Спецможливості
Агробізнес

ОЛЕКСАНДР ПЕТРИЧЕНКО:КОЛИ ЗАЛИШИТЬСЯ 45 ЦУКРОВИХ ЗАВОДІВ — ПОЧНЕТЬСЯ ВІДРОДЖЕННЯ ГАЛУЗІ

05.06.2008
267
ОЛЕКСАНДР ПЕТРИЧЕНКО:КОЛИ ЗАЛИШИТЬСЯ 45 ЦУКРОВИХ ЗАВОДІВ — ПОЧНЕТЬСЯ ВІДРОДЖЕННЯ ГАЛУЗІ фото, ілюстрація
Традиційно за останні сім-вісім років про вітчизняну цукрову галузь згадують тричі на рік: навесні, коли всіх цікавить питання посівних площ та майбутнього врожаю солодких коренів; улітку, коли у Верховній Раді пробивається черговий законопроект щодо імпорту певної кількості тростинного цукру-сирцю, начебто для стабілізації ситуації на ринку, та восени, коли розпочинається сезон цукроваріння, і всім цікаво, скільки того цукру буде й наскільки його вистачить. Ще бувають випадки, коли громадськість переймається проблемами галузі — це якщо піднімається ціна на цукор в оптовій і роздрібній торгівлі. Всім уже відомо, що із 192 цукрових заводів сьогодні залишилося 120, а невдовзі й ця цифра наполовину зменшиться, бо Україна нібито не потребує таких потужностей і треба щось вирішувати, тільки ніхто не каже: що, як і кому. Що ж було першопричиною такої затяжної кризи і що нині заважає відродженню галузі, ми вирішили з’ясувати у заступника голови правління НАЦУ “Укрцукор” Олександра Петриченка.





ПЕТРИЧЕНКО ОЛЕКСАНДР БОРИСОВИЧ
Народився 5 липня 1948 року в Узині, що на Київщині. Цукровик у третьому поколінні. Навчався в Київському технологічному інституті харчової промисловості, одержав дві спеціальності: інженер-технолог цукристих речовин та інженер-економіст. У 1971-77 роках працював на Саливонківському цукровому заводі начальником зміни, а згодом заступником головного інженера. З 1976 року був на партійній роботі. До Національної асоціації цукровиків України "Укрцукор" прийшов 1989 року, де й понині працює заступником голови правління асоціації.

— Чому за останні 7–8 років тільки й чути, що цукрову галузь треба рятувати, виводити з кризи. Проводяться різні наради, парламентські слухання, а толку від них ніякого, як кажуть, товчуть воду в ступі, а реально галузь руйнується?
— Погоджуюсь з вами. Справді, топчемося на місці. А все почалося з приватизації. Була історична можливість стати однією родиною: правильно провести приватизацію — згідно із законом — тоді б не було такого розбрату. Та на ту пору учасники ринку не могли домовитися між собою. Йшов процес індивідуального збагачення. Цукрові заводи приватизовували за безцінь і зовсім не для того, щоб виробляти цукор, розвивати виробничу інфраструктуру.
Щодо виробництва цукру, то впродовж останніх років воно було нижчим за внутрішню потребу. Три роки у нас був дефіцитний ринок: виробляли 1,45 млн т цукру. Взагалі ідеальний варіант для домовленості, але не вийшло, бо не було правил гри. Сьогодні НАЦУ “Укрцукор” та інші державні організації й установи у різних галузях харчової промисловості, які стали громадськими асоціаціями та спілками, виявилися поза увагою держави, в той час як вони єдині, хто професійно володіє станом справ у виробництві. Водночас вони перебувають, як кажуть між молотом та кувадлом, тобто між державою та власниками цукрових заводів, які не завжди є ефективними власниками, а лише вписали заводи у свої фінансові схеми. Такий власник може самостійно продавати цукрові буряки за значно вищою ціною і за такою самою схемою постачати енергоносії. А за фінансами цукровий завод перетворився на помийну яму, куди скидають усі витрати й борги. Через це такому власникові завод потрібний, але при цьому завод втратив свою приналежність до цукрової галузі, можна сказати, свою ідентифікацію...


— То що ж треба зробити сьогодні, щоб не втратити остаточно цукрову галузь?
— Потрібно закцентувати увагу на трьох питаннях. По-перше, необхідно захистити свій внутрішній ринок. Завозити цукор-сирець із тростини, який удвічі дешевший за вітчизняний буряковий цукор, не можна ні за яких умов. До останнього часу захисту зовсім не було: везли цукор із тростини за різними давальницькими схемами. Були такі часи, коли за “давалкою” тільки офіційно ввезли в Україну 1,4 млн т такого цукру і приблизно 300 тис. т — не вивезли, що підтверждено документами. А як вивозили за “давалкою”? Вагон переженуть на кордон між Росією та Україною, оформлять документи і знову цей самий цукор повертається на наш внутрішній ринок.
Отже, якщо вирішимо це питання, тобто закриємо кордони для іноземного цукру, то тоді нам ніщо не заважатиме організувати внутрішній ринок. Але для цього потрібно зробити дві речі: встановити відповідно до Закону мінімальну ціну на цукор і відпрацювати механізм, який би її утримував. Не кажу, як саме. Найпростіше — державне замовлення. Складніше — відпрацювати правила гри в ринкових умовах з економічними санкціями. Але вибачте, маємо вирішити питання щодо кредитування галузі.
Усього дві речі! Мінімальна ціна та механізм її утримання! Якщо ви назвете третю складову, то я буду вам вдячний. Це спрощено для того, щоб будь-який чиновник одразу міг зрозуміти про що йдеться, бо щоразу, тільки-но змінюється міністр, починаються розмови: “А навіщо нам цукор по 600 доларів за тонну, якщо можемо по 300 купувати”.
Далі, це можливо зробити за умови, якщо внутрішня потреба України становить 1,8 млн т цукру і його стільки ж виробляють. Тоді ринок уже сам зможе врегульовуватися. Хоча, приміром, у Німеччині теж починали формувати свій ринок із встановлення мінімальної ціни на цукор. Я поцікавився у німецького цукровика, як у них працює механізм утримання цієї ціни. Півдня він щось розповідав, пояснював, а потім нарешті сказав, що в українців такий менталітет — продавати товар дешевше за собівартість. І воно справді так. Пояснити це — неможливо. А все через те, що сьогодні немає ефективного власника. Заводи купували дешевше, ніж металобрухт. Новий власник — не цукровик і не українець, але це вже інша розмова.


 — Минулої осені заводи також продавали цукор дешевше собівартості незважаючи на встановлені мінімальні ціни. Чому?
— Вони були змушені це робити, щоб розрахуватися за взяті кредити. І тоді на ринку був дешевий імпортний цукор. Сьогодні власник, якщо бізнес у нього не пішов, хоч на металобрухт може пустити завод і заробити на цьому гроші.
Попереду нас чекає закриття ще кількох десятків цукрових заводів. Ми вже давно знаємо, що із 192 цукрових заводів в Україні нам потрібно всього 45, які б виробляли названі 1,8 млн т цукру. Але про це ніхто не говорить. Державі зручно не чіпати галузь, бо коли спробували законно закривати заводи, то тих людей, хто це робив, прокляли. А так — галузь хиріє собі потихеньку. Держава осторонь, всі інші теж… Ну пишуть листи, просять допомоги… А у відповідь чують: ну що вам треба, беріть та запускайте завод, хто заважає… А що запускати!?
Та повернімося до мінімальної ціни. Механізм її утримання можна ввести наказом, тоді з’явилися хоча б якісь правила гри. І не продавали б цукор нижче собівартості. Але цього немає. Кілька років тому я намагався задіяти таку схему наказом, навіть в областях його погодили. Та нічого не вийшло. Не прислухалися. А на ринку повинна бути стабільність.


— Посівні площі під соняшником збільшуються з року в рік, зростають переробні потужності олійної галузі. А посіви цукрових буряків зменшуються, заводи йдуть на металобрухт. Отож, питання: невже селянам сіяти цукрові буряки — не вигідно?
— Так, це дві технічні культури — соняшник і цукрові буряки, — але трудові затрати на буряки в сільському господарстві найбільші. Не враховуючи різних об’єктивних причин, зупинимось на ціні. Значить, ціна не зацікавлює товаровиробників. Це ринок. Якщо раніше загальні потужності переробки цукрових буряків сягали 510 тис. т на добу, то сьогодні — 310 тис. т. Чи потрібно було йти таким шляхом? Я вважаю, що більшої мотивації до праці, ніж ринкові засади, немає. Тоді що ми зробили не так? Неправильно провели приватизацію. Якщо на початку 90-х років на кожного припадало по 12 тис. карбованців, і я міг отримати або два “Жигулі”, або дали б мені дві царги, та вам дві царги, дифузію чи що інше — на ці реальні гроші, то хіба б ми дозволили потім порізати завод на металобрухт? А якщо б не порізали, то й цукор би випускали. А якби його не було куди дівати, то хіба б ми дозволили владі залишатися осторонь цієї теми. Тож вся проблема — у приватизації і якщо виправляти її наслідки, то, думаю, що треба вводити оплату за використання потужностей.


— Якщо приватизацію проведено неправильно, і погані господарі порізали на брухт заводи, то ті, що залишилися, теж погані господарі, чи вони просто вже не можуть вирватися із цього замкнутого кола?
— От коли залишиться 45 цукрових заводів, — а якщо все відбудеться диким способом, то їх буде ще менше, — то тоді почнеться відродження. Якщо й надалі будуть дикі ринкові відносини, то мало кому вдасться вижити. Хтось подивиться, що стільки клопоту з тим заводом, та й пустить його на металобрухт. Це наслідки нашої приватизації, коли заводське обладнання дешевше за брухт.
— Можливо, політикам раніше потрібно було це робити, а не розводити теревені про соціальні наслідки закриття заводів, адже все одно 70 заводів уже немає? Наприклад, аналогічна ситуація спостерігається у птахівництві, де фабрики піднялися з руїн.
— Знову-таки — ціна! З’явився попит на м’ясо, і є ціна на нього. Буде ціна на буряк, цукор — буде.


— А хіба немає попиту на цукор?
— Немає! Тому що нинішні потужності ще можуть випустити 3 млн т цукру при потребі 1,8 млн, і ніхто не хоче регулювати на цьому етапі механізм утримання мінімальних цін. Можна було залишити 45 підприємств і раніше. Була напрацьована база, були пропозиції, але нам навіть не дозволили опублікувати рейтинг цукрових заводів, який ми підготували. Якби навіть неофіційно було опубліковано такий рейтинг, а його ми прорахували досить прискіпливо, то постачальники цукрових буряків не везли б сировину на підприємства, в яких низький рейтинг, а продавали б її оцим 45 заводам.
Якщо б так було зроблено, то, приміром, цукровики отримували б паливні ресурси через Державний резерв, і ми мали б можливость давати більше ресурсів рейтинговим підприємствам. Тоді б почали формуватися зони, витіснятися збиткові підприємства, і, найголовніше — а я не ворог галузі — тоді було б кому “кричати”, люди збиралися б і запитували, що їм робити, що з ними буде. А сьогодні немає кому “кричати”. Сімдесят цукрових заводів — уже ніхто не крикне. З самого початку назвали б 45 заводів, то тоді б приймали рішення, що робити з іншими. Деякі заводи навіть не потрібно перепрофільовувати на випуск, наприклад, паливного етанолу. Якщо підприємство випадало з виробництва цукру, то єдиний вихід — випускати паливний етанол. А це означає, що місткість ринку буде не 1,8 млн т, а близько 3 млн т. Та навіть більше. Просто одні потужності були б задіяні на виробництво цукру, а інші можна використати на випуск етанолу. Отримуємо енергетичну незалежність і завантажуємо потужності цукрової та спиртової галузей. Проблеми немає, треба бажання це робити.


— Крім етанолу, на що ще можна перепрофілювати цукровий комплекс?
— Самих людей — на що завгодно, бо вони висококваліфіковані, грамотні спеціалісти. А от підприємства перепрофільовувати недоцільно й невигідно. У 1995 році приїздив голова FMC Corporation (виготовляє різну військову техніку та хімічні засоби для армії), так він розповідав, що держава виділила мільярдні кошти на перепрофілювання військово-промислового комплексу, зокрема, й корпоріції. Програму розраховано на 20 років, але за 12 років її реалізації корпорація спромоглася перепрофілювали лише 15% виробничих потужностей, а випуск продукції всього на 7%. Держава просто не в змозі витримати такі перепрофілювання. Навіть така могутня країна, як США. За 12 років вони не встигають за графіком програми, хоча й мають на неї великі гроші.
Я до чого веду, тут повинна держава думати, що робити. А вам просто кажу — етанол. І нічого не потрібно кардинально перепрофільовувати. З меляси виробництво етанолу сьогодні вигідне, але на це не йдуть, не пускають нас спиртзаводи. В країні було понад 80 спиртзаводів і 192 цукрових. Проте їх потужності завантажуються на третину. Та не вистачає розуму, щоб зробити якесь держпідприємство і визначитися з ціною на цукропродукти, адже працювати можна із соком, сиропом, мелясою... До того ж, збережуться всі робочі місця.


— А чому ж за стільки років не перепрофілювали бодай кілька підприємств?
— Бо заводи були дешевші за металобрухт. Ми перейшли на ринкові засади, але ж вони не діють, і це всі бачать: що далі, то гірше. Гірше, аніж за соціалізму, хоча то був не соціалізм. У Карла Маркса чітко написано: приватна властність на засоби виробництва — капіталізм, суспільна — соціалізм. І все. Третього визначення — нічия форма власності — такого у Маркса немає. А ми жили за нічиєї власності. І сьогодні через те її дуже легко розтягли, розграбували. Половини заводів у Вінниці — наш цукровий Донбас — уже немає. А було близько сорока підприємств. Черкаси — немає. Формується перекіс у галузі. Залишаться Одеса й Суми. От і будемо буряки сіяти в Лузанівці на пляжі. А чого так сталося? Бо на Сумщину прийшов добрий інвестор,  але ж там не місце для вирощування буряків. Можливо, тому що Росія поряд, Бєлгородська область, але там ніколи буряків не було. І Одеса… тобто бізнес робиться на цукрі-сирці, на давальницьких схемах. Потрібно втручатися в ситуацію. Та ми вже запізнилися. За таких невизначених умов з України пішли, згорнули свій цукровий бізнес досить потужні іноземні компанії. Нині вони в Росії та Молдові.
До речі, питання про передачу заводів на металобрухт уже не стоїть, йдеться про продаж квот на виробництво цукру. Сьогодні вони безкоштовні.  Як півзахід, як пропозиція. Власники потужних заводів з низькою собівартістю виробництва викуповують певну квоту і забирають усі буряки до себе на переробку. А гроші, які одержать від квоти, підуть на утримання робітників, підтримку обладнання тих заводів, у яких переробка триває менше десяти діб і велика собівартість продукції. Ці заводи не запускати, нехай упродовж трьох років за отримані кошти з підтримкою місцевої влади вони спробують наростити виробництво цукрових буряків у своєму регіоні, щоб потім і самим включитися у виробництво цукру. Тобто власники працюючих підприємств погоджуються платити гроші, аби люди не обурювалися, і розраховують, що заводи-конкуренти все одно видихнуться. Але я додаю, що в разі підключення влади можна наростити виробництво цукрових буряків у регіоні та через три роки знову запустити неперспективний нині завод. А це робочі місця. У нас 1,5 млн робочих місць тільки на заводах.


— Якщо раніше галузь орієнтувалася на союзний ринок, то чому ми його не втримали? Адже Росія потребує щонайменше 3,5–4 млн т цукру щороку, та й країни Кавказу, Азії, Прибалтики теж могли б купувати певні обсяги нашого цукру?
— Перший момент. Тоді відбувався процес індивідуального збагачення, накопичення первинного капіталу. Власність була нічийною — директори заводів працювали, нічого не маючи у власності. А з іншого боку, наше примітивне розуміння: Леонід Кравчук веде у Севастополі переговори про розподіл флоту з Борисом Єльциним, ділять, балакають... Наприкінці Єльцин каже: “Ты мне сахар дашь?”. Кравчук: “Не дам”. На цьому все й закінчилося. Раніше у нас була проблема, де взяти, а про куди подіти, реалізувати (навіть на тому рівні) ніхто не думав. Тоді Росія й почала купувати цукор-сирець.
Як ви знаєте, цукор має дві ціни: приблизно 300 та 600 доларів. Конкуренції не може бути. І тут цукрова політика щодо наших колишніх братніх країн повинна вестися з урахуванням того, є в країні цукрове виробництво, чи немає. Для чого Вірменії, де в Спітаку в руїнах лежав один завод, купувати цукор за 600 доларів, якщо можна купити за 300. Це бізнес. Звернулися ми до Казахстану, а там уже ринок схопила міжнародна компанія.
У Росії цукор теж бізнес. Вони імпортували сирець великими обсягами. Я нещодавно був на перевиборах правління “Россахара”. Нині туди увійшли всі магнати — не виробники цукру, а трейдери, такі як “Каргілл”, “Сюкден”, “Євросервіс”. Тобто напрям зрозумілий: і надалі ввозити сирець. Отже, нас уже не пустять на російський ринок. Як це й роблять уже з 1997 року.
Найголовніший “ворог” (я жартую) нашої цукрової галузі, після Віктора Пинзеника (бо він колись зафіксував ціну на цукор і відпустив усі інші ціни, а сьогодні це ж саме намагається провернути вдруге), — Росія. Об’єктивно. Адже туди ми вивозили кілька мільйонів тонн цукру, поки вона не закрила кордон. Тобто Росія з обсягу 5 млн зробила нам 1,8 млн тонни. Створила ці передумови за відсутності ефективного власника, от ми і впали туди, де тепер перебуваємо. Про це ніхто тепер не говорить.
Проте перспективи на ринку Росії у нас є. Бо для росіян — це питання незалежності.
По-друге, згідно з державними угодами, Україна могла б розраховуватися цукром за енергоносії та інші товари, як це робили раніше. Колись ми домовлялися з росіянами про квоти для українського цукру. Але російський бізнес нас не пустив на свій ринок. Хоча добрі відносини між нами можуть бути тільки на економічній основі. І це потрібно розвивати. До того ж, ми сусіди, і нам треба якось жити в злагоді. Проте повторюся, що з цукровим бізнесом ми до Росії не повернемося, адже норма прибутку на сирці занадто висока порівняно з нашим цукром. Хоча свою нішу можна мати. Наприклад, російським бізнесменам, які мають цукрові заводи в Україні, можна б надати право безмитного ввезення українського цукру до Росії. Якщо вони не сплачуватимуть мито, яке діє в Росії,  а воно вагоме, тоді й повезуть туди свій цукор. А Україна з цього матиме робочі місця та розвиток цукробурякового комплексу. А згодом, розвинувши спільний цукровий ринок із Росією, можна буде працювати в рамках вільної торгівлі, без вилучень.


— То чиє перспектива у наших буряківників та цукровиків в Україні?
— Безперечно. Хочу ще раз нагадати — починати відродження галузі потрібно з пошуку ринків збуту цукру і не лише за кордоном, а перш за все — вдома. Якщо вистачить у владних структур здорового глузду зрозуміти, скільки проблем одночасно вирішує організація випуску паливного етанолу: ріст потужностей, збереження  робочих місць, зменшення  енергетичної залежністі України. Для бурякоцукрової галузі ми, зокрема, вирішуємо головну проблему — проблему збуту. А далі слід використати право,  надане законом:  визначити інвестиційно привабливу мінімальну ціну на цукор, яка  дала б можливість на перехідний період цукровому заводу вижити, а далі  лише залишається створити ринковий механізм її утримання. Ми зуміємо.


Розмову вів Олег Музиченко
Фото Юрія Альошина

Інтерв'ю
vitaliy skotsyk
20 вересня заплановано розпочати всеукраїнський страйк аграріїв. Про його причини та вимоги аграріїв  розповів один з ініціаторів, голова Аграрної партії України Віталій Скоцик.  
Аномальна погода цієї весни для підприємств, що спеціалізуються на виробництві плодово-ягідної продукції, стала катастрофою. Сталася вона в ніч із 10 на 11 травня. Крім морозів, стабільна низька

1
0