Спецможливості
Агробізнес

Чи бути в українському АПК пільговому оподаткуванню?

05.06.2008
801
Чи бути в українському АПК пільговому оподаткуванню? фото, ілюстрація
Чи бути в українському АПК пільговому оподаткуванню?

З ініціативи Інституту економічних досліджень та політичних консультацій і Мінагрополітики України 20 листопада 2002 р. було проведено круглий стіл на тему “Оподаткування сільського господарства в Україні у 2004 році”. У його роботі взяли участь представники низки державних і наукових установ, міжнародних допомогових проектів, преса.
Головною метою круглого столу було визначення концептуальних напрямів розбудови податкової системи в АПК України, що має бути започаткована у 2004 р.
Основна дискусія розгорнулася навколо питання доцільності існування податкових пільг в сільському господарстві. За ставленням до цього питання учасників круглого столу можна було умовно розділити на дві групи. Одна група висловлювалася за продовження існуючої практики податкових пільг, інша — за їх відміну. До першої групи ввійшли представники Мінагрополітики, Адміністрації Президента, Секретаріату координаційної ради з питань аграрної політики при Кабміні, Інституту аграрної економіки УААН, Київського національного економічного університету. Протилежну точку зору відстоювали представники Інституту економічних досліджень і політичних консультацій, Німецької консультативної групи з питань економічних реформ, проекту міжнародної фінансової корпорації “Розвиток агробізнесу в Україні”, Мінфіну та інформаційної агенції “АПК-Інформ”.
Аргументи прихильників збереження податкових пільг є традиційними для аграрної політики в Україні. Ось їх перелік. Сільське господарство є базою для розвитку інших галузей економіки. Один працюючий в сільському господарстві забезпечує роботою 8 працюючих в інших галузях. Сільське господарство забезпечує продовольчу безпеку країни. Аграрний сектор має специфіку, яка залежить від погодних умов, рівня обороту капіталу, еластичності попиту на продукти харчування. Отож, сільське господарство об’єктивно має нерівні стартові умови господарювання порівняно з іншими галузями. Усе це призводить до збитковості аграрних підприємств та їх тяжкого фінансового стану, до виникнення ефекту “цінових ножиць”, тобто зростання цін на продукцію промисловості та зниження на продукцію сільського господарства. Наслідком такого стану є те, що 70% основних фондів галузі повністю амортизовані. За цих умов податкові пільги сільському господарству слід розглядати як державну підтримку галузі, що становить 80% загальних державних витрат на її підтримку.
Запровадження у 1999 р. фіксованого сільськогосподарського податку та звільнення від сплати ПДВ, а також введення нульової ставки цього податку на окремі види продукції дало змогу дещо покращити фінансовий стан аграрних підприємств і збільшити податкові надходження від галузі до Державного бюджету. За словами першого заступника держсекретаря Мінагрополітики Юрія Лузана, агропромисловий комплекс є другим за розміром платником податків в Україні після нафтогазового комплексу. Іншим позитивним моментом запровадження фіксованого сільськогосподарського податку є незацікавленість сільгоспвиробників у викривленні фінансової звітності з метою уникнення сплати податків. Однак недоліком при цьому є відсутність потреби вести чіткий бухгалтерський облік на сільськогосподарських підприємствах, у тому числі й фінансовий.
Було вказано також, що, за розрахунками науковців Інституту аграрної економіки УААН, диспаритет цін у 1991–1999 рр. вивів з сільського господарства майже 99 млрд грн. Тому нинішня підтримка вкрай потрібна як оплата “старих рахунків”. Навіть у 2002 р. більшість сільськогосподарських підприємств (понад 50%) працює зі збитками, а загальна рентабельність сільського господарства в 2002 р. становила 5,3%. Заробітна платня на селі залишається найнижчою.
Аргументами на підтримку пільг для аграрної галузі України є також дотаційні системи підтримки сільського господарства в країнах Європейського Союзу, США та інших країнах Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР). Так, в ЄС майже половина бюджету організації витрачається на підтримку фермерів (близько 50 млрд євро на рік), у США з цією метою у 2003 р. виділяється $76 млрд. Незабаром у Росії, на зразок України, також збираються перейти на фіксований сільськогосподарський податок.
До того ж, аграрний бюджет у розвинених країнах використовується здебільшого для підтримки цін і доходів фермерів, а не сільської місцевості. Тому прихильники збереження податкових пільг в Україні вважають, що країна повинна переймати досвід інших країн, підтримуючи, насамперед, виробництво. А буде виробництво, буде й розвинута сільська місцевість.
Таким чином, основні пропозиції “групи підтримки податкових пільг” з формування податкової системи у 2004 р. можна звести до таких.
- Зберегти для сільгосппідприємств спеціальний режим оподаткування.
- Залишити фіксований сільськогосподарський податок без змін ще на 5 років.
- Не збільшувати податкове навантаження на сільгоспвиробників з урахуванням усіх податків, що вони сплачують.
- Перейти на спеціальний режим сплати ПДВ або сплачувати його на загальних підставах, але за нижчими, ніж діючі, ставками. При цьому виділяти з бюджету цільові кошти на визначені потреби галузі.
Прихильники відміни податкових пільг для сільського господарства аргументували свою позицію так. При формуванні нової податкової системи в сільському господарстві слід виходити з необхідності забезпечення адекватних, з погляду місця і значення АПК в економіці України, податкових надходжень від галузі до Державного бюджету. Галузь займає близько 16% у ВВП України, в ній працює 23% населення, а її частка в наповненні Державного бюджету становить лише 1,5%. У цьому зв’язку систему оподаткування в сільському господарстві слід пов’язувати із загальною макроекономічною ситуацією. Протягом 1999–2001 рр. податкові пільги сільському господарству України становили близько 2,6 млрд грн. Якщо подивитися на абсолютні цифри, то підтримка сільського господарства в Україні не здається такою великою порівняно з країнами Заходу (саме на цьому й наголошують прихильники збереження пільг). Але, з погляду відносних цифр, частка державної підтримки аграрним підприємствам України сягає 2% ВВП. У країнах ОЕСР цей показник не перевищує 1,3% ВВП. Водночас ненабагато більше коштів спрямовуються в Україні на фінансування освіти та медицини — саме того, чого чекає суспільство від держави.
Якщо сільське господарство не платить податків, а уряд не зменшує витрати з бюджету, рахунки повинні оплачувати інші сектори. Звільнення аграрного сектора від сплати ПДВ також негативно впливає на повернення експортного ПДВ. Усе це погіршує макроекономічну ситуацію в країні, від якої сільгоспвиробники не можуть ізолюватися. Наведемо приклад: неповернення експортного ПДВ призводить до зменшення обсягів експортних операцій та скорочення кількості трейдерів. Це напряму зменшує закупівельні ціни, наприклад, на зерно, які залежать від експорних цін та витрат на експорт. Неповернення ПДВ експортерам підвищує витрати на експорт. Отже, позаяк звільнення сільгосппідприємств від сплати ПДВ значно зменшило можливості бюджету виплачувати експортне ПДВ, доходи селян від пільг частково скоротилися за рахунок нижчих цін на зерно.
Скажемо кілька слів про вищеназвані раніше проблеми “диспаритету цін”, “низької заробітної плати”, “продовольчої безпеки” та використання “середніх даних по сільському господарству”. Саме ці проблеми є засадними в підтримці аграрного сектора. Свої позиції щодо цих питань Німецька консультативна група та Інститут економічних досліджень і політичних консультацій вже висловлювали не один раз. Ось в чому вони полягають.

1 Проблему “диспаритету цін” краще називати ефектом “цінових ножиць”. Цей ефект має місце не лише в Україні. В усьому світі ціни на продукцію сільського господарства відстають від цін на промислові товари та послуги. Це пов’язано з низькою еластичністю попиту на продукти харчування та швидким технічним прогресом в аграрному секторі. Тобто пропозиція аграрної продукції перевищує попит на неї, саме це й відрізняє аграрний сектор від інших галузей економіки. Проблему падіння реальних аграрних цін в країнах ОЕСР фермери вирішують шляхом підвищення продуктивності та міграцією робітників за межі господарства. На початку перехідного періоду ціни в Україні були дуже викривлені: на продукцію тваринництва вони перевищували рівень світових цін, на продукцію рослинництва були на 20–30, а на засоби виробництва — на 40–80% нижче світових. Тому в перші роки незалежності набагато вищі темпи приросту цін на засоби виробництва, ніж на аграрну продукцію, були нормальним явищем пристосування цін до нових економічних реалій. Та сама ситуація мала місце і в інших країнах Центральної та Східної Європи.
Проблема в Україні загострювалася ще й тим, що довгий час політика уряду призводила до падіння цін на аграрну продукцію порівняно зі світовими цінами. Як приклад такої політики можна назвати високі затрати на збут продукції, регіональні заборони на рух сільськогосподарської продукції, експортні податки, державне замовлення тощо. Тому теза про втрати сільським господарством у 1991–1999 рр. близько 100 млрд грн ще не означає, що інші сектори економіки повинні тепер за це платити. Політики також повинні розуміти свою відповідальність. Проблема “цінових ножиць” у сільському господарстві України буде завжди — головне правильно реагувати на неї шляхом підвищення продуктивності праці та вивільнення аграрних працівників в інші галузі економіки. Субсидування виробництва лише загострить цю проблему через штучне підвищення пропозиції і падіння аграрних цін.
2 Проблема низької зарплатні у сільському господарстві тісно пов’язана з ефектом “цінових ножиць” та політикою субсидування в Україні. У нас на 100 га сільгоспугідь зайнято 10 працівників. Для порівняння: у Німеччині — лише 3. Доходи з кожного гектара мають свої межі, які обумовлюються урожайністю, цінами на вирощений продукт та на засоби виробництва тощо. Якщо розділити ці доходи на десятьох, то вони будуть утричі нижчими, ніж поділені на трьох. Лише шляхом виведення робочої сили з АПК в інші галузі можна вирішити цю проблему, але ж інші галузі повинні платити вищі податки. Однак чи повинні інші галузі економіки фінансувати “допомогу” селу? Чи будуть створювати нові робочі місця? Чи буде в сільській місцевості відкриватися новий бізнес, якщо виробники сільськогосподарської продукції не сплачують податки, тоді як інші повинні сплачувати? І ще одне зауваження. Коли порівнюють зарплатню в селі і в місті, часто забувають сказати про додаткові доходи селян від особистого господарства та нижчі затрати на прожиття в селі. Коректніше було б говорити про низькі доходи населення загалом, тому що затрати на життя в Україні є значними: наприклад, потрібно платити за навчання та медичне забезпечення, яке, за Конституцією, має фінансувати держава за рахунок податків.
3 “Продовольча безпека” має два аспекти: постачання продуктів харчування та вільний доступ населення до цих продуктів. Аграрні політики в Україні часто говорять лише про забезпечення поставок продуктів харчування населенню або про самозабезпечення. Для цього селу потрібні субсидії, а коли так, то питання “продольчої безпеки” є синонімом “пошуку субсидій” для аграрного виробництва. З цього погляду вони мають сенс, але субсидії аграрному сектору призводять до гальмування економічного зростання в цілому, а отже, й доходів населення. І чи коректно говорити про продовольчу безпеку тоді, коли магазини переповнені продуктами харчування, а значна частина громадян країни не має коштів для їх купівлі?
4 В Україні часто використовують “середні цифри” для аналізу стану аграрного сектора. Так, підвищення загальної суми прибутку з 800 до 1000 млн грн вважається ознакою видужування галузі. Але проблема в тому, що сільгосппідприємства в Україні показують дуже різні результати. Рівень рентабельності коливається від -50 до 50%. Навряд чи можна знайти багато підприємств саме з 5,3% рівнем рентабельності, що є середнім показником 2002 р. Така ситуація значно ускладнює проведення ефективної політики підтримки. З одного боку, субсидії часто отримують ті, кому вони не потрібні; з іншого, багато неефективних підприємств тримаються на плаву лише завдяки цим субсидіям, залишаючись все одно збитковими. Є велика група виробників, які за допомогою субсидій могли б покращити свою ефективність, але їм цих субсидій недостатньо. За нашими оцінками, лише 25–30% підприємств в Україні працюють справді ефективно. Збільшення частки рентабельніших підприємств передбачає, з одного блоку, розвиток існуючих та появу нових ефективних підприємств, з іншого — закриття малоефективних. Конкурентоспроможні підприємства розвиватимуться лише тоді, коли вони матимуть доступ до ресурсів, вивільнених неконкурентоспроможними підприємствами.
Отож, встановлення жорстких бюджетних обмежень (тобто припинення штучної підтримки майже “лежачих на землі” неконкурентоспроможних підприємств за допомогою субсидій) разом з чітким і прозорим ринком землі та процедурою банкрутства є найкращим способом забезпечення того, щоб потенціал аграрного виробництва в Україні реалізувався найшвидшими темпами. Якщо політики впевнені у необхідності субсидій для зменшення соціальної напруженості, пов’язаної з реформуванням цієї галузі, вони повинні перейти на цільове субсидування певної групи населення, а не використовувати кошти на допомогу тим, хто її не потебує, викривлюючи при цьому ринок.

***

Податкові надходження до Державного бюджету від сільського господарства напряму пов’язані і з витратами бюджету на потреби самої аграрної галузі. Однак ключовим моментом при цьому має бути розвиток сільської місцевості. В умовах реформування АПК виникли нові підприємства ринкового типу, соціальна сфера села відокремлюється від виробничої діяльності та передається на баланс сільським радам, значна частина колишніх членів КСП втратила роботу, на селі постала проблема безробіття. Загальновідомим є низький рівень сільської інфраструктури, медицини, освіти; немає можливості знайти альтернативну роботу через відсутність на селі підприємств малого бізнесу. Тому саме на такі цілі в першу чергу мають спрямовуватися кошти Державного бюджету.
Стосовно ж підтримки безпосередньо сільськогосподарських виробників, то доцільніше кошти Державного бюджету спрямовувати на розвиток вітчизняного машинобудування, виробництва мінеральних добрив, засобів захисту рослин і тварин, інших промислових ресурсів для села. Це дасть змогу налагодити чіткіший контроль за використанням державних коштів, здешевити придбання ресурсів для сільськогосподарських підприємств, стимулювати технічне переозброєння та фондове оновлення галузі.
Отже, наша позиція полягає в тому, що податки повинні сплачувати всі без винятку. У держави є багато завдань, які потребують значних фінансів: це фінансування освіти, медицини, безробіття, армії, міліції, підтримка інфраструктури (наприклад, доріг) тощо. Якщо уряд хоче субсидувати село, потрібно фінансувати саме сільську місцевість, стимулювання ж виробництва — справа приватного бізнесу. Якщо уряд скаржиться на недофінансування села комерційними банками, то необхідно вирішувати саме проблему створення на селі ефективних сільськогосподарських виробників, які б мали змогу конкурувати за гроші комерційних банків. Субсидування виробництва лише стримує ці важливі процеси, а покращання ефективності неможливе без оновлення матеріально-технічної бази аграрних підприємств.
Що ж до витрачання значних бюджетних коштів на підтримку сільського господарства країнами Заходу, то тут слід зазначити, що економісти цих країн дійшли однозначного висновку: ця практика є шкідливою для економіки, вона спричинює необгрунтоване витрачання суспільних коштів, стримує економічне зростання і має бути якнайшвидше відмінена. Крім того, субсидування аграрного виробництва згубно впливає на конкурентоспроможність продукції галузі на міжнародних ринках. Ця продукція не витримує цінової конкуренції з продукцією країн, де рівень підтримки аграрної галузі відсутній або є незначним. Як приклад можна навести високу конкурентоспроможність товарів з Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, країн колишнього соцтабору, зокрема й України. Для України передусім це стосується зерна, з яким вона дедалі більше завойовує світові ринки.
Крім економічної доцільності прийняття того чи іншого рішення, існує ще й політична доцільність. Поки що в країнах Європи у питанні субсидування сільського господарства превалює політична. Проте існує чітка тенденція, принаймні у ЄС, щодо поступового скорочення такої практики, про що свідчать останні рішення стосовно спільної аграрної політики ЄС та нові реалії, пов’язані з його розширенням.
Існує також точка зору, що рекомендації про відміну пільг для сільського господарства України пов’язані з бажанням знищити український АПК як конкурента на світових аграрних ринках. Проте вище вже було пояснено, як впливає підтримка сільського господарства на його конкурентоспроможність. До цього слід додати, що орієнтація на сільське господарство як пріоритетну галузь означає стратегічну помилку, вибір хибного вектора економічної політики, що прирікатиме країну на постійне, а, можливо, безповоротне відставання від розвинутих країн світу. Державні кошти найперше потрібно вкладати в перспективні, наукомісткі та інформаційні технології, сферу послуг, завдяки чому можна буде значно підняти рівень економічної активності в країні. Україна через низку об’єктивних причин і так приречена мати потужний аграрний сектор економіки. Але це має бути високоефективна і висококонкурентна галузь. А пільги та субсидії аж ніяк цьому не сприяють. Тому для України більшою загрозою є можливість перетворення на сировинний придаток розвинутих країн, у тому числі й за рахунок сільського господарства, та на ринок збуту високотехнологічної імпортної продукції.
Основними рекомендаціями “групи за відміну пільг для сільського господарства” є такі:
- Сільське господарство повинно мати рівну з іншими галузями систему оподаткування. Недоцільно робити спеціальні галузеві податкові пільги. Це призводить до викривлень в економіці, негативно впливає на загальні її макроекономічні показники.
- У ринковій економіці, до якої Україна намагається перейти, держава має безліч завдань, які потребують фінансування. Якщо сектор з 16% ВВП не платитиме податків, тоді хто фінансуватиме пенсії, освіту, медицину, армію, міліцію, суди, різні міністерства та відомства?
- Податкову систему в АПК потрібно розглядати в контексті загальної реформи системи оподаткування в Україні, де одним з ключових моментів має бути поступовий перехід від оподаткування підприємств до оподаткування доходів фізичних осіб.
- При розбудові нової податкової системи в сільському господарстві потрібно переходити на оподаткування доходів підприємств та заробітної плати працівників. Фіксований сільськогосподарський податок доцільно залишити тільки для дрібних фермерських господарств, а також розширювати податкову базу шляхом поширення фіксованого податку на підсобні господарства громадян, які займаються товарним виробництвом.
- ПДВ має бути рівним для всіх галузей економіки. Недоцільно робити спеціальний пільговий режим зі сплати цього податку для сільського господарства. Доцільно знизити загальний рівень ставки ПДВ для всіх.
- Земельний податок недоцільно перераховувати до Державного бюджету: варто залишати його у розпорядженні місцевих бюджетів на розвиток сільської місцевості.
Отже, існують дві чітко окреслені позиції щодо дальшого розвитку оподаткування в сільському господарстві України. Тепер політикам і законодавцям належить визначитися, до якої з них пристати.
Сергій Дем’яненко,
професор, доктор економічних наук,
Інститут економічних досліджень та політичних консультацій
Сергій Зоря,
докторант

Інтерв'ю
Малі запаси вологи та відсутність опадів в період березень-квітень формують певні обмеження для вирощування даної культури. Так, на 10 квітня ц. р. залежно від типів грунтів, у південних регіонах, запаси вологи складали в метровому шарі 60... Подробнее
Вихід на зовнішні ринки все частіше стає закономірним етапом розвитку успішного бізнесу. Втім, перед керівником, що прийняв рішення про зовнішню експансію, традиційно постає багато запитань. І хоча

1
0