Спецможливості
Новини

Бджола і в шапку меду нанесе

05.06.2008
928
Бджола і в шапку меду нанесе фото, ілюстрація

Чому осоту та амброзії на полях значно більше, ніж фацелії, буркуну, еспарцету?


— А тепер пробуйте цибулинного...


— ??


— Я не обмовився. Коли цвіте ріпчаста цибуля, підвозимо до неї пасіку — і ось продукція...


Більше двох десятиліть минуло, а присмак того меду із запахом незвичного медоноса у мене й досі на вустах. Я куштував його і з неабиякою цікавістю ловив кожне слово Миколи Свириденка, пасічника колгоспу імені крейсера “Аврора” Нікопольського району Дніпропетровської області.



— Спекотного липневого дня інші рослини майже не виділяють нектару, а цибуля квітує, заманює бджіл. Вони й не обминають її, заповнюють стільники...


— Дивлюсь навкруги: степ розораний, улітку спека, бува, вигоряє рослинність. А ви що не рік, то й з добрим узятком, — дивувавсь я.


— Е-е-е, правду кажуть: мед — на возі. Хочеш мати його — не сиди на місці. Ми з Надією Андріївною, дружиною та помічницею, і дотримуємося цього принципу. Як одцвітуть сади, виїжджаємо в Херсонську область на білу акацію. Якихось двадцять днів — і відкачуємо від 125 сімей близько двох тонн меду. Повертаємося додому, а в цей час у нашому та в сусідніх районах зацвітає еспарцет. Потім вирушаємо до Криму — там шавлія, троянда, коріандр. Звідти — на Полтавщину, на гречку, і знову в рідні краї, де чекає головний взяток із соняшнику. За цвітом його кочуємо аж до північних районів області.


— І так — усе літо?


— Звичайно. Вулики — на платформи, самі в “Москвич” (до речі, подарований колишнім Головним комітетом Всесоюзної ВДНГ) — і за наперед розвіданим маршрутом. Стараємося, щоб не було “вікон” у медоносному конвеєрі, тому не обминаємо і тих самих плантацій цибулі, а натрапимо на будяки — біля них вулики виставляємо.


— Зрозуміло, звідки берете за сезон по десять з лишком тонн меду...


— Якщо є куди складати, бджоли створюють і створюють запаси. 1983 року ми взяли від кожної сім’ї рекордну кількість меду — по 82 кілограми. А зареєстровані ж випадки, коли сім’я і до трьохсот кілограмів давала! Ось де наші резерви. Але треба дбати про медоноси. Двадцять років кочую Степом та Лісостепом України і бачу, що осоту на полях значно більше, ніж фацелії. Та й бджолу треба берегти. Вона за багато кілометрів не полетить, тому маємо пересуватися з пасікою, наближати її до медоносів. Отоді вулики будуть з медом, а поля — з урожаєм...


Не відкрив Америки Микола Леонтійович. Усе це відомо і нинішнім пасічникам. То чому ж у цілому по країні — краю з тисячолітнім досвідом і багатющими традиціями в бджільництві — лише в межах 10–11 кілограмів меду одержуємо від бджолосім’ї? Далеко не скрізь і не завжди бачимо його на прилавках магазинів, на ринках же правлять бал перекупники — та таку ціну загинають, що гірко стає від самого погляду в бік торгових рядів. Коли б хоч упевнений був у цілющих властивостях продукту!.. Досі не розроблений держстандарт на мед, і це дає змогу не відповідати за підробку. Тому нерідко і не пахне ним, бо не квітковий нектар переробляли бджоли — безсовісні ділки на цукровій “дієті” тримали їх.


Під маркою цілющого українського можуть підсунути неблагополучний киргизький: у погоні за дешевим медом та великими прибутками деякі комерсанти завозять із Середньої Азії забруднений антибіотиками. Або сумнівної якості з Китаю завозять: щороку через Україну “проходить” такого замінника “нектару богів” до 80 тисяч тонн. Вітчизняні ж пасічники стоять понад дорогами із трилітровими банками і дивляться йому вслід. “Продавати доводиться просто неба: на дощі й на снігу. А влітку спека та оси докучають”, — вихлюпує наболіле на сторінки журналу “Пасічник” Галина Юшманова з Первомайська Харківської області.


Із занепадом усього сільського господарства занепала і чітко налагоджена заготівля меду. Закономірний наслідок невдалого реформування аграрного сектору.


— У нас чимало дітлахів, котрі не знають, який на смак мед, — з прикрістю констатує голова Черкаської обласної спілки бджолярів Надія Горідько. — На душу населення виробляється 250–300 грамів цього продукту, тоді коли у європейських сусідів — по кілька десятків кілограмів. Нещодавно з делегацією довелося вперше побувати на світовому конгресі пасічників у Словенії — “царстві трав і квітів”. Найбільше вразило українців у Західній Європі те, що мед, розфасований у 30–40-грамову упаковку, лежить на столах у всіх кафе і ресторанах, як у нас гірчиця і сіль. “Оце є піклування про здоров’я нації, — сказав, зітхнувши, колега. — А в нас навіть не в кожному санаторії оздоровлюють медом дітей...” Середньостатистичний українець споживає за рік не більше 1 склянки меду. Тобто 1(!) грам на день. А в Японії, наприклад, з’їдають по 4 кілограми на рік — не випадково, мабуть, там найдовша в світі тривалість життя. У країні працює державна програма, прийнята після трагедії Хіросіми й Нагасакі, про введення меду та інших продуктів бджільництва до раціону громадян, передусім дітей. Лише маточного молочка японці закуповують по кількасот тонн на рік. Україну спіткало не менше атомне лихо — чорнобильське, однак “медовими” програмами опікуємося в основному на словах...


 


Де наростити “м’язи”


Невже перевелись у нас пасічники? Чи крилаті комашки зледачіли?


— Гей-гей... Бджола і в шапку меду нанесе, мала б тільки де пастися...


І Микола Заєць зі Сквири Київської області тієї ж думки, що дніпропетровець Свириденко. І десятки, сотні їхніх колег скажуть: немає в нас удосталь меду, бо поряд з багатьма іншими негараздами в галузі ще й на голодний пайок посадили бджіл. З пальця меду не добудешся.


“Мінливою була погода минулого літа, — читаю у журналі “Пасічник” лист уже знайомої нам Галини Юшманової. — Світить собі сонце, потім — ураз набігають хмари, і золотаве море буркуну захвилюється під поривом вітру, припадуть до самої землі сині сокирки, і заплющить свої очиці блакитний петрів батіг. А бджілки якомога швидше поспішають додому, на пасіку, у вулик. Заглянеш до них: святий Боже, яка краса! Рамки залиті медом, і коли вони тільки встигають відбілити старі рамки та потягнути щойно підставлену вощину?! Гарно, як у раю! Заповзято працюють невтомні трудівниці. Снують туди-сюди, поспішають більше занести цілющого нектару до своїх вуликів і скласти його у золотаві чарунки. Як кажуть, пастух радий літу, а бджола квіту. Коли ж немає квіту... Як хочеться дожити до того часу, коли в Україні не будуть заростати поля осотом і свиріпою, хоча вони також медоноси...”


Мохнаті комашки чують весну ще задовго до її настання. Варто вербі чи ліщині викинути котики, як зависнуть над ними розвідниці. Обдивляться, викачаються в пилку — і гайда додому, аби точно виписати розвіданий маршрут, яким полетять по взяток їхні посестри. Дуже скоро між вуликом та вербами бринітимуть золоті невидимі струни.


Ранньовесняні медоноси — це комори, з яких черпають бджоли силу. На вербі, ліщині, згодом на луках і в садах нарощують вони “м’язи”, щоб до головного взятку налічувала крилата гвардія родини 70–80 тисяч комах. Отоді встигай лиш підставляти соти під урожай з літніх медоносів. Якщо, звичайно, багата на них земля і хазяї небайдужі.


— У нас у господарстві так заведено, — пригадую, ще за радянських часів хвалився волинський пасічник із Ківерцівського району Володимир Ткачук. — Розробляють спеціалісти схему зеленого конвеєра для худоби, то й про нектароносний не забувають. Розрахунок такий, щоб на кожну із ста десяти бджолосімей припадало не менше гектара ентомофільних культур. Рослини ті не водночас, а послідовно цвітуть. Перший продуктивний узяток — з білої конюшини. Після неї виділяє нектар фацелія, далі — буркун, ще пізніше — гречка, червона конюшина. І так до кінця сезону. Бджола мала, а, крім меду, ще й великі прибутки дає. Без неї господарство не мало б насіння буркуну, фацелії, конюшини. Думаю, не треба казати, в якій воно ціні. А під багаторічними травами в нас — 300 гектарів. От вам і мед, і молоко, і гроші в касі.


З багатьма пасічниками довелося мені зустрічатися за тридцять років журналістської праці. І хоч кому розповідав про “Комунар” (так називали господарство, де “пас” святу худібку Володимир Ткачук), про нектарні пасовища його, де бджоли без жодних “вікон” (хіба погода втрутиться) мали що черпати і переробляти на мед — не вірили. Не вірили в ті часи, не вірять і в нинішні — реформаторські. Та й кому в кого вчитись, якщо за незалежної України майже зовсім перестав існувати громадський сектор, зникли міжгосподарські підприємства, пасіки колективних господарств. Навіть не всі бджолорозплідники збереглися. Кількість бджолосімей зменшилась із 5 мільйонів до 3-х. Галузь, на думку директора Інституту бджільництва ім. П. І. Прокоповича Леоніда Боднарчука, зберегла себе лише завдяки тому, що 80 відсотків становив приватний сектор, а також тому, що пасічництвом займаються люди одержимі, для яких це і професія, і хобі на все життя.


На жаль, багато хто і з сьогоднішніх приватних власників, як і колишніх колгоспно-радгоспних керівників, аж надто буквально зрозуміли приказку: “Бджола їсти не просить, а мед носить”.


Микола ПУГОВИЦЯ
Далі буде …

Інтерв'ю
Олена Березовська, президент громадської спілки «Органічна Україна»
Громадська Спілка виробників органічних сертифікованих продуктів «Органічна Україна» була створена у 2012 році. Її ініціаторами стали шість підприємств, що виробляли молоко, бакалію, овочі, чай та
Український агрокомплекс відзначає експортна орієнтованість. Тому логістична складова для аграріїв має не менше значення, ніж власно агровиробництво. Зокрема, протягом врожайного минулого року обсяги перевалки зерна в українських портах... Подробнее

1
0