УКРАЇНСЬКЕ ВИНО:"бормотуха" чи легенда?

— Володимире Васильовичу, як Ви оцінюєте нинішню ситуацію в українському виноробстві?
— Ситуація у виноробній галузі України протягом останніх 15 років істотно змінилася. На початку 90-х років, унаслідок сумнозвісної горбачовської антиалкогольної кампанії, що супроводжувалась знищенням виноградників, виноробна промисловість у країні зазнала значного спаду. В 1995 році було створено Державний комітет садівництва, виноградарства і виноробної промисловості — то була перша спроба відродити галузь. Стабілізація виробництва почалася з 1996 року. На 1997 рік припадає найбільший рівень виробництва шампанських вин в Україні — приблизно 72 млн пляшок за рік.
Потім виробництво винопродукції знову пережило спад, викликаний зменшенням сировинної бази у зв’язку зі скороченням виноградників, їх старінням і зменшенням урожаїв. Серед нових насаджень початку 90-х років переважали столові сорти. Всі ці причини завдали колосальних збитків виноробній промисловості.
І лише 1999 року, коли було прийнято Державну програму розвитку галузі, коли Верховна Рада прийняла закон про запровадження однопроцентного збору з продажу алкогольних напоїв на розвиток садівництва і виноробства, до галузі почали надходити кошти. Їх використали насамперед для закладання виноградників. І, починаючи з 2002 року, вже бачимо збільшення виробництва винопродукції в країні. У 2002 році темпи зростання становили 30%, у 2003 —20%, торік — усього 10%, що зумовлено неврожаєм винограду, який даватиметься взнаки ще приблизно рік.
У цілому виноробна промисловість в Україні набирає сили. До галузі надійшли значні приватні капітали, створено нові компанії, що виходять на лідируючі позиції на ринку.
Однак слід зазначити, що нові компанії, які приходять на ринок переважно у східних областях країни, на жаль, ще не завжди здатні забезпечувати належну якість своєї продукції, як це роблять давно відомі торгові марки. Часом, у гонитві за кількісними показниками, якість винопродукції цих виробників знижується, а від цього страждає покупець. Це велика проблема галузі, яка потребує державного регулювання.
— Як Ви вважаєте, чи навчаться ці неофіти ринку забезпечувати належну якість своїх вин?
— А їх до цього ринок змусить. Якщо, скажімо, у виробництві горілки можна змінити склад напою, пляшку та етикетку і вже матимеш нову торгову марку, то у вині споживач хоче відчути “легенду”, одержати враження від місця, де вирощують цей виноград із давніх-давен. Зрештою, саме винороб має створити цю “легенду” і завоювати нею покупця. Справжній знавець прагне пити не просто “Каберне”, для нього має особливе значення, де й хто виростив виноград. Адже в різних зонах і в різні роки один і той самий сорт може бути різним.
Справжній покупець надає перевагу тому сорту вина, до якого він звик, який добре знає та ще й бачив його виробництво на власні очі — ці виноградники, ці підвали з бочками, цих майстрів. Приміром, такі вина, як “Масандра”, “Коктебель”, “Інкерман”, “Троянда Закарпаття”, не потребують особливих рекомендацій в усьому світі — це і є своєрідні “легенди”. Таке вино — свято. До того ж, вино потрібно споживати для здоров’я, а відтак воно має бути лише високоякісним.
— Чи зростає попит на вина в Україні?
—  Рівень споживання вин у нашій країні зростає постійно — як вітчизняних, так і імпортних. Це пов’язано з тим, що споживач частіше надає перевагу натуральній продукції. Винороби недарма ж кажуть, що вино — це здоров’я. Ще одна причина — зростання рівня життя в Україні. Дедалі більше людей можуть дозволити собі купити пляшку якісного вина.
— Яка нині ситуація в країні з відновленням виноградників?
— Наразі в Україні оновлюється сировинна база виноробства. На нових виноградниках переважають сучасні високоякісні технічні сорти: “Каберне”, “Сапераві”, “Совіньйон”, “Мерло”, “Шардене” тощо, вина з яких користуються високим сталим попитом на ринку. Сьогодні пропорція технічних і столових сортів на українських виноградниках становить приблизно 65 на 35%, тоді як оптимальною для розвитку виноробної галузі є пропорція — 80 на 20%. І все ж, ми ще мало садимо виноградників. Два роки тому їх було в Україні близько 100 тис. га, тепер уже менше. Для нормального розвитку виноробства лозу потрібно садити щороку на площі близько 5 тис. га, але нам не вдається витримувати такі темпи — для цього бракує коштів. За останні 5 років виноградники в Україні посаджено на площі близько 18 тис. га. Здається, велика цифра, але цього недостатньо, ми маємо щороку висаджувати вдвічі більше, щоб створити нормальну сировинну базу для галузі. От тільки коштує це немало: в гектар винограднику треба вкласти понад 30 тис. грн. При тому, що лоза вступає у фазу плодоношення, в кращому разі, в трирічному віці, а ще рік ми витрачаємо на переробку винограду на вино і не менше трьох років — на виробництво коньяку. На цей час гроші, вкладені у виноградник, фактично заморожуються.
— А скільки ж років в Україні використовують лозу у виробництві?
— Взагалі-то її можна використовувати 70 років. Але реальний термін звичайно набагато менший — залежно від кліматичних умов регіону, застосовуваної агротехніки тощо. В середньому у нас виноградний кущ “служить” приблизно 20 років. Ми ж маємо і зони ризикованого виноградарства в Україні… Скажімо, три роки тому були такі зими, що в Миколаївській і Херсонській областях вимерзло по 5—7 тис. га виноградників. У Криму торік були сильні весняні приморозки. Крім того, затяжні дощі тоді спричинили спалах хвороб винограду, і деякі виноградники стояли геть без листя, тільки з ягодами. Все це разом вкорочує віку лозі.
— Чи має галузь державну підтримку?
— Звичайно. За останні п’ять років галузь отримала 500 млн грн — отой один відсоток відрахувань від продажу алкогольних напоїв. Звісно, це не компенсує всіх витрат виноробів — у кращому разі, ці кошти покривають їх лише на 40%. Крім того, самі підприємства-виробники вклали в розвиток виробництва 1,2 млрд грн власних коштів.
— Які наразі обсяги виробництва вина в країні?
 — Щороку в Україні виробляють і споживають 18—20 млн дал виноградного вина, близько 2,2 млн дал плодово-ягідного і 50 млн пляшок ігристих вин. Імпортної продукції споживаємо загалом небагато — близько 1 млн дал, в основному молдавські вина. Є на ринку в невеликій кількості й грузинські вина.
В останні п’ять років спостерігаємо зростання виробництва шампанських вин приблизно на 25%.
У структурі виробництва 25% припадає на червоні вина, решта — білі сорти. Це спричинює високий попит на такі сорти червоного вина, як “Каберне”, “Сапераві”, “Мерло”. Саме тому останнім часом ми почали більше садити винограду червоних сортів.
— Назвіть основні центри виноробства в країні.
— Це південні регіони: Крим, Одещина, трохи менше — Миколаївщина і Херсонщина, ще менше — Закарпаття. Основні фірми-виробники вина: “Масандра”, “Коктебель”, “Інкерман”, з нових — “Коблево”, “Котнар”, “Бахус”, “Золота амфора”. Новачки нині активно скуповують виноградники для створення власної сировинної бази.
Щодо унікальної виноробної зони Закарпаття, то за останнє десятиріччя там багато підприємств припинили виробництво. Залишились і стабільно розвиваються Ужгородський коньячний завод, агрофірми “Бобовище” і “Леанка”, створено українсько-угорське СП “Котнар”, яке працює на угорських виноматеріалах, українсько-американське СП “Чизаї”. Тут вирощують високоякісні ізабельні сорти винограду, елітні угорські трамінери.
Про конкуренцію між регіонами виноробства не йдеться — як кажуть, кому що до вподоби. Можна говорити про суперництво лише торгових марок.
— А яка частка плодових вин на нашому ринку?
— Був час, коли Верховна Рада встановила для плодових вин досить високі ставки акцизного збору — втричі-вчетверо більші, ніж для виноградних. Це було викликано звичайною конкуренцією виробників і прагненням витіснити плодові вина з ринку під приводом боротьби з низькоякісною “бормотухою”. Але торік ми нарешті домоглися створення прийнятніших умов для виробництва плодових вин і тепер сподіваємося на його зростання. Тогоріч галузь не мала достатньо сировини для цього виробництва — майже весь матеріал було експортовано до Білорусі.
На мій погляд, плодове вино має добрі перспективи на українському ринку. Просто треба, щоб стабілізувалася законодавча база і більше ніхто її не чіпав. Справді, свого часу на основі плодових соків і спирту робили неякісні напої. Але ж наші виробники мали й унікальні ягідні вина: малинове, агрусове, чудові традиційні сидри… Є на заводах і різноманітні технології виробництва. До речі, значний потенціал плодового виноробства мають “невиноградні” регіони України — Вінниччина, Хмельниччина тощо.    
— Як вирішують у галузі проблему фальшування продукції?
— Цю проблему можна вважати загальнодержавною. Породжує її тіньова економіка, а в тіні якісного вина не зробиш… Позбутися фальшування можна тільки всією громадою, самотужки виробники його не здолають. Велика роль тут правоохоронних органів. Крім того, вже вісім років “ходить” Верховною Радою проект закону “Про вино”. І ніяк його не можуть прийняти. “Допомагають” цьому саме представники тіньового виноробства. А цей законопроект передбачає серйозні заходи з обмеження фальшування вин.
Поки ж фальшування винопродукції набуло великих розмірів. Підробляють ті види продукції, які користуються попитом на ринку: класичні вина, коньяки, шампанське, грузинську винопродукцію.
— Порадьте, як споживачеві убезпечитись від підробки?
— По-перше, купувати вина потрібно у фірмових магазинах або у великих супермаркетах.
По-друге, споживати вино відомого виробника, яке любите і знаєте. Як правило, споживачеві улюбленого вина добре знайомі особливості його тари, етикетки, заходів захисту. Якщо щось насторожує в зовнішньому вигляді продукції — відхиляти без вагань.
Взагалі-то червоне вино ідентифікувати простіше — за кольором. Проти світла воно має бути рубіновим, з досить інтенсивним забарвленням. Якщо ж червоне вино просвічує рожевим, — воно розбавлене.   
— Розкажіть про інвестиційну політику в галузі.
— Виноробна галузь уже має низку прикладів вдалих іноземних інвестицій: українсько-молдавське СП “Аквавінтекс”, українсько-угорське СП “Котнар”, українсько-американське СП “Чизаї”. Більшість інвесторів все ж таки вітчизняні — “Золота амфора”, “Коблево”, “Фрізант”. Ми вважаємо, що пріоритетом для галузі має бути саме внутрішній інвестор.
— Як Ви оцінюєте конкурентоспроможність українських вин?
— Якість українського вина завжди була досить високою; наша винопродукція має багато високих нагород у світі. Питання в тому, як ми будемо цю якість підтримувати надалі.
— Які перспективи в українського виноробства на нинішній рік?
— Як відомо, торік унаслідок складних погодних умов ми недобрали близько 40% обсягу врожаю. Тож власного виноматеріалу потрібної якості для виробництва буде недостатньо. Для компенсації доведеться імпортувати виносировину з Молдови, Македонії тощо. Крім того, в країні залишилися запаси виноматеріалів із попередніх років.        
Побачимо, яким буде попит до середини року. В разі дефіциту сировини можна буде через уряд прийняти низку нормативних актів, щоб дати можливість нашим виноробам, насамперед “шампаністам”, закупити високоякісний виноматеріал і зберегти наявний високий темп зростання виробництва.
А ще побачимо, яким буде цьогорічний урожай. Нас не тішить нинішня тепла зима. Як свідчить досвід, для південних регіонів виноградарства критичним є березень, коли приморозки здатні завдати чимало клопоту виноградарям.
Крім того, на розвиток виноробства великий вплив мають акцизи, встановлювані парламентом. Якщо за останні півтора року ставки акцизів змінювалися тричі, то про які умови для виробництва можна говорити?  
— Чи можливий, на Вашу думку, такий собі “український Токай” як національний центр “винного туризму”?
— Функцію угорського містечка Токай — однієї з “винних столиць” Європи — у нас міг би виконувати Південний берег Криму. Це унікальна зона виноробства — ніде в світі немає таких десертних вин, як там. Я впевнений, що керівництво держави і АР Крим мають докласти значних зусиль для розвитку цієї зони. Зокрема, потрібно посилити боротьбу з фальсифікацією кримських вин. Адже підробляють “Масандру”, а до цього нібито нікому й діла немає. На базі виноробства там можна й туризм розвивати. Певні зрушення в цьому напрямі вже є, але такого ставлення до виноробства, як у тому ж Токаї чи в Молдові, де воно виступає основою місцевої економіки, у нас поки що не створено. У нас звикли, що основне — зерно, м’ясо, молоко. А про вино згадують тільки тоді, як комусь треба на день народження щось піднести. Хоча це така галузь, яка завжди дає державі копійку. Згадаймо, що за радянських часів в Україні садівництво з виноробством давали 10% надходжень до Держбюджету.  
Крім Криму, “українським Токаєм” могла б стати Одеса. Саме в Одеській області виноробство в останні 5 років розвивається найбільш динамічно. Там і виноградників саджають найбільше в країні, і виноробних підприємств найбільше. Слід сказати, що значною мірою це залежить від позиції місцевої влади в регіоні.
— Які сподівання в розвитку галузі Ви пов’язуєте зі змінами в українському уряді?
— Наші очікування цілком позитивні. Ми сподіваємося, що для розвитку галузі буде створено нормальні умови, прийнятні “правила гри” для споживачів, щоб добра слава українського вина оповила увесь світ.

Інтерв’ю вів Марко Бугай