Спецможливості
Архів

У серці Європи

05.06.2008
517
У серці Європи фото, ілюстрація

У серці Європи

Стародавні мудреці говорили, що немає нічого дорожчого, ніж досвід. Одинадцятий рік ми будуємо свою державу. І мало хто, спостерігаючи за реаліями нелегкого життя, хоч вряди-годи, та не задумається: а як там у них, у колишніх братів по соціалістичному табору? У самому серці Європи розташована невелика країна — Словацька Республіка. Щодо серця, то це не метафора — неподалік історичного міста центральної Словакії Кремниця, на верхівці гори Крагуле, — географічний центр континенту. Майже на сто кілометрів тягнеться кордон між Україною та Словаччиною. Якщо зазирнути в глибини історії — ми є родичами по предках-слов’янах. Завжди благополучно складалися стосунки між нашими народами — жодних ексцесів, конфліктів. Ані історичних, ані політичних непорозумінь. 1. СЕЛО Обом нашим країнам заново довелося будувати свою державність (Словацька Республіка здобула незалежність 1 січня 1993 року). Обидві виступають за координацію як політичних, так і економічних відносин. Свідчення того — минулого літа в Братиславі відбулася вже четверта міжнародна конференція “Україна і Словаччина: пошук спільних інтересів”. Так само як і в Україні, у Словацькій Республіці складна економічна ситуація. Високим залишається рівень безробіття — 20 відсотків. Життя-буття сусідів спробуємо пізнати на прикладі галузей сільського та лісового господарства — третина ж бо території країни вкрита лісами, найчисленнішим прошарком населення є сільське. Недалеко від’їхали від кордону, а вже відчули, наскільки відрізняється якість дорожнього покриття на словацькій землі від розбитих шляхів на батьківщині. Невеликі містечка, села, поля, переліски, річки — одна картина змінювалася іншою, але всі вони багато чим нагадували бачене під Ужгородом, Мукачевим. Та сама архітектура будівель, подібний пейзаж... Не зчулися, як опинились у Кошице. Директор Ужгородського держлісгоспу Іван Костів, з яким ми вирушили в подорож, бував тут не один десяток разів у різні роки, тож має з чим порівнювати. Мені цікаво було слухати, яке обличчя мав цей край раніше. Кошице, каже, не впізнати — з типового соціалістичного індустріального обласного центру перетворюється на місто затишне, висококультурне, зручне для мешканців і гостей, з бережно відреставрованою старовиною, впорядкованими вуличками, озелененими кварталами, з безліччю привітних кафе. Певних змін — де в кращий, де в гірший бік — зазнали села. Ще за часів, коли Словаччина з Чехією становили одну країну (наприкінці 80-х — на початку 90-х років), і політики, і господарники вдалися до переоцінки шляху, пройденого за післявоєнний період. Дедалі дружнішим хором лунали голоси про його помилковість, колективне господарювання оцінювалось як надто дороге й неефективне, висувалися вимоги повернення до приватного землеволодіння. Особливі претензії пред’являли захисники навколишнього середовища: країна, яка раніше пишалася незайманими луками, здоровим повітрям, чистою водою, перетворилася на екологічно неблагополучну. Тотальна хімізація, будівництво тваринницьких комплексів-гігантів дедалі погіршували становище. Згубно впливала на розвиток сільського господарства й командно-адміністративна система. На мітингах, у ЗМІ говорилося про те, що після війни чехословацький аграрний сектор був таким, як у Австрії, Західній Німеччині, а до чого, мовляв, докотилися? Не випадково одразу після розпаду Радянського Союзу в Східній Європі “кинулися”, як висловився в одній з публікацій відомий російський економіст Геннадій Лисичкін, виправляти помилки, що їх встигли наробити за сприяння та заохочення “старшого” радянського “брата”. Після краху того, що ми називали соціалізмом, спостерігалося панічне шарахання в бік дрібнотоварного господарства. Але... “Звичайний наш лозунг “Грабуй награбоване”, — пише далі автор, — там переформулювали до навпаки: “Віддай награбоване жертвам комуністичного грабежу” (тобто реституція)”. У Чехословаччині повертали майно його колишнім власникам безплатно і переважно в натуральній формі. Не ставили за мету якнайшвидше розігнати колгоспи, радгоспи — від того, що деформувало їх раціональну природу, тобто від елементів псевдоколективізму, звільнялися поступово. Сільськогосподарські кооперативи перетворювали на нові підприємницькі форми з чітким визначенням майнової частки кожного працівника. У 1993 році вже існували дві країни, створені внаслідок добровільного поділу ЧСФР. Як ідуть справи у Словаччині? Послухаємо представників двох господарств. Ян Петро 25 років очолює колективне господарство “Хоньковці” Кошицької області. Воно завжди перебувало на передових позиціях у Чехословаччині, не опускається нижче п’ятого місця від часу створення нової незалежної держави. Має 5,6 тисячі гектарів сільгоспугідь, із них 3 тисячі — орної землі. Вирощує зернові та кормові культури, кукурудзу, ріпак, картоплю, виноград, утримує 2,7 тисячі голів худоби, у тому числі 800 корів — торік від кожної надоїли по 5600 літрів молока. Не гіршим вимальовується і цьогорічний показник. — По суті, у нас залишився той самий колгосп,— говорить господар. — Коли відбувалася приватизація, загальну вартість його оцінили у 200 мільйонів крон. У більшості колгоспів акції скупили керівники і стали власниками, ми ж цінні папери на 140 мільйонів крон віддали працюючим, а решту — пенсіонерам (кожному — залежно від стажу та зарплати). Щороку нараховуємо на них дивіденди. Земля — колективна. Під час реституції, тобто повернення колишнім власникам, ніхто не забажав узяти її в натурі. Зате чітко визначили, скільки поля мав дід, батько, і тепер за кожен гектар колишнім власникам або їхнім нащадкам виплачуємо певну суму (відповідно до врожайності). Працюючих — 250 чоловік. Тримаються колективу, бо добре технічно озброєний, та й приватник не заробить стільки, як у нас. Доярка, скажімо, одержує щомісяця до 10 тисяч крон (200 доларів США). Людям непогано, а от для мене зле — за все треба дбати, усім треба забезпечувати. Шукаємо якісь економічні важелі, щоб кожен підрозділ був зацікавлений у якомога кращих кінцевих показниках, щоб діяв самостійно, відповідально. — Чи допомагає держава? — перепитує. — Дотації є, але дуже малі порівняно з тими, що були за чехословацького соціалізму. Мінусом вважаю подрібнення великих, сильних господарств — у нашому регіоні перестало існувати 60 відсотків таких. На хвилі демократії позвільняли багатьох вимогливих, ділових керівників, до керма влади подекуди прийшли дилетанти — і маємо гіркий результат. Міні-господарства не можуть закуповувати техніку, добрива, вони просто не бачать перспективи. А їх у Східній Словаччині — більшість. У Західній — інша ситуація: там набагато ліпші землі, солідні інвестиції... Тож і господарства сильні, можуть сміливо конкурувати з австрійськими, німецькими... Нічого доброго не вийшло з приватизацією молоко- та м’ясопереробних комбінатів, хлібоприймальних пунктів. Певна частка “пирога” і нам мала належати, та не перепало нічого. Підприємства перейшли у приватну власність до тих, хто дуже далекий від землі. Результати не забарилися — деякі вже пропали, інші не завжди дотримуються договірних зобов’язань, з горем пополам розраховуються за сировину. Ще більшу хибу вбачаю у приватизації винозаводів, цукроварень. Потрапили до глухого кута і не знаходять виходу. Тому орієнтуємося на власну переробку — є пекарня, млин, комбікормовий і винозаводи... Ще б магазини свої мати... У перші роки нам не дозволяли їх приватизовувати — спритні ділки зі сторони перехопили. Тепер перепродують, але за великі гроші. Власний побудувати — теж треба коштів і коштів. — А кредит? — Сильні господарства можуть узяти його в будь-якому банку під 12 відсотків. — В Україні, — мимоволі вихоплюється, — під 35 і вище... — То є облуда, — говорить Ян Петро. — Треба мати неабиякі прибутки, щоб ті відсотки сплатити. У вас, знаю, господарства не можуть цим похвалитися. Взагалі, я досить часто бував в Україні, бачив неорані поля, зруйновані ферми. Не раз виникали в нас сумні розмови: як таке може бути, щоб на прекрасній землі занепадали села, бідували люди? На жаль, і в Словаччині не все гаразд, особливо в регіонах, віддалених від центру. Молодь масово виїжджає за кордон, село катастрофічно старіє. На території господарства на кожних 10 чоловік, які вмирають у селах, народжується лише одна дитина. Яке майбутнє очікує нас?.. Знаю, що в Україні розпаювали землю, а от обробляти її нічим. Від нас переганяють комбайни, які вже відпрацювали по 15—20 років та латані-перелатані. Хіба то вихід зі становища? Створили свій чудовий “Лан” — чому ж на випуск його грошей немає, а для закупівлі за кордоном усілякого мотлоху знаходяться? Свого часу я неодноразово навідувався до Києва, Кіровограда, у різних інстанціях пробивав ідею створення спільного українсько-словацького комбайна; потім, коли нічого з того не вийшло, узявся за трактора — уже можна було б випускати в Мукачевому на колишніх воєнних заводах. При спільній праці дешевша, якісніша техніка виходила б, спільний великий успіх мали б... Що маємо натомість — видно і у вас, і в нас... Невесела розмова вийшла і з Иожефом Яношиком. Він чотири роки (до 91-го) був директором потужного господарства “Нітра”, розташованого в однойменному обласному центрі. Коли прокотилася хвиля зміни керівників, потрапив під гарячу руку. У 93-му вже нічого не залишилося ні від радгоспу, ні від тресту, якому той належав. Землю передали церкві та колишнім власникам. Дещиця залишилася в держави. — У селі Алекшинці,— розповідає,— ми взяли в оренду 500 гектарів землі власників та 700 — державної й організували утрьох приватну фірму “Компакта агро”. Займаємося рослинництвом, тваринництвом. Держава продукції не закуповує, тому всяк шукає покупця сам. Перекупники правлять низьку ціну, переробні підприємства, елеватори майже по півроку не повертають грошей. Мусили відкрити свій м’ясопереробний цех та магазин у Нітрі, організовувати виїзну торгівлю по селах. Кожному з 300 селян, хто передав нам землю, платимо орендну плату — кронами чи продуктами. За кожен гектар перераховуємо і податок до місцевого уряту (влади) — ті кошти спрямовуються на соціальний розвиток села. Держава частково дотує виробництво деяких видів продукції, закупівлю міндобрив та засобів захисту рослин, виділяє символічні кошти на кожен гектар оброблюваної ріллі... У цілому на 1200 гектарів ми повинні одержати на рік 1,2 мільйона крон. Дотації малі, та все ж підмога. Техніку якщо купляємо, то лише в лізинг. Господарства переважно дрібні. У районі Нітри залишився один міцний колгосп, який має 5 тисяч гектарів землі, решта — у середньому по 2 тисячі гектарів. Багато хто тепер шкодує, що розвалили гіганти. — Так, — підключається до розмови інженер Богуш Торішка — директор районного відділення Міністерства сільського господарства. — Ліквідація колгоспів або поділ їх на кілька малих призвели до соціального напруження — люди масово залишилися без роботи. Далеко не кожен може зайнятись одноосібним господарством — для цього теж потрібні відповідні знання, техніка, кошти. А от той факт, що люди стали власниками землі, на місцях сприйнято позитивно. Землю здають в оренду і мають від того певні дивіденди. Змінилися функції районних, обласних служб сільського господарства. Тепер їхнє головне призначення — консультувати, допомагати селянам шукати партнерів, налагоджувати зв’язки... Отакі замальовки зі словацького села. А як почувається інша галузь — лісова?

За одним із поворотів дубки та буки розбіглися в усі боки і перед нами відкрилася долина, густо порізана канавами й невеликими ставками. Серед лісу — рибне господарство. Завідуючий його Мар’ян Герличка якраз переходив від водойми до водойми, висипаючи з відра корм, і ми бачили, як на кожній раптово наче маленький шторм здіймався – тисячі рибин кидалися від одного місця до іншого, де їх підгодовували. — Ставки викопані ще 1873 року графом Палфі, — пояснював молодий рибовод. — Кілька разів силами лісівників їх реконструювали, востаннє — два десятиліття тому. Вирощуємо форель. Донедавна малька закупляли, а це ось побудували інкубатор. Від видоювання ікри і до одержання товарної риби проходить 12–14 місяців, річна продуктивність — 6–8 тонн. Раніше годували м’ясом, а тепер купуємо в Данії спеціальні гранули, які містять усі необхідні компоненти. Улітку потерпали від посух, тому змушені були викопати ще один ставок — там збираються весняні та дощові води. Оце форелеве господарство у Малих Карпатах, неподалік міста Смоленіце, — не самоціль. Як пояснили лісівники, великих грошей на ньому не заробити, але утримують, бо то історія краю, то добра справа. Що за гірські потоки без “царської риби”? От і вирощують мальок, а потім відправляють його в усі кінці країни — для зариблення лісових річок і потоків. Головне ж завдання трудівників галузі — плекати ліси. Зеленою ковдрою вкрито майже 41 відсоток території країни. Із загальної площі в 4,9 мільйона гектарів бори та діброви займають 2 мільйони (сільськогосподарські землі — близько 2,5 мільйона гектарів). Щодо породного складу, то понад 40 відсотків — хвойні дерева (першість — за ялиною), з листяних переважають бук і дуб. Для порівняння: 1920 року лісистість становила 33,9 відсотка. Запас деревини відтоді збільшився до 200 кубометрів на гектарі. В останнє десятиліття відбуваються певні зміни у розподілі лісів за формою власності. Якщо 1996 року 92 відсотки їх були державними, то нині — приблизно половина. Четверта частина насаджень акціоновані, інші належать комунальним структурам, приватним особам, церкві. Генеральна дирекція лісів Словацької Республіки входить до Міністерства сільського господарства. Об’єднує 26 лесних заводів, у віданні яких від 30 до 60 тисяч гектарів, та два спеціалізованих заводи — насіннєвий і машинобудівний. На зразок українських лісництв — лесна справа (від 4 до 7 тисяч гектарів), у кожній — від 3 до 8 лесних обходів, де за лісниками закріплено в середньому по 800 гектарів. Разом з директором Ужгородського держлісгоспу Іваном Костівим ми кілька днів знайомилися з роботою лісозаводу Смоленіце. Точніше, знайомився я, бо Іван Васильович тут уже давно бажаний гість, як і його добрий друг, директор підприємства Станіслав Гога, — на Закарпатті. Завдяки цим двом мудрим керівникам, налагоджуються міцні зв’язки і трудівників зеленого цеху двох країн — недавно підписано меморандум про співпрацю в галузі лісового господарства Головою Державного комітету лісового господарства України Валерієм Самоплавським і Генеральним директором лісів Словацької Республіки Блажеєм Можухою. Та повернімося до Смоленіце. Лесний завод — то 40 тисяч гектарів насаджень, 130 інженерно-технічних працівників. Тут зона листяних лісів (в основному букових), хвойні займають менше десяти відсотків. Щороку заготовляють по 150–170 тисяч кубометрів деревини, рубки — лише поступові, через два роки після них зазвичай радує зір молодий ліс. Відсотків на сорок він поновлюється природним шляхом, решту садять підрядні бригади. Здебільшого під мотику. Самотужки заготовляють насіння бука, дуба, а також сосни. Шишки відправляють у Липтовськи Градок, у спеціалізоване насіннєве підприємство, яке підпорядковане Генеральній дирекції. Підготовлений як слід посівний матеріал звідти потрапляє до розсадників. Смоленіце має такі у трьох лесних справах — на два, три й шість гектарів. Найбільший же розсадник у республіці — на 60 гектарів — у Шайдикове Гуменце, поблизу кордону з Австрією. Там вирощують сіянці та саджанці практично всіх головних порід. Доглядають за тендітними рослинками лісокультурниці — для цього та на посадки завод виділяє до 25 мільйонів крон. — Усього в лісове господарство вкладаємо за рік у середньому 170 мільйонів крон, — розповідає Станіслав Гога. — Кошти заробляємо на реалізації деревини. Держава на ведення галузі виділяє 360 мільйонів крон дотації, але вони йдуть тим лесним заводам, які перебувають у важких умовах — де ліс росте у заплавах, деревина має низьку якість тощо. Ми ж у змозі забезпечити себе самі. На 2001 рік, скажімо, заплановано одержати прибуток у сумі 9 мільйонів крон (180 мільйонів —дохід від реалізації продукції і 171 — затрати). Податків державі не платимо жодних. Проблеми з кадрами не відчуваємо, навпаки — існує ще велика конкуренція. Лісники в нас одержують зарплату до 12 тисяч крон у місяць. Забезпечуємо їх спецодягом, мобільними телефони для зв’язку, у кожного лісничого лесної справи — автомобіль “Ніссан” чи “Тойота”. На роботу людей доставляємо автобусами. А заготівлю деревини доручаємо приватникам — так само як і в Ужгородському держлісгоспі. — То велика справа, — схвально киває головою Іван Костін. — У цьому я вперше переконався в Кракові, де генеральний директор тамтешніх лісів ділився польським досвідом: “У нас у лісі працює лісоруб зі своєю власною бензопилою, тракторист — із власним трактором, трелювальник — із власним конем. Ми наймаємо їх на роботу і не маємо жодних проблем ані з кадрами, ані з технікою”. Приїхав я додому, викликав бригадира і сказав: даю тобі можливість заробити удвічі більше. Ти реєструєшся як приватний підприємець, а я наймаю тебе на роботу. Він погодився, бо зрозумів, що працюватиме на себе. Невдовзі ми віддали йому в оренду лісовоз, трактор. Отже, відпала потреба утримувати сторожа, диспетчера. І практично за два місяці роботи в нових умовах його бригада заробила удвічі більше, ніж раніше. До кінця року всі лісоруби, трактористи, водії захотіли й собі працювати за такою схемою. І ми не заперечували. Сьогодні весь комплекс лісогосподарських робіт вони виконують у нас на договірних умовах. І якщо я раніше переймався проблемами палива для автопарку, запчастин, і то все зникало, наче в пісок, то нині власник заправляє машину на автозаправці, сплачує в усі фонди і заробляє гроші на свою сім’ю. Скільки заробить, стільки має! Навідався до нас колега з Польщі і був здивований змінами. Сказав, що в них цей процес тривав довше. — Раніше й ми утримували спеціальні бригади, коней... А тепер виписуємо лісорубний квиток сокромникам, тобто приватникам, і вони (звісно, під наглядом лісника) звалюють дерева, трелюють, розкряжовують, транспортують... При цьому доручаємо роботу не першому-ліпшому: існує конкурс — з трьох бажаючих відбираємо одного. Вимоги високі — як з техніки безпеки, так і екологічні. У Татрах, Карпатах не повинно бути гусеничного трактора. Мають працювати лише колісні, а також коні. Сокромники озброєні потужними шведськими пилами “Хускварна”, у гори не піднімаються без канатних трелювальних установок, лісовози обладнані механічними руками для завантаження. — А в приватних лісах дотримуються таких жорстких з погляду екології вимог? — питаю. — Вимоги до всіх однакові, й усі мають їх виконувати, — говорить лісничий лесної справи з Моровані інженер Володимир Туран. — У кожному районі, області діє так званий лесний уряд — державний екологічний контролюючий орган, який пильно стежить за дотриманням законів у царині охорони довкілля. Власник лісу повинен найняти дипломованого спеціаліста, укласти з ним контракт (але перед тим той мусить пройти спеціальну державну атестацію). Якщо порушив закон (немає належної культури в лісі, виявлені незасаджені ділянки, пошкоджено підріст під час трелювання і т.ін.) — накладається штраф. Солідний штраф — до 1 мільйона крон. — У нас не може бути такого, щоб приватник погано господарював у своєму лісі, — це вже Станіслав Гога. — Раз на десять років проектний інститут проводить лісовпорядкування в кожному масиві, намічає, коли які роботи треба виконати. Через кожні п’ять років його ж спеціалісти перевіряють, чи все зроблено. І в державних лісах, і в приватних. Порушив — відповідай. Оскільки лісогосподарські плани обов’язково узгоджуються та підписуються природоохоронними органами, ні в кого не виникає підозр, ніхто не звинувачує нас, мовляв, що не те дерево і не там рубаємо... Спираючись на гіркий вітчизняний досвід, цікавлюся в директора, чи можливо в Словаччині таке, щоб хтось вказував лісівникам, кому продавати деревину, а кому не слід, у якому вигляді її відпускати... Чи можливий варіант заборони експорту лісу, скажімо, в круглому вигляді? — Яка кількість деревини потрібна державі, а яку можна експортувати — розглядає комісія Міністерства економіки. Значні експортні контракти з великими фірмами укладає Генеральна дирекція. На їхню долю припадає не більше 20 відсотків угод, решту розглядають на рівні лесних заводів. Лісівники є єдиними господарями у словацькому лісі. Вони його вирощують, заготовляють, продають — деревообробним комбінатам, мебльовикам, будівельникам, приватним особам. У якому вигляді продавати — це справа господарника. А він продає так, як йому вигідно. Немає жодних заборон і щодо експорту. Економіка підказує: доцільніше відпускати деревину в круглому вигляді, тож тільки 10 відсотків від заготовленого переробляємо. Експортні поставки останніми роками різко впали. Не тому, що депутати прийняли закон про обмеження їх (такого в ринковій країні взагалі бути не може!), а тому, що запрацювала власна промисловість, яка потребує дедалі більше нашої продукції. Та й ціни внутрішнього ринку порівнялися із західноєвропейськими... От і продаємо за кордон практично лише ту деревину, яка не має збуту тут, або яку не спроможний переробити словацький підприємець. — Перебуваючи в лісі, не можна обминути, пане директоре, і лосів... Ліс без тварин — то не ліс... — Державний підхід до збереження та відновлення лісів у країні сприяє активному розвиткові мисливства, — розповідає Станіслав Гога. — Угіддя багаті на дичину, полювати до нас приїздять австрійці, німці, словенці, навіть араби із Саудівської Аравії. Найбільше їх цікавлять муфлони та олені. В урочищі Оленячі Ями спорудили за європейськими стандартами “будинок мисливця” — у сезон він ніколи не пустує. Полювання приносить щороку до каси понад півмільйона крон. Водночас дбаємо про відтворення дикої фауни. Із 40 тисяч гектарів насаджень за нами, лісівниками, закріплено тільки 6 тисяч гектарів мисливських угідь, решту орендують організації Словацької мисливської спілки та деякі інші. Усю нашу територію поділено на два вольєри й обгороджено металевою сіткою. Проводимо там належні біотехнічні заходи, підгодовуємо тварин. Допомагають деякою мірою аграрії — скажімо, приватне господарство Йожефа Яношика виділило 150 тонн зерновідходів, 600 тонн буряків... За оренду мисливських угідь орендарі платять лесному заводу — залежно від кількості гектарів. Стан ведення господарства ними контролює лесний уряд. — Браконьєри не дошкуляють? — Мабуть, ця проблема однаково болюча і для вас, і для нас. Створюються злочинні групи, забезпечені сучасною зброєю, приладами. Незрідка мисливці проти них просто безпорадні... Але рук не опускаємо. Лесна стража Смоленіце солідна — понад сто лісників. Тож і ліс, і фауна під надійною охороною. ...Час прощатися. Їдемо додому знову через усю Словаччину. Від Братіслави до Ужгорода — 550 кілометрів. І скрізь, куди не глянеш, — ліси, ліси, ліси... Майже 41 відсоток території — під ними. А словаки вважають, що лісистість недостатня, що її треба збільшувати. Тому держава спеціально виділяє кошти на обсадження земель, що не використовуються сільським господарством. Мимоволі порівнюємо з Україною, лісистість якої не сягає й 16 відсотків. Меншу на європейському континенті мають Кіпр, Молдова і Туреччина. Та в Україні навіть обов’язкові лісогосподарські заходи в державних лісах фінансуються державою ледь на третину. 

М. Пуговиця Київ — Ужгород — Кошице — Нітра — Братислава — Київ

Інтерв'ю
Уявити розвиток будь-якого бізнесу без активного впровадження інформаційних технологій сьогодні неможливо. Вирощування сільськогосподарської продукції на відміну від промислових процесів вкрай чутливо до багатьох непередбачуваних факторів... Подробнее
В Україні дедалі частіше говорять про смерть аграрної науки, і про неефективність роботи НААН. Про можливі варіанти виходу науки із кризи та про перспективні розробки науковців у інтерв`ю propozitsiya

1
0