна та його зберігання у державному резерві впродовж двох–трьох років. У всякому разі на підставі тих тенденцій, які мали місце за останні 10 років, нам набагато вигідніше скуповувати зерно на світовому ринку, компенсуючи різницю його вартості, аніж накопичувати величезні перехідні залишки власного зерна, платити за його переміщення, зберігання, покривати вартість тих кредитних ресурсів, які залучаються для його закупівлі. Тобто вдічі дешевше закуповувати зерно на світовому ринку...

Хто буде компенсувати ту різницю?

— Держава. У державі повинні на це бути кошти у Державному бюджеті. Разом з тим, ми повинні мати десь на один–два місяці залишок зерна, бо можуть виникнути різні надзвичайні ситуації. Але якщо говорити про довгострокову перспективу, то накопичувати нам зерна більше 10% від внутрішньої річної потреби і тримати це все — надзвичайно дорого і витратно.

В АПК є кілька галузей, що розвиваються досить успішно, зокрема олієжирова, птахівництво. У той же час у тваринництві чи цукровиробництві ніяк не вдається навіть стабілізувати ситуацію. В чому причина нерівномірного розвитку галузей АПК?

— Щодо олієжирової галузі — тут маємо вдалий приклад протекціоністської політики держави. Були певні обмеження на експорт олійних культур, діяло досить високе експортне мито, потім дещо його зменшили, але цього було достатньо для підтримки галузі. До того ж, сама продукція є досить високоліквідною. Поєднання такої вдалої державної протекціоністської політики з природною ліквідністю продукції спричинило те, що галузь розвивається найбільш динамічно й успішно. Якби такі заходи вдалося здійснити в інших галузях, навіть якщо немає такої високої ліквідності продукції, то вони б теж мали можливість розвиватися динамічно. Тобто йдеться про те, що держава все-таки повинна здійснювати вплив на розвиток галузей. Але цей вплив має бути в рамках тих ринкових заходів і механізмів, які властиві саме ринковій економіці. Я хотів би навести такий приклад. Якщо ми говоримо про ринок молока, то які заходи треба вжити, щоб захистити цей ринок і дати можливість йому розвиватися? Насамперед ми найбільше страждаємо від контрабандних поставок продукції низької якості в Україну. По-друге, ми страждаємо від того, що якість власної продукції недостатньо контролюється і наші стандарти якості не забезпечують тим, хто випускає якісну продукцію, певної переваги перед тими, хто випускає продукцію низької якості. Це не стимулює виробників та обмежує їх в отриманні додаткових коштів при експорті молокопродукції, адже 70% переробки молока налаштовано на експорт. Тобто в цих питаннях потрібно направляти зусилля на захист внутрішнього ринку та підвищення вимог до якості власної продукції. Далі я знову назвав би такі інструменти, як ф’ючерсний ринок, посилення конкуренції між торговими підприємствами, які здійснюють оптову реалізацію продукції на експорт. Якби все це стимулювалося державою, то привело б до покращання показників цієї галузі, до збільшення обсягів випуску продукції і розширення асортименту.

Проте впровадження вивізного мита на насіння олійних культур вважалося опонентами неринковим рішенням. Так, в Україні збільшилися обсяги переробки соняшнику і виробництва олії, але на внутрішньому ринку вона не стала дешевшою, як у тому запевняли нас прихильники мита.

— А цього і не повинно було відбутися. Тому що сьогодні у нас ціна внутрішнього ринку формується за рахунок експортної ціни. Тобто у нас ринок відкритий, ми його не ізолювали. Інша річ, ми маємо специфічний ринок цукру в Україні, тому що в нас є специфічне регулювання і внутрішній ринок для цукру закритий. Проте закону про цукор, який було прийнято кілька років тому, ми не дотримуємося. Тому те адміністрування, яке регулюється законом, не реалізується, захист ринку не діє. А щодо соняшнику та олії у нас відкриті зовнішній і внутрішній ринки, і формування внутрішньої ціни відбувається під впливом світової кон’юнктури. Інша річ, що протекціонізм в олієжировій галузі полягає в тому, що ми обмежуємо якоюсь мірою доходи сільськогосподарських підприємств і даємо можливість більше заробити переробникам. Тобто це на користь олієжировій галузі. У селян відбирається певна частина прибутків, хоча це мотивується тим, що збільшуються надходження до бюджету, що рентабельність олієжирової галузі значно нижча від рентабельності виробництва насіння соняшнику. Тобто тут ми адмініструємо. І справді, можна говорити про те, наскільки це справедливо в умовах нашої держави, але ми говоримо про інше — про доречність протекціонізму і наскільки він вдалий. У цьому разі він справді вдалий — на користь галузі.

На вашу думку, що заважає іноземним та вітчизняним бізнесменам ось уже впродовж кількох років збільшувати обсяги інвестицій саме у сільське господарство, а не переробну галузь чи торгівлю? Коли ситуація зміниться?

— Інвестиційна привабливість будь-якої галузі залежить від ступеня її відкритості для інвесторів і захисту їхніх прав. У першу чергу — права власності. Якщо інвестор не буде впевнений у цьому, то він не буде активізувати свої дії. Якщо у переробній промисловості сьогодні більш-менш забезпечуються права власників підприємств, то туди і йде інвестор. А в сільському господарстві досить високий рівень ризику, насамперед, за рахунок так званих політичних ризиків, тобто адміністративного втручання. На другому місці — ризики, пов’язані з комерційною діяльністю та природно-кліматичними умовами. Сьогодні ми не управляємо страховими ризиками. Далі — цінові ризики, тобто хеджування цих ризиків, а це ф’ючерсний ринок, про який ми вже говорили. Якщо це все взяти загалом, то їхній вплив на прийняття рішення інвестора сьогодні вирішальний.

Але ж хтось вкладає гроші: це необізнаність чи екстрім?

— Ні, це обізнаність і віра в те, що саме сільське господарство України буде рушієм у розбудові економіки нашої держави. У нас є прислів’я: “За одного битого, двох небитих дають”. І розуміння цього прислів’я примушує людей працювати наполегливіше з вірою, що завтра ти будеш вартий більшого, аніж ті, хто прийде на цей ринок уперше.

Дякуємо за розмову.

Запитував
Олег Музиченко.
Фото Юрій Альошин

Інтерв'ю
В лютому, саме під час роботи виставки «АгроВесна 2020», в Україну на запрошення проекту Києво-Могилянської бізнес-школи Ukrainian Food Valley приїздив колишній фермер сенатор парламенту Нідерландів, де він очолює Комітет з питань... Подробнее
Новообрана Верховна Рада за швидкістю прийняття законів змагається з Верховною Радою УРСР комуністичних часів, коли будь-яке питання голосувалося за хвилину: «Хто за? Хто проти? Хто утримався? — Одноголосно». Блискавично розробили і внесли... Подробнее

1
0