Застосування ретардантів на озимих зернових

Несвоєчасне внесення міндобрив або їхня надмірна кількість часто призводять до вилягання злакових рослин, а це, своєю чергою, перешкоджає отриманню високих урожаїв, знижує ефективність дії добрив, ускладнює процес збирання, погіршує якісні показники зерна.

Сучасний аграрій, який займається вирощуванням зернових культур, стикається з багатьма проблемами. До економічних чинників, що негативно відбиваються на вирощуванні зернових, можна зарахувати високі ціни на добрива, ЗЗР та транспортні витрати. Отримання високоякісного зерна пшениці, ячменю залишається основною проблемою в сучасному рослинництві.

Останніми роками відмічається тенденція до зниження рівня і стабільності виробництва високоякісного зерна. Це пов’язано з тим, що виробники не завжди дотримуються технології вирощування або невдало вибирають сорти для конкретної грунтової зони.

У промислових умовах спостерігаються два основні типи вилягання зернових — стеблове і кореневе. Стеблове — найпоширеніше, воно характеризується, в основному, вигином другого міжвузля в результаті перевантаження, надмірного зволоження і сильних вітрів. Кореневий тип вилягання спостерігається за зрошення або випадання значних опадів у період трубкування.

Під дією ваги надземної частини рослини відбувається розтягування або зміщення коренів, а іноді їхнє розривання. За надмірної кількості азоту і високих температур восени посіви можуть вилягати раніше від настання молочної стиглості — у період осіннього, весняного кущіння, трубкування.

Із початком «зеленої революції» у 2 половині ХХ ст. у зерновиробництво ввели короткостеблові високопродуктивні сорти злаків. Головною особливістю цих сортів є те, що вони добре ростуть, не вилягають і дають високі врожаї на добре удобрених азотом агрофонах. Такі рослини мають вищий коефіцієнт господарської ефективності порівняно зі старими, високорослими, сортами, у них більше асимілятів надходить до репродуктивних органів, а не до стебел.

Проте у дослідах із короткостебловими сортами озимої пшениці було встановлено, що селекцію, спрямовану на зниження висоти рослини можна проводити тільки до певної межі, адже рослини, які формували занадто низький урожай побічної продукції, давали нижчі врожаї зерна.

У стійких до вилягання сортів переважають головні стебла з укороченими міжвузлями, розвиненішою механічною тканиною і підвищеною кількістю судинно-волокнистих пучків порівняно з нестійкими сортами. У короткостеблових сортів наростання вегетативної маси у період виходу в трубку — колосіння за нормальних умов вегетації проходить повільніше, ніж у високорослих. Ростові процеси у низькорослих сортів більшою мірою стабілізовані і врівноважені, стебла, листкові пластинки, як правило, менше витягуються, що також знижує ризик вилягання.

Встановлено, що в посівах, які вилягають, зменшується фотосинтетична поверхня, уповільнюється засвоєння води і мінеральних елементів. Зумовлюють це явище насамперед: велику кількість азоту, надмірні опади, загущені посіви. Внаслідок вилягання недобір урожаю зерна може сягати 30–40% і більше. Надмірна кількість азотних добрив і висока вологість грунту спонукають рослини до швидкого росту, внаслідок чого їхні стебла витягуються, а формування механічних тканин — запізнюється, а це, своєю чергою, знижує міцність соломини. Такі рослини стають до того ж нестійкими проти грибних захворювань.

У високорослих сортів степового типу за оптимального забезпечення вологою та елементами живлення ростові процеси в період виходу в трубку — колосіння перебігають настільки бурхливо, що виникає відчутна невідповідність між потребою рослин в органічних сполуках і їхньою асиміляцією. За таких умов проявляється неминуча диспропорція у формуванні довжини, товщини і міцності стебла, з одного боку, і масою вегетативної частини рослин — з другого. Чимало авторів стверджують, що на стійкість рослин пшениці та ячменю до вилягання впливає не тільки висота стебла, а й розвиток кореневої системи. Сорти, що здатні формувати потужну вторинну кореневу систему, набагато рідше вилягають.

Наразі розроблено і впроваджено в практику низку препаратів, здатних впливати на ростові процеси рослин. Проти вилягання велику ефективність мають ретарданти — це аналоги натуральних фітогормонів, здатних імітувати дію природного гормона або впливати на ріст через зміну всього гормонального статусу рослин. Вони перерозподіляють потоки асимілятів рослиною у бік генеративних органів. На біохімічному рівні механізм дії ретардантів пов’язаний із їхньою здатністю уповільнювати біосинтез гіберелінів, за нестачі яких уповільнюється ріст стебла шляхом розтягування. Одночасно ретарданти підвищують активність поділу клітин субапікальної меристеми в поперечному напрямку, що сприяє потовщенню стінки стебла та збільшенню її діаметра. Обробка ретардантами високо- та низькорослих сортів озимої пшениці або ячменю знижує інтенсивність мітотичного поділу клітин у зоні інтеркалярної меристеми міжвузлів, завдяки чому гальмується їхнє розростання, активізується приріст кореневої системи, поліпшується водний режим рослин, стабілізуються фізіолого-біохімічні процеси. Також під впливом ретардантів змінюється співвідношення маси між соломою та зерном у бік збільшення врожаю зерна.

Щодо зернових культур дія ретардантів проявляється насамперед зниженням висоти стебла, потовщенням стінок соломини, збільшенням міцності нижніх міжвузлів. Особливості впливу цих препаратів на ростові процеси зернових культур полягають у тому, що, окрім зниження висоти стебла, вони посилюють ріст кореневої системи. До того ж ретарданти не просто стимулюють ріст наявних коренів, а також сприяють галуженню кореневої системи. З літературних джерел відомо, що обробка рослин ретардантами сприяла зменшенню площі листкової поверхні, проте збільшувала питому масу листків. Тобто під впливом препаратів площа листкової поверхні зменшувалась, але водночас відбувалося потовщення самої листкової пластинки.

Окрім затримки росту міжвузлів, стабільним проявом дії ретардантів на зернових колосових культурах є пригнічення апікального домінування головних пагонів, яке зумовлює стимуляцію розвитку бокових стебел і формування на них продуктивного колоса. Вкорочення вегетативної частини пагона супроводжувалось посиленням росту колоса і кращим наливанням зерна пшениці.

Зростання продуктивності зернових за використання ретардантів відбувалось, в основному, завдяки збільшенню продуктивної кущистості, кращому виповненню зернівки і зростанню маси 1000 зерен.

Підвищення продуктивної кущистості злакових рослин після обробки ретардантами особливо ефективне на зріджених унаслідок вимерзання або часткового випрівання посівах.

Сучасний ринок ЗЗР пропонує низку препаратів, які про являють ростогальмівну дію на озиму пшеницю й ячмінь, зок рема: Хлормекватхлорид, Моддус, Терпал, Стабілан 750 SL. Це синтетичні регулятори рос ту і розвитку рослин, що здатні вкорочувати стебло.

Хлормекватхлорид (ССС 720) — найпоширеніший із препаратів антигіберелінової дії. Його особливість — широкий період використання на багатьох культурах. Основна норма витрати — 1–1,5 л/га (у кінці фази кущіння — на початку фази трубкування). Добрі результати від застосування Хлормекватхлориду особливо чітко спостерігаються на зріджених посівах після несприятливої перезимівлі культури. Препарат, гальмуючи біосинтез гібереліну, активує цитокініни, які спонукають зернові до посиленого весняного кущіння.

Моддус 250 ЕС — препарат із групи циклогександіонів. Діюча речовина — трінексапакетил. Цей ретардант посилює стійкість стебла до вилягання завдяки вкороченню довжини міжвузлів і потовщенню стінок стебла, сприяє розвитку кореневої системи, у результаті чого поліпшується засвоєння вологи рослиною у посушливі періоди. Моддус також здатен збільшувати кількість цукрів у рослинах, що позитивно впливає на перезимівлю посівів. Особливості застосування препарату полягають у тому, що Моддус не сумісний із гербіцидами на ос нові 2,4-Д, дикамби, клопіраліду. Не рекомендується його використовувати в період, коли рослини перебувають у стресі (сильна посуха, високі температури, пригнічення гербіцидами). Норма витрати на гектар — 0,4–0,6 л.

Терпал С — регулятор росту рослин, який застосовують в основному на посівах ячменю та інших зернових культур. Діюча речовина — мепикватхлорид (305 г/л) + етефон (155 г/л). Перевагою препарату є те, що він надає жорсткості соломині, внаслідок чого знижується здатність рослини до вилягання, запобігає проникненню збудників хвороб усередину стебла, посилює кущіння і збільшує кількість продуктивних стебел. Терпал не рекомендується вносити на пошкоджені посухою посіви, за дефіциту вологи, після заморозків або перед ними (норма витрати — 0,7–2,5 л/га).

Стабілан 750SL — діюча речовина — хлормекватхлорид, 600 г/л. Обробка цим препаратом зумовлює зменшення довжини стебла, збільшення його діаметра та потовщення стінок соломини. Добрі результати дає за інтенсивних технологій вирощування зернових культур із застосуванням високих норм добрив та в умовах надмірного зволоження. Обробку проводять від початку кущіння злакових до початку виходу в трубку. Препарат добре проникає у рослину через листки. Якщо технологія вирощування передбачає високий фон азотних добрив, кращі результати досягаються за дворазового внесення загальної норми (1,5 л/га) — по 0,75 л/га: у фазі кущіння і перед виходом у трубку.

Регулятори росту підвищують шанси отримати високий і якісний урожай. Вони дають можливість вносити значні кількості азотних добрив без ризику переростання і подальшого вилягання. Ретарданти вносять у різні строки і в різних дозах залежно від препарату та сортових особливостей рослин. На високорослих сортах доцільніше застосовувати максимально допустимі дози препарату, на низькорослих  - зменшувати дозу, адже в цих сортів стійкість до вилягання вища.

Відомо, що прикоренева стійкість зернових злаків до вилягання найбільше залежить від двох нижніх міжвузлів. Тому основна дія ретардантів щодо вкорочування та зміцнення стебла має спрямовуватись першочергово саме на ці частини рослини. Тобто, найкращі результати їхнього застосування — за обробки під час росту першого та другого міжвузлів. Украй небажано запізнюватися з внесенням ретардантів — коли починається ріст наступних міжвузлів, які не відповідають повною мірою за стійкість рослин до вилягання (до того ж деякі автори стверджують, що така обробка може викликати зменшення колоса і кількості зерен у ньому і як наслідок — недобір урожаю. Якщо з якихось причин обробку ретардантами не було проведено в оптимальні строки, тоді її доцільно провести у період росту останнього міжвузля під колосом — у фазі прапорцевого листка. Зниження висоти рослин завдяки зменшенню довжини останнього міжвузля дає змогу зменшити парусність посіву і підвищити його стійкість до вилягання.

Під час вибору препарату слід враховувати середньодобову температуру повітря у період обробки і протягом 5-10 днів після внесення ретарданту. Крім того, що нижчий цей показник, то вищою має бути норма внесення.

Хлормекватхлорид, Стабілан 750SL застосовують переважно у фазі кущіння, коли ще не настало значне видовження стебла, а перший вузол перебуває на висоті 1 см над поверхнею грунту. На практиці встановлено, що Хлормекватхлорид небажано вносити в середині та в кінці 4-го етапу органогенезу — в цей період препарат більшою мірою пригнічує рослини. На 5-му етапі може проявлятись інтоксикація конуса наростання. Період внесення препарату потрібно корегувати відповідно до прогнозу погоди: бажано встановлення температури не нижче 8°С (а найкраще — 12°С) протягом 5-6 днів після обприскування.

Моддус серед інших ретардантів вирізняється тим, що має тривалу післядію. За його застосування на початку фази трубкування ростогальмівний ефект може зберігатися до початку колосіння (зниження росту рослин до 35%). Проте максимальні дози Моддусу використовують лише на посівах із високим агрофоном, інакше цей препарат сильно гальмує розвиток додаткових пагонів, знижуючи тим самим продуктивну кущистість. Тому дозу трінексапак-етилу (д. р. Моддусу) доцільно розподілити на 2 прийоми: на початку фази кущіння, якщо посіву загрожує вилягання, та по прапорцевому листку.

Терпал С найкраще використовувати під час видовження стебла, у фазі 2–5 вузлів. Оптимальний температурний діапазон — не нижче 15°С і не вище 22°С. Найкращим періодом внесення Терпалу С на озимих зернових культурах вважають фазу, коли колос повністю сформувався і починає виходити з прапорцевого листка.

Почергове застосування цих препаратів у відповідні фази вегетації забезпечує найкращий контроль довжини міжвузлів та товщини стінок соломини. Відомо, що навіть за високих фонів азотного живлення — 160–210 кг д. р./га — почергове внесення Хлормекватхлориду і Терпалу С зводить до мінімуму ризик вилягання зернових.

В. Ходаніцький, О. Ходаніцька

Журнал «Пропозиція», №1, 2016 р.