Спецможливості
Новини

Українська аграрна наука: сталий поступ у нікуди?

05.06.2008
398
Українська аграрна наука: сталий поступ у нікуди? фото, ілюстрація
Наукові заклади повинні бути локомотивами прогресу в аграрній галузі, а не осередками імітації інтелектуальної праці.

Сучасне виробництво потребує надійної наукової підтримки. Тільки завдяки їй воно рухається вперед, стає стабільним і конкурентоспроможним. Щодо сільського господарства ця теза значуща вдвічі, бо діяльність галузі регулює, крім людського фактору, ще й “матінка природа”. Для України ця матінка особлива, неповторна, в багатьох випадках несподівана. Це означає, що й методи праці людини на землі в умовах нашої країни мають бути оригінальними, базуватися на тяжкому досвіді виробника, бути удосконаленими сучасною вітчизняною наукою. Тяжкого досвіду в наших аграріїв забагато, а де ж наука?
Щоб об’єктивно розібратися в цьому питанні, треба подивитись, чим і якими методами користується сьогодні селянин, якщо хоче отримати стабільний урожай хліба, виростити тварину або надоїти багато молока.
Найкращі з тих наукових традицій, що були напрацьовані за радянської доби, на деякий час залишилися в селекції пшениць, ячменів і деяких інших культур сучасної України. Однак на цьому перелік і закінчується, а наш акцент на словах “на деякий час” невипадковий.
Не треба сьогодні багато зусиль, щоб побачити, що імпортні гібриди соняшнику, кукурудзи, сої, овочів відрізняються від сучасних вітчизняних “як небо від землі” — і за якістю, і за врожайністю. Сіє селянин поки що й вітчизняні сорти, але тільки тому, що в нього не вистачає грошей купувати дорогі імпортні. А далі й зовсім сумно. Всі препарати захисту рослин Україна закуповує. Врожай збираємо американськими, німецькими або російськими комбайнами, за рахунок чого забезпечується промисловість цих країн роботою. Це означає, що наш селянин своєю найтяжчою працею годує не тільки себе, а й дядю Сема, який і без того не бідний.
І все ж, найбільш занедбаним є вітчизняне тваринництво. Відкрийте наукові посібники й довідники, які наша аграрна наука видала останніми роками, і ви побачите, що у нас зареєстровано понад два десятки нових порід худоби, свиней, є нові лінії птиці. В посібниках є навіть фотознімки цих тварин. Насправді, за незначним винятком, на виробництві всього цього немає. Класики зоотехнії стверджують, що порода існує, якщо є значний за чисельністю масив тварин. Спробуйте відшукати такий масив цих порід.
Острівки інтенсивного розвитку тваринництва в нашій країні є, але вирощують там виключно імпортні породи ВРХ, свиней. В Україні немає жодної промислової птахофабрики, де б використовували птицю вітчизняної селекції. Близько 90% вітамінних препаратів і преміксів та майже 70% ліків, які потрібні під час вирощування тварин і птиці, теж неукраїнські.
Чому ж так?
Відповідь воднораз проста й складна. Проста тому, що в сучасних економічних умовах життя має тільки те наукове відкриття, що явно дає економічний ефект. Тоді не треба ні шаленої реклами, ні відділів упровадження наукових інститутів. Реальний економічний ефект зробить свою справу чітко й досить швидко. Ось цього реального ефекту вітчизняній сільськогосподарській науці й не вистачає.
А далі про складніше: чому не вистачає? Флагманом української сільськогосподарської науки є УААН. У системі Української академії аграрних наук — понад півсотні наукових установ різного галузевого й регіонального профілю. Абсолютно всі інститути, які працювали в Україні за часів СРСР, є й нині. А між тим, багато з цих колишніх інститутів виконували лише функцію союзного значення. За насиченістю науковими установами сільськогосподарського профілю Україна займала й займає перше місце серед країн СНД. Фінансувалися й фінансуються всі ці установи з Державного бюджету, тільки тепер виключно нашою країною. А ось реального економічного ефекту від своїх розробок вся ця наукова глиба й не дає. Навіть наукові успіхи росіян і білорусів у галузі сільського господарства значно суттєвіші, при тому, що умови розвитку науки в цих країнах не кращі за наші.
Невміння, а головне, — небажання реформувати науку призвело до суттєвого відтоку кадрів із Академії і її інститутів зокрема. На головних посадах цих інститутів залишилися переважно фахівці пенсійного віку, які не володіють сучасними науковими методами досліджень. Ці вчені не мають достатнього уявлення про інтенсивні інформаційні системи, не володіють елементарними навичками роботи на комп’ютері, не знають іноземних мов. Можливість одночасного одержання пенсії і зарплати, займаючи ключові посади без обмежень віку, робить свою негативну справу. Професори й співробітники, які займають високі посади, часом роблять усе, щоб молода зміна, якої сьогодні й так обмаль, ніколи не досягла не тільки високого рівня знань, а й статусу “метрів”. Часто ці люди бояться конкурентів і роблять усе можливе, аби віддалити талановиту молодь від науки. Всі молоді кадри в таких умовах швидко перетворюються на менеджерів фірм із продажу імпортних препаратів та обладнання сільськогосподарського профілю. Це означає, що нове покоління вчених України займається пропагандою не свого наукового продукту, а сприяє експансії іноземної прикладної науки.
А що роблять самі “метри”? Вони ретельно переписують звіти 5–10-річної давнини в новий звіт за останній рік, а потім самі собі планують наукову програму з урахуванням торішніх висновків. Коло замикається. Молоді талановиті вчені тікають, бо жити на мізерну зарплату, яку дає інститут, не можуть, а левова частка державного фінансування дістається “маститим” вченим. Між іншим, навіть за радянських часів діяло непогане правило: професорів віком понад 65 років переводити на посади наукових консультантів з вільним графіком роботи і оплатою 25% основної ставки професора. Ці фахівці займалися лише консультуванням молодих учених і підготовкою кадрів, що сприяло збереженню й розвитку наукових шкіл і непоганих традицій. Наукою керував тоді мозок 30–50-літнього віку, коли людина максимально працездатна, коли вона ще не звертає уваги на “букет” власних захворювань, коли є ще перспектива життя й розвитку, коли є відверте бажання зробити світ кращим. Тільки в такому пориві народжується справжня наука й створюються неперевершені наукові відкриття, започатковуються нові наукові напрями, школи. Людина ж похилого віку живе минулим багажем і здебільшого не є генератором нових ідей.
На жаль, сьогодні керівництво нашої аграрної академії такої думки не дотримується. Бо воно саме переважно складається з людей такого ж глибокого пенсійного віку. В складі академії нараховується понад 100 дійсних членів, близько 90% з яких — наукові пенсіонери. Дивно, але й членкори, які за статутом тільки готуються стати майбутніми академіками, на дві третини — теж глибокі пенсіонери. Решта, хоч і молодші, — або колишні заступники міністрів і міністри, або зняті з посад глави адміністрацій областей, які ніколи не займалися наукою, не мають у цій справі ні досвіду, ні, що ще гірше, — таланту. Ці видатні “діячі науки” без проблем потрапляють до складу академії часто в найнижчому науковому ранзі — кандидат наук. До речі, навіть склад президії УААН у своїй більшості спочатку став академіками і тільки потім захистив докторські дисертації.
Досвідчені люди знають, що в процесі захисту існують посади опонентів, які повинні відверто “нападати” на підзахисного, критикувати його роботу, вказувати на помилки. Це є нормальним процесом захисту. Тепер скажіть, хто з цих опонентів робитиме це сумлінно, якщо захищається член президії чи академік, від якого залежить доля й подальша кар’єра самого опонента? В кращому разі він промовчить, а скоріше, виголошуватиме підзахисному найсолодші дифірамби. Хіба може бути справжнім ученим людина, яка захищатиметься таким неприродним способом? У науці немає жодного факту появи видатного вченого, якщо він прийшов у науку випадково сталим керівником, не проводивши досліди власноручно, не пропадаючи роками в бібліотеці.
Між іншим, попасти до лав членкорів і дійсних членів академії професорам, які мають понад десяток монографій, сотні розробок, — справа сьогодні зовсім не реальна.
Не менш цікавий принцип формування складу керівників інститутів академії. Як водиться, на посаду директора призначають колишнього керівника одного з дослідних господарств  або апаратного працівника управління сільського господарства за пропозицією обласної адміністрації. До речі, ця негативна кучмівська практика діє й нині.
 Потім за рік-два науковці очоленого новим керівником закладу пишуть для боса дисертацію, а далі — прямий шлях до членкора й академіка. Ось і виходить, що цей псевдовчений запроваджує свій статут у чужому монастирі, знехтувавши народну мудрість: чоботи повинен шити чоботар, а хліб пекти пекар.
 Ось де треба шукати відповідь на запитання, чому сучасних вітчизняних ефективних наукових розробок “кіт наплакав”. Поки існує така система сільськогосподарської науки, про її світле майбутнє навіть мріяти не можна.
Діяльність нинішніх наукових інститутів сільськогосподарського профілю потребує ретельної ревізії.
По-перше, їх кількість для України явно завелика. Це розпилює й без того мізерні державні кошти на фінансування наукової діяльності. В кожному інституті є бухгалтерія, АГЧ та інші підрозділи, які наукою не займаються, а фінансування потребують. По-справжньому передових учених там один-два. Довкола цієї маленької купки фанатів-ентузіастів огинається аморфна маса любимчиків невченого директора, яка заглядає йому в рота, поспішаючи передбачити найменшу його забаганку. В деяких інститутах навіть забули вже, що таке методична комісія й науково-технічна рада, а керівник цієї ради — директор — і не бачив, як її треба проводити. Часто в більшості регіональних інститутів АПВ такий директор займає дві, а то й три посади: директор інституту й одночасно директор дослідного господарства або й двох одразу. Оскільки виробничі питання цікавлять його більше, бо там можна заробляти гроші, а в науці їх тільки витрачають, керує він цією наукою раз на тиждень, а іноді й раз на місяць. Та Академія “не помічає” такого “видатного керівництва”.


Що можна зробити в цій ситуації?
Треба чітко розмежувати фундаментальну науку й прикладну. Для цього потрібно залишити мінімум профільних інститутів: один на галузь сільського господарства з правами координації досліджень у цьому напрямі по всій країні. В цих фундаментальних інститутах сконцентрувати залишки талановитих учених, перевівши їх із регіональних інститутів і забезпечивши гідною зарплатою та житлом. Наука народжується тільки в чесній науковій суперечці вільних, талановитих і досвідчених опонентів. Створити таке середовище можна виключно шляхом концентрації таланту в одному інституті під керівництвом видатного координатора, а не колишнього голови колгоспу.
Реформою Академії останніх років багато дослідних станцій перетворено в регіональні інститути АПВ. Але це — лише зміна назви на гучнішу. Бо в Академії створено відділення впровадження й розроблено генеральну лінію: впровадити те, що розроблено досі, й тільки після цього приступати до розробки нового. Така лінія означатиме повне припинення розвитку науки. Світовий досвід показує, що навіть у Японії впроваджують не більше 5% усіх розробок, закінчених протягом року. Але нікому й на думку не спаде зупинитись, упровадити все й тільки потім іти далі. Про які відділи впровадження може йтися? Бізнес розвинених держав блискавично відфільтровує потрібне й непотрібне, і ніхто ніяких відділів впровадження там не створює. Невпроваджені 95% розробок у цих країнах ніхто не списує в непотріб. Там розуміють, що це динамічна база — підгрунтя для нових 5%, які впровадять у наступному році.
 Яким упровадженням можуть займатися наші інститути АПВ, коли в їхньому складі немає й десятка дипломованих кандидатів наук, а з наявних більше половини — пенсіонери?
Замість цієї системи регіональних центрів АПВ, для України бажано створити зональні наукові центри прикладної сільськогосподарської науки, яких буде п’ять-шість на державу. Вони зможуть координувати всю регіональну політику конкретної кліматичної зони. До роботи в таких центрах треба залучити експертів-консультантів із різних питань виробництва, зробити їх мобільними. Тоді зросте престиж цих центрів, а ефективність їхньої роботи стане суттєвою.
 На бажання центрів зможуть працювати їхні відділи і філії, в які слід перетворити деякі інститути та станції, територіально розміщені на тих самих теренах. А ось для деяких (а таких більше половини) шлях у майбутнє — через ліквідацію або створення на їх базі приватних наукових установ. Тоді й побачимо їхню наукову доцільність для суспільства й виробництва. Особливого безробіття запропонована реформа не спричинить, бо молодих учених у таких інститутах просто немає, а пенсіонери зможуть за сумісництвом займатися викладацькою роботою у вузах і технікумах.
За рахунок такої реформи молоді наукові сили можна сконцентрувати в потужних центрах, а економію коштів спрямувати на закупівлю наукового обладнання й забезпечення цих кадрів житлом. Квартира зможе стати реальним стимулом наукової діяльності молоді, поверне нас до часів, коли в аспірантуру стояли черги бажаючих, а відбір був жорстким.
Суттєвим резервом наукового зміцнення нашої країни може стати дбайливе використання державних земель Академії. Їх кількість перевищує 200 тис. га ріллі. Досі на цих теренах господарюють так звані дослідні господарства, понад 70% яких жодною дослідною діяльністю не займаються. По суті, це збережені колишні радгоспи. Чимало таких господарств мають значну заборгованість із заробітної плати, а показники їхнього “дослідного господарювання” часто нижчі за середні показники  по району.
У цій ситуації дослідну діяльність господарств бажано відокремити від науково-виробничої. Для цього потрібно спланувати витрати на обслуговування дослідного поля, а науково-виробничу частину виконувати на комерційній основі. Найбільш занедбані господарства слід реанімувати, реформувавши їх. Але зробити це треба за всіма правилами економічної сільськогосподарської науки сучасного рівня.
Тільки у такий спосіб можна гарантувати престиж вітчизняній сільськогосподарській науці. Причому зовсім не обов’язково залишати Академію аграрних наук окремою самоврядною організацією. Достатньо мати відділення сільськогосподарських наук при НАН України.
Автор не претендує на оригінальність своїх думок щодо кризи сільськогосподарської науки і шляхів її подолання. Однак вважає, що поява деяких альтернативних пропозицій зможе зрушити справу реформ науки в потрібному напрямі. Іншого вибору в нас немає. В модерній Європі, куди ми так прагнемо увійти, без сучасної наукової думки, сільськогосподарської зокрема, нам може бути відведено роль лишень споживача другосортних продуктів, вироблених за другосортними технологіями.

Інтерв'ю
Державна служба з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) офіційно працює в Україні з лютого 2016 року. Служба була утворена відповідно до постанови КМУ від
Кооперація в агросекторі – це забезпечення зайнятості та соціальної інтеграції.  У світі кооперативи є елементом самодопомоги і отримують преференції від держави. 

1
0