До ринку — бережливо і трепетно

З нагоди завершення спільної конференції Української зернової асоціації (УЗА) і Асоціації торгівлі зерном і кормами (GAFTA) “Пропозиція” звернулася до президента УЗА Миколи Компанця з проханням прокоментувати деякі питання, пов’язані з конференцією, а також функціонуванням українського зернового ринку в цілому.
— Миколо Прокоповичу, одним зі спонукальних мотивів при організації Української зернової конференції було бажання гідно відзначити п’яту річницю Української зернової асоціації. Як оцінили іноземні гості конференції і керівники GAFTA рівень організації заходу?
— На засіданнях GAFTA в Лондоні я був кілька разів і пересвідчився, що це дуже авторитетна організація. Її членами є приблизно 900 структур. Тому коли було створено Українську зернову асоціацію, в мене з’явилася мрія зробити її членом GAFTA. Адже це обіцяло обмін цікавою інформацією, до того ж, у GAFTA найнадійніший третейський суд. Ми просилися до GAFTA на умовах з відстрочкою платежів: поспівробітничати і побути членом або ж кандидатом у члени — і президія організації погодилася на це. А потім ми запропонували провести один з традиційних річних заходів, що зазвичай проходять у Лондоні, в Києві. Конференція замислювалася самоокупною за рахунок внесків учасників. Усі вони внесли свої гроші, а було їх 450 осіб з 25 країн світу. Ми вважаємо, що провели конференцію дуже організовано.
Керівництво GAFTA оцінку нам давало таку, що для національної зернової асоціації п’ять років — термін дуже маленький. Але нами було зроблено великий крок у розвитку зернового бізнесу, забезпеченні прозорості зернового ринку, залученні світових зернотрейдерів до роботи з українським зерном, створенні їхніх представництв в Україні. Нині усі вони беруть активну участь у роботі зернового ринку України і займаються не лише купівлею-продажем, а й виробництвом. Так, компанія W.J. обробляла торік 212 тис. га землі, нині — близько 167 тис. Таку саму роботу веде “Каргілл”; цією компанією збудовано у Донецькій області олієжировий комбінат. Це свідчить про інвестиції у виробництво і переробку. Нам приємно, що таке відбувається під прапором УЗА, що здебільшого всі ці компанії є нашими членами, делегують УЗА багато своїх функцій. Ми їхні проблеми намагаємося розв’язувати і з урядом, і з адміністрацією Президента, і з міністерствами та відомствами, і з громадськими організаціями.
Нам були приємні й ті оцінки, що їх висловлювали учасники конференції. Вони казали, що все було проведено дуже організовано, тематика і програма були добрі, інформацію вони отримали дуже важливу. До кінця червня ми видамо книгу з усіма матеріалами конференції, яку розішлемо всім учасникам. Для музею GAFTA ми подарували альбом “Історія України в марках”.
— Які теми обговорювалися в кулуарах конференції найбільше?
— Найважливіше, що було на конференції, — це спілкування. Учасники мали змогу поговорити про кредитування, про допомогу, про майбутню торгівлю зерновими. Таке живе обговорення дало потепління стосунків у зерновому бізнесі, у тому числі і з представниками фірм з країн Євросоюзу, який чинить нині заборони щодо нашого фуражного зерна. Адже на світових ринках нас ніхто не чекав, не чекає і не чекатиме. Це неприємно, тож треба все робити для того, щоб клімат потеплішав, щоб Україну було визнано на рівні з провідними державами. Тим більше, що ми хочемо вступити до СОТ, а в перспективі — до ЄС. І тут багато залежить від таких визнаних у світі організацій, як GAFTA, бо ставлення до неї дуже тепле і трепетне.
— Незадовго до початку конференції в Україні розпочалися процеси, що мали вигляд відходу від ринкових принципів у функціонуванні зернового ринку. Чи йшла про це мова між учасниками заходу?
— Ні. Я ці події оцінюю таким чином. На мій погляд, зернових торік було вирощено стільки, скільки показала статистика: 38,8 млн т. Водночас 9 млн т зерна вирощують приватний сектор (селяни на своїх паях) і фермери. І вони не продають свою продукцію на прозорому ринку. Дивіться: згідно з офіційною статистикою, споживання борошна в країні зменшилося за десять років у два з половиною раза — з 5,5 млн т до 2,2 млн, а нинішнього року очікується ще менше. Це пов’язано з тим, що люди одержують зерно за паї, годують ним худобу, випікають з нього хліб. Хліб нині подорожчав, його менше згодовують тваринам — це також позначилося на обсягах виробництва і споживання борошна.
Отож, з 44 млн т зерна на початку маркетингового року (зібраний урожай плюс перехідні запаси) на експорт вивезли десь 10 млн т. Залишається 34 млн т. А для внутрішніх потреб Україні потрібно 22 млн т. Тобто цей дефіцит, про який нині говорять, дещо штучний. Адже в Україні 12 областей дотуються по пшениці, і якщо області-виробники припинили продавати зерно тому ж таки Закарпаттю, Івано-Франківщині та іншим дотованим регіонам, то що їм залишається робити? Проте цю проблему вже вирішено: пшеницю регіонам пропонує Держрезерв. Але ті її не купують: бо з-за кордону можна завезти дешевше, ніж з внутрішнього ринку. Ось, скажімо, “Рамбурс” завіз “Київмлину” та деяким іншим споживачам пшеницю за цінами, нижчими десь на 20–30 $/т — з Казахстану, Росії. Адже це ринок.
На правах партнера зернотрейдерів може виступити і держава — в особі ДАК “Хліб України” чи Держрезерву, якщо цим структурам виділять з Держбюджету гроші для скуповування зерна за заставними чи іншими схемами.
— На одній з попередніх прес-конференцій ви говорили, що прокурорські перевірки зернотрейдерів можуть призвести до припинення інвестування ними в українське сільське господарство.
— Так, великі трейдери відмовилися укладати форвардні контракти на закупівлю зерна. Тому державі довелося виділити з бюджету 650 млн грн для підтримки аграріїв, у тому числі 400 млн — на заставну схему. Виділено також великі кошти для зниження відсоткових ставок у банках. Тобто для полегшення стану сільгоспвиробника багато взяла на себе держава. Це приємно. Але те, що інвестори відмовилися вкладати гроші, — не зовсім добре. Адже подивіться: компанія W.J. Grain лише своєму партнерові на Донеччині виділила під сівбу $1,7 млн. А ще є партнери у Полтаві, Черкасах, Миколаєві, Херсоні, інших регіонах. На сьогодні компанія вклала в землю під майбутній урожай понад $10 млн.
— Які перспективи має Україна у новому маркетинговому році щодо врожаю зернових та його структури?
— У цілому нинішній рік тяжкий, це рік так званої подвійної зими. Він трапляється один раз на триста років. Від низьких температур погода одразу перейшла до дуже високих, плюс наслідки безсніжної морозної зими: озимих пропало багато. Пилові бурі вимели мільйон гектарів ярих посівів. Уявіть, які господарства мали втрати: пересівати 3,2 млн га озимих і 1 млн га ярих! При цьому ціни на зерно на світовому ринку підкоригувати неможливо, продати дорожче там не вдасться.
За кордоном фермери мають пшеницю гарантованої якості, вирощену за інтенсивними технологіями. Така пшениця відповідає усім вимогам покупців, і ті платять за неї наперед за півроку. Ми так торгувати не можемо. У нас і портові елеватори до цього не пристосовані, адже там немає як диференціювати зерно за якістю, сортами, вмістом клейковини та іншими показниками. Ми сиплемо її з усіх регіонів в один елеватор, змішуємо, і тому зерно такої якості не може мати високої ціни. Можливо, за екологічними показниками наша пшениця і не гірша за інші, проте її якості ми гарантувати не можемо.
Ясна річ, через примхи погоди тієї пшениці, що у минулі два роки, тепер не буде. Якщо залишиться 3,5–4 млн га, то зберемо не більше 12 млн т. Для внутрішнього споживання вистачить 5,5–6 млн т, тож буде й експорт. Якщо добре вродить ячмінь, експортуватимемо здебільшого його. У цілому ж прогнозую валовий збір зернових на рівні 30 млн т. Якщо вродить кукурудза — зберемо й більше, адже кукурудзи посіяли значно більше, ніж торік. Соняшнику також посіяли більше. Отож, якщо соняшник, та кукурудза (вона на ринку не дешева), та ячмінь (він дорожчий за фуражну пшеницю), та якщо добре вродить пшениця — буде не так уже й погано. Ми зможемо тоді експортувати 8–10 млн т.
Водночас Україна не повинна продавати зерно за високими цінами на внутрішньому ринку, виправляючи підвищенням цін на хліб економіку аграріїв. Адже хто здебільшого їсть нині хліб? Незаможні верстви. Тому продавати зерно за високими цінами означає будувати благополуччя на біді свого народу. Зерно треба продавати і заробляти валюту на зовнішньому ринку.
— Які прогнози можна зробити щодо напрямів трансформації державної політики у зерновій галузі?
— У заявах і прем’єра, і віце-прем’єра, і міністра агрополітики сказано про те, що не буде жодних заборон або змін у вільній роботі зернового ринку. Адже у процесі прокурорських перевірок суб’єктів зернового ринку уряд не вчинив трейдерам жодних перешкод: хто бажає — продовжує відвантажувати. Якщо продають дорожче, а купляють дешевше — то в чому ж справа? Інша річ, що продати нині пшеницю на експорт складно через те, що такої ціни, як на внутрішньому ринку, на зовнішньому немає. Усередині України пшеницю нині можна продати за 130–150 $/т, а на експорт, FOB, — лише за 113 $/т. Проте в Україні продати особливо і немає кому, бо не всі мають на це гроші. Крім “Київмлина”, великих партій зерна ніхто нині не купує.
— Як би ви прокоментували ідею створення національного оператора зернового ринку рівня тих-таки “Топфер”, “Каргілл”, W.J. та інших?
— Справа непогана, проте це ж величезні затрати! Слід мати в тому ж таки Парижі свій офіс, платити за нього великі гроші і вміти продавати. Але торгувати можна лише тоді, коли маєш якісь гарантії. Ось, скажімо, в тебе є контракт: ти повинен його продати, одержати гроші і за них купити у виробника зерно. Але щоб тобі заплатили за контракт, в тебе має бути “обличчя”, тобто або гроші в банку, або активи, або застава. Це дуже серйозно. А іноземних трейдерів на світових ринках знають, їм довіряють, дають гроші. Вони й самі платять гроші наперед, причому, знаючи свою “міцність” і прораховуючи усі можливі ризики. А якщо нашого оператора обдурять десь так на мільйон — що тоді? Повний банкрут.
Отож, ніхто не сперечається з тим, що вітчизняний трейдер — це перспектива, проте його ще треба створити.
— Нині обласні держадміністрації заходилися створювати мережу регіональних трейдерів, на підтримку яких спрямовуються кошти обласних бюджетів. Чи не заважає така практика нормальному функціонуванню зернового ринку?
— Обласні адміністрації намагаються працювати “через себе”, контролювати регіональні ринки зерна. Але якщо такий торговий дім працює з іншими структурами на рівних умовах — одна справа, а якщо на засадах примусу — зовсім інша. Виробник має продавати тому, кому йому вигідно. До ринку треба підходити бережливо, він не любить перегинів і натискань.
Проте небезпеки ця тенденція не являє. Ту кількість, яку слід продати, народ все одно продасть. Якщо Україні потрібно 22 млн т зерна, а є більше — то навіщо його тримати. Зберігання коштує дорого: хочеш — не хочеш, а кожен день 25 центів за тонну елеваторові віддай.
— Чи є сенс проводити цього року заставну закупівлю, адже пшениці й так буде мало, ціна на неї — висока?
— Якщо вже бюджет виділяє гроші, значить, сенс є. Минулого літа ДАК “Хліб України” не могла проводити заставні закупівлі, тому що з бюджету грошей на це не виділили. Кредити їй не дають: вона банкрут, — немає під що. ДАК придбала зерна близько 90 тис. т, на які зуміла нашкребти грошей.
Думаю, цьогоріч купуватимуть пшеницю, і, можливо, за високими цінами. Але ж не так, як у 1998 році: держава тоді купила у Держрезерв за 130 $/т, а продала — за 90 з чимось. Збитки становили 30 млн грн. Таких перегинів бути не повинно, треба ж у ринковій ситуації орієнтуватися. Тобто зерно слід скуповувати так, щоб і сільгоспвиробникові було вигідно, але й щоб потім реалізувати його можна було без збитків. Підходи тут мають бути зважені.
Підготував Павло Коротич
PavelK@univest-group.com