Аграрна політика обов’язково має спиратися на грунтовний аналіз, прогноз і план дій

—Юрію Федоровичу, пропоную розпочати розмову з банальної теми: поточний стан підготовки до нового хліборобського сезону й очікування, що їх аграрний блок уряду покладає на 2006 рік.
— 2005 рік був для селян непоганим, та не приніс їм того, на що вони сподівались. Адже, отримавши непоганий виробничий результат, аграрії розраховували й на відповідний фінансовий. І ось тут виникає запитання: а чому фінансового результату не було? Та не з огляду “хто винен?”, а з огляду на максимально об’єктивне з’ясування причин.
На превеликий жаль, торік ми не побачили механізмів регулювання ринку на основі чинного закону “Про державну підтримку сільського господарства”. Розробили їх із запізненням, хоча потрібні вони були для стимулювання не виробництва взагалі, а виробництва рентабельного, спрямованого на одержання доходів.
З одного боку, ми зібрали непоганий урожай зерна, соняшнику, цукрових буряків. З іншого, економічні показники за жодним із цих напрямів виробництва не можна вважати добрими. Візьмемо зернові: їх зібрано майже 39 млн т, але сьогодні багато хто з селян каже, що прибутковість зерна нижча за традиційну. Щоправда, у тих, хто виробляє його за технологією, воно не було збитковим. Тож додержання технології обов’язково давало господарствам добрий фінансовий результат.
Українські селяни зібрали високий врожай соняшнику. Та знову ж таки, через те, що своєчасно не створили механізмів регулювання цього ринку, нині маємо падіння ціни до рівня 850-900 грн/т. Це означає, що ті центральні органи виконавчої влади, які відповідають за формування й реалізацію державної аграрної політики, відповідних кроків не зробили.
Із запізненням сформовано Аграрний фонд. Тоді, коли це треба було зробити, коштами його не наповнили. Коли ж гроші надійшли, їх спрямували не на фінансові інтервенції, а на заставні закупівлі зерна, добре розуміючи, що цей механізм гірший. “Кредити” отримали вибрані господарства під заставу зерна, тоді як можна було через механізм фінансових інтервенцій показати справжню його ціну, і Аграрний фонд виконав би свою головну місію.
Нині маємо проблему з посівами озимих культур. Проте, як на мене, не можна забувати про один об’єктивний чинник: такої посухи, яка була в період нинішньої посівної, не реєстрували за всі роки спостережень. Це істотно вплинуло на стан озимини. З іншого боку, на всіх шести мільйонах гектарів озимих посівів маємо сходи. Парадокс чи ризик: хто посіяв, навіть у суху землю, має надію на врожай.
Озимої пшениці посіяно близько 5,2 млн га — найменша площа посівів культури за багато років. Це викликає тривогу. Втім, ситуація не безнадійна, навіть не критична, а просто складна. Ми ще маємо час для забезпечення мінеральними добривами, засобами захисту, технікою, і, з урахуванням нинішнього стану озимини, можемо мати вал пшениці на рівні, який задовольнить продовольчу й насіннєву потреби держави. Звісно, якщо не буде якогось суперфорсмажору.
Сьогодні вже зрозуміло, що зросте потреба у фінансових і матеріальних ресурсах під весняну кампанію. За нашими оцінками, селянам знадобиться близько 10 мільярдів. Де товаровиробники зможуть взяти ці кошти? Передусім вони мають розраховувати на той ресурс, що в них є: це їхній бізнес, і вони перші повинні думати про його забезпечення. По-друге — їм повинна допомогти держава. В проекті бюджету на 2006 рік (розмова відбулася 19 грудня, бюджет затверджено — 20. — Ред.) є певні преференції: буде подовжено довгострокове й короткострокове кредитування із частковою компенсацією відсотків за користування кредитами. Обов’язково пролонгують програму підтримки виробництва продукції рослинництва й тваринництва, на це в проекті передбачено 1,9 млрд грн.
Але в державній підтримці є пріоритети. Так, максимальні бюджетні видатки ми повинні провести в першому кварталі, адже саме в цей період підтримка селянам найважливіша. І тут не повинно бути жодної затримки, щоб не повторити помилок 2005 року.
Ми сьогодні реально оцінюємо запаси в селян мінеральних добрив, пально-мастильних матеріалів. На жаль, доводиться констатувати, що порівняно з 2004 роком за цими показниками маємо відставання. Тому стартова ситуація для проведення весняно-польових робіт не краща торішньої. Це покладає на аграрний блок уряду додаткову відповідальність. Але, думаю, що через державну бюджетну підтримку, через наближення фінансування, через низку задіяних ще в 2005 році інструментів та механізмів ми маємо змогу нівелювати це відставання й вийти на кращі показники підготовки до весняних робіт.
Селяни ж повинні продумати структуру своїх посівних площ. Адже недосіявши озимої пшениці, можна переключитися на, як ми говоримо, комерційні культури — сою, ріпак тощо, які сьогодні добре продаються на внутрішньому і зовнішньому ринках. Або, наприклад, ячмінь: як показав 2005 рік, на внутрішньому ринку ним цікавляться пивовари, його добре купують на зовнішніх ринках, і селяни можуть одержувати непогані прибутки. До речі, озимого ячменю нинішньої осені посіяли більше, ніж попередньої. І це радує. Виробники починають усвідомлювати, що рослинництво повинно бути комерційним, давати прибутки. Тому що навіть рівень державної підтримки в 200 грн/га, про який ми сьогодні мріємо, становить всього близько 10% усередненого показника затрат на гектар.
— Для нашого сільського господарства характерним є таке явище, як сахання від однієї прибуткової культури до іншої, з наступним її перевиробництвом і обвалом цін. Чи можемо ми вже взимку запобігти цій ситуації і попередити селян: не зробіть перегиб у такий-то бік?
— На цю проблему можна подивитись по-іншому. Якщо зважити, що в деяких країнах громадяни не можуть прогодуватися власним продовольством, то, розумно проводячи політику з регулювання ринку, з просування своїх товарів за кордон, ми на ці “граблі” можемо не наступати. Треба розробляти правильні механізми, які грунтуються на аналітиці. Поряд з Україною — Європейський союз, у нас працюють світові трейдери по зерну й інших видах сільгосппродукції. Тому повинні бути й загальносвітова аналітика, й прогнозування, і, відповідно, створення під прогноз потрібних механізмів. Причому, як мінімум у січні і, бажано, на три-п’ять років наперед. Щоб у нас кожний механізм не закінчувався одним роком, і ми з початку наступного знову не розробляли порядок фінансування тієї чи іншої програми.
Я далекий від того, щоб казати: кукурудзу й озиму пшеницю — не сійте. У глобальному вимірі все може бути розміщене на ринку, тому що в цілому ринок жодною культурою не перенасичений. Просто треба грамотно планувати свою виробничу програму на основі світового аналізу, який повинно готувати Мінагрополітики. Адже сьогодні це не міністерство сільського господарства, а аграрної політики, яка обов’язково має спиратися на серйозний грунтовний аналіз, прогноз і план дій.
Я, наприклад, мрію про той час, коли Україна вироблятиме 80 млн т зерна. Треба лише збалансувати посіви за культурами: щоб вистачало і під виробництво 5-6 млн т м’яса, і під розвиток сучасного птахівництва, і під спиртову промисловість, яка б працювала на виробництво як харчового, так і паливного спирту. А якби ми сьогодні виробляли не 1,9 млн т цукру, а, скажімо, 3 млн, мали відповідний рівень технологій на цукрових заводах, переробляли б патоку на біоетанол, то й економіка нашого цукру була б зовсім іншою. Тоді б буряковий цукор був не дорожчим за тростинний.
А для цього держава повинна підтримати відповідну аграрну політику та сучасні технології.
— Останнім часом в Україні істотно знизилися критерії визначення пшениці як продовольчої. Якщо колись це був другий клас, потім — третій, згодом — четвертий, то сьогодні нам кажуть: п’ятий клас є продовольчим зерном, і його в країні достатньо. Відомо також, що останні роки господарства збирають пшеницю здебільшого п’ятого й шостого класу, а третій став великою рідкістю. Чи повернемося колись до попередніх стандартів?
— В Україні нині діє стандарт на пшеницю, який передбачає розподіл на шість класів: з першого по п’ятий — продовольче зерно, шостий — непродовольче. Водночас усі виробники пшениці наполягають на зміні стандарту: ні кращий — ні гірший, а точно такий, як у країнах, що імпортують наше зерно.
Ні для кого не секрет, коли треба визначати класність зерна: не тоді, коли його везуть з-під комбайна на елеватор, а тоді, коли воно набрало своїх властивостей після певного терміну зберігання. Від виробників зерна можна почути дуже багато скарг, що ХПП приймало в них пшеницю п’ятим класом, а через два місяці зберігання вона перетворювалася на 3–4 клас. Тобто від жнив до моменту експорту зерно підвищується в класі як мінімум на один пункт. Тому нам потрібно чітко відпрацювати правила гри і вийти на той стандарт пшениці, який працює в усьому світі. Щоб у нас від поділу на шість класів не програвав сільгоспвиробник, а всі решта — хлібопеки, спиртовики, трейдери — вигравали. Над розробкою цього нормативного акту вже працюють фахівці Мінагрополітики, УААН, професійних асоціацій.
— У 2005 році Україна, незважаючи на рішучі наміри влади, в СОТ таки не вступила. Як ви, керівник аграрного блоку уряду, оцінюєте цей факт — позитивно чи негативно, адже серед сільгоспвиробників щодо такого кроку настрої різні?
— Вступом до СОТ ми вже займаємося, здається, з 1993 року. За цей період членами організації стало багато країн, а Україна все адаптується, уніфікує своє законодавство, стандарти. На моє глибоке переконання, вступ буде реальним у першому півріччі 2006 року. Це є не декларацією, а програмою Президента і уряду. Нам не вистачило, можливо, трохи стабільності: якби це був не передвиборний рік, усе було б по-іншому.
В березні й листопаді 2005 року відбулися два раунди переговорів, під час яких ми максимально адаптували своє законодавство до вимог СОТ. Залишилося ще кілька проблем. Остаточно не врегульовано питання цукру (щодо тарифної квоти) і сукупного розміру державної підтримки, тобто “жовтої скриньки”. Ми наполягаємо взяти за базу 1994-1996 роки, і тоді сума підтримки становитиме близько 1,15 млрд доларів: це повинна бути норма “жовтої скриньки”, де ми можемо впливати на підтримку доходів.
Позиція аграрного блоку уряду така: СОТ нам потрібна, це питання не підлягає сумніву. Але ми повинні відверто сказати виробникам, які позиції є для нас програшними: як наприклад, цукор, овочі й фрукти, можливо — м’ясо, молоко. Але якщо державі ці галузі важливі, то, навіть вступивши в СОТ, вона їх підтримуватиме. А деякі галузі, навпаки, підтримувати не має потреби, бо вони самодостатні. Деякі ж треба докорінно перебудувати в технологічному плані, знову ж таки, з підтримкою держави, але про це слід відверто сказати тим, хто в них працює.
—Якими є шляхи переведення тваринництва в стан стабільного зростання, адже воно, принаймні до початку 2005 року, було в стабільному падінні? Щоправла, почало підніматися свинарство, а ось скотарство падає й досі.
— На жаль, ваше бачення галузі близьке до істини. Коли на початку і в середині 2005 року лунали декларації про зростання поголів’я ВРХ на 600-800 тис., я тоді попереджав, що це є сезонний підйом. Не треба бути пророком, щоб побачити, що сезонний підйом має місце щороку, а потім, на 1 січня наступного, маємо поголів’я худоби менше, ніж на 1 січня року попереднього. Думаю, що приблизно така сама картина буде й цього разу, оскільки по ВРХ плюсів немає, а поголів’я корів, не збільшившись у жодному місяці, за 11 місяців скоротилося на 80 тис. голів. Тобто негативні тенденції попередніх років у скотарстві знову підтвердилися.
У свинарстві поголів’я зросло на мільйон, але це є реакцією на підвищення цін, яке почалося ще в 2004 році. В листопаді 2005 року закупівельні ціни на живу масу з 12 грн/кг скотилися до 9, і ті, хто наново почав виробництво, в кого ще не відпрацьовані технології, справа не поставлена на потік і немає поголів’я для щоденної реалізації на забій, майже в розпачі. Хоча якщо весь 2006 рік ми пропрацюємо на 9 гривнях, то така ціна більшість товаровиробників влаштувала б. Бо це світовий рівень ціни на свинину, плюс держава дає гривню дотації. Тобто 2 долари за кілограм живої маси — досить пристойна ціна, якій могли б позаздрити фермери з країн з розвинутою свинарською галуззю. Але за однієї умови: якби технологічні показники українського свинарства були такими самими, як за кордоном.
Отож, кажучи про простий приріст у свинарстві, ми не говоримо про технології. А вони не на багато кращі, ніж були рік тому. Наш показник — 15-16 народжених поросят на одну свиноматку в рік, тоді як у провідних країнах за цей період мають 26 знятих з відгодівлі 100-кілограмових поросят на свиноматку. Тобто ми насамперед повинні звітувати про те, скільки підприємств сьогодні вписуються в світові параметри виробництва продукції свинарства. А буде технологія — вона обов’язково дасть і економіку.
Не слід забувати, що й дрібне тваринництво, зосереджене в особистих підсобних господарствах, теж має право на життя. Воно теж повинне застосовувати технології для виробництва високоякісної продукції. У цьому зв’язку цікавим є досвід нових членів ЄС: скажімо, свого часу польська держава вирішила підтримувати виробників молока лише за умови, що господарство утримує не менше 14 корів. Якщо ж менше, молоко на переробку не закуповують. Це рішення було непопулярним, проте задекларованим як державна політика. І сьогодні, як наслідок, у Польщі, де виробництво молока роздрібнене, 95 відсотків виробляються з гатунком екстра. В Україні такого гатунку навіть у стандарті не прописано. З того молока, що приймають, лише 10% — вищий гатунок, але воно за своїми параметрами гірше, ніж польський гатунок екстра.
Повертаючись до державної підтримки нашого тваринництва, хочу наголосити, що в 2005 році селяни отримали всі кошти, задекларовані державою. Було обіцяно 124 млн грн на селекцію в тваринництві і все виплачено; за виробництво тварин високовагових кондицій товаровиробники теж одержали все до копійки. Аналогічні пріоритети будуть діяти і в 2006 році.
На цей рік продовжено й особливий режим справляння ПДВ у сільському господарстві, завдяки якому тваринники мають змогу отримувати дотацію від реалізації м’яса й молока на переробні підприємства. Торік ця стаття становила 1 млрд 150 млн грн. У поточному році, думаю, буде не менше півтора мільярда, а на наступний рік — десь на рівні двох. Єдина вада цього механізму — його вже четвертий рік поспіль приймають на один рік. Краще б його чотири роки тому прийняли на п’ять років: тоді б не виникало щорічного ажіотажу, а приріст у галузі був би не ситуативний, а системний.
— Юрію Федоровичу, розповідаючи про розвиток аграрної галузі, ви весь час посилаєтеся на рішення чиновників і державні кошти. А яка роль у цьому розвитку недержавних інвесторів?
— Створення будь-якого механізму заохочення для інвестора все одно є рішенням державного чиновника.
— Тобто все в нашій країні залежить від чиновника?
— Ні. Але для інвесторів, які потенційно могли б вкладати кошти в село, єдиним стримуючим фактором є ризики. У першу чергу — політичні. Адже і в свинарство, про яке ми говорили, великі інвестиції не пішли: їх могло б бути в десять разів більше. Саме найбільші підприємства і втрималися від інвестування. Ось ТОВ “Агро-Овен”, що на Дніпропетровщині: підприємство мало реальну можливість вийти на вирощування 100 тис. свиней за рік, але залишилося на показнику 50 тис. Бо до січня 2005 року ми не змогли прийняти механізм сплати ПДВ в сільському господарстві на поточний рік. Тому системний інвестор до останнього моменту вагався: не знав, як працюватимуть ці 20%, — на нього чи проти. Це дуже істотний чинник, адже рентабельність свинарства в ефективних господарів десь на рівні 25-30%. Тобто інвестор рахує, чи не вийде так, що рентабельність у нього буде на рівні інфляції, і він, вклавши гроші, спрацює по нулях? У кращому разі.
І тут багато залежить від того, як ці питання вирішуватиме чиновник. Скажімо, прийнявши механізм довгострокового кредитування, ми маємо чітко розуміти: якщо людина бере довгостроковий кредит у 2004 році, то в 2005-му держава повинна передбачати кошти для його обслуговування. Так, на 2006 рік наша потреба для компенсації відсотків за довгостроковими кредитами, взятими в попередні два роки, становить 160 млн грн. Отже, якою буде кредитна, податкова політика? Ось що впливає на прихід інвесторів.
А судова система?! Якщо районні суди приймають незрозумілі рішення, для інвесторів це дуже великий ризик. Вони усвідомлюють, що у виробництві може бути етап, коли виникне потреба звернутися до суду. А чи є впевненість, що суд розглядатиме справу об’єктивно?
Великий внутрішній інвестор хоче також бачити, яким буде рівень заробітної плати у населення, його платоспроможний попит. Оскільки це є орієнтиром, чи відбудеться збільшення ємності внутрішнього ринку для продукту, який він виробляє. Якщо ми не декларуємо сьогодні підвищення заробітної плати, для інвестора це є дуже великим політичним ризиком.
Наведу приклад. У березні 2002 року ми мали 9 млн свиней, поголів’я зростало. У квітні відбувся обвал внутрішнього ринку, тому що прибавка свинини не знайшла кореляції із зростанням заробітної плати. Той рік став “глухим” у збільшенні реальних доходів населення. І ми з ціни 6 грн за 1 кг живої маси скотилися до 3,8, і на сьогодні ще перебуваємо в стадії виходу з “ями”.
Подібна ситуація й нині. Поголів’я свиней збільшилося на мільйон, ми бачили ціну в 12 грн/кг. Маємо досвід попередніх років: щойно зростала ціна, одразу “приходила” контрабанда. Це закон ринку, нехай і тіньового. Знаємо також, що основна наша проблема — занижена митна вартість. Її можна врегулювати, але це залежить від чиновника: ми повинні були проаналізувати вартість, за якою імпортери розмитнювали імпортну свинину, й відповідно зреагувати. І не в листопаді, а коли поголів’я свиней ще збільшувалося.
Була “програна” і давальницька схема. Бачили, що у переробці м’яса вона зростає, і знаємо, що в більшості випадків це “сіра” контрабанда. За цією схемою в Україну завезено 50 тис. т, а в переробленому вигляді вивезено 17 тис.: значить, 33 тис. т залишилося на внутрішньому ринку. Своєчасно це не врегулювали.
Ще одна тема — транзит. Відомо, що він також є прихованою контрабандою. Ми бачили, що кількість молдовського транзиту зросла в дев’ять разів. Не так важко було встановити супровід для цих вантажів, але цього не зробили, і маємо приклади насправді не існуючих, але заявлених як суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності молдовських фірм-імпортерів.
Урегулювання всіх перелічених факторів залежить від чиновника. Тому коли я говорю про державну підтримку, то розумію саме своєчасну розробку механізмів, які дадуть інвесторові змогу планувати свій бізнес. Державна підтримка — це не тільки виплати з Держбюджету.
— Проясніть, будь ласка, позицію аграрного блоку уряду щодо імпорту м’ясного поголів’я на переробку. Адже власної сировини катастрофічно не вистачає.
— Для насичення внутрішнього ринку м’ясом певний час його треба імпортувати. Цього імпорту не слід боятися. І він має бути регульованим. Певне регулювання не суперечить ні вимогам СОТ, ні нашій майбутній інтеграції в європейські структури. Ми встановлюємо квоту, механізм її розподілу або за принципом “хто перший прийшов — той перший отримав”, або за принципом традиційних постачальників, як це роблять у Росії. І знову ж таки, цей прозорий механізм слугуватиме посилом для внутрішніх інвесторів: буде завезено рівно стільки м’яса, скільки потрібно для стабілізації ситуації на ринку. Щоб не сталося, як у листопаді 2005 року, коли контрабанди пішло так багато, що вона просто обвалила ціну на внутрішньому ринку.
— Нині найбільш гарячою темою в українському АПК є пташиний грип. Які перспективи нашого птахівництва в контексті поширення цієї хвороби?
— Ми бачили, як вона поширюється світом, і знали, що через Україну пролягають традиційні шляхи міграції перелітних птахів. Тому наші перші рішення з пташиного грипу були прийняті ще тоді, коли його діагностували в Південно-Східній Азії.
Сигналом, що грип з’явився в Європі, було діагностування хвороби в 2003 році в Голландії. Торік — Туреччина, Румунія, Росія. Ці етапи давали нам змогу напрацьовувати певні рішення: створено державну надзвичайну протиепізоотичну комісію, розроблено комплекс заходів.
Є досвід, який засвідчує, що з хворобою можна боротися ефективно. І я хочу наголосити: всі запобіжні заходи, яких вживали в світі, вжито і в нас. Передусім встановлено зони ризику, в них діє припис з обмеження торгівлі й полювання, роботу всіх промислових підприємств переведено в суворий закритий режим. Мало хто знає, що це таке й скільки потребує додаткових затрат для самих підприємств: на підготовку персоналу до роботи, облаштування санпропускників та дезбар’єрів, душових кімнат, придбання спеціального одягу, дезінфікуючих засобів тощо. Ми думаємо над тим, як має працювати промислове птахівництво, оскільки карантинні заходи не повинні зашкодити йому там, де воно може гарантовано дати безпечну продукцію.
Та найбільша й головна проблема — особисті селянські господарства. Бо всі міжнародні експерти, що приїздять до нас, сприймають українське село як великий пташник. Та ще й коли село від села недалеко, їм здається, що великий пташник — вся територія України. Така наша об’єктивна реальність. Тому відпрацьовано відповідні заходи. У місцях, де виявлено захворювання, введено карантин, свійську птицю вилучено, утилізовано, власникам виплачено компенсацію, з їхнього боку нарікань немає.
Як на мене, то сьогодні дуже актуальним є питання — особливо в районах, де збираються перелітні птахи, — переспеціалізування дрібних господарств. Можливо, навіть буде прийнято рішення не рекомендувати цим господарствам займатися птахівництвом. До речі, працівники промислових птахівничих підприємств не тримають свійської птиці. Це компенсують їм заробітною платою, або ж продукцією птахівництва, виробленою на підприємстві.
Отже, якщо ми робитимемо все те, що приписує санітарний кодекс Міжнародного епізоотичного бюро та наші інструкції, то зможемо взяти ситуацію під контроль, хворобу локалізувати, а потім і повністю ліквідувати. Як і за будь-якої хвороби, системні заходи дають змогу забезпечити результат.
Промислові ж виробники птиці не повинні опускати руки. Англія, згадаймо, пережила 30 млрд доларів видатків з ліквідації губчастої енцефалопатії. На сьогодні хворобу в світі повністю не ліквідовано, але оскільки визначено зони ризику, суворо дотримуються діагностики, то це є гарантією, що заражене м’ясо ніколи не потрапить у харчові продукти. Цей приклад має бути повчальним.