Інвазійні види шкідливих організмів в Україні

Слід зазначити, що природні для певної місцевості види, які росли там історично й еволюційно сформували свої угруповання чи харчові ланцюги, називаються аборигенними. Далеко не всі види в Україні є саме такими. У певні історичні часи інші види рослин і тварин були завезені цілеспрямовано чи випадково на територію України, і, зазвичай, вони добре пристосовувалися до нових умов. Такі види називають чужорідними (інтродукованими). Деякі з них настільки добре почувають себе в новому середовищі, що активно розмножуються, захоплюють усе нові території та витісняють аборигенні види. Їх і називають інвазійними.

Інвазійні види значно змінюють екосистеми та збіднюють їхнє біорізноманіття, витісняючи природні види. Частина їх є видами-трансформерами, які не просто витісняють одного чи двох природних конкурентів, а й своєю життєдіяльністю впливають на умови довкілля (наприклад, деякі рослини мають здатність змінювати хімічний склад ґрунту). Нові умови приваблюють інші нехарактерні види, і в результаті змінюється вся екосистема.

Відомими прикладами інвазійних рослин в Україні є: борщівник, золотарник канадський, клен американський, дуб червоний, види амброзії, ваточник сирійський, маслинка вузьколиста, рослини-паразити — вовчок соняшниковий (кумський), повитиця польова. Інвазійні збудники хвороб сільськогосподарських рослин — численні види борошнисторосяних грибів, збудники гнилей, фітофтора овочевих та мілдью на винограді. Надзвичайної шкоди агровиробництву, зокрема виноградарству України, завдають такі інвазійні хвороби, як мілдью та оїдіум. На інших культурах поширені й відчутно шкодочинні інвазійні види шкідників, серед яких картопляна міль, кукурудзяний жук, каштанова мінуюча міль, колорадський жук, цикадка біла.

Наведемо характеристику найбільш поширених і шкодочинних видів, які останніми роками зустрічаються по всіх регіонах України.

Активно розвивається і поширюється, особливо в південних регіонах, амброзія полинолиста (Ambrosia artemisiifolia L.) з родини айстрових, що є надзвичайно небезпечним карантинним бур’яном. На територію України вона потрапила на початку ХХ ст. та стала космополітом помірної зони. Так, 2021 року бур’ян непоодиноко зростав на узбіччях доріг, пустирях, виноградниках, у посівах польових культур, садах, приватних садибах. За даними фахівців Інституту захисту рослин НААНУ, за середньої густоти стояння амброзія з 1 га виносить із ґрунту кількість поживних речовин, що еквівалентна 7–8 ц мінеральних добрив, та споживає до 2000 т води, чого достатньо для формування 40–50 ц/га зерна.

Рослина досить плодовита: підраховано, що на окремих ділянках чисельність насіння може перевищувати 200 млн шт./га та зберігає життєздатність у ґрунті впродовж від п’яти до 40 років. Рослина має схильність до мінливості, особливо за формою листка: вузьколисткові — це більш ранні форми, що розвиваються протягом вегетаційного сезону; широколисті, злегка бордові — рослини, сходи яких з’являються пізніше й витримують перші заморозки. Цвітіння бур’яну, залежно від зони зростання, спостерігається з липня і до початку листопада.

Боротьба з амброзією включає організаційні та запобіжні заходи. Це, насамперед, обстеження ймовірного місця поширення шкідливої рослини. Зокрема, щорічні контрольні обстеження площ, що розміщені в карантинних та регульованих зонах, на яких проводять фітосанітарні заходи; обстеження трикілометрової зони пунктів пропуску через державний кордон і митних пунктів; щорічне одноразове обстеження всіх посівів і насаджень, проведених посадковим матеріалом та насінням із зони поширення карантинних бур’янів, яких немає в цьому господарстві; обстеження один раз на два роки експериментальних ділянок науково-дослідних установ ботанічних садів, розсадників та щоквартальні обстеження протягом вегетаційного періоду.

Відомі методи контролю поширення та розвитку амброзії, які й використовують у своїй практиці фахівці. До них належать агротехнічні, що мають основне значення: зокрема, це дотримання чергування культур у сівозмінах, проведення основного й передвисівного обробітку ґрунту, вчасний догляд за посівами.

Варто зазначити, що на засмічених амброзією полинолистою полях не можна висівати культури, що достигають одночасно з нею (насінники конопель, люцерни, суданської трави, цукрових буряків) так як насіння цих культур практично неможливо очистити від насіння бур’яну. Сприяють очищенню полів від амброзії чисті пари та напівпаровий обробіток ґрунту, рання оранка, міжрядові культивації грунту. На виноградниках та в садах рекомендується обробіток ґрунту плоскорізами. Одним з ефективних але достатньо затратним є хімічний захист посівів від амброзії. Наразі Реєстр пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, містить близько 30 гербіцидів, здатних регулювати інтенсивність розвитку бур’яну.

Серед методів біологічного захисту — використання амброзієвого смугастого жука-листоїда (Zygogramma suturalis F), завезеного з Америки, личинки та дорослі жуки якого живляться лише листками амброзії. Але акліматизація жука проходить досить повільно та потребує подальшого вивчення.

Особливо важко спеціалістам контролювати розвиток бур’янів-паразитів, оскільки вони безпосередньо знесилюють уражені ними рослини

Серед них вовчок соняшниковий, повитиця (види: звичайна, зближена, люцернова та інші), різні види омели.

Повитиця звичайна (Cuscuta europaea) — інвазійний вид, вона поширилась разом із насінням рослин-господарів із тропіків Америки та Африки. Присмоктується до різних рослин і викликає загальні порушення обміну речовин. Паразит висмоктує воду, мінеральні та органічні поживні речовини, які рослини отримують із ґрунту або синтезують у процесі своєї життєдіяльності. Молоді рослини повитиця ушкоджує сильніше, особливо молоді культурні рослини, що висіяні суцільним способом. Зокрема, сильно пошкоджує овочеві, кормові, технічні культури, також плодові та виноградник.

Боротьба з повитицею досить складна: якщо вона вже уразила культурні рослини, то знищити її можна переважно лише разом із ними. Найефективніший метод боротьби — профілактика. Зокрема, слід ретельно дотримуватися правил і обмежень поширення карантинних об’єктів, насамперед — ретельно перевіряти насіннєвий матеріал. За виявлення в ньому насіння повитиці польової чи іншого карантинного бур’яну його обов’язково потрібно очистити. В окремих випадках насіннєвий матеріал потрібно знищити.

Звісно, слід дотримуватись сівозміни: чергувати культури, що не піддаються або слабко піддаються ураженню цим бур’яном (усі види зернових і соняшник). Життєздатність насіння повитиці польової досить висока, тому розміщувати у сівозміні сприйнятливі до неї культури варто не раніше ніж мінімум через шість років. У сівозміні рекомендовано використовувати поля з чорним паром. Сходи паразита проростають із ґрунту з глибини до 3–5 см, тому засмічені ним поля необхідно обов’язково переорювати на глибину орного шару, що сприятиме загибелі проростків. Перед висівом навесні потрібно проводити дві-три культивації. Якщо ваші поля розташовані в районі зрошуваного землеробства, поєднайте культивацію з провокаційними поливами. Слід проводити боронування посівів до та після появи сходів, міжрядні обробітки, а також знищувати окремі уражені бур’яном рослини. За інтенсивного поширення бур’яну в посіві слід скошувати уражені ділянки до цвітіння повитиці, захоплюючи при цьому додаткову зону в 1,5 м навколо. Скошені рослини виносять за межі поля та знищують. Вогнища повитиці польової утримують у стані чорного пару або обробляють гербіцидами суцільної дії. Бур’ян цього польового паразита слід скошувати низько та якомога частіше до його цвітіння у посівах багаторічних трав і на ділянках, що не обробляються. Повитиця польова любить світло, тому основна частка цього паразита розташовується на висоті понад 10 см, і це варто враховувати під час скошування Скошене обов’язково видаляють із поля та знищують. А решток бур’яну в стерні позбуваються хімічними методами. На посівах культурних рослин вогнища повитиці польової слід скошувати й збирати окремо. Засмічений урожай потрібно зберігати окремо від чистого. Знищувати повитицю можна гербіцидами після підсихання стерні скошених багаторічних трав.

Для боротьби з повитицею застосовують і біологічний метод — уражають її грибом альтернарією. Але найкращий метод боротьби з повитицею польовою — не допустити потрапляння цього бур’яну на поле, адже боротьба з нею досить затратна та тривала.

Досить поширені й шкодочинні інвазійні хвороби агророслин, що спричинені борошнисторосяними, фітофторовими грибами, різними видами гнилей, збудниками бактеріальних і вірусних хвороб. Зупинимося детальніше на інвазійних хворобах, що протягом останніх сторіч значно перешкоджають вирощуванню винограду та впливають на якість і кількість урожаю й вина, виготовленого з нього.

У виноградарських господарствах для встановлення реальної картини фітосанітарного стану насаджень слід у березні (як тільки дозволить погода) провести ретельне обстеження виноградників. Під час цього заходу потрібно відібрати зразки багаторічної деревини, тогорічних рослинних решток і виконати детальний мікробіологічний аналіз на наявність зимуючих збудників грибних хвороб. Також варто обстежити кущі на наявність зимуючих стадій шкідників, що зберігаються в розщелинах штамбів, під корою, відібрати зразки бруньок та кори для лабораторного визначення видового складу та кількісного запасу зимуючих стадій кліщів. Провести ґрунтові розкопки на наявність зимуючих стадій шкідників, що зимують у ґрунті під кущами.

За результатами проведених обстежень на виноградниках, що були уражені мілдью в попередньому сезоні, виявлено наявність чималої маси зимуючих ооспор цього захворювання. Збудник хвороби — гриб Plasmopara viticola Berl. et Toni — зимує в рослинних рештках і ґрунті. До речі, мілдью, або несправжня борошниста роса, залишається найнебезпечнішою грибною хворобою європейських сортів винограду.

Життєздатність збудника хвороби зберігається протягом від двох до п’яти років. У боротьбі з мілдью важливо дотримуватись строків проведення захисних заходів. Особливо важливий для досягнення превентивності розвитку хвороби перший строк фунгіцидних обробок виноградних насаджень. Гриб є облігатним паразитом і уражує зелені частини куща: листя, пагони, вусики, суцвіття, гребені та молоді ягоди винограду.

Серед ефективних заходів захисту насаджень від мілдью варто відзначити висаджування стійких і умовно стійких до хвороби сортів винограду, агротехнічні заходи з догляду за виноградниками, вчасний обробіток ґрунту, виламування зайвих пагонів, проведення сухого та зеленого підв’язування лози. Але основними заходами залишаються обробки насаджень хімічними та іншими препаратами. Це, передусім, профілактичні обробки, а за потреби — лікувальні.

Є загальноприйнята система захисних заходів, яка базується на дотриманні своєчасних термінів обробок, зниженні рівня зараження насаджень, підборі ефективних засобів захисту. Як правило, під час вибору стратегії захисту насаджень у кожному господарстві спеціалісти-виноградарі орієнтуються на особливості розвитку патогену в конкретних умовах, інтенсивності розвитку хвороби та на матеріальні можливості кожного окремого господарства.

Останніми роками виноградним насадженням дошкуляє оїдіум.

Його досить легко діагностувати за характерним «зірчастим» проявом міцелію на одно- та дворічній деревині. Наразі оїдіум поширений у всіх зонах виноградарства, однак шкідливість його в різних місцях вирощування культури неоднакова. Внаслідок потепління клімату шкідливість хвороби зросла втричі-вчетверо, а частота епіфітотій збільшилась до семи-восьми разів. В умовах Півдня України це захворювання має до 15 інкубаційних періодів. Як і мілдью, збудник є облігатним паразитом і має дві стадії — сумчасту (Uncinula necator (Schwein.) Burril.) і конідіальну (Oidium tuckeri Berkl.). Зимує міцелій на однорічних пагонах, між лусочками бруньок. Первинне джерело інфекції — борошнистий наліт. Збудник уражує всі зелені органи рослини. На листках насамперед з’являються блискучі плями, які з часом укриваються білим борошнистим нальотом, що поступово перетворюється на попелясто-сірий, за це хворобу ще називають «попелицею». Дрібні ягоди, уражені хворобою, припиняють ріст, буріють. Великі ягоди — розтріскуються, їхнє насіння оголюється, м’якоть ягід висихає. Такі ягоди та цілі грона мають буре забарвлення. Листя за сильного ураження деформується, засихає. Уражені пагони слабо визрівають, погано витримують зиму. Захисні заходи проводять специфічними фунгіцидами, але з урахуванням інтенсивності розвитку патогену та погодних умов поточного вегетаційного сезону.

Останнім часом на виноградниках господарського значення набувають шкідливі види рівнокрилих комах, зокрема цикад

Цикадка-буйвол (Stictocephala bubalus F.) живиться на зелених пагонах, завдає їм характерні уколи, що спричинює появу некрозів епідермісу та кори, внаслідок чого порушується та припиняється рух поживних речовин ураженими тканинами. Досить поширені цикадка зелена (Cicadella viridis L.), цикадка жовта (Empoasca pteridis Dhlb.), цикадка виноградна (Empoasca vitis),

Зокрема, цикадка виноградна живиться соком виноградного листка, що порушує структуру листкової флоеми, ксилеми та паренхіми й знижує вміст азотистих речовин та вологи. В результаті шкідливий вплив комахи спричиняє припинення росту та їхню загибель. Особливо шкідливі пошкодження виноградним саджанцям завдають фітотоксини, які в процесі живлення цикадки вводять у рослину, що зрештою призводить до пригнічення її росту й розвитку.

Серед економічно значимих видів цього шкідника — цитрусова та японська цикадки. Особливо небезпечна наявність цикад в ампелоценозі як переносників вірусних і мікоплазменних хвороб. Деякі з них здатні виділяти екскременти у вигляді медвяної роси, на яких розвиваються сажкові гриби, що перешкоджають процесам фотосинтезу.

Внаслідок кліматичних змін, що характеризуються як стійка теплова аномалія, кількість сисних шкідників, а саме кліщів, трипсів, цикад, значно збільшилась. Аналіз кліматичних і гідроедафічних факторів їхнього розвитку, порівняно з комахами, що мають гризучий ротовий апарат, показав, що термопреферендум (найсприятливіший діапазон толерантності виду) цих шкідників дещо вищий, і підвищення температури навколишнього середовища не має значного впливу на їхній розвиток.

Окрім означених, в ампелоценозі Північного Причорномор’я мешкає багато рівнокрилих, що мають важливе господарське значення. Так, в Одесі 2012 року було виявлено цитрусову цикадку — це шкідник-поліфаг, небезпечний для багатьох культурних і дикорослих рослин. 

Спостереження останніх років за розвитком шкідливої флори та фауни на Півдні України засвідчили суттєві зміни навколишнього середовища. Так, наразі розвиваються і займають пріоритетне значення шкідники, які давно втратили господарське значення, та ті, яких досі взагалі не було в ентомоценозі регіону.

Одним із найстаріших і дуже небезпечних інвазійних видів шкідників залишається філоксера (Viteus vitifoliae Fitch. або Phylloxeravastatrix Planch). Оскільки шкідник цей поширений і вже досить вивчений на теренах українського виноградарства, наведу лише менш відомі факти щодо його розвитку та поширення.

Філоксера — шкідник-монофаг: пошкоджує тільки виноградну лозу. Його життєвий цикл включає кореневу, листкову та проміжну форми. Повний цикл розвитку, який проходить на американських видах винограду та деяких сортах гібридів прямих виробників, складається з п’яти поліморфних форм: коренева, німфа, крилата розповсюджувачка, статеве покоління у вигляді самки та самця та листкової форми. На європейських та азійських сортах винограду філоксера живе виключно на коренях, має тільки кореневу форму та розмножується партеногенетично.

 Для захисту виноградних насаджень від філоксери розроблена державна система карантинних протифілоксерних заходів. У зоні суцільного поширення філоксери рекомендуються хімічні обробки. На практиці, на жаль, ці заходи часто ігноруються, в результаті чого заселені філоксерою насадження швидко знесилюються й зрештою гинуть.

В Україні поняття «інвазійний вид» не закріплене на законодавчому рівні, тому, на жаль, не провадиться політика поводження з інвазійними видами шкідливих організмів. І якщо за кордоном діють окремі програми боротьби з такими видами, то в нас часто надають перевагу практиці цілеспрямованого насадження чужоземних рослин (чи розведенню тварин) за старими радянськими традиціями — просто тому, що так простіше, бо інтродуценти можуть мати вищу продуктивність і більшу стійкість до несприятливих умов. Це ж легше, ніж створювати власні програми захисту. Та чи перспективно?..

Щодо міжнародного законодавства, то необхідність і терміновість прийняття заходів з усунення загроз, прихованих у біологічних інвазіях, зазначена у: ст. 8 конвенції ООН Про біорізноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992); ст. 2 Бернської конвенції про збереження європейської дикої природи і природних місцезростань (Берн, 1979); резолюції 7 і 8 Конвенції про водно-болотні угіддя (Рамсар 1971, Париж 1982); деяких рекомендаціях у рамках конвенції про міжнародну торгівлю дикими видами флори і фауни, що перебувають під загрозою зникнення (CITES, Вашингтон, 1973). Також на рівні Європейського Союзу діє Regulation on invasive alien species (програма спецзаходів із регуляції інвазії), що з 2015 року є основним законодавчим актом у цій сфері. Звісно, кожна країна ЄС має свої переліки інвазійних видів, але є спільний перелік європейського масштабу, який також розміщений на офіційному вебсайті Європейської комісії. Починаючи з вересня 2018 року на базі Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України працює робоча група із залученням науковців Національної академії наук України, яка має розробити перші переліки інвазійних видів та проєкти законодавчих актів для поводження з ними.

М. Зінченко, канд. біол. наук