Спецможливості
Новини

“Немов оглухлі, немов сліпі...”

05.06.2008
439
“Немов оглухлі, немов сліпі...” фото, ілюстрація
Учені, екологи, пасічники б’ють на сполох: слідом за дикими запилювачами в “Червоній книзі” може опинитися медоносна бджола. Де гарантія, що виснажена, надурена невдячною людиною, вона не “переселиться” на тривожні сторінки про рідкісні види тварин і рослин?

Надворі ще сніги та сніги, а пасічник уже живе почуттям миті, коли, спритно розім’явшись після довгої зими біля льотків, кмітлива комашня вирушить за наперед розвіданим маршрутом до вербових, ліщинових гайків, обліпить пухнасті першоквіти, викачається в жовтому пилку і, прихопивши якомога більше нектару, повернеться до вуликів. З першим вильотом обсядуть бджолу такі звичні для неї клопоти: треба підтримати здоров’я матки, зібрати пилок для майбутнього потомства, поповнити чарунки медом.


Весна ще далеко, а до пасічника разом із очікуванням свята — ні-ні, та й навертається тривога: чи матимуть де комашки пити нектар, чи вдасться вберегти їх? По сімнадцять годин на добу невтомно трудяться, аби не збіднів і їхній, і наш солодкий стіл. У робочої бджоли немає ані дитинства, ані юності. З’явившись на світ, вона одразу береться до роботи і тішиться нею увесь свій короткий вік — живе не довше тридцяти-сорока днів. За один виліт збирає нектар зі 100–160 квіток, переносить на крихітному тільці близько п’яти мільйонів пилкових зерен. Якщо скласти всі денні маршрути сім’ї, матимемо віддаль од Землі до Місяця. Однак дедалі коротшають ті маршрути: дорогу золотокрилим то перепинять хімічні греблі, то комбайни перемелють їх на силос разом із соняшником…


Раніше майже в кожній сільській садибі можна було зустріти господаря в пасічницькій сітці з димарем. Коли зацвітали трави, годі було босоніж бігти на луки — так багато там “паслося” бджіл. Нині буденна ідилічна картина стає архаїчною. Не називають уже бджільництво поезією сільського господарства — одягли його в рясу гіркої прози.


— 1995 року Україна виробила 62,7 тисячі тонн меду, тоді налічувалося 4,2 мільйона сімей крилатих трудівниць, — сказав науковий працівник Інституту бджільництва УААН Анатолій Букреєв. — А на 1 січня 2003 року їх було вже 2,9 мільйона, а ще через рік — 2,8 мільйона. У тому числі, зазначте, 2,5 мільйона — у населення. Від кожної сім’ї позаторік відкачали в середньому всього по 11 кг меду. Приблизно такі самі й торішні показники.


З діда-прадіда ця тендітна “худібка” оточена ореолом почесті, навіть обожнювання. У своїх поняттях, віруваннях народ охороняв, захищав її: “Підходь до бджоли з лагідними словами, бережи бджолу добрими ділами”, “Бджіл розорити — що людину вбити”, “Бджола і людину робить мудрішою”… Ще з часів Київської Русі дійшли до нас приклади шанобливого державного ставлення до неї. Так, у збірнику законів Ярослава Мудрого “Руська правда” вказувалося, що за знищення князівської борті (тобто бджолосім’ї) бралося три гривні штрафу (ціна одного коня та дев’яти овець!), селянської — дві гривні. А ближчий період — рік 1919-й… У розпалі громадянська війна, збройна боротьба з ворожою інтервенцією, та саме в цей час у тодішній країні виходить декрет “Про охорону бджільництва”. Такого б уболівання за долю древнього сільського промислу, такої б уваги йому нинішньої доби! А що бачимо, чуємо?
— Я меду не їм, бо в мене діабет, — немов од мухи, відмахувався один керівник сільгосппідприємства на Хмельниччині від прохань бджолярів посіяти хоч трохи медоносів.
— А огірочки, гречану кашку лопаєш, — не стрималась обурена заявою пасічниця Валентина Руденька, котра згодом розповіла мені про той епізод. — Це теж завдяки бджілці!..


Неабияк хвилює трудівників солодкого цеху й сьогодення, й майбутнє галузі. Болить, коли бачать поля, покриті лободою, — а там би фацелії квітувати, буркуну, еспарцету, ехінацеї, ріпаку… Болить, коли ігнорують застережні заходи, приступаючи до обробітку отрутохімікатами садів і ланів. Нові “ефективні” хазяї зазвичай навіть не попереджають пасічників про лихо, яке може загрожувати їхньому мирному війську. Щоправда, в останнє десятиріччя різко поменшало гербіцидно-фунгіцидних дощів — більшість господарств “дореформувалася” до того, що не може нашкребти коштів на отрути, як і на техніку для їх внесення. Але поступово повертаємося до старого: рік у рік не скорочуються, а зростають лави іноземних компаній — виробників хімічних засобів захисту рослин, що відкривають свої офіси в Україні. Крива продажу пішла вгору. Який запас міцності потрібний землі, аби протистояти хімічному шинкуванню та ще знайти сили родити хліб? А живій природі як? Слідом за дикими запилювачами б’ють на сполох вчені, екологи, пасічники: медоносна бджола може опинитися в “Червоній книзі”. Де гарантія, що виснажена, надурена невдячною людиною, вона не “переселиться” на тривожні сторінки про рідкісні види тварин і рослин? Окрім цієї ж комашки, нині вже майже нікому переносити пилок із квітки на квітку: 95% конче потрібної роботи із запилення рослин припадає саме на неї.


Не цінуємо тяжкої праці бджоли, та й не легшої — бджоляра. Хоча давно розроблено правила застосування отрутохімікатів. Чогось надприродного, надскладного в них не передбачено. Не виїжджай у поле без попередження; зважай на погоду, напрямок вітру, час доби; не обробляй пестицидами рослини в період буйного квітування медоносів, надто вдень, не обробляй узлісків, масивів поблизу людського житла, річок, озер… Чи скрізь дотримуються тих правил безпеки? Ой-ой. Ось що написав до редакції житель одного із сіл Ставищенського району Київської області Іван Сидорянський: “У нашому господарстві гербіциди вносять так: велика бочка на колесах, до неї прикріплена труба, на якій через кожні 15 сантиметрів приварено відрізки трубок. На них понадівали розпилювачі з отворами, через які під тиском виливається рідина і буквально полоще поверхню поля. Оце і вся технологія. Так було в попередні роки, так нині… Маємо ще пару десятків бджолосімей, сіємо гречку. Та комахи виявилися розумнішими за вчених спеціалістів: де був попередник із застосуванням отрутохімікатів, туди не летять, минають ті поля. Тому й врожаї гречки низькі. Таке коїться не в одному нашому господарстві. Це лихо спільне. А люди хочуть мати чисту, доброякісну продукцію, міцне здоров’я… Вибачайте за сердитого листа. Допекло…”


 Допікає не лише Іванові Сидорянському. Бо в якій ще цивілізованій країні отак хазяйнують? Розікравши техніку, виводимо на поля латані-перелатані агрегати, зібрані з двох, трьох… типу “великої бочки на колесах, до якої прикріплена труба”… і сподіваємося на якість виконуваних робіт? Водночас повсюдно спостерігаємо повернення до її величності хімії: вже й “аннушок” перепросили — знову кружляють над полями зі смертоносними вантажами. А шкідники насміхаються з людського поклоніння отрутам — і народжують кожне нове покоління стійкішим проти них. Борючись із ворогами врожаю, насправді поліпшуємо їхні породи, займаємося селекцією. І дивуємося словами поета: “Чому якісь ліниві, кволі, мов сонні, пролітають бджоли помимо квітів, мимо соняхів, немов оглухлі, немов сліпі…”


Тепер ще з листа — уже від колишнього агронома Володимира Кравчука з Корецького району Рівненської області: “З горем навпіл вносимо гербіциди в грунт. Але там вони до першого дощу — вимиваються в річки і ставки, все живе на їхньому шляху стає мертвим. Нерідко й сотню дощових черв’яків годі знайти на гектарі поля. Реклама ж буквально захлинається: гербіциди, фунгіциди — це перспектива. Дивує в цій ситуації байдужість не тільки господарських керівників, а й природоохоронців. За дедалі зростаючої інтенсивності внесення отрутохімікатів до “Червоної книги” доведеться заносити весь рослинний і тваринний світ… Дехто намагається вжити запобіжних заходів. На обробленому пестицидами полі встановлюють таблички: “Обережно: отрута!” Та бджоли ще не навчилися читати, а зайці — одягати респіратори. Наші діди й прадіди віками обходилися без хімічних засобів. Переконався і я на власному досвіді: гарантія щедрого врожаю — висока агротехніка, сучасні машини, продуктивні сорти. Люди, земля, природа ще за радянських часів стомилися від допінгу. Час уже переоцінити деякі цінності, назвати речі своїми іменами. Ми не можемо ставити себе поза природою, спричинюючи катастрофу”.


Під цими словами підпишеться не один аграрник. І не лише підпишеться. Ще небагато тих, хто усвідомив: ставка винятково на хімічні препарати — дорога в нікуди. Небагато, однак відчуваємо: наростає справедливий опір та аргументовані заперечення хімії. Уже на своїй, українській, землі подекуди можемо спостерігати екологічну рівновагу. Не на острівках окремих — на тисячогектарних масивах, які не знають невластивого їм запаху. Там сама природа бореться зі шкідниками рослин. Як у сільгосппідприємстві “Агроекологія” Шишацького району Полтавської області.


Кілька днів я ходив угіддями, їздив польовими дорогами разом із головою правління ВАТ Семеном Антонцем і, зізнаюся, часом ловив себе на думці: чи не сон це? Скільки зайців, куріпок, жайворонків… А джмелів скільки!.. Не розорали узбіччя доріг, худобу не пасуть там — от і розмножилися дикі ентомофаги.
— Двадцять п’ять років тому в усій окрузі не стало жаб, сорок, зайців. Лили гербіциди — а бур’яни не виводились. Апаратура недосконала, тож цілими клаптями вигорали посіви, руділа земля… Отруйна рідина розхлюпується на дороги, потім піднімається з пилюкою. Ми вважаємо, що механізатор працює на чистому повітрі... Яке ж воно чисте, коли людина вдихає ту пилюку, хімію? Пригнічує отрута й культурні рослини — буряків, скажімо, центнерів 30–40 на гектарі недобираємо. Обміркували ми всі ці факти й 1979 року від отрутохімікатів відмовилися.
— Отак рішуче, Семене Спиридоновичу? — перепитав я.
— Принципово відмовилися. Справа не в гербіцидах, а в обробітку грунту, строках сівби, створенні належних умов для росту рослин. Навіть насіння перестали протруювати. Укрупнили сівозміни, впорядкували співвідношення посівів зернових, кормових і технічних культур. Впевненість в урожаї дає безвідвалка, оскільки землю надійніше захищено від усіляких негараздів. За цієї системи немає безглуздої боротьби з природою, з’являється можливість вести землеробство в злагоді з нею. Поставили за мету створити землі комфорт — і створили. Жодного грама тієї нечисті в грунт не вносимо.
— А бур’яни?..
— Що бур’яни? Хіба їх немає в сусідів, які без хімії — ні на крок? Як десь і з’являються — це нас не лякає. Кукурудзи з гербіцидами брали по 27 центнерів, тепер без них — за 60. Близько 400 центнерів дають буряки, понад 60 — зернові. Добрі медозбори забезпечує пасіка на двісті бджолосімей. Головне, вся продукція — біологічно чиста, дешева.
— Гербіциди, пестициди “допомогли” усім нам в іншому, — підсумував Семен Спиридонович. — Вони приспали пильність агрономів і механізаторів, відучили їх від творчої праці на землі. Не думаємо про землю, лиш всіляко намагаємося полегшити собі роботу…


Коли б годувальниці нашій та побільше таких синів, як Герой України Семен Антонець! Він протоптав стежку до біологічного землеробства, переконливо довів, що можна (і треба!) витісняти хімію із селянського життя. Та, на жаль, мало ще послідовників звертає на ту стежку, не надто й держава поспішає заохотити їхні сміливі, виважені кроки по землі, в якої вже й сил немає волати про допомогу, яка сходить солоними слізьми.


Не бачать просвітку й бджоли. Саме вони, на думку вчених, будуть першими живими істотами, які вимруть у ХХІ столітті. Від поганої екології. За що така дяка працелюбній комашці? Де сховатися горопашній від тієї екології? Як вберегтися від хімічних заметілей, що їх бездумно влаштовує людина?


Наприкінці минулого літа надійшла тривожна інформація з Гощанського району Рівненської області: у селі Бочаниця потравили медоносних комашок. Наказали довго жити вони з вини товариства “ІФК “Євроінвестбуд”, спеціалісти якого здійснювали обробку майже 30-гектарного поля пестицидами. Окрім інших, використовували Фурадан — надзвичайно токсичний отрутохімікат. Згідно з правилами, він призначений для протравлення насіння, й виконувати цю операцію слід у закритих приміщеннях. Працювали ж на відкритому повітрі, за вітряної погоди. От і летіли отруйні хмари не тільки в Бочаницю, а й на сусідні села: Дуліби, Русивель.
Виявивши мор бджіл, пасічники кинулися по допомогу до санітарно-епідеміологічної служби. Негайно відібрали зразки зеленої маси, обробленої хімією, та медово-пергової рамки. Аналіз в обласній державній лабораторії ветеринарної медицини показав: у рослинних пробах виявлено небезпечний вміст Фурадану в кількості 12 міліграмів на кілограм, у медові — від 0,9 до 1,4 міліграма. Усього на території Бочаницької, Дулібської, Русивельської та Симонівської сільських рад обстежили 256 бджолосімей. Картина, яка постала перед фахівцями райсанепідемстанції, вражала:бджоли частково загинули в 243 вуликах, повністю — у 13-ти. Фурадан у завищеній концентрації виявили навіть у грунті. І це попри те, що на початку літа Держсанепідемнагляд Гощанського району виніс постанову про заборону ТОВ “ІФК “Євроінвестбуд” завозити, зберігати та застосовувати пестициди на орендованих землях.


Хтось із керівників товариства відповів про скоєний злочин перед природою та людьми? Коли б так. З усього видно, це не поодинокий випадок: мешканці Бочаниці, інших гощанських сіл неодноразово зверталися до різних інстанцій з вимогами покласти край отруєнню довкілля. Преса пише, що в цьому районі вже й птахи не мостять гнізд.


Та що там якісь птахи, комахи та й здоров’я людське для засліплених погонею за баришами “нових ефективних власників” — орендарів селянських земель?!


Хімія знову бере нас за горло. Як твердять учені, понад 90% інсектицидів і фугніцидів, 90–60% гербіцидів, навіть за найсуворішого дотримання всіх регламентів застосування, не досягають об’єктів подавлення, а потрапляють у грунт, повітря, водойми, вражають усі живі істоти. Пестициди змінюють вміст мікро— та макроелементів у рослинах, тому втрачається поживна цінність, смакові якості продукції, залишки багатьох їх повертаються до людини з овочами та фруктами, молоком та м’ясом, яйцями та медом. За прикладами далеко ходити не треба: настає динно-кавуновий сезон — і мало який день обходиться без повідомлень преси про отруєння населення баштанними. Надто діточок. Не налагоджено повсюдного суворого контролю вмісту пестицидів, нітратів у продуктах харчування, ми навіть не знаємо, скільки їх у грунті, воді. Знаємо, бачимо одне: дедалі грізніші хмари скупчуються. Уже не раз гримів грім, а ніхто проте не збирається хреститися. Задрімали, заколисані відомчими казочками? Чи живемо надією? Та якою?


Недолуге керівництво аграрним сектором країни відкинуло його на десятиліття назад. Неорані поля, розібрані ферми, порізані на металобрухт заводи, вирубані лісосмуги — такі сумні реалії сьогодення. Один лише “плюс” вимальовується: за економічної скрути напіврозваленим або лежачим господарствам не до дорогих отрутохімікатів, отож почали з’являтися раки в річках, стали зависати над сизими морями колоскових жайвори, будять тишу пронизливим “пить-підем” перепели… Але чимало земель уже в користуванні багатих магнатів, для яких головне — викачувати з полів якомога більше. І потягло сморідом з бурякових, кукурудзяних плантацій. Навіть із житніх і пшеничних… Забредімо бодай на мить у колоскові хвилі… Ні пташки, ні комашки, ні хлібного запаху… Інтенсивна робота так званої інтенсивної технології, густо замішаної на хімії... А жито-пшениця самотужки здатні пригнічувати бур’яни, після них ніколи не був забруднений грунт… Це ж не просапні…


Але тисячі тонн пестицидів щороку накривають і зернові культури. Укривають водночас ближні пасіки, бджілок, які безпечно летять по нектар або ж повертаються додому, гублячи дещиці бурштинових крапель на колоски.
“…О химия, не дай темнить свой ореол.
Оставь моей земле священный запах меда,
Не убивай на ней любимой музы — пчел”,
— писав російський поет Микола Рилєнков.


Його біль і тривога не можуть не передатися нам — усім тим, кому не байдужа доля рідної землі, майбутнє дітей і внуків.



За розумного, далекоглядного ставлення до природи можна було б уникнути бід, що звалилися на голови гощанських пасічників, їхніх колег із багатьох інших куточків країни. Але хто ж розумно господарюватиме? Служби захисту рослин у теперішньому вигляді? Погляньмо, хто залишається на селі. Подивімось, у чиїх руках перебувають хімічні препарати в багатьох сільгосппідприємствах. Зазвичай, у людей випадкових, ненавчених. У США робітник проходить спеціальну підготовку і складає екзамен на право працювати з пестицидами та міндобривами, у нас навіть спеціалісти із захисту рослин малоосвічені, з освітою переважно загальноагрономічною, на рівні технікуму чи ліцею. Буйно квітне екологічна безвідповідальність, безпечність. А неувага до того ж бджільництва закладається майбутнім керівникам, спеціалістам ще під час навчання у вузах, технікумах. Лічені години відведено для пізнання основ галузі, в сільгоспуніверситетах на деяких відділеннях, факультетах зовсім не знайомляться з ними. Звідки ж знання візьмуться? Пригадую слова зоотехніка-бджоляра з Роменського району Сумської області Валентини Синенко: “Прийде в господарство агроном з дипломом — так і пильнуй за ним, щоб не накоїв лиха. Старші попереджають пасічників про хімічні обробки, до молодих поки дійде… А мали б засвоїти цю азбуку ще зі студентської лави”.


Безперечно, мали б. Як і те, що до захисту посівів отрутами слід вдаватися тільки в критичних ситуаціях, застосовувати обмежено, вибірково. Що антиекологічні за своєю суттю технології не повинні обплутувати тверезо мислячих технологів полів — пора вже вибиратися з тих тенет, час шукати віжки для хімії та перестати перетворювати землю протиприродними маніпуляціями на заложницю.
— Земля сама знає, що їй треба, лиш не заважайте їй. А це “не заважайте” полягає в тому, щоб припинити вносити в грунт гербіциди, — такої думки дотримується фермер із села Білецьківка Кременчуцького району Полтавської області Дмитро Лидзар. — Бо гербіциди — дуже згубна отрута для всього живого. Земля ж — наша годувальниця, живий організм. І ми повинні берегти її, адже це головне багатство людства. Неодмінно треба прийняти закон про заборону внесення гербіцидів під час вирощування сільгоспкультур (нам досить і Чорнобиля). Потрібно застосовувати механічні методи боротьби за врожай, а не тільки хімічні. Раніше на всіх просапних культурах проводили досходове, післясходове боронування посівів — і не менше, ніж на 90%, знищували бур’яни. Нині ці методи забуто, гербіциди — і все, немає гербіцидів — не будемо сіяти. А даремно, слід дивитися вперед. Від тих гербіцидів земля стає мертвою разом із усім живим на ній, разом з нами…


У цьому зв’язку мені пригадалося таке. Свого часу, коли працював власним кореспондентом тодішньої всесоюзної газети “Сельская жизнь”, познайомився з досвідом колгоспу “Ленінська “Іскра” з далекої Чувашії. У записниках збереглися слова його керівника Аркадія Айдака: “Впровадження з 1980-го року грунтозахисної системи рільництва та здійснення інших природоохоронних заходів дали змогу, без застосування отрутохімікатів, ось уже протягом дев’яти років добиватися стабільних урожаїв зерна: близько 35 центнерів з гектара, створити хорошу кормову базу”. Коли ж Аркадій Павлович очолив господарство, понад 20% сільгоспугідь займали яри та невгіддя, 80% родючого шару періодично вимивалися водою або вивітрювались вітрами. На круг намолочували по 7–8 центнерів зерна. Не до хімії — палочки-виручалочки на годину — вдався голова. Запросив на роботу… ентомолога. Звернувшись до досвіду предків, пославшись на переконання Докучаєва, що в природі життєве оптимальне поєднання орної землі, луків, лісу та води, — почали засаджувати яри, створювати лісосмуги, копати ставки, висівати багаторічні трави, принаджувати диких птахів, комах-запилювачів. За кожний живий вулик на садибі селянина стали платити 10 рублів (на той час немалі гроші), ще стільки, якщо господар виставляв його в поле.


Знаю з російської преси, що й нині в господарстві разом із приватними мають понад тисячу бджолосімей. І хоча б одна загинула від отрути! Не гине, бо сама природа там бореться зі шкідниками сільгоспкультур, їхній спалах унеможливлює екологічна рівновага. Селяни лише допомагають природі біологічними методами, продуманою агротехнікою.


За такими господарствами, як чуваське Аркадія Айдака, як полтавське Семена Антонця, — майбутнє. Що більше виникатиме їх на українських теренах — то менше підстав буде й говорити про злочин перед новими поколіннями, про те, що своїми діями, спрямованими винятково на сьогоденну вигоду, позбавляємо нащадків можливості пити чисту воду, дихати чистим повітрям, вживати чисті продукти.


І землі внуків-правнуків повинні пахнути медами, а не відгонити хімією.


Микола Пуговиця

Інтерв'ю
Каролін Спаанс, радник із питань сільського господарства Посольства Королівства Нідерланди в Україні
Каролін Спаанс із серпня 2016-го обіймає посаду радника з питань сільського господарства в Посольстві Королівства Нідерланди в Україні. Ми вирішили поцікавитися найбільш перспективними напрямками
Ма­рек Руж­няк— влас­ник гру­пи ком­паній Agro-Land Group
Аг­рар­на Поль­ща та­кож міцно «при­кипіла» до Ук­раїни, ад­же польські тех­но­логії, техніка, посівний та насіннєвий ма­теріал уже дав­но от­ри­ма­ли схва­лен­ня ук­раїнських сільгоспви­роб­ників і

1
0