Кадастр: якщо він уже є, то його ще нема

Приватизація землі триває в країні вже котрий рік, а звести всі наділи у єдиний автоматизований Державний земельний кадастр, схоже, вдасться не скоро. Тим більше, що в країні й досі не прийнято відповідного закону. Точніше, Верховна Рада 20 березня нинішнього року закон про Державний земельний кадастр таки ухвалила. Але Президент відмовився його підписувати й наклав вето.

Аргументи глави держави “проти” — “поряд із Державним реєстром прав на нерухоме майно та їх обмежень, існування якого передбачено Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, запроваджується ще одна інформаційна система відомостей та документів стосовно земельних ділянок, їх правового режиму — Державний земельний кадастр”.
Позиція Президента — “це призведе не тільки до значних витрат Державного бюджету на утримання двох практично тотожних баз даних, а й до ускладнень під час реалізації громадянами, юридичними особами конституційних прав власності на землю та прав на користування земельними ділянками”.
Насправді, всупереч твердженням В. Ющенка, фахівці наголошують: система земельного кадастру, крім інформації про державну реєстрацію, містить також інші відомості, що якісно характеризують ділянку та фіксують її розміщення у “всеукраїнській” системі координат. Кадастр, як його трактує чинний Земельний кодекс, передбачає кадастрове зонування, кадастрові зйомки, бонітування грунтів, економічну оцінку земель, грошову оцінку ділянок, державну реєстрацію наділів, облік кількості й якості земель та інші відомості. Водночас Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень містить відомості про речові права на нерухоме майно, їхнє обмеження, про суб’єктів речових прав, а також відомості про правочини, здійснені щодо таких об’єктів. Тобто тут сконцентровано інформацію не стільки про землю, скільки про будинки, інші споруди, які на ній розміщені, про їхні технічні характеристики та відомості про господарів. Отже, системи доповнюють одна одну. Про жодну тотожність не може бути й мови. А зведення двох систем в одну, що кілька років поспіль безуспішно намагалися здійснити в нині реорганізованому Держкомземі, остаточно б заплутало ситуацію. Злі язики стверджують, що Президент наклав вето не через тотожність. Просто землею можна розраховуватися за підтримку на виборах. А без чітко виписаної законодавчої бази “дерибанити” гектари легше.
Варто нагадати: епопея об’єднання з державною реєстрацією прав на нерухомість почалася ще за правління Леоніда Кучми. Тоді Президент України указом від 17 лютого 2003 року “Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі Державного земельного кадастру” уповноважив зайнятися цією важливою для країни справою головне земельне відомство країни. Але ні з 1 січня 2004 року, як окреслювалося документом, ні з 2005, ні з 2006, ні з нинішнього року та система так і не запрацювала. Більше того, Держкомзем так і не спромігся звести в єдиний кадастр інформацію про наділи країни, навіть у чистому вигляді. До системи найповніше занесено відомості щодо Київщини. Інформацію з інших областей лише збирають. При цьому з’ясувалося, що іноді регіональні кадастри не стикуються між собою, бо вирізняються за системою координат, програмою, що обробляє дані, якістю інформації та за іншими параметрами. Тож об’єднати всі ці локальні “кадастрики” практично неможливо.
Але це — півбіди. У деяких областях не проводять узагалі або проводять неякісно просторовий аналіз під час занесення земельної ділянки до бази даних. Внаслідок цього велика кількість наділів частково або повністю накладається одна на одну. Через неякісну роботу землевпорядних організацій та за браком контролю з боку кадастрово-реєстраційної системи багато ділянок зареєстровано не в тих місцях, де вони реально містяться. Зокрема під водою, або мають кілька власників.
Потребу створення саме єдиного кадастру в головному земельному відомстві країни небезпідставно обстоюють проблемами із захистом цієї важливої для держави інформації. Зрозуміло, що вберегти 650 баз даних у 650 адміністративно-територіальних утвореннях України надто складно, а то й неможливо. Звідси, кажуть, і зловживання: свідоме знищення, пошкодження і навіть викрадення інформації.
Звісно, шукати конкретних винуватців земельного свавілля в регіонах — справа невдячна. А якщо й хапають за руку чиновника-маніпулятора, власникові ділянки, яку незаконно відвели комусь іншому, не завжди від того легше. Але, коли розібратися, зловживання в цій царині походять від однієї “хвороби” — земельні реформатори змусили нас бігти попереду потяга.
Чому було не створити таку систему до того, як почали масово ділити гектари й сотки? Адже логічно спочатку запровадити законодавчу та іншу базу, а потім удаватися до земельного розмежування. Відповідь очевидна: ловити рибку легше в каламутній водичці. А коли “потрібні” люди вже наловили і мають десятки гектарів “золотої” землі під Києвом або в Криму, тоді можна запроваджувати й європейські правила гри: відкриті, чесні й прозорі.
Отож, Державний кадастр таки створюють. Обіцяють, що система постійно оновлюватиметься. Тобто, в будь-який момент оператор матиме в себе достовірну інформацію про стан кожної земельної ділянки. А ще, буцімто, система дасть можливість працювати із замовником у режимі єдиного вікна. Її буде захищено від зловживань та несанкціонованого зовнішнього впливу. Відомості про будь-які зміну в базі даних, а також про оператора, який здійснив ці корегування, вноситимуть до електронного журналу. Мовляв, все це унеможливлює корупцію.

Валерій Друженко