Проблеми українського скотарства: погляд зсередини і ззовні

Автор міркує про витоки кризи у вітчизняному племінному скотарстві, його низьку продуктивність і можливості швидкого виведення галузі на середньоєвропейський рівень.

Порахуємо роги, поки не відкинуті копита
З початку нового тисячоліття Україна позбулася понад мільйон своїх корів. У цьому не було б нічого особливого (як мовиться, — на здоров’я), аби ці втрати поповнювали відтворенням національного стада. Якщо в 2000 р. в Україні було приблизно 5 млн корів, то в нинішньому “рогате царство” налічує всього 3,6 млн гол.
За темпами розорення українське парнокопитне стадо відкинуто за рівень 1916 року. Тоді чисельність поголів’я корів теж налічувала ледве понад 4 млн голів продуктивністю 800–1000 кг молока від корови за рік.
“Правительственный Въстник” у 1915 році повідомляв: “На 100 душ казачьяго населенія (сьогодні — Кубанська область) головъ скота в 1913 г. приходилось 241,4 против 235,9 — 1912 года”. Сьогодні в Україні й Росії на 100 осіб населення припадає менше 10 голів великої рогатої худоби.
Недалеко ж ми зайшли за 90 років Радянської і нерадянської влади. Таку катастрофу скотарства можна порівняти з воєнним і повоєнним лихоліттям, коли 4,3 млн корів уціліло після страшної війни. Але справжній “геноцид” проти парнокопитних почався після набуття країною незалежності. Колишні колгоспні стада дружно “відправилися” на бойні Туреччини, Єгипту, ОАЕ.
Схоже, що терпіння аграріїв у очікуванні змін вичерпується, його залишилося (на 1.10.06 р.) рівно на 3,6 млн корів. Із них 0,8 млн — у     с.-г. підприємствах і 2,8 млн голів — у населення. Далі — нестача молочно-м’ясних продуктів харчування й продовольча залежність від партнерів по спільному ринку.
Формула успіху продуктивного тваринництва добре відома: 33% — правильна годівля тварин; 33% — умови утримання й експлуатації і 33% (за деякими даними, — 40%) — племінні якості тварин. Таким чином, успішне ведення молочного й м’ясного бізнесу від власника корови не багато й залежить. У сучасних умовах він зможе (якщо зуміє) правильно й досита нагодувати тварину. А дві третини успішного скотарства закладаються у “високих кабінетах” Києва.
Чому селянство вічно бідне, звідки це фатальне жебрання виробників сільськогосподарської продукції? Чи така вже безнадійна й непоправна селянська доля?

Джентльмени невдачі
Головна причина — політична. Це ставлення держави до селянства. Три чверті (!) власників худоби — це приватний сектор, що, в основному, напуває країну молоком і часто виживає за рахунок його продажу. Інших доходів у сільської родини може просто не бути. Найбільш безправний, скривджений владою, сектор економіки. Його маленький молочний бізнес із однією-двома коровами залежить від наявності пасовища й косовиць, від близькості міста, від милості закупівельників молока з їхніми низькими закупівельними цінами.
Співвідношення цін на енергоносії не дає годувальникові держави стати на ноги. Літр молока за радянських часів коштував 26 к., літр солярки — 6 к. Сьогодні, відповідно,  — 1 і 4 грн. Пропорція залишилася та сама (1:4), тільки повернулася до села спиною. Власник механізованої ферми — приречений.
Племінну програму в національному стаді України XXI століття часто здійснює плідник Борька з туманним родоводом. Племінні заводи, не одержавши статусу державних, віддали Богові душу. Фахівці штучного осіменіння на селі дорогою спермопродукцією не зловживають. Якісна закордонна сперма може коштувати близько сотні гривень за дозу. Це значить, що за нинішніх цін на молоко — 1 грн/л — власникові корови потрібно вручну (!) надоїти центнер молока, щоб один раз осіменити корову якісною спермою племінного супербика. Потім, у разі потреби, повторити вдруге і втретє. Борька працює на порядок дешевше, але внаслідок “розпусного” й безконтрольного життя може “нагородити” тимчасову подругу безплідністю.
Мати зайвого хвоста для скотовласника, в умовах існуючого демпінгу цін на молоко й м’ясо, — собі на збиток. Так з’являється на ринках телятина, — по суті, невирощена корова і невідгодований бичок, забиті в дитячому віці, щоб оплатити газ, електрику, навчання дітей та залатати інші дірки селянського бюджету.
Скорочення поголів’я дійного стада через малу рентабельність молочного “бізнесу” означає, що невдовзі неодмінно буде підвищення цін на молочну й м’ясну продукцію через її нестачу або завезення дотованого порошкового молока й мороженого м’яса з-за кордону. Закони ринку прості: не хочемо допомагати власному виробникові, будемо фінансувати закордонного. Принаймні років шість-сім. Щоб одержати, виростити майбутню корову й замінити поголів’я, потрібно три з половиною роки, щоб його подвоїти — ще стільки ж.
Прописна істина: якщо селянська продукція потрібна державі, вона повинна окуповуватися й сприяти збільшенню виробництва. В усьому світі, дотуючи виробництво молока і м’яса, держава укладає із сільськогосподарським виробником “джентльменську угоду”: ми (держава) компенсуємо частину ваших витрат, ви поставляєте продукцію першої потреби за помірними цінами.
 Перша частина цієї угоди для основної маси українських виробників продукції — так і не запрацювала. Наші джентльмени селянських подвір’їв дружньої підтримки уряду наразі позбавлені й сподіваються лише на удачу. А помірні ціни влада (на шкоду селу) штучно стримує завезенням дешевого продовольства з країн із дотаційним с.-г. виробництвом. Таку недружню щодо села політику недавно проводила наш екс-прем’єр-міністр, намагаючись зменшити зростання цін на цукор, зерно й м’ясо завезенням імпортного продовольства.
Як не крути, але дві третини нереалізованого потенціалу у виробництві молока й м’яса залежать від аграрної політики однойменного міністерства і його фінансового забезпечення. Дві третини — це диспаритет цін на м’ясо-молочну продукцію селян і низька продуктивність стада великої рогатої худоби.

ТАСІS уповноважений заявити
ЄС не пошкодував 2,3 млрд екю (попередниця євровалюти), щоб напередодні другого тисячоріччя спробувати зрозуміти, чому три колишні радянські “сестри” (Росія, Білорусія, Україна) не здатні виробляти прибуткове молоко в умовах вільного ринку. В Україні під мікроскоп експертів Європейського Союзу (проект ТАСІS) потрапила молочна індустрія Кіровоградської і Чернівецької областей.
Завжди цікаво подивитися на себе збоку очима європейських сусідів. З цього великообсяжного аналізу (на 60 сторінок тексту) випливає, що:
m наші пасовища, зарослі бур’яном, — це лише майданчики для прогулянок корів. Щоб стати повноцінними кормовими столами, вони повинні бути засіяні райграсом і білою конюшиною, з розрахунку 1–1,5 га на корову, й бути розташованими на відстані не далі 1 км від ферми;
m солома — не корм (підкреслено кілька разів!) і має бути вилучена з раціону корів;
m раціони худоби незбалансовані, у них завищена частка зернових як плата за низькоякісне випасання й нікудишній за якістю силос;
m технологію якісного силосування повсюдно порушують (запізніла стадія збирання трав, недостатнє подрібнення, сильне забруднення силосної маси, задовгі терміни заповнюваності силосних траншей, для їхнього укриття не завжди використовують плівку). Втрати якості силосу з цих причин сягають 40–60%;
m дуже висока витрата пального на виробництво фуражу: 200–400 л/га проти 50–100 л/га в ЄС;
m відтворення стада залишає бажати кращого навіть там, де ним займаються;
m ідентифікація поголів’я не стала повсюдною й повсякденною нормою життя;
m річне виробництво молока в країнах ЄС досягло, в середньому, 5000 л (у лідерів — 6000 л) на корову за рік. Наші “досягнення” оцінюються в 1500–3000 л на корову за рік за наявності проблем із достовірним обліком продуктивності, простіше кажучи, — брехні. (Деякі області України сьогодні не дотягують і до 1500 кг молока).
Завдяки відчайдушному “ринковому” вирізуванню молочного стада, за надоями молока (2828 кг від корови за рік) Україна сьогодні займає нестабільне й малопочесне лідерство серед країн співдружності, але відстає від цивілізованої Європи й розвинутих країн Північної Америки, відповідно, вдвічі-втричі.
Насправді, якщо взяти до уваги продуктивність усіх корів, включаючи неврахований приватний сектор (три чверті поголів’я), справжня продуктивність дійного стада України може оцінюватися на рівні Південної Америки (1608 кг).
 Усі ці біди, що звалилися на вцілілі колективні й особисті господарства Росії, Білорусі й України, експерти ТАСІS підсумували в зведеній таблиці показниками “продуктивності” виробництва молока.
Річний удій наших корів утричі “відстає” від європейського, внаслідок цього на гектар фуражу наші корови дають, відповідно, в 14 разів менше молока, на 1 кг спожитих комбікормів — учетверо менше за європейських. У своєму офіційному звіті експерти ЄС терпляче пояснюють, що з такою продуктивністю молока в ринкових умовах жити не можна.
З такими показниками продуктивності молочної галузі, в 3–25 разів гіршої за загальноєвропейські стандарти, на ній років через 20 можна остаточно ставити хрест. За деякими даними, саме через 20 років перед Україною може відчинитися брама загальноєвропейського раю, звідки потечуть дотовані молочні ріки, в яких згине, не витримавши конкуренції, наше нинішнє мукаюче неподобство, йменоване національним стадом великої рогатої худоби.

В. Мадісон,
канд. біол. наук,
Головний селекційний центр України