Олеся Точицька: «Наше агро – це наше життя»

Олеся Точицька — впевнена в собі жінка, а ще голова організації водокористувачів «Лесині джерела» та співвласниця сімейного фермерського господарства «Аделаїда». На власному прикладі, вона показує, що агробізнес – це не суто чоловіча справа. Жінка може і має право керувати великим проєктами і досягати вагомих результатів у цій сфері. Своїми думками про роль жінки в агробізнесі Олеся поділилась під час ефіру ініціативи АгроКоролеви України.

Пані Олесю, що надихнуло вас пов’язати своє життя саме з аграрною сферою? Чи був якийсь момент, коли ви точно відчули, що це ваш шлях в житті?
— Наше агро – це наше життя. Мій шлях в агробізнес був досить неочікуваним, але закономірним, оскільки я на 100% дитина своєї родини, того краю звідки я родом. Я і вся моя родина з Лівобережжя Херсонщини, з м. Гола Пристань, де батьки ще в 1992 році заснували фермерське господарство «Аделаїда». Взагалі край у нас південний, досить спекотний. Ми, південні люди, дуже темпераментні, виділяємось жвавим та активним характером (сміється). У нас ніколи в родині не було розділення на те, що жінки мають сидіти вдома і виконувати суто жіночу роботу, а чоловіки роблять великі справи, керують потужними проєктами тощо. Батьки завжди були дуже проактивні у своїй роботі і спілкувались на рівних між собою, поважаючи один одного. 

Олеся Точицька

Наша родина займається агробізнесом усе життя. Батьки розпочали свою справу одразу після закінчення університету. На Херсонщині, звідки ми родом, промисловість розвинена слабо — це переважно сільськогосподарський регіон. Тут не було свого часу масового завезення інженерів з ворожої країни-сусіда. Це селянський, україномовний край зі своєрідною південною говіркою та чіткою українською ідентичністю населення, яке займалось насамперед аграрним виробництвом.
Південне розташування сприяло ранньому початку агровиробництва в регіоні. На Херсонщині місцеві мешканці ще з лютого починали саджати, планувати майбутні врожаї, висівати першу зелень. Цей виробничий процес зазвичай тривав до листопада – допоки дозволяла тепла погода. Усе це я спостерігала з дитинства, воно завжди було поруч, зрозуміле й природне для мене. У цьому я відчувала впевненість і внутрішній спокій.
Як будь-яка маленька дитина, я в дитинстві думала що не буду займатись сільським господарством, як мої батьки. В якийсь момент я вирішила що міжнародне право – це моє покликання. У 2012 вступила до Інституту міжнародних відносин ім. Т.Шевченка на міжнародне право. 2014 рік ще більше мене переконав, що несправедливість в світі величезна і з цим треба боротись. Тому вирішила для себе що розвиватись потрібно саме в цьому напрямку. 
Після закінчення магістратури я поїхала продовжувати навчання в Нідерланди поближче до міжнародного суду в Гаазі. І в якийсь момент до мене приходить вигорання. Після року навчання я повернулась додому. 

Тато мене попросив допомогти структуризувати певні земельні питання в господарстві. Один приїзд в господарство — і от із 2019 року триває моя безперервна робота в сімейному фермерському господарстві «Аделаїда». Коли кажуть про перше кохання, щось тьохкає всередині. У мене саме так сталось з роботою. Я зрозуміла, що агросфера – це надзвичайно цікаво, це і є моя реалізація. 

Які основні напрями вашої діяльності в господарстві? 
— Сфера моєї відповідальності дуже широка. Головний блок моєї роботи — це земельні питання, все що пов’язано з юридичним оформленням, зведенням, адже в сільському господарстві – це одне з найделікатніших питань, це головний ресурс у будь-якому агровиробництві. 
До моїх обов’язків також входить стратегічний розвиток господарства: визначення напрямків росту, впровадження нових підходів, підбір необхідних спеціалістів тощо. Крім того, займаюсь комунікацією, організацією різноманітних заходів — охоплюю потроху всі процеси. Перевага та недолік сімейного бізнесу полягають в тому, що тут ти задіяний у багатьох сферах одночасно: якщо найманий працівник чітко знає свої посадові обов’язки, то у власному бізнесі межі відповідальності дуже розмиті — ти на підхваті по багатьох процесах. 
Паралельно у нас є організація водокористувачів. Це нова форма водокористування, яка в 2022 році з’явилась в українському правовому полі. Ми одна з перших ОВК в Україні, перша на осушувальних землях. Ми бачили в цьому перспективу, ще будучи на Херсонщині. А потім після окупації нашого господарства, ми просунули та розвинули цей напрямок на Поліссі, на Житомирщині. 

З початку повномасштабної війни в Україні вам довелось з родиною релокувати господарство на Житомирщину. Як вам вдалося не втратити мотивацію та де знаходили сили починати все заново на новому місці?
— 24 лютого 2022 року для нас, як і для більшості притомних українців — найчорніший день і в особистому житті, і в історії нашого господарства. Але окрім наслідків загальнодержавних, для нас це був прямий бізнесовий наслідок, оскільки до 2022 року, наше підприємство працювало на Херсонщині. Там ми працювали з лютого по листопад, мали велику команду фахівців. В 2021 році ми побудували величезне картоплесховище на 15 000 т. Набрали кредитів, планували розвивати виробництво. Оскільки ми навчились вирощувати картоплю на подвійну посадку, у нас були контракти з надійними контрагентами, з виробниками чіпсів Chipsters від Snack Production та Lay’s від PepsiСo. 
За 10 років, з 2011 по 2021 рік, ми активно працювали над відновленням систем зрошення на Херсонщині, охопивши близько 1,5 тисячі гектарів. Близько 75% нашого господарства знаходились саме там, на Півдні України. Це був не просто стратегічний напрям господарства, це була емоційна прив’язаність, адже ми виросли в цьому регіоні, і для нас було важливо, щоб він розвивався. Там і зараз живуть наші бабусі, і Херсонщина залишалася серцем нашого господарства.

Ми запросили всю нашу команду, разом із родинами, переїхати на Житомирщину. Це працівники, які з нами вже багато років — майже як рідні

Оскільки на Херсонщині дуже гаряче, там складно вирощувати насіннєву картоплю, яку в подальшому використовують для посадки. Як ліцензоване насіннєве господарство, ми розуміли ці ризики, тому ще у 2006 році наші батьки створили філію на Житомирщині — як альтернативу, що дає змогу вирощувати насіннєву картоплю в сприятливіших температурних умовах.
Коли сталось повномасштабне вторгнення в Україну, окупація господарства відбулась з першого дня, оскільки воно знаходилось на Лівобережжі Херсонщини. 
Пройшло два-три тижні, потім ще стільки ж — і стало зрозуміло, що ситуація найближчим часом не зміниться. Наша родина тоді була на підконтрольній території, а от працівники залишалися в окупації. Протягом 2022 року вони поступово почали виїжджати, залишаючи свої домівки. Люди виїжджали з надією — і під наше слово, що робота для них буде.
Ми запросили всю нашу команду, разом із родинами, переїхати на Житомирщину. Це працівники, які з нами вже багато років — майже як рідні.
Ми розуміли, що маємо кредитні зобов’язання, які ми оформили ще будучи на півдні країни, та відповідальність перед людьми. Тому треба було дати поштовх менш розвиненій філії, зрозуміти, як її швидко запустити й організувати роботу вже в нових умовах.
І тут варто згадати, що величезна заслуга в цьому нашого тата, Сергія Рибалко. В моменти, коли находив відчай в перші місяці війни, він всіх збирав, підтримував і організував. Це звичайно для мене був величезний урок. Тридцять років життя вкладено в одну справу — і в один день усе зникає. А потім знаходиш в собі сили рухатись далі, не зламатися і не зневіритися. Це величезна сила духу. 
У нас був такий собі плацдарм, куди можна було поїхати, на Житомирщину. На жаль, дуже багато наших колег-фермерів такої можливості не мали, і не мають по сьогоднішній день. Частина з них змогла виїхати, і хоча до війни були успішними фермерами на Херсонщині, зараз виживають за рахунок того, що вдалося вивезти: у когось – це зерно, а в когось — фінансові заощадження. Вони тримаються, намагаються адаптуватись до нових умов. Але є й ті, хто залишився на окупованій території. І, на жаль, частина фермерів стали колаборантами і співпрацюють з окупантами. 

Як ви прийшли до рішення розвивати зрошення на Житомирщині, де воно не настільки розвинене, як, скажімо, на півдні країни? 
— Ми зібрались і почали думати що ми можемо зробити. Вирішили чого б не почати займатись зрошенням тут, на Житомирщині. Якби в 2021 році нам сказали, щоб ми поливали поля на Житомирщині, то ми б дуже здивувались. Агровиробники з Хмельниччини, Рівненщини, Волині, не використовують зрошення, в цьому немає потреби, оскільки вологість в цих регіонах досить висока, опадів достатньо. Але картопля — культура вибаглива, з нею треба дуже прискіпливо «загравати». Розуміючи, що нам не можна ризикувати, ми почали розвивати наші системи зрошення на Житомирщині. Більшість спеціалістів, які переїхали з Херсонщини, були досвідченими в цій галузі. Це дало змогу нашому господарству встояти, зберегти робочі місця для людей і поступово вирішувати фінансові зобов’язання. 

Що стало поштовхом до створення організації водокористувачів, адже ви, як відомо, очолюєте організацію водокористувачів «Лесині джерела». Чи був внутрішній страх прийняти таку непросту задачу і реалізовувати її?
— У нас в сім’ї немає поняття «страшно». У нас такий принцип: навіть якщо зробимо ми щось не так, чи нас вб’ють за це? Очі бояться, а руки роблять. Страх – це дуже демотивуюча річ. Стає не так страшно коли поруч є надійний тил. У мене – це члени нашої родини, і працівники, з якими нас пов’язують теплі, довірливі стосунки. Деякі наші працівники працюють з нами вже майже 20 років. Завжди є з ким порадитись і разом знайти правильне рішення. 
Я не технічний спеціаліст і не хочу претендувати на цю роль. Організаційні, проєктні моменти, фінансування — це моя сфера діяльності. А що стосується технічних питань, я не соромлюсь задавати питання і просити допомогу у фахівців. Тому що це нормально, коли людина має сильні та слабкі сторони. 
До прикладу, всі питання, які пов’язані зі зрошенням, яка має бути норма виливу води на певній стадії вегетації картоплі під час відповідних температур, я не зможу розповісти, адже це не моя задача в господарстві. Моє завдання створити ОВК, подати грантову заявку, прописати бізнес-структуру та бізнес-план організації, встановити тарифи – ось це моя сфера завдань, які я вирішую в господарстві. Головна умова успішної діяльності будь-якого підприємства багато в чому залежить від того, наскільки грамотно розподілені завдання між учасниками команди. 

Картопля — культура вибаглива, з нею треба дуже прискіпливо «загравати».

Чому, на вашу думку, стереотип про те, що приваблива молода жінка не може бути компетентною в агробізнесі, ще й досі зберігається? Чи стикалися ви особисто з таким ставленням?
— У 2019 році, коли я тільки почала повноцінно працювати в агросфері, я була і «зайчиком» і «квіточкою», тобто цей стереотип справдився на 100%. Я мала сильну базову освіту і у мене вистачало загальних знань, щоб оцінити чи володіють фахівці-чоловіки тими знаннями, які вони ставлять під сумнів чи володію ними я. На жаль, 90% людей, які дозволяють собі ставити під сумнів чиїсь знання, самі ними не володіють. Справжні фахівці своєї справи – це зазвичай дуже скромні люди, які ніколи не вказують на твої помилки чи прискіпуються до твоєї праці.
Всі ті люди, які зверхньо спілкуються з жінками-фахівцями, або з молодшими спеціалістами в агробізнесі, це, на жаль, не від великої експертності, а від власних страхів чи бажання виглядати більш впливовим. 

Порада усім жінкам, які хочуть реалізовувати себе в агробізнесі, і яка свого часу допомогла і мені: нічого соромитись заявляти про себе в агробізнесі, просто тому що ми думаємо що чогось не розуміємо. Коли чоловіки збираються на конференції чи навчання, це не тільки для того, щоб поспілкуватись чи зустрітись з колегами, а й тому, що знань не вистачає. Я бачу на прикладі свого брата, який останні 5 років присвячує ретельному вивченню та аналізу хімічної меліорації ґрунтів, вирощуванню картоплі тощо. Він дійсно дуже сильних фахівець у картоплярстві, але йому все одно є ще чому вчитись. Коли ми задумуємось, що нам у певній сфері не вистачає знань, скажіть — а кому їх вистачає?

Щодо боротьби зі стереотипами у професії, то цього не вийшло досягнути м’яко і спокійно, тільки через чітке та строге розмежування як можна з вами поводились, а як ні. У мене було достатньо внутрішньої впевненості про це говорити, декілька разів на мене жалілись навіть керівництву. 
Жінкам варто усвідомити власну цінність. Упродовж життя багато людей намагатимуться переконати вас у тому, що ви чогось не знаєте, у чомусь некомпетентні, не заслуговуєте на вищу зарплату або відволікаєтесь на сімейні справи. 
Чому аграрний бізнес вважається чоловічою сферою? Ця думка справедлива з тієї точки зору, що тут присутня велика кількість фізичної праці. Через виробничі процеси, агросфера вважається більш чоловічою. Проте сьогодні так багато жінок в агро, які виконують дуже важливі функції: інженери, бухгалтери, фінансисти, спеціалізовані працівники лабораторій тощо. Тобто жінки вже давно довели, що можуть бути не менш ефективними в цій галузі.

Вже тривалий час прослідковується тенденція, що села в Україні, на жаль, занепадають. Що може стимулювати людей залишатися жити в селі? Чи є, на вашу думку перспектива розвитку сільського туризму? Чи можуть малий і середній агробізнес сприяти відновленню сільських громад і що, на вашу думку, для цього потрібно?
— Село — це ідеальне місце для людей, які готові багато працювати і брати на себе відповідальність за власні рішення. Ресурсів у селі набагато більше. Є така приказка: краще бути першим в селі, ніж сотим у місті. Питання №1 в селі – це робота. Або ти працюєш на себе, тут твій головний ресурс — це здоров’я. Або ти працюєш на інше господарство. 
Одна з проблем наших регіонів — велика кількість агрохолдингів. Коли один агрохолдинг займає величезні площі землі і зосереджується, наприклад, на вирощуванні зернових чи олійних культур, які потребують мінімальної кількості працівників, це, на мою думку, негативно впливає на життя сіл.
До прикладу, у нашому картопляному бізнесі лише на етапі вирощування культури відбувається до 17 обробок за сезон. А потім додаються процеси сортування, закладання врожаю на зберігання, що потребує значних трудових ресурсів. На наші 2800 гектарів землі ми маємо близько 80 постійних працівників, а в «гарячий» сезон – ще більше, оскільки зростає потреба в людських ресурсах.
Коли агрохолдинг обробляє великі площі, використовуючи всього кілька механізаторів, бухгалтерів і сучасну автоматизовану техніку, у результаті мешканці сіл мають значно менше можливостей для працевлаштування. У цьому аспекті розвиток малого та середнього агробізнесу міг би повернути життя в села, залучити молодих спеціалістів і сприяти розвитку місцевих громад.

У нашому картопляному бізнесі лише на етапі вирощування культури відбувається до 17 обробок за сезон. А потім додаються процеси сортування, закладання врожаю на зберігання, що потребує значних трудових ресурсів

Останнім часом я помічаю цікаву тенденцію: дедалі більше людей, особливо ті, хто працює віддалено, мають бажання переїхати жити в село. Наприклад, на Житомирщині, в одному з сіл, де ми працюємо, є еко-поселення – туди приїжджають мешканці великих міст, щоб пожити там з весни до осені, а на зиму повертаються в місто.
Втім, якщо держава та місцева влада не будуть створювати умови для розвитку сіл, то, на жаль, урбанізація буде продовжуватись, адже, чесно кажучи, життя в місті зручніше, простіше і комфортніше.

Сьогодні багато господарств мають серйозну проблему з кадрами. Наскільки складною ви бачите цю ситуацію у вашому регіоні?
— Сьогодні саме люди наш основний актив. Можна як завгодно намагатись досягнути поставленого плану, якщо в господарстві немає спеціалістів, рухатись далі буде складно. До нас звертались жінки на вакансію механізатора, і взагалі по регіону були випадки коли шукали на роботу саме жінок-механізаторів, навіть обіцяли допомогти з навчанням. Знаю, що в Житомирі запустили курси з механізації для жінок. Це один з прикладів, як роботодавці можуть бути впевнені, що робота на господарствах триватиме, і водночас забезпечуючи жінкам доступ до цього сегменту ринку праці. Проте сьогодні це не масове явище. 
Держава прописала чіткі правила щодо бронювання працівників. У нас підприємство отримало статус критичного, дотримується всіх вимог щодо заробітної плати, обсягів виробництва тощо. Наші працівники заброньовані. 
В малих агропідприємствах ситуація з працівниками стає гострішою. У мене є знайомий, який керує маленьким фермерським господарством та має в обробітку близько 500 га землі. Фермер провів 4 місяці, власноруч ремонтуючи техніку, адже двох працівників забрали на війну. І лише під кінець сезону він знайшов фахівчиню, яка розбирається в техніці, робить закупівлі деталей, проводить базовий ремонт техніки тощо. 
Тобто жінки в агробізнесі відіграють значну роль: вони успішно керують, планують, і доводять, що для них немає нічого неможливого. 
 

Юлія Наружна,  j.naruzhna@univest-media.com