Девізом року я б назвав комплексне розв’язання хліборобських проблем

Наша розмова з Державним секретарем Міністерства аграрної політики України Сергієм Миколайовичем Рижуком була на межі зриву. Питання, заплановані для обговорення, вимагали певного часу, а саме його в Сергія Миколайовича практично й не було. Ви правильно здогадалися: державний секретар — людина завантажена, його робочі години розписані практично по хвилинах. Тому на зустріч мені відводилося хвилин 10–15. Заспокоювало лише те, що із завчасно переданими запитаннями пан Рижук все-таки ознайомився. І не без цікавості. Адже спілкувалися ми майже годину. Переконана: читаючи це інтерв’ю, ви теж не змарнуєте свій час.

КОР.: Сергію Миколайовичу, які, на ваш погляд, уроки дав селянам рік, що минув?
Сергій Рижук: Можу сказати з упевненістю: ми навіть хочемо скористатися з цих уроків. Щоправда, аналізувати результати лише одного року в сільському господарстві не можна. Згідно з правилами статистики, правильний висновок можна зробити лише на основі господарювання впродовж трьох-п’яти років. Проте навіть два останні роки нас багато чого навчили. Згадайте, у 2000-му селяни отримали всього 24 млн т хліба. Торік же — майже 40. Отже, досягнути належних позицій — не така вже й мрія, а реальність, яку треба лише закріпити. Поки що минулорічна осінь змушує нас узяти під сумнів можливість щедрого врожаю. Селяни працювали, як завжди, наполегливо, але природа вносить свої корективи. Сьогодні ми вже бачимо, що майже 700 тис. га доведеться пересівати. А озимий клин і ярий — не те саме. Це розуміють усі. Хоча ми, певна річ, розраховуємо і на кукурудзу, і на поліпшення структури посівних площ. За хліб доводиться боротися. Спокійно ми все ще не можемо вирощувати його. Та позитивні зрушення наявні. Скажімо, ще торік у нас були проблеми з насінництвом. Нині їх уже немає: запрацювала система виробництва насіння. Стосовно структури посівних площ бачимо ту саму картину: зникло адміністрування, натомість застосовані методи заохочення щодо вирощування тієї чи тієї культури. Наприклад, гороху, люпину, сої. Єдиною чи не найболючішою проблемою залишається для хліборобів питання забезпечення збиральною технікою. Якщо наше село й надалі отримуватиме кілька сот комбайнів на рік, то через п’ять років нам нічого буде збирати. Нині Кабінет Міністрів намагається вирішити цю проблему. Президент України особисто тримає на контролі це питання. Ми ведемо переговори з Росією, іншими країнами, аби щосезону закуповувати за вигідними цінами щонайменше 5–7 тисяч сучасних збиральних машин.
Рік минулий дуже гостро поставив перед нами проблему створення оптових ринків. І зокрема — зернового. Селяни отримали за оренду землі та майна 8 млн т хліба. Де він? По селянських коморах? В одного — 20 мішків, в другого — просто на горищі насипаний на радість гризунам. Це не по-господарськи. Таке зерно легко скупити за безцінь, а потім воно ж має світову ціну, але вже на припортовому елеваторі. Хто має зиск, а хто програє — пояснювати не треба. Або, наприклад, проблема комбікормової промисловості. У нас таких підприємств 500, а їхні потужності використовуються лише на 5–7%. Ось де величезний потенціал для підвищення рентабельності зернового виробництва. Адже є галузі широкого застосування комбікормів. Узяти хоча б птахівництво. Воно нині розвивається стрімко, бо більшість птахофабрик викуплено, їх активно реконструюють та переоснащують. Завдяки вкладеним коштам, м’ясне птахівництво набирає стабільної позитивної динаміки.
Але зернове виробництво розглядати, як це робилося раніше, окремо від інших галузей не можна. Незалежно від того, скільки в поточному році вдасться отримати хліба, ці результати треба розглядати комплексно, разом з рештою рослинницьких галузей: виробництвом олійних культур, картоплі та овочів. Суперпроблема — подальша доля бурякоцукрового комплексу. Словом, девізом року я назвав би комплексне розв’язання хліборобських проблем.
КОР.: Чи не могли б ви бодай у кількох словах пояснити бачення фахівцями міністерства майбутнього бурякоцукрової галузі?
Сергій Рижук: Ми буквально днями закінчили обговорення й узгодження на рівні міністерства галузевої програми розвитку бурякоцукрового комплексу. Вона набагато досконаліша, ніж тогорічна, і стане основою документа, який певною мірою регламентуватиме роботу галузі у найближчі десять років. Адже ви знаєте, що ця справа є енергозатратною, трудо- та фондомісткою, вимагає чималих капіталовкладень. Ці питання одномоментно вирішити неможливо. Потрібен час. До того ж, ми категорично проти такої політики, що український цукор ніде, окрім України, не потрібен. Неправда. Його залюбки купують для внутрішніх потреб, купуватимуть і на зовнішньому ринку. А щоб цей процес прискорити, ми активно співпрацюємо з Кабінетом Міністрів, аби Україна якомога швидше стала членом Світової організації торгівлі. Тоді дістанемо шанс усіма цивілізованими способами просувати наш цукор на світовий ринок. А втім, розмову на тему майбутнього бурякоцукрового комплексу я пропоную відкласти буквально до наступного номера вашого журналу, бо наприкінці січня в міністерстві відбудеться презентація програми, про яку ми з вами говоримо. Тоді в нас буде час зупинитися на цій проблемі детальніше.
КОР.: Отже, ця та інші програми галузі є своєрідним планом стабілізації роботи всього АПК.
Сергій Рижук: Свого часу ми так напланувалися, що нині слово “план” боїмося навіть вживати. А проте ринкова економіка передбачає ще більш жорстке планування, і називається воно “бізнес-план”. Різниця тільки в тому, що грунтується воно не на волюнтаризмі окремих людей, а на економічних законах розвитку суспільства. Сьогодні ми їх прагнемо застосувати повною мірою.
Нещодавно, наприклад, Кабінет Міністрів України ухвалив постанову про формування основних принципів регіонального, зонального, галузевого розміщення сільського господарства на території України. Як ви знаєте, наша держава має чотири найбільші природно-економічні зони, а в них, до речі, є свої зони і навіть підзони. Скажімо, в одного селянина земля — рівнина, в другого — горби, в третього — гора, ще в одного — перехідна зона до чорнозему. Тобто у вирощування тієї самої культури вкладають неоднакові кошти, а ціну за вирощений урожай усі отримують однакову. Питання? Так. І його мусить регулювати держава. Хоча це й надто складна річ: запровадити та освоїти зональне землеробство. Але сьогодні ми відчуваємо, що вже час ставити таке питання і брати зобов’язання щодо його вирішення. І борони боже затягнути з часом! У нас можуть з’явитися безнадійно неконкурентоспроможні господарства. А в держави теж поки що немає сили, міцності економічної, аби їх утримувати. Вихід єдиний — створити на першому етапі такі умови, щоб ці господарства могли самі себе прогодувати і бодай потроху розвиватися. І тут у пригоді нам стане досвід радянських часів щодо спеціалізації та концентрації виробництва. До речі, саме в сільському господарстві вони є основним важелем для створення конкурентоспроможного виробництва. Бо це — низька собівартість продукції, освоєння новітніх індустріальних технологій та багато іншого, що допомагає виробляти якісну й дешеву продукцію. Ось чому, спираючись не на накази по міністерству чи постанови уряду, а на економічні закони та правила гри на ринку, через розробку галузевих програм ми йтимемо до спеціалізації та концентрації виробництва.
КОР.: Яка з програм може вже сьогодні бути яскравим прикладом сказаного?
Сергій Рижук: Будь-яка. Ви трошки випереджаєте події, та я вас розумію, бо ми дещо задовго йшли до реалізації своїх задумів. Аби задовольнити вашу цікавість, ще кілька слів скажу про програму розвитку садівництва й виноградарства. Вона саме і є тим яскравим прикладом, про який ви розпитуєте.
Скажімо, якщо у Вінницькій області найкраще ростуть сади яблуневі, то й робиться акцент на яблуко. Якщо у Чернівецькій найкраще родять груші й горіхи не вимерзають, то ми їх там і вирощуватимемо. А якщо на Закарпатті найкращі сливи, то ми й затвердили план закладки дерев сливи та кісточкових. Якщо на Житомирщині та Хмельниччині визрівають дуже якісні ягоди (смородина, суниці), то ми вже розглянули план створення таких плантацій, де, наприклад, тільки смородини передбачено 50 га. І одразу ж до них прив’язуємо інфраструктуру зберігання й переробки ягід. Ми вже сьогодні точно знаємо кількість господарств, які спеціалізуються на садівництві та виноградарстві. Їх — 580. І ми знаємо, скільки чого посаджено або слід посадити в кожному господарстві, а головне — що треба зробити у фазі плодоношення, аби отримати результат: і продукцію, і прибутки.
Фахівці міністерства — саме за такий виважений комплексний підхід, погоджений з регіональним, зональним розміщенням культур, помножений на спеціалізацію виробництва. І у вирішенні цих питань ми обов’язково будемо відкритими.
Як бачите, тут є над чим міркувати і є над чим працювати. Ми готуємо деякі свої пропозиції щодо розвитку АПК для розгляду Президентом нашої держави та КМУ. Якщо їх буде схвалено, ми зробимо наступні кроки у поглибленні економічної реформи на селі. Усе це повною мірою стосується і соціальної політики, і демографічної ситуації в сільській місцевості. Ми не відмежовуємося від цих питань. Хоча, з другого боку, й видається дивним, що саме мені доручили, скажімо, виконати ту чи іншу роботу в сільських школах. Цікаво, чи може КМУ доручити міністрові промислової політики навести лад у міських школах? Пам’ятаєте, відомий герой кінофільму казав: “Навряд чи”. Але ми від цієї роботи не відмовляємося, бо часто буваємо в селі, самі родом із села, тому знаємо, як там люди живуть.
І сьогодні, і завжди селяни важко й сумлінно працюють, і на зустрічі з нашим Президентом я казав, що нині ми на селі маємо найнагальнішу проблему — забезпечення сучасною технікою. Селяни отримали землю, а продовжують її обробляти лопатою та граблями. І в прямому розумінні цього слова запрягають у плуга своїх дітей та онуків. З багатьма з них я спілкувався, і всіх турбує те саме питання: тяжко працювали на 30 сотих і сьогодні так само змушені порпатися в землі на 50 га. Господарство має стати індустріальним нарешті, а воно й досі залишається натуральним.
Технічне забезпечення, розвиток місцевої інфраструктури — ці невідкладні проблеми належить вирішувати якнайскоріше. Ну не повинен селянин сидіти й виглядати: чи прийде та підвода, машина абощо, аби хоча б за безцінь купити молоко, м’ясо чи городину. Має бути система нових кооперативних заготівель, система дрібнооптових, середньооптових баз, система моніторингу цін. Усі ці проблеми розв’язуватимемо нинішнього року.
Новий етап у розвитку агропромислового комплексу, і зокрема сільського господарства, прийшов стрімко й раптово. Навіть наші вчені-аграрії, особливо економісти, ще не вловили змін у динаміці росту. Така моя особиста думка. А тим часом ці тенденції вимальовуються дедалі чіткіше. Адже земля вже розпайована. Спокійно, цілеспрямовано і планово видаються державні акти на право володіння нею. Ухвалено основний земельний закон — Земельний кодекс. Готується низка законодавчих актів для поглиблення аграрної реформи. Ми відчуваємо, що на землі з’явився справжній власник. Ще до грудня 1999 року КСП як форма організації виробництва було гальмом економічного розвитку села. Сьогодні, всього два роки по тому, ми бачимо на ділі, що колишнє КСП, перетворене на великотоварне об’єднання селян на основі приватної власності на землю, на зацікавленості, на підприємливості, стає правофланговим цих реформ. Це, у свою чергу, мобілізує фермерство, ці форми господарювання теж стають на шлях укрупнення, створення об’єднань кооперативів. Адже ще рік, два, три — і на 100 га не дуже розвернешся. Уже нині ті господарства, які мали кілька років тому 100 га, збільшили свої володіння до 5—6 тис. га. І мають добрий результат.
Це розмаїття форм організації виробництва на основі приватної власності створює й відповідне конкурентне середовище на селі. Наше завдання — створити такі умови, щоб усі ті, хто прагне працювати, не збанкрутували, вижили, розвивалися й упевнено йшли шляхом цивілізованого господарювання.

Розмову вела
Наталія Черешинська